Страдія (2/12)
Біля самого берега, трохи далі від того місця, де пристав човен, примітив я велику й незграбну мармурову піраміду, а на ній вдкарбувані золотом слова.
Я з цікавістю підійшов ближче, сподіваючись, що, може, тут прочитаю імена легендарних героїв, про яких розповідав мені батько. Але гірко розчарувався.
На мармурі було вирізьблено:
«Звідси на північ простягається земля славетного та щасливого народу, якому всемогутній бог подарував велике та рідкісне щастя, надавши його мові, цілком за правилами граматики, тієї особливості, що літера «к» перед «і» завжди переходить у «ц» во славу країни й народу».
Я прочитав раз, потім удруге, та ніяк не міг отямитися від подиву — що це має означати. А найбільше вразило мене, що слова було написано моєю рідною мовою.
Справді, тією мовою говорили і мій батько, і наші предки, і я, але це не та країна; він мені розповідав про зовсім іншу. Однак можна ж припустити, що є два народи одного походження, які мають однакову мову, але не знають один про одного.
Мало-помалу я перестав дивуватися, ба навіть запишався, що й моя мова така сама і з такою ж чудовою особливістю.
Я проминув мури й пішов вулицею, що вела до міста, маючи на думці відпочити після довгої мандрівки десь у готелі, а потім знайти роботу, щоб трохи заробити грошей і мати змогу мандрувати далі та шукати батьківщини.
Не ступив я й кількох кроків, як довкола мене, наче біля якогось чудовиська, звідусіль почали збиратися цікаві. Старе і мале, чоловіки й жінки — усі товпляться, лізуть, штовхаються, щоб мене краще побачити. Нарешті зібралося стільки люду, що геть заступили дорогу й зупинили всякий рух.
Усі дивилися на мене з подивом, але й мене цей незнайомий народ здивував не менше. На кого не глянь — усі обвішані орденами та стрічками. Рідко який бідолаха мав одну або дві нагороди: кожен був ними так обцяцькований, що і вбрання не видно. Декотрі мали їх стільки, що не могли на собі носити, то возили за собою у візочках. Було там повно орденів за різні заслуги, зірок, стрічок та всіляких інших відзнак. Я ледве пробирався крізь оцей тлум славетних людей, що оточували мене й штовхалися, аби тільки ближче до мене дістатися. Доходило навіть до сварки, було чути й дорікання тим, хто надто довго затримувався біля мене.
— Ну ж бо, надивилися, то дайте й нам поглянути.
Дехто підходив до мене якнайближче й одразу ж заводив розмову, боячись, щоб його не відтиснули.
Мені вже почали набридати одні й ті самі здивовані питання.
— А звідкіль ти? Невже не маєш жодного ордена?..
— Не маю.
— А скільки тобі років?
— Шістдесят.
— І жодного ордена?
— Жодного.
Почулися голоси з натовпу, як буває на базарі, коли показують якісь дивовижі:
— Чуєте, люди, чоловікові шістдесят років, а в нього — жодного ордена.
Штовханина, крик, галас усе сильнішали. З усіх вулиць сунули городяни, кожен намагався продертися крізь натовп, щоб мене побачити. Нарешті дійшло до бійки, і мусила втрутитися поліція, щоб навести порядок.
А я, перш ніж зчинилася колотнеча, квапливо розпитував людей, за які заслуги їх нагороджено.
Один мені сказав, що міністр відзначив його за надзвичайні заслуги й самопожертви перед вітчизною, бо за цілий рік, коли він розпоряджався державними грішми, в нього при ревізії було виявлено лише дві тисячі динарів пестачі. А він же міг, як казали, все загарбати, але знатність та любов до вітчизни не дозволили йому цього вчинити.
Другий був нагороджений за те, що цілий місяць охороняв якісь державні склади, і жоден з них не згорів.
Той дістав нагороду, бо перший помітив і відзначив, що слово «книга» дивно починається на «к», а закінчується на «а».
Одна куховарка була нагороджена за те, що п’ять років прослужила в багатому домі і вкрала всього кілька срібних та золотих речей.
Ще хтось був нагороджений тому, що після великої розтрати не застрелився за тодішньою дурною модою, а зухвало вигукнув на суді:
— Я свої переконання та ідеї втілив у життя. Отакі вони, мої погляди на світ, тепер судіть мене. Ось я! — і, вдаривши себе кулаком у груди, ступив крок наперед.
Цей, гадаю, дістав орден за громадянську мужність. (Та й за діло!)
Один стариган отримав орден за те, що геть зістарівся, але не вмер.
Інший знову нагороджений, бо розбагатів за неповних півроку, постачаючи державі пріле зерно та силу іншого непотребу.
Один багатий спадкоємець був відзначений тому, що не розтринькав батькової спадщини й пожертвував на благодійні справи п’ять динарів.
Але хіба можна все запам’ятати? Мені затямилося лише, за що їх було по разу нагороджено, а нагород тих вони мали безліч.
Отож, коли дійшло до колотнечі, поліцейські взялися розганяти юрбу, а їхній начальник, мабуть старшина, наказав пригнати закритий фіакр. Мене вштовхнули до фіакра; навколо якого стояли озброєні поліцейські й відганяли натовп. Старшина сів поряд зі мною, і ми кудись поїхали, а за нами звідусіль посунув люд.
