Мрії і дійсність

«Для чого призначені ми, люди, горді й лихі ство­ріння, які уявили собі, наче все на світі існує тільки для нас?.. Справді, ми поділили й позначили кордо­нами землю, мов свою власність, ми не зважаємо на мільйони інших живих істот, таких самих дітей при­роди, як і ми, що так само мають право на життя. Ми все нищимо, жертвуємо тисячами тварин, аби лиш догодити собі. Ріжемо живих істот, щоб їхнім м’ясом харчуватися, здираємо з них шкуру і робимо собі взуття та кожухи. Маємо ми право таке чинити? На якій підставі ми вважаємо, що все навкруги наше і створене для нас?.. Природа нам дає таке право чи ми самі собі його привласнили, гадаючи, ніби ми найдостойніші з усіх створінь? Чим ми таке заслужили?.. Ми освічені й розумні! Пишемо філософ­ські трактати, історичні й наукові дослідження, вір­ші; побудували залізниці, поставили громовідводи, винайшли порох, рушниці; придумали фонограф і сотні всіляких див; варимо собі їсти, одягаємося, скидаємо шапки, зустрічаючись один з одним, кури­мо, читаємо газети, ходимо до школи! Маємо кав’ярні, де збираємось і п’ємо, слухаємо співачок, аплодуємо їм, коли добре співають!.. Носимо годинники й сте­жимо за часом; користуємося барометрами й термо­метрами, кораблями й компасами!.. Хіба все це ро­бить нас обранцями і дає нам право на життя інших істот, яких ми вбиваємо, ріжемо, ловимо, сідлаємо, загнуздуємо, чи ми просто тирани?.. Що має природа від нашої культури, освіти й цивілізації?.. Навіщо їй залізниці й електричні трамваї, що їй дають Шекспірові драми і всі можливі бібліотеки світу?.. Нічого!»

Молодий мрійник мимохіть перервав свої роздуми й подивився в темно-синє, всіяне зорями небо.

Ще дивніше почуття охопило його.

— Нескінченність! — промовив він пошепки, не від­водячи очей від неба…

«Шляхи, неосяжність… простір… мета!.. Кажуть, що в глибинах тої жахливої нескінченності зароджує­ться новий всесвіт!» — розмірковував він далі.

Якийсь крижаний холод пронизав його душу, і він подумав:

«Так, наш всесвіт, безперечно, зістаріється й заги­не!.. Минуть мільйони століть, усе зміниться… Чи й тоді будуть люди?.. Про що вони думатимуть і що відчуватимуть?»

Вітерець тихо шелестів листям, а йому здавалося, що то земля тужливо розмовляє з вічністю.

— Вічність, вічність! — прошепотів він і зітхнув, заглиблений у свої думки.

«Тварини не такі смішні, як люди, бо вони при­наймні не будують таких безглуздих, грандіозних і дурних планів, як ми… Грандіозні плани?.. Дур­ниці, це лише ми так собі уявляємо; все це дріб’язок, пусте й нецікаве…

Всесвіт, всесвіт помирає, а на його місце прийде інший!.. Нескінченність, вічність усього й мізерність кожного з нас зокрема!.. Люди… ха-ха-ха!.. Хоч би ми подивились на себе як треба! О, скільки в нас дріб’­язкової й жалюгідної суєти мирської… Ха-ха-ха!.. Купив Симів наймит господині туфлі, а вони вияви­лися завеликі!.. Подія! Про це тільки й розмов було в сусідів. Швець не хотів їх узяти назад! Симо посва­рився з ним, мало до бійки не дійшло. Симова жінка вибігла на вулицю і лаяла шевця та його жінку. Повернулась до хати й зчинила гвалт — прогнала наймита! Наймит пішов і став наговорювати на Сима та його жінку, що вони погано живуть!.. Ганьба — ціла трагедія! У цю справу втрутилися сусіди. З горя Симова жінка не могла ні обідати, ні вечеряти, і це їй шкодило. Симо перестрів наймита посеред вулиці й побив його. Наймит погрожував помстою, а Симові вороги намовили його подати на Сима до суду!.. О жалюгідні, нещасні людські створіння!..»

— Страшно!.. — промовив молодий мрійник майже вголос і знову поринув у роздуми:

«Життя; животіння, а не життя!.. Убогість, жалюгідна убогість… Усе піде в землю, а люди все-таки поводяться так, ніби не бачать перед собою щодня охололих людських трупів — людей, які ще до вчораш­нього дня з ними говорили, відчували, сердилися, дру­жили, сварилися, мирилися, раділи… Чи бачать усе це, чи відчувають?.. Ні, бо, навіть йдучи в похоронній процесії за мерцем, люди ведуть звичайні, дріб’язкові розмови і будують тисячі планів на майбутнє; а хто знає, чи завтра живий буде? — Знову поглянув на зоряне небо. — Ось ці зірки, на які я дивлюся, ці далекі світи відбилися в моїх очах через незмірну відстань… А коли очі мої перетворяться на порох, який не відчуває, то куди подінуться всі оті відобра­ження небесних світів? Скільки інших очей протягом довгих століть дивитиметься на ці самі зірки з цього самого місця? А де неясні почуття дотеперішніх людей, куди зникнуть мої і всі почуття наступних поколінь?.. Чи залишаться вони на землі… і де вони будуть потім, як Землі нестане?.. Вічність, вічність — і все-таки мізерність, жахлива мізерність! Було — і… і… зникне все, і… нічого не залишиться!»

На мить він напружив усі сили свого розуму, щоб розібратися в цьому хаосі. Мрійникові стало погано від дивних думок, його охопила млість, і він увійшов до хати.

Не хотів заходити до світлиці і сів у кухні коло плити. У плиті горів вогонь — варилася вечеря. На стіні висіло мідне кухонне начиння, і полум’я відбива­лося в ньому.

На кухні не було нікого, і він далі міркував:

«Люди купили речі, віддали за них гроші, торгу­валися, либонь, і тепер бережуть їх і пильнують, як зіницю ока. Готують вечерю, обід; їдять, щоб підтри­мувати в собі життя!.. Навіщо нам усе це?!»

До хати в цей час увійшов пес, став біля нього й за­дивився йому в очі, помахуючи хвостом та облизую­чись…

«Ніякої різниці немає між моїм життям і життям цього пса! Для природи вони однакові!.. Так чого ж тоді дурні люди чваняться і вимагають собі якихось особливих прав, своє життя вважають чимось вели­ким, важливим, а життя тварин мають за ніщо?!»

Захоплений своїми думками, він і не помітив, як пес відійшов від нього й подався до м’яса, що лежало в ка­струльці, приготовлене для смаження.

Брязнула покришка, яку пес зіпхнув носом, і від цього молодий мрійник здригнувся. Його думки набули раптом іншого напряму.

Він схопився зі стільця, крикнув на собаку і вдарив його щосили носком черевика.

— Мало не запаскудив м’яса! — буркнув він сердито, а собака, заскавучавши від болю, метнувся на по­двір’я.

Про цей випадок він розповів матері, яка згодом уві­йшла до кухні.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Ознаке:, , , , , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се /  Промени )

Google photo

Коментаришет користећи свој Google налог. Одјавите се /  Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се /  Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се /  Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: