(Попередня частина)

Ця мала прикрість, що її зазнало те добре суспіль­ство, не лишилася єдиною. Минув якийсь час, і моло­дий чоловік видав свої наукові праці.

— От маєш — наука! Пусте!

Знову ніхто, ясна річ, не хотів читати того, що на­писав молодий учений, але кожен з глибоким, навіть щирим переконанням доводив, що Бекич (так звали вченого, якщо перекласти його ім’я на сербську мову) не знає нічого.

— Бекич — і наукові праці? Хе! — досить було ска­зати це, щоб товариство зайшлося сміхом.

— Такого в нас бути не може. Що то за наука, коли її Бекич пише! — казали люди, і всі згоджувалися, що наука, як і все інше, може бути лише десь там, в ін­ших краях.

Молодий учений не тільки не здобув успіху — на­впаки, кожен якось інстинктивно вважав своїм обо­в’язком висловити йому своє обурення. Усе суспільство вбачало в цьому ніби заразну хворобу і відчайдушно боролося проти небезпеки.

Одного я запитав, що поганого йому зробив той уче­ний?

— Нічого, — відповів він.

— То чого стільки бруду ллєш на нього?

— Так, не можу дивитись, як усякий нікчема вдає із себе казна-що.

— Що вдає? Людина займається наукою і не чинить нікому зла.

— Не знаю його, брате. Але, прошу тебе, яка на­ука? У нас цього бути не може.

— Чому?

— Бо я знаю, які тут усі тупоголові!

— А ти читав?

— Боже борони; що я, на тім’я впав? Наука — і Бекич! — кинув він іронічно й розсміявся, потім пере­хрестився, стенув плечима, стріпнув руками, наче ка­зав: «Не дай боже нікому такої ганьби», а далі до­дав: — Стільки є людей розумніших за нього, а ніхто не зробився вченим, тільки він: велике цабе!

І повторилося знову те саме, що й з поетом.

Про молодого вченого пустили чутку, ніби він для якихось наукових дослідів крав грушки в торговця овочами. Тим товариство забавлялося кілька днів, за­доволено сміючись, поки не сталася нова оказія.

— Знаєш, що в нае нового? — запитує один.

— Маємо вченого! — відповідає другий.

— Це вже старе; тепер у вченого є критик!

— Цього ще бракувало! Хто ж цей ідіот?

— Тй-богу, розумний критик, якраз для Бекичевої науки!

— Хто це?

— Бекичка!

— Його жінка?

— Саме вона. Добре його прокритикувала. Він зараз ходить із забинтованою головою. Може, порозумнішає. Кращої критики йому й не треба.

— А що було? — нетерпляче питає той, готовий не­гайно побігти далі з почутою новиною.

— Нічого, тільки якісь торічеллієві труби йому на голові побила.

Нареготавшись досхочу, обидва приятелі мерщій роз­ходяться, щоб ту приємну новину переповісти іншим.

Це й ставало духовною поживою суспільства.

— Я чув, ніби ти захопився наукою? — питає жар­тома один пан свого приятеля.

— Можливо, — відповідає дружина останнього, — але хай тепер стережеться, щоб я не взялася до критики.

І знову сміх.

Часто цілий вечір товариство розважалося, розпові­даючи смішні історії про вченого.

Крім того, молодому вченому, куди він тільки по­тикався, скрізь чинили перешкоди. Кожен вважав сво­їм обов’язком бути холоднішим з ним, ніж досі, і то тільки через те, що він, мовляв, задається і хоче та­кого, чого ніхто інший не робить, а ніхто інший, ясна річ, не стане займатися дурницями, бо в розумної людини є раз і назавжди встановлене правило: «Об­лиш, прошу тебе, цього в нас бути не може!»

Учений боровся, боровся, та й утомився. Суспільст­во приборкало і його, приборкало ради свого престижу, і вчений десь пропав. Ніхто про нього більше нічогі­сінько не чув.

— Жаль його, грішника! — із співчуттям каже де­хто. — Все-таки був непоганою людиною.

— Тхе, а хто йому винен!

За якийсь час з’явився молодий художник. Виста­вив свої картини й став чекати присуду громадської думки. Картини були непогані. Я — іноземець — єди­ний дивився на них, а з його земляків не прийшов ніхто на виставку. Повторилося те саме, що й з пое­том та вченим, і знову, хоч картин ніхто не бачив, суд був скорий і невблаганний:

— Художник, дурниці! Облиш, прошу тебе, мазани­на!.. Справжнього мистецтва в нас бути не може!

Громадська думка закйдала художника, як кажуть, болотом і камінням, усе живе згуртувалося проти но­вої напасті. Лихоманка тривала доти, поки й молодий художник десь не зник, і тоді суспільство, зморене цією важкою боротьбою, знову поринуло в солодку дрімоту.

Щойно суспільство склепило очі в глибокому сні, як молодий композитор заходився виконувати свої музич­ні твори.

— Е, це вже неподобство! — застогнало ображене су­спільство, протираючи очі.

— Звідки ця напасть?

Але й з композитором швидко впорались. Влада (вона теж прилягла, щоб поспати солодко й спокійно) дійшла висновку, що ті музичні твори підбурюють народ до бунту, і, ясна річ, молодого композитора було кинуто до в’язниці за революційну діяльність.

— А то тирликає тут, як дурень! — мовила громад­ська думка задоволено, солодко позіхнула, переверну­лася на другий бік і знову поринула в солодкий, гли­бокий сон.

Розумні люди! Яка музика, які тулумбаси? «Цього в нас бути не може!»

Потім сталися ще дві-три подібні історії — і все.

У цьому суспільстві така доля чекає на кожного, хто хоче зайнятися якимось ділом: чи політикою, чи еко­номікою, чи промисловістю.

Мені пригадується один мій знайомий, серб, а та­ких у нас чимало. Чоловік досить заможний, живе з прибутків; їсть, п’є, задоволений, не терпить нікого, хто працює, і сам нічого не робить.

Опасистий, неповороткий, іде він вулицею з пону­рим, кислим обличчям. Його дратує все, що лише на­гадує якусь діяльність. Проходить повз бакалійну крамницю. Зупиниться, покиває зневажливо головою й процідить уїдливо:

— Бакалійник!.. Дурниці! Теж мені бакалійник, ніби я не знаю його! Виставив три-чотири мисочки з кру­пами, борошном — і вже торговець! Виповзає всякий злидень!

Або проходить, скажімо, повз крамницю залізних товарів і зупиняється. Дивиться так само зверхньо й бубонить невдоволено, злісно:

— І він туди! Почепив три-чотири ланцюжки на стіну й зробився торговцем… Казна-що!.. Усякі недо­тепи голову підводять!

Так пройде через усе місто й перед кожною крамни­цею, майстернею, яка і чия б вона не була, зупиниться й пробурчить сердито:

— Казна-що, і цей щось робить, ніби я не знаю його?!

Розповідайте йому будь про кого, що той чимось за­ймається, щось робить, він все одно про кожного від­гукнеться зневажливо, кожного спаплюжить.

— Знаєш Мику?

— Знаю! — відповість знехотя.

— Будує фабрику!

— Телепень! Він — і фабрика! Хо!.. Уявляю, яка то буде фабрика. Казна-що!

