Мисливські нотатки (1/4)
І
Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про полювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки непереборною.
Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого наймита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.
Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони винні, що не йде наймит з рушницею.
Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоханий більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.
— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.
Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, поставив рушницю коло себе й заходився крутити цигарку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у газету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла своєї мети:
— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, бідаче, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..
— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.
— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!
— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.
Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька затяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:
— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!
Мене ще більше налякало це пояснення.
— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав забагато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама вистрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи прости!
— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.
— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримнуло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж дивлюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…
Я вже не питав його, що було далі, і він не розповідав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:
— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порожнісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!
Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.
— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.
Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив рушницю, підвівся й пішов.
Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторкнувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з рушницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений такими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я вузькою стежкою далі в заказник, намагаючись не думати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама рушниця вистрілить, як грім з ясного неба!»
Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушували мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.
Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.
Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні промені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здавалося, що вся природа, вмита після нічного сну, посвіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіватися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з серпами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведуться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розлягався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відповідали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.
Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвеселився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.
Раптом я почув поблизу воркування горлиці так виразно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув праворуч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння красується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в другий.
Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Серце в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Уклякнув коло вориння, просунувши крізь нього цівку рушниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.
Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.
Уже був зважився. Звів курок, знову так само примостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стріляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Рушниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула крилами, піднялася вгору й полетіла.
Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич вислизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.
Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.
— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.
Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом подався до мене.
— Полетіла! — кажу я.
— То чого ж ти чекав?
— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.
— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..
— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.
А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.
— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить рознесе!
— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.
— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!
— А що, важка — ліпша?
— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не пробував.
— То спробуй.
Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вершечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.
Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.
— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули женці, що весь час уважно стежили за всім.
Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розповідати, з якими труднощами він підкрадався до нього.
Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.
— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.
— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.
— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!
Інші засміялися, а він вів далі:
— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.
— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його рушниці застрелив! — озвався один із женців.
— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.
Я дістав двадцять грошей.
— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.
Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, почепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.
Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:
— Хто тобі його вполював?
— Як хто?
— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!
— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було прикро, що він недооцінює мене.
Срея добродушно всміхнувся.