Поліцейська мудрість

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Ознаке:, , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се /  Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се /  Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се /  Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се /  Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: