Мертве море (5/5)

(Попередня частина)

Ця мала прикрість, що її зазнало те добре суспіль­ство, не лишилася єдиною. Минув якийсь час, і моло­дий чоловік видав свої наукові праці.

— От маєш — наука! Пусте!

Знову ніхто, ясна річ, не хотів читати того, що на­писав молодий учений, але кожен з глибоким, навіть щирим переконанням доводив, що Бекич (так звали вченого, якщо перекласти його ім’я на сербську мову) не знає нічого.

— Бекич — і наукові праці? Хе! — досить було ска­зати це, щоб товариство зайшлося сміхом.

— Такого в нас бути не може. Що то за наука, коли її Бекич пише! — казали люди, і всі згоджувалися, що наука, як і все інше, може бути лише десь там, в ін­ших краях.

Молодий учений не тільки не здобув успіху — на­впаки, кожен якось інстинктивно вважав своїм обо­в’язком висловити йому своє обурення. Усе суспільство вбачало в цьому ніби заразну хворобу і відчайдушно боролося проти небезпеки.

Одного я запитав, що поганого йому зробив той уче­ний?

— Нічого, — відповів він.

— То чого стільки бруду ллєш на нього?

— Так, не можу дивитись, як усякий нікчема вдає із себе казна-що.

— Що вдає? Людина займається наукою і не чинить нікому зла.

— Не знаю його, брате. Але, прошу тебе, яка на­ука? У нас цього бути не може.

— Чому?

— Бо я знаю, які тут усі тупоголові!

— А ти читав?

— Боже борони; що я, на тім’я впав? Наука — і Бекич! — кинув він іронічно й розсміявся, потім пере­хрестився, стенув плечима, стріпнув руками, наче ка­зав: «Не дай боже нікому такої ганьби», а далі до­дав: — Стільки є людей розумніших за нього, а ніхто не зробився вченим, тільки він: велике цабе!

І повторилося знову те саме, що й з поетом.

Про молодого вченого пустили чутку, ніби він для якихось наукових дослідів крав грушки в торговця овочами. Тим товариство забавлялося кілька днів, за­доволено сміючись, поки не сталася нова оказія.

— Знаєш, що в нае нового? — запитує один.

— Маємо вченого! — відповідає другий.

— Це вже старе; тепер у вченого є критик!

— Цього ще бракувало! Хто ж цей ідіот?

— Тй-богу, розумний критик, якраз для Бекичевої науки!

— Хто це?

— Бекичка!

— Його жінка?

— Саме вона. Добре його прокритикувала. Він зараз ходить із забинтованою головою. Може, порозумнішає. Кращої критики йому й не треба.

— А що було? — нетерпляче питає той, готовий не­гайно побігти далі з почутою новиною.

— Нічого, тільки якісь торічеллієві труби йому на голові побила.

Нареготавшись досхочу, обидва приятелі мерщій роз­ходяться, щоб ту приємну новину переповісти іншим.

Це й ставало духовною поживою суспільства.

— Я чув, ніби ти захопився наукою? — питає жар­тома один пан свого приятеля.

— Можливо, — відповідає дружина останнього, — але хай тепер стережеться, щоб я не взялася до критики.

І знову сміх.

Часто цілий вечір товариство розважалося, розпові­даючи смішні історії про вченого.

Крім того, молодому вченому, куди він тільки по­тикався, скрізь чинили перешкоди. Кожен вважав сво­їм обов’язком бути холоднішим з ним, ніж досі, і то тільки через те, що він, мовляв, задається і хоче та­кого, чого ніхто інший не робить, а ніхто інший, ясна річ, не стане займатися дурницями, бо в розумної людини є раз і назавжди встановлене правило: «Об­лиш, прошу тебе, цього в нас бути не може!»

Учений боровся, боровся, та й утомився. Суспільст­во приборкало і його, приборкало ради свого престижу, і вчений десь пропав. Ніхто про нього більше нічогі­сінько не чув.

— Жаль його, грішника! — із співчуттям каже де­хто. — Все-таки був непоганою людиною.

— Тхе, а хто йому винен!

