Страдія (1/12)
В одній старовинній книжці читав я дивну повість. Хтозна-звідки взялась у мене ця книжка про якісь чудернацькі часи, коли було безліч волелюбних законів і ніякої свободи; скрізь говорилось та писалося про сільське господарство, а ніхто нічого не сіяв, уся країна була переповнена моральними повчаннями, а моралі наче кіт наплакав, у кожній хаті горища були завалені логіками, а здорового глузду ніякісінького, усі розводилися про ощадливість та добробут країни, а гроші витрачались без ліку на всі боки, і будь-який лихвар та нікчема міг купити собі титул «Великий народний патріот».
Автор цієї дивної повісті, чи подорожніх нотаток (що це за літературна форма — я й сам добре не знаю, а звертатися до фахівців не хотів, бо вони, без усякого сумніву, за сербським звичаєм, послали б цю річ на розгляд загального засідання касаційного суду. Між іншим, це добрий звичай. Призначаються люди, які повинні думати з офіційного обов’язку, а решта живе собі безтурботно), — так ось, автор цієї чудернацької повісті, чи подорожніх нотаток, починає так:
«П’ятдесят років свого життя провів я в мандрах по світу. Довелося мені бачити багато міст, безліч сіл, чимало країн та народів, але ніщо мене так не здивувало, як одне маленьке плем’я, яке жило в чудовій, приємній країні. Я хочу вам розповісти про цей щасливий народець, хоч і наперед знаю, що ніхто мені не повірить ні тепер, якщо кому-небудь потрапить до рук ця книжка, ні будь-коли потім, навіть після моєї смерті».
Цей хитрун автор так зацікавив мене початком своєї повісті, що я мусив прочитати все до кінця, а коли прочитав, то мені захотілося розповісти про це й іншим. А щоб ви не думали, що я намовляю вас до читання, то ось зразу, з самого початку кажу: ця книжка не варта уваги, і цей добродій (автор, чи як його) усе бреше, про що б не розповідав. Та, на великий подив, я особисто вірю в цю його брехню, як у найщирішу правду.
Ось що він розповідає далі.
Близько ста років тому мій батько був тяжко поранений на війні, його взяли в полон і вивезли на чужину, де він одружився з дівчиною-бранкою, своєю ж таки землячкою. Від того шлюбу й народився я. Та ледве минуло мені дев’ять років, як батько помер. Він багато розповідав мені про свою батьківщину, про героїв та видатних людей, яких так багато було в його країні, про великий патріотизм та криваві битви за свободу, про доблесті та чесноти, про великі жертви для врятування країни, де все, навіть життя, кладеться на вівтар вітчизни. Розповідав мені про славну та героїчну минувшину нашого народу, а перед смертю заповів мені таке:
«Синку, не судилося мені померти в моїй милій вітчизні, щоб кістки мої лягли в ту святу землю, яку я напоїв своєю кров’ю в боротьбі за її свободу. Гірка доля моя не дозволить, щоб перед тим, як закрию очі, зігріло мене сонце волі в моїй милій батьківщині. Але я вірю, що моя кров пролилася не марно, те сонце нехай осяє тебе, мій сину, осяє вас, дітей наших. Йди, синку, і поцілуй ту святу землю, коли ступиш на неї йогою, йди й полюби її. Та знай, що велике майбутнє визначене цій героїчній країні й нашому народові; йди і скеровуй свободу на добрі діла, щоб я міг бути гордий тобою. Але не забувай, що ту землю скропила й моя кров, кров батька твого, як її окропила й гаряча кров мужніх і славних предків твоїх».
Сказавши це, батько обняв мене й поцілував, зволоживши сльозами моє чоло.
— Йди, синку, хай тебе бог…
З цими словами на вустах мій добрий батько й помер.
Не минуло й місяця від його смерті, як я з торбиною за плечима й ціпком у руці помандрував у білий світ шукати свою славну батьківщину.
П’ятдесят років блукав я по чужині, по широкому світу, та не міг знайти землі, що була б хоч трохи схожа на ту славетну країну, про яку мені так багато розповідав батько.
Однак, шукаючи свою вітчизну, я натрапив на цікаву країну та людей, про що й хочу вам тут розповісти.