— Марко почав видавати газету, — кажете йому.

— Марко видаватиме газету?.. Бевзь! Ніби я не знаю його!.. Казна-що! Марко — і газета! Ті нездари тільки злостять мене.

Для нього ніхто нічого не вартий. Кожного, про кого навіть тільки подумає, що той узявся за якусь справу, він одразу оголошує дурнем.

Шкода, що в нас таких небагато, але ми вже маємо певні успіхи, і є надія, що незабаром наздоженемо ту ідеальну країнку, у якій я ото був.

—

Спокійною поверхнею застояної, смердючої водяної маси, що вкрилася зеленню, пробігло кілька хвильок, прагнучи відірватись від неї, щоб полетіти кудись вище, але скоро вони знову зрівнялися з тою масою, а зе­лень затягла все, і спокійну поверхню ніщо більше не порушувало, ніяка хвиля не здіймалась над нею.

Ух, як тхне застояна вода! Душить, забиває віддих. Вітру дай, щоб розгойдав ту непорушну гнилу масу!

Ніде ані шелесне…

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

Наступного дня начальник послав шифроване доне­сення урядові про вчорашні політичні збори. У доне­сенні писалося:

«У моєму окрузі з’явилася сильна політична течія противників теперішньої влади. Рух набуває дедалі більшого розмаху, і я боюся, що він може загрожувати існуванню нинішньої династії. Я вжив усіх заходів, які тільки міг, і використав усі засоби, які в моєму розпорядженні, щоб покласти край цьому лихові; але оскільки згаданий опозиційний, насправді, революцій­ний рух вибухнув зненацька, як повінь, то стримати його було неможливо, і ось учора пополудні революці­онери у великій кількості силоміць затіяли збори. З їхніх різких і зухвалих промов я зрозумів, що вони анархісти і потай готують бунт і переворот у країні. Мені ледве вдалося розігнати це зборище, яке являло собою велику небезпеку. Один з-поміж них навіть погрожував, що вони повалять монархію і запровадять республіканську систему правління.

У додатку вірнопіддано посилаю панові міністру список найнебезпечніших осіб (тут був названий як верховода той дивак, що п’є каву з молоком, а також трійка, яка голосувала за чорну каву) і прошу вказі­вок щодо моїх дальших дій у цей важливий і виріша­льний для нашої країни час».

Начальника за великі заслуги перед країною й уря­дом негайно було нагороджено і підвищено у званні. Опозиціонери дружно привітали його з нагородою, і на цьому все скінчилося.

Після зборів я запитав одного:

— Хіба у вас немає людей, які займаються політи­кою?

— Було таке.

— Ну і як?..

— А нічого… Дурниці!

— Що дурниці?

— Облиш це, прошу тебе; кому вона потрібна, та політика?! Тут один починав!

— І що ж він учинив?

— Дурний чоловік! Що він може вчинити?! Знаємо його всі: і хто він, і звідки, і чий син, і що снідає, і чим обідає. Батько його був майстер, але голота голо­тою, а він пішов до школи, товкся десь по світу, по­вернувся назад і почав мене вчити: треба так, треба сяк, і державний лад, мовляв, і закони, і конституція, і громадянські права, і свобода зборів, і вибори… Ненормальний, от і базікав казна-що!

— І що ж ти йому відповів?

— Нічого! Що такому скажеш? Дивлюся на нього й сміюсь. Знаю його; хліба вдосталь не наїдається, знаю і батька його, і всю родину. І щоб він ото мені поясню­вав, що таке конституція та свобода?

— Може, чоловік і справді розбирається в цьому?! — кажу я.

— Облиш, прошу тебе, принаймні я вже знаю, який він телепень.

— Що ж він зробив такого?

— Що зробив?! Читає якісь книжки, бігає з місця на місце, агітує, здибав кількох таких, як сам, влаш­товували якісь збори. Його заарештовують, карають, висилають. Кажу я йому якось: «Чого ти все бігаєш та кричиш, візьмися краще за якесь діло. Ти ж бачиш, що ти дурний?!»

— А інші люди, що йому кажуть?

— За животи хапаються зо сміху. Тільки-но він ви­йшов із в’язниці, як почалися веселощі. «Бачив кон­ституцію?» — питає його хто-небудь, а вся вулиця в сміх. Ніколи ще ми так не реготали. Часом аж качали­ся зо сміху. І сьогодні його називають не інакше як Тома Конституція! — каже мені мій співбесідник і смі­ється так, що сльози виступають йому на очі.

— І що з ним сталося?

— Пропав бідолаха. Не має нічого, і до державної служби йому тепер зась… Йолоп! Його шкільні това­риші які гарні посади мають, а він що? Ніхто йому не винен. Щоправда, кажуть, ніби він з них усіх був найкраще підготовлений і найрозумніший, але фан­тазер. Нема гіршого, коли людині якась дурниця зайде в голову. А він — захотів виправляти щось. Цілому світові добре, тільки йому, бачте, подавай чогось особ­ливого, ніби ми його не знаємо. Голота!..

— Що він тепер робить?

— Чоловіче, зараз взявся за розум, але пізно! Ми його вилікували від дурощів, бо самі власті не впо­ралися б — міцний був горішок. А ми стали кепкува­ти з нього, та ще, чортяки, прозвали його Конституці­єю. Так один день, другий — люди глузували з нього, де тільки зустрічали, де бачили. Він боровся, боровся, та й став здаватися… Жаль мені його, сердеги! Непо­ганий він!.. Тепер поміркований, серйозний чоловік, не залітає за хмари, як раніше. Замкнувся в собі, навіть мало з ким дружить. Живе вбого, але йому ба­гато хто допомагає. Нам жаль його, та сам винен…

— Як тепер люди ставляться до нього?

— Чудово!.. Не насміхаються, люблять, та й жалі­ємо його, сердешного!

Мені сподобалася ця країнка й захотілося якнай­довше пожити в ній. Я познайомився з багатьма її мешканцями — які ж чудові люди! Спокійні, тихі, по­кірні, як голуби. їдять, п’ють, дрімають, якусь роботу поволі роблять. Одне слово — щасливі люди. Ніщо не порушує глибокого спокою, піхто не псує гармонії, ніякий вітерець не сколихне дрімотної, нерухомої по­верхні застояної позеленілої калюжі, якщо таке порів­няння пасує суспільству цієї справді щасливої країнки.

З Сербії я приніс туди жменьку думок і дещицю по­шарпаних ідеалів, що їх успадкував од старших; але й той дріб’язок загубився в цій країнці, і я, мов загіп­нотизований, поринув у солодку дрімоту, яка мені по­чала подобатись. Отоді я побачив, що й ми, серби, в недалекому майбутньому зможемо стати таким самим щасливим народом, адже цьому сприяють нам і наші умови.

Так минав час — спокійно й непомітно, доки одного дня не порушилася рівновага суспільної гармонії.

Якийсь молодий чоловік опублікував збірку своїх поезій.

Вірші були гарні, сповнені глибоких, щирих почут­тів, пройняті ідеалами.

