Мисливські нотатки (2/4)
II
У старших класах гімназії батько вже дозволяв мені брати рушницю, але тепер я мусив ховатися з нею від учителів. Коли я схотів у свято з товаришами піти на полювання, то ми кілька днів перед тим домовлялися, як пронести рушниці через містечко, щоб ніхто їх у нас не помітив, ніби ми чинили якийсь жахливий злочин. Зійшлися на тому, що стволи рушниць позапихали в холоші штанів, від чого одна нога в кожного з нас, коли ми йшли, була ніби закоцюбла, а приклади поховали під піджаки. Щойно світало. На вулиці ані живої душі, тільки ми тихо скрадаємося, озираючись, чи де лихий не несе вчителя латинської мови. А той учитель якраз любив ловити, хто курить, хто йде до шинку, хто на полювання, і в цьому так натренувався, що ми навіть удома, перш ніж запалити цигарку, заглядали під ліжко та по всіх закутках, щоб він часом зненацька не вискочив звідти й не крикнув своє застрашливе:
— Моє шанування, синку!.. Тиха вода береги рве!
А кому вже він згадав тиху воду, тому більше від одиниці не світило. Через те і я, як усі, мусив дуже пильно стерегтися лихозвісної тихої води.
Так, зі страхом, без гуку, тягнучи одну ногу, ми йшли через містечко, оглядалися на всі боки і, як захист перед небезпекою, несли в руках латинську граматику та записи із славетними винятками з третьої відміни. Як тільки хтось зустрічався нам і ми мали бодай найменшу підозру, що він знайомий того вчителя, одразу про всяк випадок розкривали записи й починали вголос читати винятки.
Для певності ми так проходили майже повз кожного стрічного.
Коли таким чином ми пройшли щасливо через містечко й дісталися до поля, то відчули, ніби у нас з плечей звалився величезний тягар. У полі ми порозстібалися, витягли рушниці, почіпляли їх на плечі й пішли далі весело, з піснею.
Бредемо, куди очі дивляться, куримо, не ховаючись і досхочу, хизуємося рушницями, стріляємо раз по раз у шпаків, у дроздів, у сороченят, у горобців, у найменшу пташину божу, а рушниці набиваємо, як на вовків, тому коли й поцілимо в якусь нещасну пташку, від неї нічого не лишається.
Усе-то так, але повертатись увечері було погано, бо вранці, коли ми йшли, то всі спали, а тепер — повно людей на вулицях, не сплять. Коли ми підійшли до міста, нам не на жарт зробилося страшно, мовби у ворожий окоп мали стрибати. Знову позапихали стволи в холоші, по них затягнули ремені, а приклади прикрили піджаками. Ідемо з латинською граматикою в руках, і як тільки хто подивиться на нас, ноги нам так і підкошуються від страху, так і чекаємо, що ось-ось запитають: «А куди це ви ходили з рушницями?»
Раптом перед нами виринув той страшний учитель.
— Моє вам шанування! — озвався він, і ми поскидали шапки. — Замість того, щоб учитися, валандаєтеся без діла! — зарепетував він так, що аж люди почали збиратися довкола нас.
«Буде мені тиха вода!» — подумав я перелякано й пробелькотів:
— Ми ходили в поле, пане вчителю, вчили латинську мову.
Показав йому книжку й записи, а він, переможений і присоромлений, тільки й пробурмотів:
— Добре, діти, добре, так і трудіться! На добраніч!
І пішов собі далі. А нам зробилося так легко на душі, ніби ми від видимої смерті врятувалися.
Тому після випускних екзаменів для мене не було більшого щастя, як відкрито, серед білого дня пройтися містом з рушницею на плечі, та ще й з мисливським собакою, і, уявіть собі, без будь-яких винятків із третьої відміни, зовсім як вільний громадянин.
Так воно й було. Другого дня після останнього екзамену, щойно ми одержали атестати зрілості, нас троє зібралося на полювання. На вулицях повно людей, а ми відкрито, нікого не боячись, ідемо з рушницями, з ягдташами, ведемо мисливських собак на повідках і переможно дивимося. Аж прикро було мені, що ніхто на нас не звертає уваги й не запитує: «А куди ви з тими рушницями?»
Навіть ніде, ніби на зло, не видно було вчителя латинської мови, хоч ми навмисне сиділи під корчмою навпроти його дому і, як мисливці, пили каву, домовлялися, у який бік подамося, і це все робили не поспішаючи, з цигарками в зубах.
Вулицею проходили молодші школярі й заздрісно дивилися на нас, ніби ми вже досягли раю, здійснили найзаповітніші людські мрії.
А в нас мало серце грудей не розіпре від гордощів.
Нам уже, власне кажучи, не дуже й хотілося йти на те полювання, для нас головне було тинятися по місту з рушницями та запаленими цигарками в зубах.
Літо після закінчення гімназії я провів у селі коло батьків.
Ніколи я не відчував такого задоволення, як тоді. Ще кілька днів тому тремтів, ночами не спав, голова була наче свинцем налита; іду вулицею і заздрю кожному, у кого нема екзаменів. Заздрив навіть псові господаря, в якого я жив. Я невиспаний, напівсонний, мене морозом обсипає від думки: «А якщо не складу?» — і ще мушу вчити хтозна-скільки, а пес розлігся в затінку під горіхом і спить собі спокійнісінько. Заторохкотить який віз, а він лише поведе почервонілими очима по вулиці й навіть не гавкне, тільки застогне від задоволення, потягнеться й знову заплющить очі. Коли ж йому це набридне, він устане, почеше лапою загривок, побіжить до корита з водою, нахлебчеться досхочу по-собачому і вернеться назад у затінок. Соромно, але мушу признатися, що в ці хвилини я з радістю став би Лиском, аби тільки позбутися тої плутанини всіх предметів у голові і страху в серці. А в голові без порядку і зв’язку метлялися всі можливі світові дива: римські папи, Цезареві коні, квадратні корені, торічеллієві пустоти, і каміння всього світу, і всілякі тварини, і різні цезури, і що їла покійна Гундуличева[1] тітка. Усе перемішалося: і каміння, і історичні особи, і хімічні формули, і комахи, і навіть зірки. Здавалося мені, що всі люди, які тільки були на світі, зібралися в моїй голові на ярмарок та попритягали з собою всі можливі речі, поприводили всіх тварин, і все те лиш метушиться та гуде.
Так було ще кілька днів тому, а зараз, після екзаменів, усе те наче віником виметено. Закінчився ярмарок, ущух гармидер, усе розбрелося на свої місця, і я відчув себе неймовірно щасливим, як ніколи досі, що можу спокійно спати, вставати, коли захочу, не думати за сніданком, коли правив Карл Великий і де с поклади серпентину, як розмножуються польові миші і через скільки часу ми почули б на землі звук, якби сьогодні вистрілили з гармати на Сонці, або коли прибула б до нас тітка в гості, якби, скажімо, вчора точно в полудень виїхала швидким пасажирським поїздом з Марса. Зараз цього нічого в голові нема, почуваю себе нормально, бачу речі такими, які вони є. І соромно мені стає, коли пригадую, як розмовляв одного разу з матір’ю за обідом, коли вона приїхала до мене під час екзаменів.
Вона їсть, а я воджу ложкою по тарілці й думаю.
— Їж, сину, золотко моє!
Я мовчу, щоб не переплутати думок.
— Їж, дурнику, не забивай собі голову хтозна-чим. Що буде, те буде. Бодай вони пропали, ті науки!
Я підніс ложку до рота і, втупившись у вікно, так і застиг, захоплений якоюсь думкою.
— Їж, сину, щоб ті всі книги згоріли! Аби тільки ти, голубе мій, був здоровий!.. Їж, золотко моє, а то висох на тріску за тою проклятою наукою! Їж, не думай ні про що, коли мама з тобою.
— Зачекайте, я саме думаю.
— Та що ти все думаєш, сину, скажи своїй мамі, не крийся від мене. Я тобі допоможу.
— Я думаю, мамо, якби ти була на Місяці, а я тут, і ти сьогодні вирушила поїздом до мене, то коли б ти приїхала?
Мати спочатку перехрестилася, а потім заплакала. По її зморшкуватому обличчю покотилися сльози, очима, повними благання, страху й розпачу, подивилася на мене, схопила за голову й поцілувала в чоло.
— Кидай усе… усе, си… си… и… ну, і ї-їдь-мо звідси!..
Я теж заплакав.
Ось до чого довела мене наука та страх перед екзаменами, тим більш приємним було для мене тихе життя, безхмарний відпочинок, повна воля.
Але не буду затягувати розповідь, бо ви, читачі, мені скажете: «Не випробовуй, чоловіче, нашого терпіння і не муч нас тими нісенітницями: краще, якщо вмієш, розповідай просте, з чого почав!»
Правду скажете. Отже, вся суть у тому, що я став вільною, незалежною людиною — я міг курити, сидіти в корчмі, і, що найприємніше, відкрито носити рушницю, й не боятися вчителя латинської мови.
[1] Іван Гундулич (1589—1638) — сербський поет з Дубровнику, автор поеми «Осман», у якій прославляється перемога українського і польського народів над турками в Хотинській битві 1621 року.