Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

І міністри, хай мені бог простить, ніби такі ж люди, як і всі інші. І вони їдять, п’ють, сплять, як і ми, смертні, тільки їм, кажуть, думати важче, але ця нік­чемна, простацька здатність не дуже й потрібна для такого високого становища.

Пан міністр Н. (яке кому діло до імені!) сидів у своїй канцелярії, відкинувшись на спинку м’якого крісла, і, оскільки країна переживала труднощі, роз­мірковував над тим, яку стерлядь узяти на вечерю — запечену в жару чи смажену. Уже смеркало, тому він після тривалих роздумів обрав перший варіант і вийшов прогулятися на свіже повітря, щоб поліп­шити свій апетит. Можна принаймні сказати (а є такі язики, які можуть будь-що говорити), що в країні все нікуди не годиться: не годиться освіта, шкутильгає промисловість, бідні фінанси, загрозливе економічне становище, не годиться… Можна так скільки завгодно перераховувати все, що не годиться, але перед міні­стерським апетитом треба спинитися — він цілком справний.

Отже, пан міністр Н. прогулявся, вихилив кухоль пива, повечеряв запеченою стерляддю, залив її чер­воним добрим вином і, так бездоганно й сумлінно виконавши свій обов’язок перед батьківщиною, ліг блаженний та задоволений у ліжко й заснув із щас­ливим усміхом на обличчі, як людина, яку ніякі тур­боти й думки не тривожать.

Але сон, можливо, й не підозрюючи, що має справу з міністром, насмілився потривожити його панський спокій і переніс у далеку молодість.

Сниться йому сон.

Зимова ніч. Надворі свище вітер, а він ніби в тій самій вогкій і тісній кімнатці, в якій мешкав ще учнем. Сидить за своїм учнівським столиком. Пере­йшло за північ. Правою рукою підпер голову, а в лі­вій тримає розкриту книжку. У невеличкій лампі до­горяє гас, ледь блимає, потріскуючи й чадячи, вог­ник, світло від нього тьмяно пробивається крізь за­копчене скло. У кімнатці холодно, і він загорнувся в благеньке старе пальтечко. Сидить непорушно, вту­пивши погляд в одну цятку, а думки линуть у да­леке майбутнє.

Мріяв про майбутню діяльність. Твердо вирішив усе своє життя присвятити благородній тяжкій праці, боротися за правду й свободу, жертвувати всім, на­віть собою, якщо буде потрібно, ради щастя й добра своєї країни, ради загальних інтересів. Перед собою бачив довгу низку років, сповнених суспільно корис­ної наполегливої праці, відчував, що зможе здійснити свої ідеали та подолати всі перепони на своєму по­движницькому шляху, з якого він ніколи не зверне.

Уявив, яким він буде через багато-багато років. Серце забилося дужче, і майбутнього міністра огор­нуло якесь приємне, солодке відчуття, коли він поду­мав про свої успіхи і про те добро, яке він принесе своїй землі й народові.

Раптом почув незвичайне таємниче шелестіння. Здригнувся й підвів очі: перед ним з’явилася крилата постать жінки, не по-земному чарівної й вродливої, точнісінько, як віла[1], що про неї в піснях співає­ться.

З ляку він заплющив очі, не сміючи глянути на це дивне видиво, але жінка погладила хлопця крилом по обличчю, його пройняло якесь райське блаженство, страх відступив, і він знову подивився на неї: вона видалася йому знайомою, ніби весь вік із нею дру­жив.

— Хто ти? — запитав він.

— Це не обов’язково знати. Я прийшла тобі від­крити твоє майбутнє. Ходи зі мною!

І він ніби пішов.

Довго йшли мовчки, поки не вийшли на якусь велику галявину.

— Бачиш що-небудь? — запитала вона його.

— Нічого!

Вона торкнулася крилами його лоба, повела ними по очах, і раптом він побачив трохи далі на галявині гурт людей: деякі стояли на самій землі, деякі — тро­хи вище від них, ніби на якійсь драбині, інші — ще вище і так далі аж до тих, що стояли найвище.

— Що це?

— Це різне становище в суспільстві.

Дивиться він на тих людей, а вони метушаться, кри­чать, репетують, б’ються, штовхаються, вовтузяться, душать одне одного, топчуть, кожен намагається стати якомога вище.

Оглянувся — а цієї жінки, що привела його сюди, вже нема.

Він відчув сильне, непоборне бажання й собі кину­тися в той натовп.

І кинувся.

Працював серед тих, що стояли найнижче, прагнучи своєю працею піднятися вгору.

Працював довго, дуже довго, але навіть на щабель вище не піднявся.

Раптом перед ним знову з’явилася та жінка, що привела його сюди.

— Що хочеш? — запитала вона.

— Піднятися вище.

— Можеш піднятися, але треба діяти інакше.

— А що мені заважає?

Вона торкнулася крилом його грудей, і він відчув якийсь приємний холодок, йому зробилося легше, а коли глянув, був уже на щабель вище.

— Хочеш вище?

— Хочу.

Вона знову торкнулася його грудей, і він знову трохи піднявся.

— Ще?

Його тепер уже охопило бажання підніматися вище й вище.

— Так, якомога вище! — відповів він.

Вона ще раз торкнулася його грудей, а потім по­вела крилом по лобі, і він піднявся до тих, що стояли найвище.

Відчув себе щасливим, задоволеним і з вдячністю глянув на свою покровительку.

— Як ти зробила, що я так швидко піднявся? — запитав він.

— Я забрала в тебе принциповість, чесність, поряд­ність і, нарешті, розум. Усе це заважало тобі підня­тися на найвищу висоту.

Мороз пішов йому поза шкірою.

— Зараз підемо назад, ти вже все бачив, — мовила до нього крилата жінка, і вони одразу ж опинилися в його тісній кімнатці.

— Що ти мені показувала?

— Твоє майбутнє! — відповіла вона і щезла.

Він похилив голову й важко, болісно зітхнув.

Тут пан міністр прокинувся. «Хай так і буде, раз уже так сталося!» — подумав він і байдуже позіхнув.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

[1] Віла — у сербській міфології вродлива діва-чарівниця, яка допомагає або шкодить людям; нагадує нашу русалку.

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)

(Предыдущая часть)

Поднявшись рано утром, святой Петр прогуливался с Лукой по раю и беседовал о Савве. Вдруг они услышали крик у райских ворот, а затем глухие стоны.

— Кто там? — спросил Петр.

— Ох, ох, помогите!

— Кто это?

Опять стоны.

Петр отворил ворота и попятился: у входа в рай лежал Савва.

Бедняга выглядел изнуренным, изнемогающим от слабости. Голова забинтована, борода повыщипана, левый глаз повязан черным платком, под правым глазом огромный синяк, на расцарапанном лице следы ногтей.

Петр остолбенел, а Савва продолжал лежать и стонать.

— Что с тобой, бедняга?

— Ох, плохо!

— Кто осмелился тебя избить?!

— Они, брат, они!

— Кто они, где?

— Там, внизу, в Высшей женской школе!

— Как же они тебя исцарапали и волосы повыдергали?

— Ох, так… о… болит!

— На тебе все изорвано.

— Все, ох!

— И палка сломана!

— Да, и палка, я защищался, но они одолели меня.

— О, господи, вот так напасть!

— И дьявол с ними не справится, где уж святому. Сам черт сбежал бы от них.

— Пойду скажу богу.

Лука остался с Саввой, а Петр пошел доложить богу о случившемся.

— Как смел он сбежать? — разгневался бог. — Я ему покажу.

— Куда уж больше наказывать, — он весь в крови.

— В крови?

— Его исцарапали и изодрали наставницы.

Бог отправился посмотреть на Савву. Увидев исцарапанного, оборванного и окровавленного святого, добрый бог стал смеяться, схватившись за живот.

— Вот так вид, и во сне не приснится! — едва выговорил бог.

— Охо, хо! — простонал Савва.

— Как же они тебя отделали! — повторил бог, покатываясь от смеха.

— Дети мои, обмойте его и перевяжите! — приказал он и снова расхохотался.

— Прости меня, боже! — взмолился Савва;

— Прощаю, чадо мое! Как же тебя, беднягу, опозорили! А ты, глупец, вздумал просвещать свой народ. Эх, Савва, Савва, неисправим ты!

И добрый бог опять рассмеялся так громко, что эхом отозвались все семь небес.

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Ю. Беляевой)

(Предыдущая часть)

Савва чувствовал себя после посещения его преосвященства, вернее его высокопреосвященства, разбитым и уничтоженным. Чтобы хоть немного ободриться и освежить душу, он зашел в Соборную церковь. Став в уголок, он долго и горячо молился. Когда освеженный молитвой Савва уже направлялся к выходу, двери неожиданно открылись и в церковь ввалился митрополит с двумя попами. Не заметив Саввы, который остановился у клироса, они прошли в алтарь. Через некоторое время оттуда донесся запах жареного мяса, звон бокалов, а потом кто-то заголосил:

У моего милого сапоги гармошкой!

Савва оторопел, но он удивился еще больше, когда поднялся шум и послышались удары — настоящая драка. Святой заглянул в алтарь, и что же он увидел! Два попа, вцепившись друг другу в волосы, дрались рипидами, не поделив приношения прихожан, а митрополит по-отечески взирал на эту сцену, попивая вино из дарохранительницы.

— Что вы там затеяли, скоты? — елейно спросил митрополит, а присутствовавший при драке архимандрит произнес проникновенные слова, которые протоиерей Алексий запечатлел потом на страницах «Христианского вестника»:

— Дубинка им нужна, ваше высокопреосвященство!

Рыдания подступили к горлу святого, и он бросился бежать из божьего храма, ибо митрополит архипастырски обругав драчунов и стукнув одного из них чашей по голове, смиренно сказал:

— Вон отсюда, паразиты!

«Какая же это вера, если он бога не уважает!» — думал Савва, направляясь к Высшей женской школе. Он решил сразу же написать письмо богу с просьбой об отставке и возвращении в рай.

—  Чем я согрешил перед тобой, господи, что ты погнал меня из рая в этот ад?! — в отчаянии вопрошал святой.

С замирающим сердцем переступил он порог канцелярии, боясь нового скандала.

Три наставницы отдыхали, покуривая сигареты; перед ними стояли рюмки с коньяком.

Они поздоровались с Саввой, и одна из них завела разговор:

— Вы были в Швейцарии, господин директор?

— Нет, никогда! — ответил святой.

— Ах, боже мой, как бесполезно вы провели свою жизнь. Вот уж чего я не понимаю. Прожить так долго и не побывать в этой просвещенной, культурной стране!

— Видите ли, у меня и в Сербии было достаточно хлопот: я строил монастыри, распространял просвещение и утверждал веру православную в народе! — пробовал защищаться Савва.

— Эх, все это пустяки, сударь мой, сущие пустяки! Швейцария с ее окрестностями, культурой и порядками — вот ради чего стоит жить, только ради этого! Все мне здесь надоело и опротивело. После того общества попасть в это болото — это страшно, просто страшно. Никто меня здесь не понимает, не с кем словом обмолвиться. Иногда такая тоска охватывает, что сердце сжимается, а слезы так и катятся из глаз. Швейцария, только Швейцария! — заключила ученая дама.

— Трудитесь в своей школе! — заметил на это святой.

— Нет, не работается мне, да и незачем. Я преподаю не из нужды, а чтобы развлечься. Сердце и душа мои там, в горах Швейцарии, в том образованном обществе. Вам не понять меня, и, видит бог, никто меня не поймет. Понять меня мог бы только человек с возвышенными европейскими взглядами на мир, но не вы.

— Замуж ее надо выдать, господин директор, тогда она по-другому заговорит! — заметила одна из преподавательниц, толкнув свою соседку.

— Ах, как плохо вы меня знаете! Никогда, никогда этого не будет. Я выйду замуж? О, сохрани меня бог! Превыше всего я ценю свою свободу. Мужчины, о каком я мечтаю, не найти в этом обществе. Неужели я могу выйти замуж за обыкновенного чиновника, за простолюдина? Никогда! Я хочу жить со своими идеалами и наслаждаться свободой.

Святого смутили эти слишком современные рассуждения сербской девицы. Он хотел возразить, но не подыскал ничего подходящего для данного случая.

— Ох, нехорошо так говорить! — начал он поучать по старинке.

— Ха, ха, ха! — скорчив презрительную мину, расхохоталась ученая девица.

— Нехорошо! — повторил Савва.

— Вы не галантны и не умеете обходиться с образованной дамой. Вот она, Сербия! Я должна здесь прозябать! Ах, боже мой, это ужасно, тяжко, страшно! Швейцария, только Швейцария! — злобно отчеканила девица.

Савва смутился еще больше.

— Вам не переубедить ее! — с ехидством заметила другая.

— Я хотел только напомнить о долге матери, хозяйки и сербки! — тихо ответил святой.

— Об этом вы расскажите своему покойному батюшке, а не мне! Это, господин директор, сказочки для детей, а не для эмансипированной дамы! — снова затараторила поклонница Швейцарии.

— Думается мне, что вы ошибаетесь!

— Охо, хо! Так-так… прекрасно! Я ошибаюсь, а вы правы?! Ха, ха, ха!.. Вы правы! Замечательно!.. А знаете ли вы, что с вашими понятиями вы не годитесь для занимаемой вами должности. Обязанности хозяйки! Вы мыслите средневековыми понятиями. Тогда роль женщины была ограничена домом, а сейчас, как вам известно, все обстоит иначе. Теперь женщина равноправна с мужчиной. Женщина должна принимать участие во всех общественных делах, во всех, понимаете? Так же, как и мужчины. По вашему, я должна купать детей, варить обед, а вы, мужчины, будете заниматься политикой, участвовать в выборах, писать книги, занимать государственные посты, ездить на охоту, кататься верхом, посещать кафе! Этого бы вы хотели?! Чем я, скажите на милость, отличаюсь от мужчины? Я преподаю, интересуюсь политическими событиями. Мужчины могут курить, а мы нет? По какому это заморскому закону?! Мне это непонятно. Я не курю только потому, что мне не хочется, но стоит мне захотеть, и уж поверьте, я не посчитаюсь с чужим мнением. Культура поставила меня на одну доску с мужчиной! Я не какая-нибудь забитая крестьянка, которая только и делает, что моет горшки, — так и сыпала ученая девица, каждое слово сопровождая жестикуляцией.

— Ты вполне права! —согласилась ее подруга.

— Совершенно верно, я тоже согласна! — прибавила третья.

— Ах, Швейцария, Швейцария!

Насколько туго приходилось святому Савве в его новом положении, видно из его письма, адресованного в рай святому Петру. Письмо это не попало в руки адресата, ибо почтальоны не знали, где находится рай. Им подчас неизвестно местонахождение Обреновца, не говоря уже о каком-нибудь пункте вне земного шара. Обычно они пишут: «Возвращается за ненахождением адресата», Савва не допускал мысли о том, что в раю могут не знать святого Петра, райского ключника. А впрочем, всяко бывает. Быть может, фузионисты сорвали выборы и в наказание бог посадил его на пенсию, после чего он вынужден был переселиться по бедности в какой-нибудь глухой городишко.

Благодаря всему этому письмо попало к нам в руки и мы можем привести его целиком. Вот оно:

«Дорогой Петр,

Я терплю здесь такие муки, каких не пожелаю ни живому и ни мертвому. Чудная это страна. Не будь я сербом, я с удовольствием посмеялся бы над всеми несуразностями, но у меня от них сердце разрывается. Одно нелепее другого в этой стране, а митрополит хуже всех.

Плакать хочется, когда его видишь. Он глупее всех! Удивляюсь, по правде сказать, как все это допускает господь? Почему издевается он над этим народом и этой страной? Сейчас опять спорят из-за этих дьявольских пушек, просто ужас. Я не могу больше выдержать и убегу отсюда, даже если бог казнит меня и всыплет мне пятьдесят горячих. Ну, а женщины здесь форменные чучелы. Стыдно на улицу выйти. Придешь на Калемегдан подышать свежим воздухом, но вынужден затыкать нос из-за отвратительных запахов. Все разодеты богато, роскошно, хотя все по уши в долгах. Не разберешь, кто из них какого сословия. Задерут юбки и вертятся как Рахиль, у которой, помнишь, были шашни с Лукой? Кстати, что с ней стало? Ты подразни там Луку немного.

Здешние женщины ни о чем не думают, словно они не сербки. Это было бы еще простительно тем женщинам, которые выполняют обязанности хозяйки и матери, но как посмотришь, что вытворяют наставницы Высшей женской школы, зарыдать хочется. Редко кто из них серьезно относится к своей деятельности.

Я с ними справиться не могу… Сегодня я подробно сообщил обо всем богу и просил его определить меня на пенсию или дать возможность вернуться обратно, так как в Белграде, помимо всех прочих глупостей и гадостей, невозможно жить из-за дороговизны. Я просто голодаю, поверишь ли мне? Если так и дальше будет, то придется мне влезть в долги.

Женщины здесь странные. Они удивляются моим понятиям, а я их не понимаю. Многие настолько раздражительны, что невозможно с ними разговаривать. Одна чуть мне глаза не выцарапала. И из-за чего? Из-за пустяков, брат, поверь! Надо, говорю ей, приучать учениц к труду, а она как подскочит да закричит: «Вот еще, хорош резон!»

— Труд и труд; уметь готовить и стирать, шить и вязать — все это необходимо хозяйке, не сидеть же ей, закинув ногу на ногу… — начал было я, но они завизжали и налетели на меня, словно осы:

— Разве мы готовим кухарок и уборщиц, а не образованных девушек? Это безобразие! — загалдели они.

— Ах, старый черт!— крикнула одна.— Поглядите на него, он, видно, считает нас судомойками, — и набросилась на меня. Чуть глаза не выцарапала, едва палкой отбился от нее. Никогда никого не ударял, а тут, брат, прщрлось, да простит мне господь.

Вот, дорогой мой Петр, — жаловался святой Савва, — видишь, как я здесь мучаюсь. Если бог не снизойдет к моей просьбе, я все равно сбегу отсюда. Сходи к нему, пожалуйста, покажи это письмо, объясни мое положение и замолви за меня словечко. Если богу угодно было меня наказать, то уж большего наказания не придумаешь. Пусть пошлет сюда Параскеву или Магдалину, кого угодно, только бы мне избавиться от этой напасти. Я иду в канцелярию, как на виселицу. Ждешь каждую секунду, что какая-нибудь наставница исцарапает тебя, как кошка».

Так жаловался и негодовал святой Савва в письме к своему другу святому Петру. Через несколько дней он сбежал из Сербии.

(Далее)

(Предыдущая часть)

Пришел он в митрополию, но попасть туда долго не мог: огромная толпа крестьян загораживала вход.

— Чего ждете, братья? — спросил святой.

— Дьявола ждем! — сердито ответил один крестьянин.

— Побойтесь бога, люди, ведь здесь митрополия.

— Сумасшедший дом! — загалдели крестьяне.

Савва попробовал их урезонить, но крестьяне загудели пуще и заглушили его.

— Зачем же вы пришли сюда? — снова задал им вопрос Савва.

— Коли так и дальше будет, то пришли мы зря. Мы жалуемся на попа, а митрополит и слушать не хочет.

— Чем же провинился ваш поп?

— Он кругом виноват! Пьянствует, дерется с нашим братом, живет невенчанно и блудник к тому же — нельзя его в дом впустить, где есть женщины. Нам таких попов не надо. А митрополит толкует о каких-то канонах, словно нам от них польза какая. «Я, говорит, постараюсь, чтобы он исправился. Отправляйтесь спокойно по домам и поклонитесь вашим хозяйкам». Мы закрыли свою церковь, говорим ему, и не уйдем отсюда, пока поп не уберется из нашего села.

