(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі з’явився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Біля самого берега, трохи далі від того місця, де пристав човен, примітив я велику й незграбну мар­мурову піраміду, а на ній вдкарбувані золотом слова.

Я з цікавістю підійшов ближче, сподіваючись, що, може, тут прочитаю імена легендарних героїв, про яких розповідав мені батько. Але гірко розчарувався.

На мармурі було вирізьблено:

«Звідси на північ простягається земля славетного та щасливого народу, якому всемогутній бог подару­вав велике та рідкісне щастя, надавши його мові, ціл­ком за правилами граматики, тієї особливості, що літера «к» перед «і» завжди переходить у «ц» во славу країни й народу».

Я прочитав раз, потім удруге, та ніяк не міг отями­тися від подиву — що це має означати. А найбільше вразило мене, що слова було написано моєю рідною мовою.

Справді, тією мовою говорили і мій батько, і наші предки, і я, але це не та країна; він мені розповідав про зовсім іншу. Однак можна ж припустити, що є два народи одного походження, які мають однакову мову, але не знають один про одного.

Мало-помалу я перестав дивуватися, ба навіть за­пишався, що й моя мова така сама і з такою ж чудо­вою особливістю.

Я проминув мури й пішов вулицею, що вела до міста, маючи на думці відпочити після довгої ман­дрівки десь у готелі, а потім знайти роботу, щоб трохи заробити грошей і мати змогу мандрувати далі та шу­кати батьківщини.

Не ступив я й кількох кроків, як довкола мене, наче біля якогось чудовиська, звідусіль почали збиратися цікаві. Старе і мале, чоловіки й жінки — усі товпля­ться, лізуть, штовхаються, щоб мене краще побачити. Нарешті зібралося стільки люду, що геть заступили дорогу й зупинили всякий рух.

Усі дивилися на мене з подивом, але й мене цей не­знайомий народ здивував не менше. На кого не глянь — усі обвішані орденами та стрічками. Рідко який бідо­лаха мав одну або дві нагороди: кожен був ними так обцяцькований, що і вбрання не видно. Декотрі мали їх стільки, що не могли на собі носити, то возили за собою у візочках. Було там повно орденів за різні заслуги, зірок, стрічок та всіляких інших відзнак. Я ледве пробирався крізь оцей тлум славетних людей, що оточували мене й штовхалися, аби тільки ближче до мене дістатися. Доходило навіть до сварки, було чути й дорікання тим, хто надто довго затримувався біля мене.

— Ну ж бо, надивилися, то дайте й нам поглянути.

Дехто підходив до мене якнайближче й одразу ж за­водив розмову, боячись, щоб його не відтиснули.

Мені вже почали набридати одні й ті самі здиво­вані питання.

— А звідкіль ти? Невже не маєш жодного ордена?..

— Не маю.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— І жодного ордена?

— Жодного.

Почулися голоси з натовпу, як буває на базарі, коли показують якісь дивовижі:

— Чуєте, люди, чоловікові шістдесят років, а в ньо­го — жодного ордена.

Штовханина, крик, галас усе сильнішали. З усіх ву­лиць сунули городяни, кожен намагався продертися крізь натовп, щоб мене побачити. Нарешті дійшло до бійки, і мусила втрутитися поліція, щоб навести поря­док.

А я, перш ніж зчинилася колотнеча, квапливо роз­питував людей, за які заслуги їх нагороджено.

Один мені сказав, що міністр відзначив його за над­звичайні заслуги й самопожертви перед вітчизною, бо за цілий рік, коли він розпоряджався державними грішми, в нього при ревізії було виявлено лише дві тисячі динарів пестачі. А він же міг, як казали, все загарбати, але знатність та любов до вітчизни не дозволили йому цього вчинити.

Другий був нагороджений за те, що цілий місяць охороняв якісь державні склади, і жоден з них не згорів.

Той дістав нагороду, бо перший помітив і відзна­чив, що слово «книга» дивно починається на «к», а за­кінчується на «а».

Одна куховарка була нагороджена за те, що п’ять років прослужила в багатому домі і вкрала всього кілька срібних та золотих речей.

