Мертве море (3/5)

(Попередня частина)

Я дуже багато подорожував світом. Дехто цьому вірить, але чимало не вірить: мовляв, усе це я вига­дав. Дивно! Зрештою, хто що сказав — це мене ані­трохи не обходить. Основне: я сам вважаю, що я дуже багато подорожував.

Подорожуючи світом, людина набачиться всякого, часто й такого, чого ані в сні не снила, ані в думці не уявляла. Читав я в одній англійській газеті, як уся англійська преса гостро напала на якогось грішного англійця, що опублікував свої дорожні нотатки про Сербію. Я читав ці нотатки, і вони мені видалися до­сить правдивими, але ніхто з англійців не повірив навіть, що десь існус така країна, як Сербія, не кажучи вже про те, що про неї він написав. Його на­звали вигадником, навіть божевільним. Ось тепер кри­тики хай і переконаються, що в світі всяке можна побачити, і нехай не кричать безперестану: неправди­во, не відповідає дійсності; ці особи ніби з Місяця впали (вони не бачать, як поряд з ними живуть інди­віди, які набагато гірші за тих, котрі впали з Місяця), а їхня стереотипна «червона нитка», що хтозна-де проходить через твір, мені вже в печінках сидить.

Отож так само й я, подорожуючи, натрапив на якесь дивне чи то місто, чи то невелику державу.

Перше, з чим я зіткнувся в тій країнці (гаразд, так і називатимемо її), були політичні збори.

«Чудово, нічого не скажеш; ну й ускочив!» — поду­мав я невдоволено, бо в Сербії я вже одвик од полі­тичних зборів та участі в державних справах: усе те одне з одним так перемішалось і помирилося, що на­віть нема з ким чесно посваритися.

Я здивувався. Політичними зборами керував пред­ставник влади в тій частині країнки, — його, здається, звуть окружний начальник, — він же й ініціатор тих зборів.

Багато громадян — сонні, запухлі від спання, деякі дрімають навстоячки, роти в них напіввідкриті, очі позаплющувані, голови хилитаються направо-наліво, угору-вниз; хитнуться дві голови сильніше, стукнуться, обидва політики здригнуться, подивляться тупо один на одного, без найменшого здивування, очі в них знову заплющуються, і вони далі ревно клюють носами. Ба­гато хто ліг і спить, тільки хропіння розлягається, хоч вуха затуляй. Щоправда, було чимало й таких, що не спали, але вони терли очі та позіхали солодко й го­лосно, мовби задля більшої гармонії вирішили допо­могти тим, хто хропів хором. Дивлюся, аж з усіх боків стражники зносять громадян. Завдасть собі стражник одного на плечі й тарабанить його на збори. Деякі з них сумирні, мовчать і дивляться байдужим погля­дом навколо себе, деякі заснули, але є й такі, що пручаються та вириваються. Кількох, упертих, тягнуть зв’язаними.

— Чиї це збори? — питаю одного.

— А хто його зна! — відповідає той байдуже.

— Очевидно, не опозиції?

— Опозиції! — відповідає він, навіть не дивлячись, хто його запитує.

— Невже влада скликає опозиційні збори, та ще й силоміць людей на них тягне? — питаю.

— Влада!

— Та невже уряд сам проти себе виступає?

— Мабуть! — відказує той з досадою, ніби збенте­жений таким запитанням.

— Може, ці збори проти народу? — питаю.

— Може! — відповідає той так само.

— А що ти думаєш?

Він подивився на мене тупо, якось недоумкувато, здвигнув плечима й розвів руками, мовби хотів ска­зати: «А мені байдуже!»

Покинув я його й хотів було вже підійти до іншого, але, побачивши, що обличчя того чоловіка позбавлене будь-якого виразу, одразу ж відмовився від цієї без­глуздої, марної спроби.

Раптом почув я грізний голос:

— Що це значить? Ніхто живий не хоче бути в опо­зиції! Цього далі терпіти не можна. Усі до одного під­тримують владу, усі покірні, усі тихі, і то тягнеться так із дня в день, аж остогидла ця покірність.