— А что ответил митрополит?

— Плохое говорит, терпите, говорит, и живите в мире со своим попом. Некуда его мне отправить. — Не желаем его ни живого, ни мертвого, — говорим митрополиту, а он свое твердит про старые книги; напоследок пожал плечами и говорит: «Делайте что хотите!» А раз так, возьмем мы дубину хорошую, и пускай тогда поп на себя пеняет. Нет у нас для него другого решения.

Удивил святого такой разговор. Тяжело стало у него на душе, и он решил было уйти, но подумал, что надо все же лично переговорить с главой церкви; крестьяне, может быть, по злобе клевещут на праведного и доброго попа.

Святой пробрался сквозь толпу и вошел в митрополию. Слуге он дал свою «визитную карточку» — Савва-Растко Неманич, директор Высшей женской школы — для вручения секретарю его высокопреосвященства.

Странный человек был этот секретарь. Весьма любезный и очень разговорчивый, он неприветливо встречал тех, кто приходил с пустыми руками. Святой Савва слегка оторопел, увидев, что творится в прихожей, перед дверями могущественного секретаря, который имел огромное влияние на владыку.

Толклось тут несколько попов, каждый со своим подношением. Один из них, оборванный, засаленный, несчастненький попик, очевидно, из какого-нибудь захудалого прихода, держал в руках наседку. Она пронзительно кудахтала и хлопала крыльями. Другой, заплывший от жира, держал за задние ноги поросенка, хорошенького белого сосунка. Поросенок визжал и вырывался, но поп держал его крепко: не мог он лишиться такой протекции. В объятиях у третьего попа блеял ягненок, четвертый принес индюка. А один с сияющим от радости лицом приволок здоровенного кабана в подарок секретарю. Почесывая кабану брюхо, поп с вызывающим высокомерием презрительно смотрел через плечо на попа, державшего курицу, и на лице у него было написано: «Мог бы не тащиться со своей наседкой!»

— Заткни глотку своей квочке, — набросился он на беззащитного бедного попа, — господин секретарь не может работать из-за ее кудахтанья, голова у человека разболеться может. Кроткий человек секретарь, все терпит. Будь я на его месте, я бы такому курицей по голове съездил.

Служители святого алтаря захохотали, а бедняга поп сконфузился и покраснел. Что он, грешник, мог поделать? Не было у него ничего более подходящего и ценного для подарка, вот и договорился он с попадьей, что отнесет курицу.

— А вы ничего не принесли? — спросил Савву обладатель поросенка.

— Я, видите ли, не бывал здесь и не знал про такой обычай.

— Э, дорогой, никуда это не годится! — резонно заметил поп с ягненком.

— Знаешь, как в писании сказано: «Приношахом дары своя и поклоняемся. Ему же честь — честь, ему же слава — слава!» — с достоинством произнес поп, почесывавший кабана.

— Я бы посоветовал вам пойти на рынок и купить хорошего поросеночка. Дело пойдет еще скорее, если прихватите бутылку коньяка для господина митрополита. Он любит французский коньяк. Вот поглядите на меня! — добавил поп с кабаном, вытаскивая из одного кармана рясы литровую бутылку коньяка, а из другого бутылку настоящего ямайского рома.

Савва смутился, растерялся, не зная, что предпринять. Но когда слуга пригласил к секретарю попа с кабаном, Савва решил отправиться на рынок.

Через час святитель возвратился с поросенком на плече, из карманов у него торчали бутылки с французским коньяком и ромом. Бедняга едва дотащился с такой поклажей, но порядок есть порядок, и Савва не хотел нарушать старинных сербских обычаев.

— Вот так! Теперь другое дело! — сказал поп с поросенком и стал разглядывать и оценивать Саввиного поросенка, сравнивая его со своим.

— Жареный кило на четыре потянет… Мой побольше. Сколько вы заплатили за него? — спросил он Савву.

— Десять динаров.

— Дорого, зато уж хорош!

Держа свою курицу за шею, чтобы она своим кудахтанием не тревожила секретаря, бедный поп грустно смотрел на беседующих, забившись в угол прихожей.

Прием между тем шел в строго утвержденном порядке. После попа с кабаном был принят поп с ягненком (очевидно, господин митрополит любил баранинку), затем поп с поросенком; его поросенок был на два-три килограмма потяжелее Саввиного. И только после него позвали Савву.

Счастье его, что догадался купить подарок, иначе наверняка пришлось бы ему пропустить и того грешника с наседкой.

Но святой был большой добряк. Он пренебрег такой мелочью и вежливо, деликатно предложил бедняку с курицей пройти раньше, но поп не осмелился принять этого приглашения, боясь, что секретарь закричит на него: «убирайся со своей наседкой, можешь подождать, пока я других приму», и выгонит вон.

Савва вошел. Секретарь принял его любезно, но и с большим достоинством как хороший дипломат и указал на стул, Савва передал поросенка служителю с засученными рукавами и присел возле письменного стола секретаря.

Он огляделся. Да, в комнате было на что посмотреть, словно он вошел в зверинец. Какой только живности здесь не было: свиньи, поросята, ягнята, индейки, гуся, курицы, утки. И все это «принятое как жертвоприношение для трапезы архипастыря» радостно благословляло господа на свой лад: хрюканьем, кудахтаньем, блеяньем, гаканьем — ну, просто чудо. За живностью приглядывал служитель. Кроме птиц, были здесь и другие приятные вещи: бочонок с творогом и сливками, несколько бочонков с вином и препеченицей[1], фляги с ромом и коньяком и еще всякая всячина.

Смерив глазами Саввиного поросенка и заметив, что у просителя из карманов торчит по бутылке рома и коньяка, секретарь любезно улыбнулся и спросил:

— Что угодно сударю?

Савва подробно рассказал ему про свои горести и про желание переговорить обо всем с господином митрополитом.

— С его высокопреосвященством?.. Э, видите ли, придется… — озабоченно начал секретарь… — Он в ссоре с некоторыми наставницами Высшей женской школы, они смеялись, когда митрополит рассказывал им, как к лицу ему голубое атласное одеяло. Сердце у него, видите ли, удивительно чувствительное, к тому же под голубым одеялом он и вправду выглядит великолепно, словно святой. Но, впрочем… подождите, сколько сейчас времени?.. Десять, прекрасно! — радостно сказал секретарь, а про себя подумал: «Хм, десять часов! Владыка еще не совсем пьян, с ним можно, пожалуй, еще говорить».

Савва обождал, пока секретарь доложил о нем господину митрополиту.

Войдя в приемные покои, Савва увидел его преосвященство. Он спокойно сидел в кресле, обитом голубым шелком, в полном одеянии и с митрой на голове.

Смиренно и низко поклонился святой владыке церкви, а митрополит, сложив, как полагается, пальцы правой руки, благословил Савву. Савва опять поклонился и остановился в отдалении.

— Садитесь! — сказал митрополит усталым, тихим и слегка охрипшим голосом. Савва сел.

— Как вы себя чувствуете? Как на том свете?.. как поживает господь Саваоф, здоров ли?.. Как бог-сын?.. Что делает брат во Христе Петр, как поживают Лука, Илья и другие мои добрые друзья?

— Хорошо, господь болел инфлуэнцией, простудился, должно быть, да и стар уже, годы не те, но теперь поправился. Петр и Лука живут попрежнему. Илья все стреляет и катается на колеснице. И правильно делает, чем ему еще заниматься? Остальные все пребывают в добром здравии и кланяются вам. Недавно я получил от Луки открытку с Меркурия: не знаю, что он там делает, заседает, наверно, в какой-нибудь комиссии. «Передай большой привет митрополиту, — пишет он мне, — и прихвати у него на прощанье бутылочку коньячку — у него всегда он водится».

— Хе, хе, хе! Спасибо ему… Озорник он, шутит все. Хе, хе… коньяк! Вот так святой, — промолвил митрополит.

— Как вы, ваше преосвященство, как здоровье?

