Демон (1/2)
Образок із громадського життя
І
Чудова пора — дитинство, солодкі сни юності. Добре тому, хто ніколи не прокидався й не пізнав усіх прикростей щоденного буття. Але дні біжать, спливає час, події пролітають повз нас, тож і марити в цьому калейдоскопічному вирі подій та пригод неможливо: мусиш прокинутися, хоч і не додивився своїх найсолодших снів із найщасливіших днів дитинства і юності.
Наш герой у двадцять один рік, ще бувши студентом університету, вже звідав, що таке насправді життя.
Настали канікули, і Джордже поїхав додому, щоб там, милуючись рідною природою, в обіймах батьків провести літо.
Першого ж ранку він подався вузенькою стежкою через ліс на вершину гори, де дзюркотить джерело й звідки відкривається чудовий краєвид. Сів на лавці, яку сам змайстрував під липою біля струмка, і слухав плюскіт води та вдихав пахощі й свіжість літнього ранку. Дивився на ліс, на левади внизу, де він у дитячі роки стільки разів бігав. Дивився на білі хати, що потопали в садах, спиналися на порослі гаями пагорби. І в душі його теплими хвилями зринали спогади.
Йому здавалося, що тут усе його пам’ятає, все любить, і навіть сонце гріє ласкавіше, а вітерець повіває лагідніше, ніби вся природа крізь дзюркіт струмочка й таємниче шамотіння листя тихо вишіптує: «Просимо до себе!»
Тисячі віршів юрмилося в голові, і він їх натхненно декламував, давши волю своїм почуттям.
Повернувся додому бадьорий і радісний. Обличчя в нього сяяло від щастя і внутрішнього задоволення.
Поснідав, ліг на канапу і взяв у руки книгу Лєрмонтова. Це його найулюбленіший поет — може, тому, що читає його зараз, а може, й не тільки тому.
На кухні сидить батько з двома чи трьома сусідами; вони розмовляють про ціни на збіжжя та всяку пашницю.
Джордже читає й не прислухається до їхньої мови, хоч двері на кухню відчинені.
Раптом голоси замовкли, і Джордже, перервавши читання, глянув у двері.
Хтось привітався, забряжчала шабля. Селяни встали й поскидали шапки.
«Мабуть, поліцейський начальник з повіту», — подумав Джордже байдуже й знову почав читати.
Старий Яків, його батько, одразу похвалився поліцейському, що приїхав син з навчання, і, щасливий та гордий, повів його до кімнати.
Джордже знехотя відклав книжку й привітався з поліцейським.
— Ви щось читаєте, а ми вам заважаємо! — промовив той, сідаючи, скинув свого поліцейського кашкета й старанно пригладив волосся.
— Нічого, нічого! Я маю насолоду від читання, але ще більше люблю товариство! — відповів Джордже.
— Усі ми, освічені, залюбки читаємо. Я, приміром, читаю дуже багато, прочитав, щоб не збрехати, отакенний кошик книжок! — мовив поліцейський, показуючи на кошик для білизни під столом.
Старий Яків стояв коло дверей і майже не дихав од напруження, гордий, що його син уміє розмовляти з таким високим начальством.
Селяни стовпилися за дверима на кухні й уважно прислухалися, чи не почують якої доброї новини для себе, скажімо, про податки чи щось інше.
Джордже перегортав сторінки в книжці.
— А що ви, осмілюся запитати, читаєте? — порушив мовчанку поліцейський.
— Лєрмонтова, — відповів Джордже.
— А-а! Дуже приємно, чудовий роман, колись я читав його! Який том?
— Це поезії! — каже Джордже.
— Так-так, звичайно, поезії, я саме це й мав на увазі, тільки помилився! Ух, а таке ж відоме! — жваво промовив поліцейський, ляснувши себе по коліну, потім хихикнув, постукав пальцем по лобі й махнув рукою: он як, мовляв, людина може збитися, а знаю ж, як своїх п’ять пальців знаю! — Який том, пробачте, вже вийшов? Останній, що я купив, здається, був п’ятий.
— Це вибрані твори в одному томі!
— Ах, он як! А я чогось подумав про драми Бранка Радичевича[1], буває ж таке… А що саме ви читаєте?
— Зараз читаю «Демона». Дивовижна річ! Вірш чіткий, музикальний, кращого досі я не стрічав! — відповів Джордже.
Поліцейський раптом умовк і став терти лоба, певно, щось пригадуючи.
«А ця книжка часом не заборонена? — подумав він і по-начальницькому випнув груди. Йому так кортіло оце зараз скочити й схопити книжку, а Джорджеві крикнути: — Іменем закону ви заарештовані!»
Але стримався, бо не був упевнений, що це саме так. Натомість він вирішив тонко, по-поліцейському, провести допит, щоб Джордже навіть не здогадався, про що йдеться, а потім зразу доповісти кому слід про все.
