Страдія (1/12)

В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних зако­нів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся кра­їна була переповнена моральними повчаннями, а мо­ралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».

Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:

«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не зди­вувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудо­вій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потра­пить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».

Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на вели­кий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.

Ось що він розповідає далі.

Близько ста років тому мій батько був тяжко пора­нений на війні, його взяли в полон і вивезли на чу­жину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладе­ться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смер­тю заповів мені таке:

«Синку, не судилося мені померти в моїй милій віт­чизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й га­ряча кров мужніх і славних предків твоїх».

Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволо­живши сльозами моє чоло.

— Йди, синку, хай тебе бог…

З цими словами на вустах мій добрий батько й по­мер.

Не минуло й місяця від його смерті, як я з торби­ною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.

П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.

Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на ціка­ву країну та людей, про що й хочу вам тут розпо­вісти.

Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спра­га, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зно­шена одежина припали курявою. Плентаю отак, змо­рений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібля­ться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]

Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.

Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:

— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…

Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.

— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих бла­китних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?

Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіпту­вав: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».

Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він си­дів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. За­хоплений солодкими почуттями, я спершу й не помі­тив його.

Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.

— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.

А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:

— Еге ж, це справді якась країна.

— А як вона зветься? — запитав я.

— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.

— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.

— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.

«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:

— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Не­вже вона нічим не відома?

Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:

— Кажуть, ніби там багато свиней.

— А хіба лише самими свиньми уславилась ця кра­їна? — здивувався я.

— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за не­від.

Я мало що зрозумів і тому запитав знову:

— Якого безглуздя?

— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.

— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?

— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато мініст­рів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.

Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:

— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?

Але він спокійно відказав:

— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.

«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми див­ними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.

Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, виса­дивши мене, вернувся назад.

(Наступна частина)

[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.