— Хм, прилично. Нос вот только распух. Смазываю его, это мне хорошо помогает, но я часто страдаю запорами. Вчера у меня был очень плохой стул. Сегодня утром, слава богу, хороший, только бы хуже не стало. Между прочим, большое несчастье у меня… Дурни мои недоглядели, и, знаете, в моей уборной лопнула труба. Это очень неприятно. Я страшно рассердился и, против обыкновения, обругал всех на чем свет стоит. У меня, видите ли, уборная на английский манер, и я этим очень дорожу. Это я еще в России позаимствовал. Люблю я внедрять разные полезные вещи и обычаи. Как только я стал главой церкви, сейчас же провел реформу и установил английский нужник! — со смаком повторял его преосвященство.

Пока Савва раздумывал, что ему ответить на все это, митрополит изменил тему разговора.

— Нравится вам эта подкладка?

Очень красивая.

— И дорогая… Не хотите ли коньяку?.. Сима, принеси коньяк… А знаете ли вы, сколько у меня шуб… Не знаете?

— Нет.

— А это очень интересно!

— Несомненно.

— Отгадайте… Поставь коньяк тут и принеси ту, знаешь, что я шил в Москве, покажу ее господину… Представьте себе, у меня двадцать две шубы. Думается мне, что ни патриарх, ни петроградский митрополит не имеют столько. Я перещеголял всех… Хороший коньяк… Хотите еще?

— Спасибо, больше не могу.

— Неужели? А я вот могу: пью для желудка. Положи-ка сюда эту шубу. Посмотрите, какая мягкая кожа. Одна только подкладка стоит две тысячи динаров. Но зато уж вечная. Я получаю прямо-таки наслаждение от своих шуб. Мой сын нарисовал меня как раз в этой шубе… Сима, принеси мой портрет, где я в этой шубе… Коньячку, Сима… Немного, знаете, отвернут один край, и видна подкладка…

В этой длительной и столь приятной беседе Савва едва улучил момент, чтобы перевести разговор и поведать о Высшей женской школе и своих горестях.

— Я слегка повздорил с ними. Уверяют, что голубое одеяло мне не к лицу. И еще смеялись, когда я им весьма подробно рассказывал об этом. И вообще для чего школа женщинам? Я противник женского образования. Сима, принеси коньяку! Я не хочу волноваться. Я исправно получаю свое жалованье и забочусь о своем доме. Высшая женская школа меня не касается. Я и в церковь хожу по настроению, а уж со школой и подавно не имею никаких дел.

На прощание митрополит сказал Савве:

— Заходите почаще. Я люблю иногда обсудить какую-нибудь специально церковную проблему.

Поблагодарил святитель и ушел с сокрушенным сердцем.

Не успели закрыться двери за Саввой, как митрополит позвал своего секретаря и, подробно обсудив с ним, какие приношения поступили в тот день, распорядился сейчас же отправить в газеты сообщение о визите святого Саввы. Секретарь привык к подобного рода поручениям. Узнав у его преосвященства, о чем велась беседа со святым, он написал заметку следующего содержания:

«Сегодня утром Савва-Растко Неманич, наш святой и просветитель, посетил его преосвященство, господина митрополита Сербии. Разговор касался ряда церковных проблем. Его преосвященство, господин митрополит с необыкновенной осведомленностью и глубоким знанием церковных дел разъяснил святому все, что вызывало его недоумение. Посещение произвело на Савву необычайно сильное впечатление и потрясенный знаниями, благородством и талантами митрополита, святой с горечью воскликнул: «Ах, боже мой, если бы я обладал такими знаниями и талантами, сколько я сделал бы полезного для просвещения своего рода! Но что не довелось свершить мне, совершит нынешний митрополит. Я был только предтечей этого великого человека. Пусть же он живет и здравствует во славу рода своего!»

Вот каких успехов достиг владыка церкви, несмотря на то, что лопнула труба в его уборной! Подумайте только, что сделал бы он для веры православной, не случись этого несчастья! Какие бы подвиги совершил!

(Далее)

[1] Препеченица – особо приготовленная водка.