Поліцейський знову хихикнув і солодким голосочком промовив:
— Коли ваша ласка, прочитайте мені якесь гарне місце. Я дуже люблю слухати такі речі!
— Охоче, — відповів Джордже, справді радий, що тепер йому не треба буде підтримувати досить-таки набридлу розмову з цим нудним представником закону. Згадав, що той не знає російської мови і, не питаючи його, взяв «Демона» у Змаєвому[2] перекладі й став читати з початку:
Печальний демон, дух вигнання,
Літав над обрієм земним,
І днів минулих спогадання
Пливли юрбою перед ним…[3]
Поліцейський не все розумів, і саме це йому здавалося найбільш підозрілим.
«Стривай-но, я підступлюся до тебе з іншого боку!»— подумав він і сказав уголос:
— Дуже гарна річ!
— Чудова! — погодився Джордже.
— Але вона часом не підриває основ існуючого ладу?
Та Джордже не чув, що той каже, — він читав далі. Джордже читає, а поліцейський слуха, і то одне, то друге слово наганяє на нього страх.
«Так-то так! — думає собі поліцейський. — Але ж ця Тамара якась непевна. Хто вона, звідки?.. Ага, — здогадується він на свій лад, — знаємо, хто вона така!»
Дух неспокійний, дух лукавий,
Хто ждав твоєї тут появи?
Тут думи чисті лиш живуть,
Тут не було гріха донині.
«Он воно що!» — подумав поліцейський і враз підвівся. Тепер у нього сумнівів не було.
— Гарна, гарна річ, просто чудова! — похвалив він, усміхаючись, і став вибачатися, що мусить іти, хоч йому було так приємно слухати.
«Ти ще в мене потанцюєш, рибко!» — зловтішно подумав поліцейський і вийшов з хати.
II
На землю впали сутінки. Небо на заході пойнялося рум’янцем, а верхівки лісів запалали барвистим полум’ям.
Джордже відклав книжку й вийшов у садок відпочити й помилуватися цією найкращою порою дня.
Пригадалися йому описи таких чудових картин природи в Тургенєва, і він почав розглядати кожну хмарину, спостерігаючи химерні переливи вечірніх барв, і ліс, і небо, яке то тут, то там прозирало крізь верховіття дерев, і останні промені сонця, що випорскували з-за лісу яскраво-кривавими пасмугами. Дивився на віти, які ледь гойдалися під подувами вітерця, на тріпотливе листя.
І здавалося йому, що природа має душу, незмірну, могутню, і що його душа злилася з нею й поринула в тихе, солодке чекання, оповите дивним, таємничим, величним спокоєм і тишею.
Зненацька почувся кінський тупіт, він глянув на дорогу. Двоє вершників, здійнявши хмару куряви, під’їхали прямо до їхнього обійстя й зупинилися.
Знову якийсь повітовий поліцейський начальник з жандармом.
— Добрий день! — процідив поліцейський крізь зуби пихато й спогорда, дивлячись майже через плече на юнака, і, не чекаючи відповіді, запитав офіційним різким тоном: — Ви Джордже Андрич, студент філософи?
— Так, — відповів Джордже, здивовано поглядаючи то на поліцейського, то на жандарма, що проходжувався, набундючений, сюди й туди.
— Ви поширюєте серед населення літературу, спрямовану проти існуючого ладу і проти властей?! — твердо звучить голос охоронця порядку.
— Я?! — стрепенувся ошелешений Джордже, сам собі не вірячи, чи все це діється з ним насправді, чи тільки сниться.
Жандарм ледь чутно кашлянув, але так значливо, ніби хотів сказати: «Май на увазі, я в мундирі і при всій своїй силі та величі перед тобою!»
— Будьте ласкаві, ходімо до хати! — наказав поліцейський, а жандарм під ступився до нього ближче й випнув груди.
— Але я не знаю, чого вам треба і взагалі хто ви такі?-
— Дізнаєшся! — гарикнув поліцейський і кивнув жандармові.
Жандарм схопив Джордже за руку, пхнув його наперед себе й додав зневажливо, показуючи на двері:
— Іди, коли тобі кажуть, і не розпатякуй!
Джордже увійшов до хати.
Вдома була тільки мати й трирічний небіж, усі інші пішли в поле, де мали залишитися й па ніч.
Коли поліцейський увійшов до хати, бідна стара вклонилася йому й підійшла несміло, щоб привітатись, але той навіть не глянув на неї.
Жандарм так само пихато пройшов мимо.
Почали обшук. Обмацали кожну книжку, кожен папірець. Смерклося. Засвітили свічку й перевернули все не тільки в хаті, а й у льосі, навіть заглянули за ікони, чи нема там чого.
[1] Бранко Радичевич (1824—1853) — видатний сербський поет; драм не писав.
[2] Йован Йованович-Змай (1833—1904) — видатний сербський поет і перекладач.
[3] Тут і далі уривки з поеми М. Лєрмонтова «Демон» наведено в перекладі В. Сосюри.
Радоје Домановић 