Ще хтось був нагороджений тому, що після великої розтрати не застрелився за тодішньою дурною модою, а зухвало вигукнув на суді:

— Я свої переконання та ідеї втілив у життя. Отакі вони, мої погляди на світ, тепер судіть мене. Ось я! — і, вдаривши себе кулаком у груди, ступив крок напе­ред.

Цей, гадаю, дістав орден за громадянську мужність. (Та й за діло!)

Один стариган отримав орден за те, що геть зістарівся, але не вмер.

Інший знову нагороджений, бо розбагатів за непов­них півроку, постачаючи державі пріле зерно та силу іншого непотребу.

Один багатий спадкоємець був відзначений тому, що не розтринькав батькової спадщини й пожертвував на благодійні справи п’ять динарів.

Але хіба можна все запам’ятати? Мені затямилося лише, за що їх було по разу нагороджено, а нагород тих вони мали безліч.

Отож, коли дійшло до колотнечі, поліцейські взялися розганяти юрбу, а їхній начальник, мабуть старшина, наказав пригнати закритий фіакр. Мене вштовхнули до фіакра_; навколо якого стояли озброєні поліцейські й відганяли натовп. Старшина сів поряд зі мною, і ми кудись поїхали, а за нами звідусіль посунув люд.

Фіакр зупинився перед великим приземистим і за­недбаним будинком.

— Де ми? — запитав я старшину (мені здалося, що цей чоловік не хто інший, як старшина, адже саме за його наказом пригнали фіакр).

— Тут наша поліція.

Вийшовши з фіакра, я побачив, як двоє чоловіків чубилися перед самими ворітьми поліції. Коло них стояли жандарми і дивилися на ту бійку. Навіть сам шеф поліції задоволено спостерігав за ними.

— Чого вони б’ються? — спитав я.

— Таке розпорядження, щоб усі скандали верши­лися тут, на очах поліції, бо хіба ж личить шефові та іншим чиновникам ходити по всяких закутках, щоб таке бачити? А так нам і легше, й зручніше. Заведу­ться двоє і, як захочуть битися, то приходять сюди. А тих, що бешкетують на вулиці в неналежному місці, мусимо карати.

Пан шеф, огрядний чоловік із сивими вусами, чисто поголений, з подвійним підборіддям, як побачив мене, то мало не зомлів.

— А звідкіля ти, чоловіче? — промовив він, трохи отямившись від здивування й розвівши руки, та став мене розглядати з усіх боків.

Старшина сказав йому щось пошепки, мабуть, допо­вів, що скоїлося. Шеф насупився й різко запитав:

— Звідки ти?

Я почав йому докладно розповідати, хто я, звідки й куди йду, поки він не став нервуватися, а потім крикнув:

— Гаразд, гаразд, облиш свої вигадки при собі, а скажи мені краще, як ти посмів так ось вийти на вулицю серед білого дня?

Я уважно оглянув себе, чи нема чогось на мені не­звичайного, але нічого не помітив. Таким я пройшов через увесь світ, і ніхто не чіпав мене.

— Заціпило, чи що? — гарикнув шеф за поліцей­ським звичаєм, і я побачив, як він аж тремтить від люті.— Я тебе до в’язниці кину за те, що ти наробив стільки бешкету в неналежному місці й збентежив усе місто своєю глупотою.

— Нічого не розумію, пане начальнику, чим саме я міг так нашкодити? — сказав я з острахом.

— Зістарівся, а не знаєш того, що й малі діти зна­ють… Питаю тебе ще раз, як ти посмів у такому ось вигляді вийти на вулицю і викликати стовпище, та ще й у неналежному місці?

— Я ж нічого не зробив.

— Дурний ти, хоч і старий… Нічого не зробив. А де ж твої відзнаки?

— У мене їх нема.

— Брешеш, старий собако.

— Нема, їй-богу, нема.

— Жодної?

— Жодної.

— А скільки тобі років?

— Шістдесят.

— За стільки років не мати жодного ордена? Та де ж ти жив? На місяці, чи що?

— Жодного не маю, щоб я світу не бачив, — став я клястися.

Шеф від здивування роззявив рота, витріщив очі, оглянув мене з голови до п’ят, не в силі промовити й слова. Коли ж трохи оговтався, дав розпорядження мерщій принести з десяток орденів.

