І

Веселин Савкович — дрібний чиновник в одній великій белградській установі. Природно, він мусив працювати настільки більше, наскільки менша була його зарплата. Та працював він більше, ніж треба! Приходив на службу десь за годину до початку, а йшов додому останнім.

Він був не тільки працьовитий — за це його завж­ди хвалив навіть сам шеф, а й сумлінний, знаючий, досвідчений у своїй справі чиновник.

Та й мусив бути таким, бо тільки працею й ста­ранністю міг забезпечити себе та свою сім’ю шмат­ком хліба.

— Чи ти здурів, що так надриваєшся?! — якось ска­зав йому один його товариш.

— Треба, — відповів Веселин, не відриваючись від роботи.

— Знаю, що треба, але це вже понад усяку міру! Тут працюєш як віл, ще й додому роботу береш, — знову промовив його товариш, дістав табакерку з тютюном і заходився скручувати цигарку.

Веселин перервав на хвилинку роботу, подивився на нього сумним поглядом, далі тихо зітхнув і мо­вив:

— У мене сім’я!

— То й що? — запитав той.

— Якщо мене виженуть з роботи, куди подінуся з жінкою та чотирма дрібними дітьми?— відповів Ве­селин і знову поринув у справи.

Замовкли обидва. Веселинів товариш запалив ци­гарку й глибоко замислився.

І справді, Веселинова працьовитість дала добрі на­слідки. Одного дня шеф викликав його до себе й ска­зав, що дуже задоволений виявленою ним старанні­стю та наполегливістю, за що його першого з-поміж усіх порекомендував на підвищення зарплати. Крім того, подбав, щоб йому наприкінці року за бездоган­ну дворічну службу видали премію в сумі сто ди­нарів золотом.

Веселин ледве дочекався кінця роботи й побіг додо­му, щоб порадувати свою дружину несподіваним ща­стям.

Після вечері, коли діти поснули, вони сиділи до­пізна удвох і радилися, як найкраще розподілити ці сто динарів. Склали цілий план, що кому з дітей ку­пити.

— Миці (найстарший синок) купимо нові черевич­ки, — сказала дружина й погладила дитя по личку.

— Гаразд, купимо, — задоволено погодився Веселин і теж підійшов до сина й поцілував його.

Тут мала Видиця схлипнула крізь сон і попросила води.

— А що цій малій купимо?— запитав Веселин.

— Їй мама купить нове пальтечко, — відповіла дружина.

— Але ж і гарно їй буде в ньому!

— Мамина квіточка, — мовила дружина й поцілува­ла доню.

Частину з тих грошей вирішили відкласти на випа­док якої хвороби чи лиха.

Після цього завели мову про підвищення платні.

— То тепер ти кожного місяця одержуватимеш на двадцять динарів більше? — запитала дружина.

— На двадцять.

Дружина одразу почала прикидати, як найкраще ви­користати цю надбавку, а Веселин думками полинув ще далі в майбутнє, мріючи про ще вищу платню і гарне життя в достатку.

— Було б добре, поки діти малі, заощадити який гріш, — повідомила дружина висновок із своїх мірку­вань.

— Поки діти підростуть, то й платня моя збільши­ться, — відказав Веселин.

Обоє замовкли. Тільки чулося, як рівно дихали діти, і це було приємніше за найсолодшу музику. Подружжя почувало себе щасливим і думками линуло в ще щасливіше майбутнє.

II

Не минуло й місяця від того часу, і шеф знову по­кликав Веселина до свого кабінету.

— Я викликав вас в одній дуже важливій справд… — почав шеф і замовк, міркуючи, як далі повести роз­мову. А по ньому було видно, що ця розмова йому не дуже приємна. Потер лоба й очі рукою і повів далі: — Це, власне, ваша особиста справа, але… я прошу й хочу тільки застерегти вас… Зрештою, воля ваша… — тут шеф підвівся з крісла, закурив і став мовчки ходити сюди й туди.

Веселинові аж дух перехопило від якогось лихого передчуття. Він то червонів, то бліднув. Пим оволоді­ло нетерпіння швидше почути кінець початої шефом фрази. На лоб виступив піт, і він обтер його рукою.

Шеф раптом став, подивився на Веселина й запи­тав:

— Ви знаєте, що завтра муніципальні вибори?

— Знаю.

— За кого думаєте голосувати?

Веселин зблід і відчув, як під ним підкошуються ноги. Мовчав довго, забувши, що шеф чекає відпо­віді.

