Страдія (4/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)