Уся громадськість зустріла книжку з обуренням. Ні­хто її не читав і читати не хотів; кожен, хто брав її в руки, одразу кисло кривився, перегортав кілька сто­рінок, мацав їх, ніби визначав якість паперу, відкидав книжку від себе, мов якусь найогиднішу річ, відвер­тав зневажливо голову й жовчно промовляв:

— Вірші?! Дурниці!..

— Хто зна, може, там і є щось гарне, — зауважував часом хтось із присутніх.

Тоді перший хрестився, зручніше вмощувався в крі­слі, з виразом співчуття на обличчі міряв поглядом співбесідника і, покивавши головою, казав таке:

— Ти дурніший, аніж той віршомаз! — й кінчиками пальців відсував книжку ще далі від себе з таким виразом, наче доторкався до чогось нечистого, брид­кого, а потім додавав:— Таке патякаєш, а книжку ти читав?

— Ні, не читав.

— Отож-бо й воно!

— Я ж не стверджую, що книжка цікава, тільки ви­словлюю припущення: може, в ній і є щось гарне!.. До речі, а ти читав її?

— Я?! — питав перший невдоволено, немов був об­ражений тим запитанням.

— Ти!

— Я?— перепитував той уже сердито.

— Ти, зрозуміла річ; кого ж іще я про це можу за­питувати?

Перший хрестився, стенав плечима й розводив рука­ми, мовби хотів сказати: «Господи милосердний, згля­нься на нас, чого він причепився до мене!» Але вголос не казав нічого, тільки здивовано дивився на свого співрозмовника.

— Чого хрестишся? Я питаю, читав ти цю книжку віршів чи ні? І взагалі, що тут дивного?

Перший знову хрестився, а згодом додавав:

— А тепер я питаю, чи в тебе всі клепки на місці?

— Якась нісенітниця. Не розумію тебе.

— І я тебе також.

— Що тут розуміти й чого дивуватися?.. Я питаю, читав ти книжку чи не читав?

— А я питаю, чи в тебе всі клепки на місці? — знову перший за своє, потім брав книжку, роздратовано уда­ряв нею по столі й вигукував: — Щоб я оцю дурницю читав? Хіба що з глузду з’їду, а поки при своєму ро­зумі, я такого читати не буду… — Потім додавав тихі­ше: — А ти знаєш того, хто написав ці вірші?

— Не знаю.

— Пхе!.. Тому так і говориш! — казав перший і ма­хав рукою, ще кисліше скривившись, ніби хотів тим показати, яка це нікчемна особа.

— Ти його знаєш?

— Знаю! — промовляв перший знехотя й корчив таку гримасу, ніби казав: «Краще б довіку не знати його», — хоча насправді з тим чоловіком до вчорашньо­го дня, поки не з’явилися його вірші, був добрим при­ятелем і в товаристві ніколи нічого поганого про нього не казав.

Інші вели таку розмову, хоча, звісно, теж не читали книжки:

— Яка ганьба!.. Вірші?.. Ніби я не знаю, який він бевзь! — казав один.

— І як йому не соромно?! — додавав другий.

— Бог спочатку в людини розум забирає, потім вона сама собі шкоду робить… Такі… ну — які там вірші? Я завтра написав би набагато кращі, але не хочу гань­бити себе, як це дозволяє собі дехто.

Змінилося й ставлення до молодого поета.

Йде ото вулицею, а люди один одного штовхають та переморгуються.

— Добрий день! — озивається він.

— Добрий день, поете! — відповідає хтось ущипливо, дивлячись на нього спідлоба.

— Здоров, здоров! — докидає другий з насмішкою.

— Добрий день! — буркає третій, зневажливо скри­вившись.

Але, на жаль, цими розмовами, які точилися одна­ково всюди, справа не скінчилася.

Громадська думка цілим фронтом рушила проти мо­лодого поета. Навіть те, за що його раніше хвалили, тепер почали гудити, а дрібні вади, які йому досі про­щали, як і всякому іншому, тепер переросли в жахли­ві пороки. Раптом виявили, що він негідник, п’яниця, картяр, безхарактерна людина, шпигун і, крім того, ще й дурень.

— Я й не підозрював, що він такий пришелепкуватий! — каже один.

— А я, правду кажучи, завжди помічав, що в нього не всі вдома.

— І я, але не припускав, що аж настільки.

— Е, тепер він уже зовсім…

Де він з’являвся, там глумилися з пього, а якщо він робив щось, то кожен, хто міг перешкодити, вважав своїм обов’язком скористатися з цього, бо місця собі не знаходив, коли його бачив: «Чого ти пишаєшся!.. Подумаєш — вірші! Ми вміємо ще й не таке!»

Та найгірше було те, що вірші він присвятив своїй нареченій, гадаючи цим потішити її; натомість завдав болю сердешній дівчині, бо громадська думка не об­минула й її.

Батько дівчини був сам не свій з досади, що в цю, на його думку, дурну справу вплутане ім’я його доч­ки, і він написав молодому поетові такого листа:

«Пане!

Цю свою дурну, безглузду й паскудну писанину, з якої люди сміються на вулиці, Ви краще присвятили б своєму батькові, це йому пасувало б, адже й так він нікчема, як і Ви, але не треба було до Ваших дурниць приторочувати добре ім’я моєї дочки. Досі ніхто на мій дім пальцем не показав, і я не хочу, щоб ім’я моєї дочки ганьбили хтозна-чиї язики й щоб воно сто­яло на Вашій пришелепуватій книжці. Від сьогодніш­нього дня я забороняю Вам переступати поріг мого дому, бо за моє довір’я і добре ставлення до Вас Ви поглумилися з мене, вкрили мій дім ганьбою. Зреш­тою, я вимагаю, щоб Ви в п’ятиденний строк компен­сували шкоду, завдану мені, інакше я Вас відлупцюю, як кота, посеред вулиці чи там, де попадетеся мені на очі».

Через ту присвяту молодий поет мав багато непри­ємностей; а оскільки він був чиновником, то його на­чальник написав панові міністру доповідну такого змісту (ім’я і прізвище я забув, тому скористаюсь узвичаєним Н. Н.):

«Чиновник довіреного мені відомства, в цілому до­брий і сумлінний працівник, останнім часом настіль­ки скомпрометував себе збіркою своїх нібито віршів, що ради престижу державної установи названий не може далі залишатись у відомстві, бо він займається несерйозними справами, які не личать навіть дрібному торговцеві, а тим паче державному чиновникові. Тому прошу пана міністра звільнити названого скомпро­метованого чиновника а державної служби або хоча б перевести в інше місце, доки він не виправиться».

Міністр перевів поета в інше місце.

Але, на жаль, країнка то мала, а лиха слава розхо­диться далеко! На новому місці його зустріли ще гір­ше, і міністрові не лишалося нічого іншого, як для заспокоєння громадської думки та в інтересах репута­ції державної служби чудовисько, що пише вірші, з державної роботи звільнити.

Громадська думка торжествувала, а молодий поет не виступив більше з жодним віршем. Він десь пропав, і ніхто нічого не міг довідатися про нього.

— Шкода, молода людина! — казали.

— Та й непоганий був чоловік.

— Аякже, але нечистий поплутав робити те, чого ніхто не робить.

— Жаль мені його, грішного!

— А що вдієш? Ніхто йому не винен!

І швидко повернулася в суспільство гармонія, на якийсь час розладнана, вляглися брижі, що були заме­рехтіли на спокійній, непорушній поверхні застояної води, і задоволене суспільство знову спокійно пори­нуло в солодку дрімоту.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Усе це лише початок добра у нас. Ми справді були добрі й слухняні діти, і, відверто кажучи, з року в рік, з кожним новим поколінням зростали надії, що наша країна скоро матиме таких самих добрих і слухняних громадян, але хто зна, чи настане той блаженний час, коли наші прагнення, точніше, думки й ідеали моєї покійної геніальної дядини, повністю здійсняться в змученій матері Сербії, яку ми так палко й щиро любимо.

Хто зна, чи коли-небудь здійсняться наші бажання і втілиться в життя ця наша ідеальна політична про­грама:

§1.

Ніхто нічого не робить.

§2.

Кожен повнолітній серб дістає початкову плат­ню в розмірі 5000 динарів.

§3.

Через п’ять років кожен серб (або ж сербка, якщо в сім’ї немає чоловіків) дістає право на повну пенсію.

§4.

Пенсія підвищується щороку на 1000 динарів.

§5.

Народна скупщина (а тут уже, як виняток, з патріотичних мотивів зі скупщиною погодиться й сам сенат) повинна прийняти ухвалу, яка важитиме як особлива стаття конституції, про те, щоб овочі, всяка городина, злаки й усі інші культури родили казково щедро, та ще й двічі на рік, а якщо виявиться дефі­цит у державному бюджеті, то й тричі і, зрозуміла річ, навіть більше разів, як фінансовий комітет вважа­тиме за потрібне.

§6.

Всяка худоба, без різниці статі й віку, згідно з законом, схваленим обома палатами, відгодовується добре і розмножується надзвичайно швидко.

§7.

Худоба не може ні в якому разі одержувати платні, за винятком надзвичайних державних потреб.

§8.

Карається кожний, хто думає про державні справи.

§9.

Зрештою, ніхто ні про що не сміє думати без особливого на те дозволу поліції, бо думання шкодить щастю.

§10.

Насамперед поліція не сміє абсолютно нічого думати.

§11.

Хто б хотів задля розваги займатися торгів­лею, той повинен мати дуже великий зиск: на один динар тисячу.

§12.

Жіночі сукні, спідниці, намиста, як і всякий інший одяг та прикраси, сіються й достигають дуже швидко за будь-яких кліматичних умов і на будь-якому грунті щомісяця, в усіх кольорах і за найнові­шою французькою модою. Капелюшки, рукавички та інші дрібні речі можна з успіхом вирощувати у ва­зонах (власне кажучи, все, згідно з законною ухва­лою, вирощується само).

§13.

Діти не народжуються. Якщо ж вони десь зсе­ляються, доглядатимуть і виховуватимуть їх спеці­альні машини. Якщо вітчизні потрібно якомога більше громадян, буде збудовано фабрики дітей.

§14.

Податку ніхто не платить.

§15.

За сплату боргів і податків визначається су­вора покара; це поширюється на всі випадки, крім тих, коли буде встановлено, що злочин учинила розу­мово хвора людина.

§16.

Скасовуються всі непотрібні речі, як-от: тещі, свекрухи, постійні й тимчасові ревізійні комісії, по­точні державні й приватні борги, буряки, квасоля, гре­цька й латинська мови, гнилі огірки, всі відмінки — з прийменниками й без них, жандарми, свиняче пи­тання, розум заразом із логікою.

§17.

Хто об’єднає сербів, того негайно, на знак на­родного визнання й любові, арештувати!

Чудова програма; це мусили б визнати навіть її полі­тичні противники, якби така програма могла мати противників. Та все дарма, нашим благородним праг­ненням ніколи не здійснитися.

Але чого не досягли, чого не здійснили ми, незва­жаючи на всю нашу незмірну працю, те зробили інші, щасливіші за нас.

(Наступна частина)

Щойно я сів писати це оповідання, як перед очима в мене виник образ моєї покійної дядини. Така ж бідо­лашна, як і за життя. У жовтавій обвислій кофтині з кошлатого сукна, ніби ця кофтина шита на когось іншого, у куцій спідниці з такого самого сукна і си­ньому фартушку в жовтих квітах; на ногах у неї капці, вишиті, ясна річ, теж жовтим узором і на цілу долоню довші, ніж треба. Зав’язана темно-жовтою ху­сткою. Обличчя сумне, пооране зморшками, жовте, очі майже такого самого кольору, як і обличчя, у погляді прозирає якась вічно розпачлива тривога; губи тонкі, трохи синюваті, завжди готові до плачу, хоч я ніколи не бачив, щоб дядина плакала. Вона безперестану зітхала, охкала, всього боялася і в усьому вбачала небезпеку. Трохи похилена в плечах, груди вузькі, запалі, руки сховає під фартушок і никає всюди по хаті та подвір’ї, придивляється до кожної дрібниці, і скрізь їй ввижається лихо. Побачить на подвір’ї зви­чайний собі камінь — і вже в неї перед очима не­щастя.

— О-ох!.. Спіткнеться дитина, вдариться головою об камінь, голову розіб’є! — пробурмотить вона переля­кано, візьме камінь і винесе геть за ворота.

Сядемо обідати, а вона одразу починає застерігати мене:

— Поволі їж, бо як проковтнеш кістку, то вона тобі всі кишки пороздирає!

Хтось їде з дому верхи на коні, а вона стане біля воріт і, сховавши руки під фартушок, усе напучує:

— О-ох! Тримайся добре! Бо кінь — сатана; як зля­кається, то й гепнешся сторч головою об землю, в’язи скрутиш!

Якщо їдуть возом, вона знову завбачить сотню не­безпек і перелічить їх усі, бурмочучи, як тільки вона вміла, зла, перелякана, стурбована: «Ох, шарпнеться кінь убік, перекинеться віз у яр!.. Не будеш пильну­вати, то лежатимеш десь на дні провалля з перелама­ними кістками». Візьме дитина патика в руки, а вона, грішниця, одразу й починає: «Упаде з тою ломакою, та гострим кінцем собі в око — сліпим зостанеться». Хто- небудь іде купатися, то вона цілу годину перед тим бубонить по закутках: «Повимивала вода ями, ото тільки ступиш зненацька в таку вирву — і гай-гай, а потім буде ой лишенько, та запізно! Ох-ох!.. Вода гірша, ніж вогонь. Затягне тебе на глибочінь, і оком не змигнеш, як утопишся». Пригадую, я ще дитиною не раз граюся коло хати, а дядина охне й починає своє лиховісне бурмотіння, тримаючи руки під фар­тушком: «Ох!.. Ось де він стоїть, а зірветься з даху черепиця, стук по голові та й уб’є на місці!» Пошле мене до сільської бакалійної крамнички, що ось тут, поряд з нашою хатою, купити що-небудь за гріш, солі чи перцю, й принагідно надає мені порад мудрих і за­стережливих: «Будь уважний на сходах, а коли йти­меш, то не роззявляй рота, дивися собі під ноги. Спі­ткнешся — і на рівному місці можеш забитися на смерть!.. А в того турка (так вона називала бакалій­ника, доброго чоловіка, тільки за те, що він наших свиней зі свого подвір’я тичкою проганяв, щоб вони йому городу не рили) будь обережний; якщо даватиме що, не їж. А то підсипле якої отрути — і задереш ноги, як індича». Що людина робить чи нічого не робить — в усьому моя добра дядина мусила знайти якусь небезпеку. Якщо спиш — ох! Якщо п’єш воду — ох! Якщо сидиш — ох, якщо йдеш — знову те нещасне й лиховісне о-ох!

Якось у неділю дядько збирається до церкви.

— О-ох! — розпачливо стогне дядина, ховаючи руки під фартушок.

— Що з тобою? — запитує дядько.

— О-о-ох! — у відповідь дядина.

— Таж церква не війна, що ти лементуєш і дивиш­ся на мене так, ніби я на шибеницю йду, а не до бо­жого храму.

Дядина щось бурмоче, склавши руки під фартуш­ком, дивиться на дядька поглядом, сповненим страху за його життя, майже з відчаєм, і зітхає глибоко та гірко.

— Що з тобою, чи ти з глузду з’їхала?

— Може, розбійник який вискочить з лісу — і тільки чирк по шиї ножем! — каже дядина, і хоч напружує сили, але все одно говорить пошепки. Вона завжди так дивно говорила. Хай бог простить її душу.

— Бійся бога, який розбійник серед білого дня, якщо їх у нас не було навіть уночі, відколи я пам’ятаю себе?!

— Не кожного дня святвечір… Схоплять, заволочуть до лісу й оббілують, як барана… О-ох!

Дядько, неборака, — пригадую, наче то вчора було, — перехрестився лівою рукою й вийшов сердитий, а дя­дина сховала руки під фартушок, подивилася вслід йому розпачливо, поглядом, сповненим жахливих пе­редчуттів, і зашипіла:

— Заріжуть, мов ягня!.. О-ох!

Така була моя покійна дядина, добра й розумна. Зараз, коли я оце пишу, вона стоїть у мене перед очима ніби жива, і я чую її перелякане бурмотіння.

Якби вона, сердешна, була жива, із щирим розпа­чем знайшла б, безумовно, тисячі небезпек у цьому оповіданні: у кожному реченні, у кожному слові, у кожній букві. Ото чую, як вона передрікає мені лихо й бурмотить особливо, по-своєму:

«О-о-ох!.. Примчить шандар і одразу ж кине тебе до буцегарні!..»

«0-о-ох!.. Одразу ж кине!» — сказала б моя покійна дядина. Згадувати своїх покійників, милих і дорогих, це добре, і я справді заслуговую на похвалу, але, врешті-решт, мене можуть запитати, який зв’язок має моя покійна дядина з цим оповіданням?

Якщо признатися щиро, то й сам я дивуюся: який зв’язок, чорт забирай, може мати моя дядина і вся оця писанина? А який зв’язок між народною скупщиною і сенатом[1]? Ось воно як, і нікуди від цього не дінешся; а зрештою, хто тебе питає про зв’язок чи про смисл? Принаймні в нас, дякувати богові, — а може, й ще десь, — є мудрий звичай усе робити навпаки, як не треба, без смислу й розуму, то звідки я можу бодай припускати, що в цій країні, де все позбавлене смис­лу, тільки одне моє оповідання має нібито якийсь смисл. Пхе, якщо у нас така щаслива доля, то — хай так буде, як є.

«О-о-ох!» — сказала б дядина.

А проте, коли добре подумати (якщо взагалі є ще такі люди, що займаються цим небезпечним ремес­лом), то треба визнати, що моя покійна дядина має неабияке значення.

Подумайте тільки, яка дурість засіла в моїй голові!

Багато в чому мені вся ця наша «мила нам і зму­чена земля» нагадує покійну дядину.

У дитинстві, перед школою, виховувала мене бідо­лашна дядина, і то, звісно, як жінка розумна, вихо­вувала без різок; а потім я пішов до школи, де ви­ховні програми, від початкової школи і аж до най­вищої, такі чудові, що я ще й досі вірю, ніби моя горопашна дядина засідала в освітній раді і мала там неабиякий вплив. Отже, школа виховувала мене точнісінько так, як і дядина, тільки трохи доскона­ліше — з різками.

Школа, мушу визнати, далася мені більше взнаки, ніж дядина. Одразу, щойно розкрили буквар, почи­налися повчання, як треба поводитися:

«Добра дитина йде зі школи просто додому, спо­кійно, нога за ногою, дивиться перед себе, не роззи­рається наліво й направо. Коли прийде додому, кладе акуратно свої книжки, цілує старших у руку й сідає на своє місце.

Коли прямує до школи, поводиться так само: йде спокійно, нога за ногою, дивиться перед себе і, як тільки прийде до школи, кладе свої книжки, сідає спокійно на своє місце, руки тримає на парті».

Бачите школярика: спокійний, кволенький, правою рукою тримає книжки, а ліву притис до стегна; об­личчя сумирне, голова похилена долі (колосочок, пов­ний знань), дивиться так уважно перед себе, що аж личко скривилося; іде, тобто обережно переставляє ноженята, по сантиметру кожен крок, не роззирає­ться ні направо, ні наліво, хоч довкола нього скрізь вирує життя. Жодний предмет не сміє, не може при­вернути його уваги до себе. Так ідуть і інші діти: їх повно на вулиці, але вони навіть не бачать одне од­ного. Заходять, точніше — прослизають нечутно до школи, сідають кожне на евоє місце, витягують руки й сидять спокійнісінько, з таким виразом на обличчі, ніби їх ось-ось мають фотографувати. Тут добре за­пам’ятовують кожне вчителеве слово і знову так само виповзають зі школи. Ось якими були б ми, якби були зовсім добрі діти. Дядині такі повчання дуже подо­балися, але ми не могли повністю керуватися ними. Кожен з нас грішив, хто більше, а хто менше, і від­повідно до того справді добрий учитель карав кого більше, а кого менше.

— Прошу пана вчителя, а він біг дорогою!

— Ставай на коліна! — присуджував учитель.

— Прошу пана вчителя, а він дивився крізь вікно!

— На коліна!

— Прошу пана вчителя, а він розмовляв!

Плюс потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він стрибав!

— Без обіду!

— Прошу пана вчителя, а він співав!

Знову потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він грав у м’яча!

— Ставай у куток!

Наш добрий старий учитель, невсипущо пильнуючи й недремним оком стежачи, щоб з нами не трапи­лося якогось лиха через нашу ж таки необережність, послуговувався, крім усних потиличників, також пи­семною, розумною літературою для дітей. До його по­слуг були: якась «Стеблинка» — її вирвав той і той, «Букетик» — його для любих діток назбирав той і той. Чудові заголовки й чудовий повчальний зміст:

«Жило-було неслухняне дитя, вилізло на дерево, та не втрималося, впало на землю і зламало собі ногу, відтоді на все життя лишилося калікою».

«Жило-було погане дитя, не слухало, що йому ка­зали, бігало вулицею, дуже спітніло, а потім обвіяв його холодний вітер, воно простудилося й злягло. Його нещасна мати багато ночей не спала над ним і все плакала. Довго воно хворіло й нарешті померло, дуже засмутивши своїх дорогих тата й маму. Так добрі діти не роблять».

«Одне дитя, так само пустотливе, гралося на вулиці, його схопив якийсь звір і роздер на шматки».

Після кожної прочитаної такої розповіді вчитель нам пояснював та розтлумачував її повчальний зміст.

— Що ми зараз читали? — запитував він.

— Ми зараз читали, що було погане дитя, воно само гуляло на вулиці, а звідкись прибіг звір і роздер його.

— Чого нас вчить це оповідання?

— Це оповідання нас вчить, що не треба гуляти.

— Так.

— А яке це дитя, що гралося на вулиці?

— Воно збитошне й погане.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не гуляють, і їх люблять батьки та вчителі.

— Дуже добре!

— Жило-було дитя і сиділо в хаті біля вікна, а інша дитина цілилася в голуба із рогачки і не влучила в нього. Голуб полетів, а камінь вдарив у вікно, розбив шибку і влучив першому дитяті в око, око в нього витекло, і дитя назавжди залишилося без ока!

— Яке це дитя, що сиділо в хаті біля вікна?

— Воно збитошне й погане!

— Чого нас вчить оповідання?

— Оповідання нас вчить, що не треба сидіти, бо так роблять тільки погані й невиховані діти.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не сидять у хаті, де є вікна!

Отак ми чудово розбирали кожне оповідання і з них здобували для себе корисні поради, як повинні пово­дитися добрі й слухняні діти.

Добрі діти не ходять, не бігають, не розмовляють, не вилазять на дерево, не їдять овочів, не п’ють холод­ної води, не йдуть по лісу, не купаються, не… та хіба все перелічиш? Коротко кажучи, ми були так напхані розумними й корисними повчаннями, що змагалися, хто сидітиме нерухоміше. Більш-менш ми всі були добрі й слухняні діти й пам’ятали поради старших.

(Наступна частина)

[1] За конституцією, проголошеною сербським королем Олександром Обреновичем 1901 року, в Сербії було запроваджено двопалатний парламент, який складався з народної скупщини й сенату.

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Образок із громадського життя

І

Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Доб­ре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спли­ває час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод не­можливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів ди­тинства і юності.

Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.

Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.

Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слу­хав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літ­нього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі га­ями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.

Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все лю­бить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець пові­ває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт стру­мочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»

Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.

Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.

Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєр­монтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.

На кухні сидить батько з двома чи трьома сусіда­ми; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.

Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.

Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.

Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.

«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — по­думав Джордже байдуже й знову почав читати.

Старий Яків, його батько, одразу похвалився полі­цейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.

Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.

— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промо­вив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашке­та й старанно пригладив волосся.

— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.

— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, ота­кенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показу­ючи на кошик для білизни під столом.

Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.

Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.

Джордже перегортав сторінки в книжці.

— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — пору­шив мовчанку поліцейський.

— Лєрмонтова, — відповів Джордже.

— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?

— Це поезії! — каже Джордже.

— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жва­во промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.

— Це вибрані твори в одному томі!

— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бран­ка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви чита­єте?

— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіт­кий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відпо­вів Джордже.

Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, пев­но, щось пригадуючи.

«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так корті­ло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»

Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.

Поліцейський знову хихикнув і солодким голосоч­ком промовив:

— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!

— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником за­кону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:

Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…^[3]

Поліцейський не все розумів, і саме це йому здава­лося найбільш підозрілим.

«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого бо­ку!»— подумав він і сказав уголос:

— Дуже гарна річ!

— Чудова! — погодився Джордже.

— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?

Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.

«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здо­гадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»

Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.

«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз під­вівся. Тепер у нього сумнівів не було.

— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.

«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно по­думав поліцейський і вийшов з хати.

II

На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим по­лум’ям.

Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпо­чити й помилуватися цією найкращою порою дня.

Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випор­скували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Ди­вився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.

І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.

Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.

Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.

— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філосо­фи?

— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжу­вався, набундючений, сюди й туди.

— Ви поширюєте серед населення літературу, спря­мовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.

— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.

Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»

— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав полі­цейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.

— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-

— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.

Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його на­перед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:

— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!

Джордже увійшов до хати.

Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.

Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привіта­тись, але той навіть не глянув на неї.

Жандарм так само пихато пройшов мимо.

Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен па­пірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.

(Наступна частина)

[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.

[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — ви­датний сербський поет і перекладач.

^[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.

(Попередня частина)

II. СЕРБСЬКА МОВА

І цей предмет викладається вкрай незадовільно. І в букварі, і в читанці, і в хрестоматії повно небезпеч­них речень, спрямованих проти державного ладу, про­ти правильного розвитку нашої багатостраждальної країни.

Наприклад, у букварі написано, та ще й великими літерами: «Одна людина всього не знає». «Більше ба­чать чотири ока, ніж два». «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб». Ось чого вчать дітей уже в сім ро­ків. «Одна людина всього це знає»! Бачите, що в тій прегарній школі діється! Даруйте, шановні, а якщо та одна людина — перший міністр (адже ніхто, гадаю, не заперечуватиме, іцо й він людина), то що — він не знає всього? Ні, тут треба сказати: «Він знає все!» Або оте — «Більше бачать чотири ока, ніж два». Куди це годиться! Таке потрібно викинути й замість нього написати: «Два генеральські ока бачать більше, ніж увесь народ!» Речення: «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб» пахне соціалізмом, навіть нігілізмом. Це треба сказати краще: «У хлібороба чорні руки, проте він не сміє їсти білого хліба». Що б то була за країна, якби в ній допускали, щоб якісь селяни, робітники й шмаровози з чорними ручиськами їли білий хліб! Це ж анархія, неповага до конституції й законів, підбурен­ня народу до бунту! Добрий селянин повинен голоду­вати і тільки час від часу посьорбати трохи вівсяної бурди, а білий хліб хай буде для панів міністрів!

А втім, і в букварі, і в читанках є навіть дуже гарні місця. їх треба залишити, але трохи краще прокомен­тувати.

Ось яке гарне місце в букварі: «З’їла коня трава. З’їло зерно курку. З’їла капуста цапа». Це вже інша річ, таке годиться для дітей.

На уроці бесіда розгортається так:

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то що слід робити?— питає вчитель учня.

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то курку треба добре оберігати.

— Від чого треба оберігати курку?

— Курку треба оберігати від пшениці, бо якесь лихе, погане зерно може схопити її, розірвати й з’їсти.

— А курка яка?

— Курка добра й милостива, вона кожне зерно лю­бить, береже й доглядає, як свою дитину.

— А зерно яке?

— Зерно погане, воно — кровожерний, лютий звір, не шанує добру курку, яка турбується про нього, а навпаки, душить її, невдячне, і з’їдає. Тому треба доб­ру курку оберігати від лихого зерна.

— Правильно, малий! Сідай на місце.

Так само вчитель повинен вести розмову з учнями про коня і траву, про цапа й капусту. Для цапа теж потрібна охорона, щоб оберігати його від лихої зажер­ливої капусти, бо інакше капуста, це жорстоке ство­ріння, заріже його і з’їсть, а трава зжере коня, як тільки побачить його.

Можна залишити й таке речення в читанці: «Хто правду шукає, той корову втрачає!»

— Що краще — правда чи корова? — запитає вчи­тель.

А учень відповість:

— Корова краща!

— Чому корова краща?

— Корова краща, бо вона дає свіже й смачне моло­ко, а з молока ми робимо сир, сметану, масло.

— А що ми маємо з правди?

— За правду б’ють, садовлять до в’язниці, від неї болить голова!

— Правильно. Ти добре вивчив урок, а тепер скажи мені: краще їсти молоко, сир, сметану і масло чи бути битим і сидіти у в’язниці?

— Краще їсти молоко, сир, сметану і масло, ніж бути битим і сидіти у в’язниці.

— Чого нас учить той вислів?

— Він нас учить, що корову треба шанувати біль­ше, ніж правду.

— Яка корова?

— Корова добра, і ми її любимо.

— А правда?

— Правда погана й лиха, і ми повинні її ненави­діти!

— Чи добра дитина ненавидить правду?

— Добра дитина ненавидить правду і зневажає кожного, хто її домагається!

— Правильно, малий, ти будеш зразковий громадя­нин. З таких і міністри бувають.

І граматика викладається тепер не так, як треба. Приклади погані, непродумані, навіть небезпечні для сербської держави. Треба в усьому бути пильним, за­вбачливим, адже сказано: диявол не дрімає. Теперішня граматика просто кишить непевними словами. Іменни­ки, щоправда, досить лояльні, але й серед них трапля­ються такі небезпечні, що їх не можна терпіти, бо вони шкодять правильному, мирному розвиткові на­шої країни. Найгірше те, що ці зухвалі іменники ра­зом з ненадійними, бунтівними елементами з групи дієслів і прикметників можуть зробити переворот в країні. А це в нас було б не первина. Кажуть, що в якійсь країні кілька слів — не знаю точно яких, але мені здається, що це були саме прикметники (вони, коли увійдуть в силу, стають гірші від скажених псів) — хотіли занапастити країну й престол, але, бог дав, патріотична влада помітила це і врятувала милу вітчизну, вчинивши державний переворот! Небезпечні прикметники було негайно викреслено із словника й граматики, а указом оголошено, що ніхто, в інтересах корони й вітчизни, не сміє вживати ні усно, ні писем­но тих жахливих слів. І запанував спокій у країні! Народ, щоправда, жив, прикупивши лиха, але без тих слів почував себе щасливим, а держава розвивалася й міцніла так, що з малої країни стала великим і мо­гутнім царством.

Як бачимо, нещасні іменники, прикметники, займен­ники, дієслова і прислівники (іноді навіть сполучник чи займенник буває жахливим, притаєним хижаком) можуть виявитися фатальними для країни і стати на заваді геніальним планам патріотичної й кмітливої влади. І всі енергійні намагання Цинцар-Марковича та його міністрів ощасливити Сербію нараз підуть пра­хом через немилосердну й антипатріотичну граматику.

Отже, із граматики треба якнайскоріше викинути такі іменники, як правда, свобода, збори, конституція, закон та інші небезпечні, підступ­ні слова, які підбурюють народ!

Для чого діти мають учити хоч би й те, як ці слова змінюються за відмінками, коли є кращі, патріотичні іменники. Хай відмінюють достойні слова, такі, як слухняність (воно повинно вживатися з означен­нями беззастережна, рабська, народна), скасування, утиски, розганяння, пере­ворот (з означенням державний), безвідповідальність, сваволя, примха і т. д.

Так само розумно й з любов’ю до вітчизни треба викладати дієслова.

Дієслова бувають перехідні (зворотних не треба згадувати, бо сам термін якийсь підозрілий). Пере­хідні дієслова мають при собі додаток, на який спря­мовується дія. Але є багато дієслів, які вимагають особливих додатків. Наприклад, дія, названа дієслова­ми переслідувати, побити, розігнати, за­арештувати, вислати, переходить лише на до­даток, виражений словом радикал (або опози­ціонер). Отже, переслідуємо радикалів, висилаємо радикалів, б’ємо радикалів. На інші додатки ця дія не поширюється.

Дієслова нагородити, обдарувати і ще де­які вживаються тільки з такими додатками (зрозумі­ло, в знахідному відмінку), як блюдолиз, кре­тин, підлабузник, міністр, негідник, жан­дарм тощо.

При дієслові скасовувати може бути чимало до­датків: конституція, сенат, закон, скупщи­на, незалежність (з означенням судова) і по­дібні. Дієслово хотіти вимагає при собі додатків абсолютизм, покора (зрозуміло, беззастережна, рабська), влада (за правилами має ви­ступати лише з означенням необмежена), біль­шість. Наприклад: уряд хоче більшості. Під­мет — уряд, присудок — хоче (час теперішній), дода­ток — більшості. Тут від дії уряду терпить біль­шість.

З неперехідних дієслів дуже важливі дієслова під­такувати, догоджати. Ці дієслова вимагають додатка в давальному відмінку. Наприклад: підта­кувати владі. Дію, виражену дієсловами терпі­ти, мовчати, мучитися, працювати, вико­нує народ. Народ терпить (ось і народ виступає діячем, і цей іменник іноді буває підметом у реченні).

Дієслово думати треба вилучити, бо воно дуже небезпечне для державного ладу та існуючого режиму в країні.

Особливу увагу слід звернути на синтаксис. У ньому йдеться про якийсь порядок слів у реченні. Таке го­ворити дітям — значить давати їм поняття про поря­док, а це небезпечно. У цій країні ні в чому нема по­рядку, скрізь панує хаос, а тут слова мають порядок. Дітям треба пояснити, що в мові старих слов’ян був сякий-такий порядок слів, але то соціалізм у грамати­ці. Це треба зруйнувати в інтересах престолу й віт­чизни. Старий синтаксис був шкідливий і революцій­ний! У ньому, за якимись дурними правилами, слово народ у реченні могло стояти на першому місці. На­род повинеп і в житті, і в історії, і, звісно ж, у речен­ні бути на останньому місці. Перше місце посідає влада (міністри), поліція, жандарми, стражники і до них подібні люди високого гатунку.

То й не дивно, що народ вимагає поваги до законів, хоче якогось порядку, якщо сербським дітям ще змал­ку про це товкмачать. Відкрий будь-яку книжку, всю­ди натрапиш на якийсь закон, хай би він скис. Закон, закон, закон!.. Строго визначені правила. Порядок! Та ще й учитель перед усіма каже: «У граматиці, діти, як і в житті, є закони, за якими…» Цить, таку вашу. Даруйте, пане вчителю, ми так далі не можемо: «За­кон, як у житті, як у державі!» Киньте ці штучки!

І дурневі зрозуміло, куди ви хилите. Досить уже на­страждалася країна від тих заразних і шкідливих ідей, досить натерпівся цей бідний народ через отакі під­ривні елементи. Країні потрібен спокій, щоб вона могла зміцнити свою економіку й господарство!

Зрештою, хай і згадувалися б закони в тих предме­тах, грець із ними, але, що найгірше, ніде дітям не говориться, що закони в науці можуть раз по раз змі­нюватися, а навпаки, скрізь твердиться, що вони сталі.

