Страдія (3/12)
Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як раптом зачув стук у двері.
— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залишалося робити?
На порозі з’явився гарно вдягнений пан з окулярами на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба завжди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив черевики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у поліцейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візником у колишнього міністра освіти. Талановитим візником», — відповів жандарм).
Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.
— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим несподіваним візитом.
— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.
— Уперше.
— Ви іноземець?
— Еге ж, іноземець.
— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.
Мене це ще більше збентежило.
— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, досвідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропаганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в пошуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, дозвольте вас запитати?
— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — пробелькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він перебив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж затанцював по кімнаті на радощах.
— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви зможете сумлінно виконувати це почесне доручення. Зараз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете вирушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міністра повідомити його про своє важливе відкриття.
Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.
— Прошу.
До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником якогось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє надзвичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.
— Ви іноземець?
— Так, іноземець.
Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:
— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?
— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і глянув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.
«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:
— Я до ваших послуг, шановний пане.
— У нас з’явилася нова посада управителя державних маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?
— Ні, не бував ніколи.
— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч займали високе становище в суспільстві? Скільки отримували?
— Я ніколи не займав високого становища.
Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши доповісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.
Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:
«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на державній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».
Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:
«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».
А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:
«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недоумкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширюють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймовірні твердження можуть вигадувати та з лихим наміром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбавлені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хвалити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».
Після таких дописів у газетах біля готелю, де я оселився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:
— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!
— Нова книга: «Пригоди старої людини без орденів».
Такого чтива було скрізь повно.
На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орденів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.
Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.
Як іноземець, я мав можливість познайомитися з видатними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.
Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.
Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали попасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я увійшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:
— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.
Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:
— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.
Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вклонився й зник за дверима міністрового кабінету.
Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’явився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабінету.
Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:
— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.
— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви стосунках із сусідніми країнами?
— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, звичайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі заборонено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…
— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.
— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — проказав він байдуже.
У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринництво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.
— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запитав я.
— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така потреба, то можна запросити знавця з-за кордону.
— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригінальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.
— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.
— Ніколи не їв.
— Шкода, це дуже добра риба. Справжній делікатес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.
Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних державних справ, попрощався й пішов собі.
Він люб’язно провів мене до дверей.