Був літній день. Сонце пекло так, що, здавалося, мозок мій ось-ось звариться, від сильної спеки я трохи не умлівав, у вухах дзвеніло, нестерпно мучила спрага, і я так стомився, що ледве дививсь на білий світ. Піт обливав мене всього; моє спітніле обличчя і зношена одежина припали курявою. Плентаю отак, зморений, знеможений, аж раптом дивлюся — переді мною, за півгодини ходу, біліє місто, навколо якого срібляться дві річки. Я відчув у собі нові сили і, забувши про втому та млявість, чимдуж припустив до міста. Підходжу, дві повноводі річки спокійно несуть свої води, омиваючи міські мури.[1]
Тут я пригадав, що мій батько якось розповідав про одне славетне місто, де наші співвітчизники пролили чимало крові, і ніби крізь сон згадалось мені, що й воно також лежало між двома річками.
Серце моє так і тьохнуло. Я зняв шапку, і вітер з гір освіжив моє спітніле чоло. Я звів очі до неба, став навколішки й крізь сльози промовив:
— Боже великий, дай мені розуму, почуй молитву сиротини, що тиняється по широкому світу, шукаючи вітчизну свою, шукаючи рідну країну свого батька…
Вітерець і далі повівав з блакитних гір, що мріли в далині, та небо мовчало.
— Скажи мені ти, милий вітре, що вієш з отих блакитних гір, чи цe гори моєї вітчизни? Скажіть мені, любі ріки, чи, бува, не змиваєте ви з гордих мурів цього славетного міста кров моїх предків?
Навкруги тихо, ніякого знаку, але мені наче якесь солодке передчуття, якийсь таємний голос нашіптував: «Це та сама країна, яку ти так довго шукаєш».
Нарешті я опам’ятався, почувши якийсь шум. На березі, неподалік од себе, я побачив рибалку. Він сидів біля витягнутого на берег човна і плів сіті. Захоплений солодкими почуттями, я спершу й не помітив його.
Я підійшов до цього чоловіка й привітався. Він мовчки глянув на мене, а потім знову взявся до роботи.
— Що це за країна видніється он там, за річкою? — запитав я, тремтячи від нетерпіння.
А він здвигнув плечима, розвів здивовано руками та й процідив крізь зуби:
— Еге ж, це справді якась країна.
— А як вона зветься? — запитав я.
— Цього не знаю. Бачу, є там якась країна, але ніколи не цікавився її назвою.
— А звідки ж ти сам будеш? — напосідаю я.
— Оп звідти, недалечко, за півгодини ходу й моя хата. Там я й народився.
«Дивно, це, мабуть, не моя батьківщина, не країна моїх предків», — подумав я, а вголос запитав:
— То невже ти нічого не знаєш про цю країну? Невже вона нічим не відома?
Рибалка замисливсяг, випустив з рук сіті, ніби щось пригадуючи. Врешті після довгої мовчанки він сказав:
— Кажуть, ніби там багато свиней.
— А хіба лише самими свиньми уславилась ця країна? — здивувався я.
— Та багато в ній і безглуздя, але це мене мало цікавить, — сказав він байдуже і взявся знову за невід.
Я мало що зрозумів і тому запитав знову:
— Якого безглуздя?
— Та всякого, — відповів він з досадою і байдуже позіхнув.
— Отже, свині та безглуздя? І більше ти ні про що не чув?
— Кажуть, окрім свиней, там є ще багато міністрів, одні на пенсії, інші в запасі, але їх не вивозять за кордон. Вивозять тільки свиней.
Я вирішив, що рибалка глузує з мене, і аж скипів:
— Та що ти верзеш? Хіба думаєш, що я вже такий дурний?
Але він спокійно відказав:
— Ось заплати мені, і я перевезу тебе на той бік, тоді сам побачиш, що там є, а чого нема. Я тобі кажу те, що чув від людей, а сам я не був там, то й не знаю всього напевне.
«Ні, це не країна моїх знаменитих предків, бо та прославлена героями, великими ділами й світлосяйним минулим», — подумав я, але рибалка своїми дивними відповідями так мене зацікавив, що я вирішив побачити й цю країну, коли вже побував у стількох інших.
Рибалка перевіз мене на той бік, узяв гроші й, висадивши мене, вернувся назад.
[1] Прозорий натяк на столицю Сербії — Белград, що стоїть при впадінні річки Сави в Дунай.