Тому надалі треба буде пояснювати дітям так: «Діти, всі ви знаєте, що в нашому суспільстві, як і в будь-якому іншому, немає певних правил, якихось певних, сталих законів, за якими уряд керує державою, ті за­кони й правила постійно змінюються; точніше, закони й правила — це примхи влади. Що влада накаже, це й закон на сьогодні (закон наш дай нам днесь)! Так само, діти, й у граматиці. Тут нема сталих правил і законів, вони залежать від волі старших».

Як чудово таке навчання впливатиме на молоді ду­ші; такі учні будуть зразковими, лояльними громадя­нами!

Заради підготовки учнів до майбутнього громадсь­кого життя в Сербії вчитель сербської мови щодня мінятиме правила граматики, а по змозі й кілька разів на день. Що більше, то краще. На одпому уроці він казатиме, що слово народ чоловічого роду, влада — жіночого; а на наступному уроці скаже, що те вчо­рашнє правило скасоване і тепер народ — жіночого роду, влада — чоловічого (звідси й слово народ треба відмінювати, як раніше змінювалася влада, — народ, народи, народі). Учитель скаже, що «іменник означає назву предмета», і відразу ж повто­рить, що за новими правилами іменник означає дію або стан предмета. А через кілька уроків учитель хай ска­же: «Діти, правило, яке псувало репутацію сербської мови, скасовується, а натомість запроваджується пра­вило з минулого четверга. Тепер правила шануватиму­ться, відтепер будемо постійно дотримуватися таких законів (перераховує). Отже, почнемо спочатку!» На­шій мові потрібен спокій, щоб вона могла розвиватися й міцніти. А спокій той забезпечать їй оці правила. На­став час рішуче взятися за те, щоб урятувати сербську мову від труднощів, які привели її на край загибелі.

А цього досягнемо тільки тоді, коли всі разом докла­демо зусиль, щоб ці рятівні правила втілити в життя. Хай живе сербська мова!

«Дорогі діти, оскільки, як встановлено, теперішні правила йдуть на шкоду нашій милій сербській мові, то теперішні правила граматики замінюються прави­лами, скасованими позаминулого четверга. Ми будемо ними керуватися, бо цього вимагають інтереси нашої мови, якій потрібна впорядкованість, щоб вона могла спокійно й на повну силу розвиватися й удосконалю­ватись!»

Так будуватиметься викладання, і це привчатиме дітей бути слухняними й порядними, тихими грома­дянами своєї країни, громадянами, які не думатимуть про такі безглузді речі, як конституція, парламент, сталість, повага до законів, усталений порядок!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

I. ЗАКОН БОЖИЙ

На початку уроку читатиметься молитва, складена урядом, а не як досі. Молитва буде така:

«Владо наша, що на землі, нехай святиться ім’я твоє; нехай не скін­читься панування твоє і буде воля твоя в Сербії; хліб наш щоденний не давай нам, щоб тобі було більше.

І не введи нас у спокусу, але порятуй від радика­лів».

(Слово диявол скрізь має бути замінене сло­вом радикал).

Після молитви починається навчання.

Із закону божого діти не вчитимуть ні Старого, ні Нового завіту. Потрібно буде дещо змінити. Діти досі читали: «Усі люди перед богом рівні». Не такс воно й добре: усі перед богом рівні! Хіба рівні перед богом якийсь бідняк, наймит, селянин чи ремісник, столяр, кравець — і благородний пан, генерал Цинцар-Маркович; хіба якийсь писарчук чи стражник рівня міністрові? Що не кажи, а це не годиться! «Небезпечне» місце треба виправити і викласти його так: «Перед богом не всі рівні, і там дотримуються рангу й чи­нів!»

Досі діти вчили: «Люби ближнього свого, як самого себе». Добре то добре, але якщо той ближній, на лихо, виявиться радикалом, та й ще, крий боже, з тих непоміркованих, «небезпечних для порядку вітчизни», то що тоді? Який він ближній, вовки б його з’їли! У такому разі треба пояснити дітям, що ближні — це міністри, жандарми, стражники та інші богоугодні люди, або ж це небезпечне місце, що буде набагато краще, зовсім вилучити з підручника.

Діти досі вчили, що «всі люди грішні, один бог без­грішний». Ще краще! Це значить ні більше ні менше, як втокмачувати дітям у голови, що й міністри грі­шать. Хіба можна сказати, що Цинцар-Маркович чи хтось із теперішніх міністрів грішить?! Це місце тре­ба зовсім викинути, а натомість потрібно говорити ді­тям таке: «Весь народ, усі люди грішать, окрім мі­ністрів. Міністри безгрішні».

Крім того, діти можуть учити такі сентенції:

«Якщо тебе міністр (чи будь-хто за його наказом) ударить у праву щоку, підстав йому й ліву».

«Якщо міністри грішать, тобто помиляються, і тим завдають шкоди державі, скільки разів народ повинен прощати їм? Сім разів? Не сім, а сім разів по сімде­сят, коли ж і далі грішитимуть, то мовчи і пильнуй своєї справи!»

«Якщо хочеш бути справним християнином, продай усе, що маєш у хаті й поза хатою, і двір, і худобу, й сорочку з себе, а гроші віддай владі, хай оплачує донощиків, будує тюрми, а сам покинь жінку, і ді­тей, і батька свого, і матір свою і йди до в’язниці, коли тебе туди влада садовить, і будеш ти щасливий та довго житимеш!»

«На початку було слово, і слово було сваволею, і сваволя була в законі, і закони були словом, і слово стало законом».

Треба зробити зміни й у заповідях.

Викладаючи заповідь «не убий», учитель повинен пояснити, що ця заповідь не поширюється на радика­лів, і хай додасть: «Правду-бо глаголю вам, діти: ско­ріше верблюд пройде крізь вушко голки, ніж буде ви­знано, що радикали люблять вітчизну; скоріше лице­мірів і повій нагородять державними орденами в цій країні, ніж це поріддя зміїне».

Заповідь «не вкрадь» треба залишити, бо школа го­тує й чиновників, які відають касами та виборчими урнами.

Замість заповіді: «Шануй батька свого і матір свою…» буде така: «Якщо хочеш і якщо тобі треба, то шануй батька й матір, але якщо матимеш потребу вилаяти батька й матір своїх, то назви їх зрадниками, за це дістанеш нагороду на небі. Можеш скасувати заповідь божу ради звичок своїх».

Замість заповіді: «Не свідчи криво!» діти вчитимуть: «Свідчи криво!»

— Діти, коли треба свідчити криво?— запитає вчи­тель, а учень відповість:

— Свідчити криво треба проти радикалів, коли влада безпідставно звинувачуватиме їх в державній зраді!

— Добре, малий, а це богоугодне діло?

— Це діло богоугодне, бо так ми очистимо країну від нечестивих.

— А хто нечестиві?

— Радикали. Вони боговідступники, злі духи, порід­дя зміїне!

— А хто праведники й угодники божі?

— Праведники й угодники божі — то міністри.

— Скільки тепер на світі є праведників і угодпиків божих?

— Праведників і угодників божих є дев’ять, їх бог обрав своїми пророками, щоб їхніми устами віщати грішному народові волю свою.

— Досить, малий, ти будеш зразковим громадяни­ном.

Так виховуватиметься молодь на уроках закону бо­жого за новою урядовою програмою.

(Наступна частина)