«Ну, просто чудовий, вихований народ!» — подумав я, заздрячи цій ідеальній країнці. Тут, мабуть, навіть моя покійна дядина не охкала б і не пророкувала різ­них небезпек. Люди освічені й слухняні, набагато спо­кійніші, ніж від нас, дітей, вимагав добрий старий учитель, бо їхня сумирність та зразкове поводження розлютили навіть миролюбну поліцію.

— Якщо ви й далі будете такі, — кричить начальник сердито, — тоді ми заграємо іншої, влада указом при­значить опозиціонерів. Це на годину роботи, а таке, якщо ви не знали, в інших країнах робиться: вождем крайньої, непримиренної опозиції проти теперішнього режиму призначається ось той, з річною платнею п’ятнадцять тисяч динарів; членами центрального комітету опозиційної партії — той, і той, і той, і той, і бувайте здорові. А опозиціонерами такого-то окру­гу — той і той, і спокій у країні. Не можна так далі. Уряд уже винайшов спосіб, як заснувати й одну га­зету, яка б виступала проти нього. З цією метою вже провадяться переговори і дібрано добрих, певних, вір­них людей.

Громадяни, тобто опозиціонери, сонно дивляться на окружного начальника, і на їхніх обличчях — ані най­меншої зміни від його слів. Не дивуються, не проте­стують, не радіють — нічогісінько, мовби начальник нічого й не говорив їм.

— Отже, зараз ви опозиція! — наказує начальник.

Усі дивляться на нього й мовчать, спокійні, бай­дужі.

Він узяв список присутніх, зігнаних на збори, й по­чав перекличку.

— Усі тут! — мовив він задоволено, закінчивши пере­кличку.

Начальник відкинувся на спинку крісла й радісно потер руки.

— Прекра-а-асно! — сказав він, усміхаючись. — Те­пер з ім’ям божим почнемо!.. Ваше завдання, як про­тивників теперішнього режиму, якомога різкіше на­падати на уряд, засуджувати його політичний курс, зовнішню й внутрішню політику.

Люди поволі оговтувалися, один став навшпиньки, підніс руку й пропищав слабким голосом:

— Я, прошу пана, знаю притчу про опозиціонера.

— Ну-ну, розповідай.

Громадянин відкашлявся, поворушив плечима й по­чав розповідати таким тоном, ніби кукурікав, точні­сінько, як ми відповідали в початковій школі й пере­казували повчальні оповідання:

— Жили-були два громадянини: один звався Милан, а другий — Ілля. Милан був добрий і слухняний гро­мадянин, а Ілля — негідний і поганий. Милан слухався своєї доброї влади в усьому, а Ілля був непутящий і не слухався своєї доброї влади, а голосував проти урядових кандидатів. Добра влада покликала до себе і Милана, і Іллю та й каже: «Гаразд, Милане, ти доб­рий і слухняний громадянин; за це тобі ось повно гро­шей, і, крім того, разом з теперішньою своєю службою дістанеш ще одну, з кращою платнею». Сказала це влада і простягла доброму Миланові повний гаман з грішми. Милан поцілував добру владу в руку й ве­селий подався до свого дому. Потім влада обернулася до Іллі та й каже: «Ти, Ілля, поганий і негідний гро­мадянин, через те я тебе заарештую й забираю в тебе ту платню, яку ти одержував, — віддам її добрим і по­кірним». Прийшли жандарми й негайно заарештували поганого, непутящого Іллю, і він сам багато страждав і свою сім’ю засмутив. Так буває з кожним, хто не слухає свого старшого і свою владу.

— Дуже добре! — сказав начальник.

— А я, прошу пана, знаю, чого вчить нас це опо­відання! — вихопився інший громадянин.

— Гаразд! Кажи!

— З цього оповідання бачимо, що треба слухатися всякої влади, і тоді щасливо житимеш зі своєю роди­ною. Добрі й слухняні громадяни не роблять, як Ілля, тому їх кожна влада любить! — каже опозиціонер.

— Правильно, а який найперший обов’язок доброго й слухняного громадянина?