Із сусідньої кімнати одразу ж принесли цілий обе­ремок різних орденів, зірок, стрічок та медалей.

За наказом шефа мені нашвидкуруч вибрали дві-три зірки і одну стрічку, три-чотири ордени повісили на шию, кілька пришпилили на пальто, а, крім того, додали ще пару десятків різних медалей та значків.

— Отак-то, шановний, — вигукнув шеф поліції, задо­волений собою, що вигадав спосіб уникнути дальших непорозумінь.— Отак-то, — додав знову.— Тепер ти хоч трохи схожий на звичайну людину, а то наробив мені бешкету, з’явився, ніби примара… А ти, мабуть, і не знав, що сьогодні до того ж і свято? — запитав він раптом.

— Ні.

— Дивно, — сказав він трохи ображено, помовчав і знову почав:

— П’ять років тому в цей день народився мій кінь, на якому я звичайно їжджу, і сьогодні зранку я при­ймав поздоровлення від найславетніших громадян; увечері мого коня проведуть із смолоскипами по ву­лицях, а потім будуть танці в першорядному ресто­рані, куди буде запрошено тільки найповажніших гро­мадян.

Тепер і я ледве встояв на ногах від здивування, але щоб він цього не помітив, я підбадьорився й почав його вітати такими словами:

— Пробачте, я не знав про ваше свято й дуже шко­дую, що не зміг вас привітати у визначений час, тому дозвольте поздоровити вас зараз.

Він подякував мені від щирого серця за ті почуття, якими я пройнявся до його вірного коня, й розпоря­дився, щоб принесли частунок.

Мене пригостили вином та пирогами, після чого я попрощався з шефом і, розцяцькований зірками та орденами, пішов до готелю у супроводі одного поліцей­ського, якому наказали відпровадити мене туди. Тепер я мав змогу йти вулицею без галасу й тиску з боку натовпу, що могло б трапитися, коли б я йшов без відзнак.

Поліцейський допровадив мене до готелю, що звався «У нашій милій змученій вітчизні». Хазяїн готелю дав мені кімнату, і я ледве дочекався хвилини, щоб зали­шитися на самоті та отямитись від отих дивовижних вражень, які в цій країні відразу навалилися на мене.

(Наступна частина)

В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних зако­нів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся кра­їна була переповнена моральними повчаннями, а мо­ралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».

Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:

«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не зди­вувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудо­вій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потра­пить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».

Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на вели­кий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.

Ось що він розповідає далі.

Близько ста років тому мій батько був тяжко пора­нений на війні, його взяли в полон і вивезли на чу­жину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладе­ться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смер­тю заповів мені таке:

«Синку, не судилося мені померти в моїй милій віт­чизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й га­ряча кров мужніх і славних предків твоїх».

Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволо­живши сльозами моє чоло.

— Йди, синку, хай тебе бог…

З цими словами на вустах мій добрий батько й по­мер.

Не минуло й місяця від його смерті, як я з торби­ною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.

П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.

Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на ціка­ву країну та людей, про що й хочу вам тут розпо­вісти.

Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спра­га, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зно­шена одежина припали курявою. Плентаю отак, змо­рений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібля­ться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]

Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.

Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:

— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…

Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.

— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих бла­китних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?

Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіпту­вав: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».

Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він си­дів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. За­хоплений солодкими почуттями, я спершу й не помі­тив його.

Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.

— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.

А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:

— Еге ж, це справді якась країна.

— А як вона зветься? — запитав я.

— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.

— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.

— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.

«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:

— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Не­вже вона нічим не відома?

Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:

— Кажуть, ніби там багато свиней.

— А хіба лише самими свиньми уславилась ця кра­їна? — здивувався я.

— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за не­від.

Я мало що зрозумів і тому запитав знову:

— Якого безглуздя?

— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.

— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?

— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато мініст­рів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.

Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:

— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?

Але він спокійно відказав:

— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.

«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми див­ними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.

Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, виса­дивши мене, вернувся назад.

(Наступна частина)

[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.

