Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)