— Найперший обов’язок доброго громадянина-патріота — вранці вставати з ліжка.

— Дуже добре. Є ще якісь обов’язки?

— Так, є.

— Назвіть.

— Громадянин повинен одягнутися, вмитися й по­снідати.

— А далі?

— Далі він спокійно виходить з дому і йде прямо на свою роботу, а якщо не має роботи, то йде до шинку і там чекає обіднього часу. Точно в полудень повертається спокійно додому й обідає. Після обіду п’є каву, чистить зуби і лягає спати. Добре виспав­шись, громадянин умивається і йде на прогулянку, потім — до шинку, а коли настане пора вечеряти, по­вертається прямісінько додому й вечеряє, після вечері лягає в ліжко і спить.

Багато опозиціонерів розповідали розумні, повчальні оповідання і пояснювали, чого вони нас вчать. Потім опозиціонери перейшли до своїх переконань і прин­ципів.

Один громадянин запропонував закінчити збори і разом піти до шинку на склянку вина.

Тут думки поділилися, і дійшло до бурхливих деба­тів. Уже ніхто не дрімав.

Пропозицію було поставлено на голосування, щоб узяти її за основу. Після голосування начальник ого­лосив, що пропозицію прийнято в основному — йти до шинку, а тепер треба обговорити деталі: що там пити?

Одні хочуть вино і содову воду.

— Не хочемо, — кричать інші, — пиво краще!

— Яз принципу не п’ю пива! — каже один із першої групи.

— А я з принципу не п’ю вина.

Так було зачеплено принципи й переконання, і роз­горнулися бурхливі дебати.

Хтось згадав каву (якась надзвичайно мізерна мен­шість), але один з-поміж них дістав годинника, поди­вився на циферблат і сказав:

— П’ять хвилин по третій! Ні, пити кави я вже не можу. Я з принципу п’ю каву тільки до третьої го­дини пополудні, а пізніше — ні за що в світі.

Після докладного обговорення, яке тривало весь піс­ляобідній час, почалося голосування.

Начальник, як гідний представник влади, поводився об’єктивно й справедливо. Нічим не ущемляв свободи волевиявлення. Кожному громадянину дозволив мир­но, парламентським шляхом віддати свій голос за своє переконання. Зрештою, це право і законом дане, то навіщо його відбирати?

Голосування відбувалося з дотриманням усіх про­цедур.

Коли голосування було закінчено, встав начальник, поважний, серйозний, як і годиться голові політичних зборів, і ще поважнішим голосом повідомив наслідки волевиявлення:

— Переважна більшість висловилася за вино і со­дову воду, друге місце посідас трохи менша фракція, яка тільки за вино, потім іде фракція, іцо вислови­лася за пиво. За чорну каву голосувало троє (двоє — за солодку, один — за несолодку), і, нарешті, один го­лос подано за каву з молоком.

Той, що голосував за каву з молоком, я забув ска­зати, почав було виступати проти уряду, але маси зчинили шум і заглушили його дитячу витівку. Піз­ніше той чоловік знову став говорити, ніби він проти сьогоднішніх зборів, бо то, мовляв, не збори опозиції, а просто владі захотілося розважитись, але й цього разу опозиціонери не дали йому говорити.

Начальник, помовчавши трохи, додав:

— Щодо мене, то я питиму пиво, бо мій пан міністр ніколи не п’є вина й содової води.

Раптом опозиція похитнулася, всі повідомили, що й вони за пиво (крім того, який голосував за каву з мо­локом).

— Я не хочу впливати на вашу свободу вибору, — сказав начальник, — і закликаю вас залишитися при своєму переконанні.

Боже борони! Ніхто навіть чути не хоче про пере­конання, всі доводять, що наслідки голосування ви­падкові, що вони не відбивають справжніх настроїв; зрештою, вони й самі дивуються, як це воно так ста­лося.

Збори закінчилися чудово, і після тривалої й важкої політичної дискусії вся опозиція пішла до шинку.

Пили, співали, проголошували тости і за уряд, і за народ, а поночі всі статечно й тихо розійшлися додо­му.

(Наступна частина)