За якийсь час з’явився молодий художник. Виста­вив свої картини й став чекати присуду громадської думки. Картини були непогані. Я — іноземець — єди­ний дивився на них, а з його земляків не прийшов ніхто на виставку. Повторилося те саме, що й з пое­том та вченим, і знову, хоч картин ніхто не бачив, суд був скорий і невблаганний:

— Художник, дурниці! Облиш, прошу тебе, мазани­на!.. Справжнього мистецтва в нас бути не може!

Громадська думка закйдала художника, як кажуть, болотом і камінням, усе живе згуртувалося проти но­вої напасті. Лихоманка тривала доти, поки й молодий художник десь не зник, і тоді суспільство, зморене цією важкою боротьбою, знову поринуло в солодку дрімоту.

Щойно суспільство склепило очі в глибокому сні, як молодий композитор заходився виконувати свої музич­ні твори.

— Е, це вже неподобство! — застогнало ображене су­спільство, протираючи очі.

— Звідки ця напасть?

Але й з композитором швидко впорались. Влада (вона теж прилягла, щоб поспати солодко й спокійно) дійшла висновку, що ті музичні твори підбурюють народ до бунту, і, ясна річ, молодого композитора було кинуто до в’язниці за революційну діяльність.

— А то тирликає тут, як дурень! — мовила громад­ська думка задоволено, солодко позіхнула, переверну­лася на другий бік і знову поринула в солодкий, гли­бокий сон.

Розумні люди! Яка музика, які тулумбаси? «Цього в нас бути не може!»

Потім сталися ще дві-три подібні історії — і все.

У цьому суспільстві така доля чекає на кожного, хто хоче зайнятися якимось ділом: чи політикою, чи еко­номікою, чи промисловістю.

Мені пригадується один мій знайомий, серб, а та­ких у нас чимало. Чоловік досить заможний, живе з прибутків; їсть, п’є, задоволений, не терпить нікого, хто працює, і сам нічого не робить.

Опасистий, неповороткий, іде він вулицею з пону­рим, кислим обличчям. Його дратує все, що лише на­гадує якусь діяльність. Проходить повз бакалійну крамницю. Зупиниться, покиває зневажливо головою й процідить уїдливо:

— Бакалійник!.. Дурниці! Теж мені бакалійник, ніби я не знаю його! Виставив три-чотири мисочки з кру­пами, борошном — і вже торговець! Виповзає всякий злидень!

Або проходить, скажімо, повз крамницю залізних товарів і зупиняється. Дивиться так само зверхньо й бубонить невдоволено, злісно:

— І він туди! Почепив три-чотири ланцюжки на стіну й зробився торговцем… Казна-що!.. Усякі недо­тепи голову підводять!

Так пройде через усе місто й перед кожною крамни­цею, майстернею, яка і чия б вона не була, зупиниться й пробурчить сердито:

— Казна-що, і цей щось робить, ніби я не знаю його?!

Розповідайте йому будь про кого, що той чимось за­ймається, щось робить, він все одно про кожного від­гукнеться зневажливо, кожного спаплюжить.

— Знаєш Мику?

— Знаю! — відповість знехотя.

— Будує фабрику!

— Телепень! Він — і фабрика! Хо!.. Уявляю, яка то буде фабрика. Казна-що!

— Марко почав видавати газету, — кажете йому.

— Марко видаватиме газету?.. Бевзь! Ніби я не знаю його!.. Казна-що! Марко — і газета! Ті нездари тільки злостять мене.

Для нього ніхто нічого не вартий. Кожного, про кого навіть тільки подумає, що той узявся за якусь справу, він одразу оголошує дурнем.

Шкода, що в нас таких небагато, але ми вже маємо певні успіхи, і є надія, що незабаром наздоженемо ту ідеальну країнку, у якій я ото був.

—

Спокійною поверхнею застояної, смердючої водяної маси, що вкрилася зеленню, пробігло кілька хвильок, прагнучи відірватись від неї, щоб полетіти кудись вище, але скоро вони знову зрівнялися з тою масою, а зе­лень затягла все, і спокійну поверхню ніщо більше не порушувало, ніяка хвиля не здіймалась над нею.

Ух, як тхне застояна вода! Душить, забиває віддих. Вітру дай, щоб розгойдав ту непорушну гнилу масу!

Ніде ані шелесне…

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)