(Претходен дел)

Така помина првиот ден, a со ист успех поминаа уште неколку дена. Ништо од поголема важност, само некои поситни пречки: ќе се струполат во ендек, во дол, ќе удрат на плет, на капини, на трње, ќе си ја скршат по неколку души од нив ногата или раката, ќе си ја дупне по некој главата, но сите тие маки се истрпуваат. Некои старци пропаднаа, но тие и беа стари. „Ќе изумреа и дома да седеа, а камоли на пат!“ — рече говорникот, та ги охрабри луѓето да одат понатаму. Неколку помали деца од една-две години пропаднаа, но си го стегнаа срцето родителите, зашто така сакал господ, а и жалоста е помала колку се децата помали. „Тоа е помала жалост, а да не даде господ родителите да дочекаат да си ги загубат децата, кога ќе стасаат за мажење и за женење. Кога е така судено, подобро што побргу, зашто помалку ќе има и жалост!“ — ги тешеше пак говорникот. Многумина криват и се гегаат, некои завиткале шамии преку главата и ставиле студени облоги на џумките, некои си ја носат раката во шамија: сите се испокинале, се исподрпале та партали им висат од алиштата, но сепак, се оди среќно понатаму и понатаму. Сето тоа би го истрпувале полесно, но и гладот ги мачеше честопати. Но, се мора напред.

Еден ден се случи нешто поважно.

Водачот оди напред, со него најрешителните двајца помалку. За нив не се знае кај се. Општо е мислењето дека извршиле предавство и побегнале. Еднаш дури истиот говорник и говореше за нивното срамно предавство. Малкумина се оние што сметаат дека луѓето се пропаднати по патот, но молчат и не си го кажуваат мислењето за да не се плаши народот), па после со ред другите. Наеднаш се покажа грозно голем и длабок каменит дол — вистински амбис. Брегот толку стрмен што човек не смееше ни да зачекори напред. И решителните застанаа и го погледнаа водачот. Тој, со наведната глава, намуртен и замислен, молчи и решително чекори напред, тупкајќи со стапот пред себеси, де лево, де десно, по својот познат обичај, а тоа, како што велат многумина, го правеше уште подостоинствен. Тој никого не погледна, ништо не рече, на неговото лице никаква промена, ни трага од страв. Сè поблиску кон амбисот. Дури и оние најхрабрите станаа во лицето бледи како крпа, а никој не смее ни збор да му забележи на умниот, остар и решителен водач. Уште два чекори, па водачот е во амбисот. Во смртен страв, со ококорени очи, се тргнаа сите, а најрешителните тукушто да го задржат водачот, па ако треба и нека згрешат во дисциплината, а тој при тоа зачекори еднаш, двапати, и се струполи во долот.

Настана забуна, олелија, врева, завладеа страв. Некои дури почнаа да бегаат.

— Стојте, кај сте се затрчале, браќа! Зар така се држи дадениот збор? Ние мораме напред по овој мудар човек, зашто тој знае што прави; не е сигурно будала да се упропасти себеси. Напред по него! Ова е најголемата, но можеби и последната опасност и пречка. Кој знае дали уште тука зад тој дол нема некаква прекрасна плодна земја што ја одредил господ за нас. Напред само, оти без жртви нема ништо! — Така изговори тој говорникот и направи два чекори напред, та го снема во долот. По него најрешителните, a пo нив јурнаа сите.

Олелија, стенкање, тркалање, јачење по стрмниот рид на тоа грозно јамиште. Човек би се заколнал дека никој жив, а камоли здрав и неповреден, не може да излезе од тој амбис. Но тврд е човечкиот живот. Водачот имаше ретка среќа, и се задржа при паѓањето, како и секогаш, на некој џбун, та не се уби, ами успеа да се извлечка пополека и да излезе на ридот.

Додека се разнесуваа долу пискотници и лелеци, или се слушаше подмолно стенкање, тој си седеше неподвижен. Молчи само и мисли. Некои долу изудирани и разлутени почнаа и да пцујат, но тој ни на тоа не обрнуваше внимание. Оние што се истркалаа посреќно и што се запреа некаде на некој џбун или дрво, почнаа со мака да излегуваат од долот. Некој си ја скршил ногата, некој раката, некој си ја исчукал главата, та крв му го облеала лицето. Како кој, но никој здрав освен водачот. Го гледаат стушено, напреку и стенкаат од болка, а тој ни глава не крева. Молчи и мисли како секој мудрец!