Фіакр зупинився перед великим приземистим і занедбаним будинком.
— Де ми? — запитав я старшину (мені здалося, що цей чоловік не хто інший, як старшина, адже саме за його наказом пригнали фіакр).
— Тут наша поліція.
Вийшовши з фіакра, я побачив, як двоє чоловіків чубилися перед самими ворітьми поліції. Коло них стояли жандарми і дивилися на ту бійку. Навіть сам шеф поліції задоволено спостерігав за ними.
— Чого вони б’ються? — спитав я.
— Таке розпорядження, щоб усі скандали вершилися тут, на очах поліції, бо хіба ж личить шефові та іншим чиновникам ходити по всяких закутках, щоб таке бачити? А так нам і легше, й зручніше. Заведуться двоє і, як захочуть битися, то приходять сюди. А тих, що бешкетують на вулиці в неналежному місці, мусимо карати.
Пан шеф, огрядний чоловік із сивими вусами, чисто поголений, з подвійним підборіддям, як побачив мене, то мало не зомлів.
— А звідкіля ти, чоловіче? — промовив він, трохи отямившись від здивування й розвівши руки, та став мене розглядати з усіх боків.
Старшина сказав йому щось пошепки, мабуть, доповів, що скоїлося. Шеф насупився й різко запитав:
— Звідки ти?
Я почав йому докладно розповідати, хто я, звідки й куди йду, поки він не став нервуватися, а потім крикнув:
— Гаразд, гаразд, облиш свої вигадки при собі, а скажи мені краще, як ти посмів так ось вийти на вулицю серед білого дня?
Я уважно оглянув себе, чи нема чогось на мені незвичайного, але нічого не помітив. Таким я пройшов через увесь світ, і ніхто не чіпав мене.
— Заціпило, чи що? — гарикнув шеф за поліцейським звичаєм, і я побачив, як він аж тремтить від люті.— Я тебе до в’язниці кину за те, що ти наробив стільки бешкету в неналежному місці й збентежив усе місто своєю глупотою.
— Нічого не розумію, пане начальнику, чим саме я міг так нашкодити? — сказав я з острахом.
— Зістарівся, а не знаєш того, що й малі діти знають… Питаю тебе ще раз, як ти посмів у такому ось вигляді вийти на вулицю і викликати стовпище, та ще й у неналежному місці?
— Я ж нічого не зробив.
— Дурний ти, хоч і старий… Нічого не зробив. А де ж твої відзнаки?
— У мене їх нема.
— Брешеш, старий собако.
— Нема, їй-богу, нема.
— Жодної?
— Жодної.
— А скільки тобі років?
— Шістдесят.
— За стільки років не мати жодного ордена? Та де ж ти жив? На місяці, чи що?
— Жодного не маю, щоб я світу не бачив, — став я клястися.
Шеф від здивування роззявив рота, витріщив очі, оглянув мене з голови до п’ят, не в силі промовити й слова. Коли ж трохи оговтався, дав розпорядження мерщій принести з десяток орденів.
Із сусідньої кімнати одразу ж принесли цілий оберемок різних орденів, зірок, стрічок та медалей.
За наказом шефа мені нашвидкуруч вибрали дві-три зірки і одну стрічку, три-чотири ордени повісили на шию, кілька пришпилили на пальто, а, крім того, додали ще пару десятків різних медалей та значків.
— Отак-то, шановний, — вигукнув шеф поліції, задоволений собою, що вигадав спосіб уникнути дальших непорозумінь.— Отак-то, — додав знову.— Тепер ти хоч трохи схожий на звичайну людину, а то наробив мені бешкету, з’явився, ніби примара… А ти, мабуть, і не знав, що сьогодні до того ж і свято? — запитав він раптом.
— Ні.
— Дивно, — сказав він трохи ображено, помовчав і знову почав:
— П’ять років тому в цей день народився мій кінь, на якому я звичайно їжджу, і сьогодні зранку я приймав поздоровлення від найславетніших громадян; увечері мого коня проведуть із смолоскипами по вулицях, а потім будуть танці в першорядному ресторані, куди буде запрошено тільки найповажніших громадян.
Тепер і я ледве встояв на ногах від здивування, але щоб він цього не помітив, я підбадьорився й почав його вітати такими словами:
— Пробачте, я не знав про ваше свято й дуже шкодую, що не зміг вас привітати у визначений час, тому дозвольте поздоровити вас зараз.
Він подякував мені від щирого серця за ті почуття, якими я пройнявся до його вірного коня, й розпорядився, щоб принесли частунок.
Мене пригостили вином та пирогами, після чого я попрощався з шефом і, розцяцькований зірками та орденами, пішов до готелю у супроводі одного поліцейського, якому наказали відпровадити мене туди. Тепер я мав змогу йти вулицею без галасу й тиску з боку натовпу, що могло б трапитися, коли б я йшов без відзнак.
Поліцейський допровадив мене до готелю, що звався «У нашій милій змученій вітчизні». Хазяїн готелю дав мені кімнату, і я ледве дочекався хвилини, щоб залишитися на самоті та отямитись від отих дивовижних вражень, які в цій країні відразу навалилися на мене.