Помина уште време. Бројот на патниците сè помал и помал. Секој ден ќе однесе по некој; некои го напуштаа таквиот пат и се враќаа назад.

Од голем број патници останаа уште дваесетина. На секого очајанието и сомневањето му се гледа на коскестото, изнемоштено од напор и глад лице, но никој ништо повеќе не говори. Молчат како и водачот и одат. Дури и оној пламениот говорник мавта очајно со главата. Тежок пат беше тоа.

Од ден на ден и од овие почна да се намалува бројот, и останаа десетина другари. Лицата им се уште поочајни, a пo целиот пат наместо разговор се слуша офкање и јачење.

Сега беа повеќе накази отколку луѓе. Одат на патерици, си ги обесиле рацете на шамиите што им се врзани околу вратот. На главата цел куп преврски, облоги, тифтици. Дури и да сакаа да принесуваат нови жртви, не можеа, зашто на телото речиси и немаше место за нови рани и модрини.

Ја изгубија веќе и верата и надежта и оние најважните и најтврдите, но сепак одат понатаму, тоест се движат на некој начин со тешки напори при офкање и стенкање од болка. Па и што ќе прават кога назад не се може. Зар толку жртви, па сега да го напуштат патот?!

Се смрачи. Гегаат така на патерици, кога погледнуваат, а водачот го нема пред нив. Уште по еден чекор, па сите пак во дол.

— Оф, ногата! … Оф, мајко моја, раката! … Оооф! — се разнесе офканица, а потоа само гргорење и стенкање. Еден подмолен глас го пцуеше дури и славниот водач, па молкна.

Кога се раздени, а водачот си седи пак така исто како што си седеше и оној ден кога го избраа за водач. На него не се забележуваат никакви промени. Од долот се измолкна оној говорникот, a пo него уште двајца. Разгледаа околу себе така нагрдени и крвави, да видат колку останале, но беа само уште тројца. Смртен страв и очајание ја исполни нивната душа. Месноста непозната, планинска, гол камен, а пат никаде. Уште пред два дена поминаа преку патот и го оставија. Водачот така водеше.

Помислија за многуте другари и пријатели, за оние бројни роднини што пропадна на тој чудотворен пат, и ги фати една тага посилна од болката во осакатените екстремитети. Ја гледаа со своите сопствени очи својата сопствена пропаст.

Говорникот му пристапи на водачот и почна да говори со изнемоштен, растреперен глас, полн со болка, со очајание и горчина:

— Каде ќе одиме?

Водачот молчи.

— Каде нè водиш и каде нè доведе? Ние ти се доверивме заедно со своите семејства, и тргнавме. по тебе оставајќи си ги куќите и гробовите на нашите предци, само за да се спасиме од пропаста во оној неплоден крај, а ти уште повеќе нè упропасти. Двесте семејства поведовме по тебе, a сега преброј нè да видиш уште колку сме останати.

— Па зар не сте сите на број? — процеди водачот не кревајќи си ја главата.

— Ама како прашуваш така? Крени ја главата, погледни, преброј колку сме останати на овој несреќен пат. Погледни какви сме и ние што останавме. Подобро и да не останевме отколку да сме вакви накази.

— He можам да погледнам! …

— Зошто!

— Слеп сум!

Настапи молк.

— Попат ли си го загуби видот?

— Јас слеп и сум се родил.

Тројцата очајно си ги наведнаа главите.

Есенскиот ветер страшно фучи низ планината и ги разнесува овенатите лисја; по планините се спуштила магла, а низ студениот, влажен воздух шушкаат гавранови крила и се разнесува зловешто гракање. Сонцето е скриено зад облаците што се тркалаат и јурат забрзано некаде далеку, далеку.

Тројцата се загледаа во смртен страв.

— Каде ќе одиме сега? — процеди едниот со гробовен глас.

— He знаеме!

Извор: Домановиќ, Радоје, Сатири, Македонска книга, 1970. (Прев. Александар Ежов)