— Ви ще молодий, але старанний, у всьому точний і, звісно, зробите гарну кар’єру на державній службі, якщо будете виконувати все, що від вас вимага­ється…

Шеф знову замовк. Веселин не відповів нічого, якийсь холодок поповз йому під серцем. Його мрії про щаслцве майбутнє лопались, наче мильні буль­башки, а перед очима вимальовувалася картина без­просвітних злиднів і горя. Він уже наперед міг перед­бачити, чим закінчиться його розмова із шефом.

Шеф дістав з кишені аркуш паперу, на якому були записані імена кандидатів, і, простягнувши Веселинові, мовив:

— За цей список маєте голосувати!.. Зрештою, не думайте, що я вас силую! Як хочете. Я тільки, як старший, радив би вам голосувати за цих шановних людей, — я голосуватиму за них. Не гоже було б, якби ви, хоч і молодший, були не разом із вищими чинов­никами… Подумайте про це. Робіть як знаєте… Мо­жете голосувати й за противників теперішнього ре­жиму, але в такому разі за ті всі пеприємності, що можуть вас після цього спіткати, нарікайте самі на себе… А зараз можете йти… Я хотів лише по-друж­ньому застерегти вас… — і шеф замовк.

Веселин тримав у руці аркуш паперу й непритомно дивився на виписані там прізвища. Шефові слова зчи­нили цілий хаос у його душі.

Запала тиша. Час від часу дзеленчав дзвоник у коридорі, і тоді гупали кроки кур’єра Сима, рипіли двері то в одному, то в другому кабінеті, чулися го­лоси; двері знову грюкали, й знову човгали Симові чоботи, а потім на якусь хвилину наставав спокій.

Веселин аж позаздрив Симові й, сам не знаючи чому, забажав поступитися йому своїм місцем, а са­мому стати на його.

— Ви одружений?— перервав шеф мовчанку.

— Четверо дітей у мене, — відповів Веселин і поди­вився крізь вікно на подвір’я.

Там дроворуб саме різав дрова. Веселин задивився на пилку, що швидко вгризалася в деревину. З-під неї сипалась тирса і, підхоплена вітром, притрушува­ла дроворубове благеньке пальто, що лежало біля козлів.

«Ріже дрова, — подумав Веселин, — і тим годує свою сім’ю… Звичайно ж, і в нього є сім’я!»

Відпиляне поліно впало на землю. Дроворуб випро­стався, поставив пилку, підняв із землі своє пальто, витяг з кишені тютюн і знову кинув пальто на зем­лю, вже трохи далі від козлів.

«Ніхто ще з голоду не вмер», — подумав Веселин. Перед ним постала його сім’я, і він відчув себе зібранішим, сильнішим.

Поки Веселин був зайнятий своїми думками, шеф радив йому добре зважити все, бо від того, мовляв, залежатиме його майбутнє.

— Тим паче, — на закінчення мовив шеф, — ви по­винні бути обачливим, адже у вас, як самі знаєте, четверо дітей. Оце я вам і хотів сказати. А зараз мо­жете йти й робити своє.

«Від учорашнього дня мені почали нараховувати підвищену зарплату— Як радіє моя дружина!.. Вона, сердешна, уже вирішила за першу надбавку набрати собі матерії на плаття… А гарного плаття в неї нема!.. Як вона радіє з того!.. Вона й не підозрює, що може статися за якихось два дні!» — розмірковував Веселин, повертаючись до своєї кімнати.

За своїми переконаннями він належав до опозицій­ної партії. Саме сьогодні вранці він прочитав у газе­ті звернення до всіх членів партії взяти активну участь у виборах і віддати свої голоси за кандидатів опозиції. Крім іншого, там було написане й таке:

«На виборчі дільниці повинні прийти всі члени на­шої партії й голосувати. Хто не з’явиться, того, як недостойного, буде виключено з її рядів».

Веселин перегортав папери, що лежали перед ним на столі, й ніяк не міг узятися до роботи. Не міг зо­середитися, робота не клеїлась.

То думав про ті злигодні, яких він може зазнати, якщо втратить службу, то перед його очима сплива­ли слова: «Як недостойного, буде виключено з її ря­дів».

III

Пригнічений невеселими думками, Веселин схилив голову на руку й задивився у вікно на подвір’я. За шибкою пролітали великі сніжинки, і йому приємно було спостерігати за їхнім тихим, безшелесним падін­ням. Дроворуб і далі різав дрова, а сніг засипав і його, і козли, й дерев’яні цурпалки. Вже й звечоріло, а Веселин навіть не помітив, як швидко сплинув час. Раптом почало темніти. Проти вікна Веселинової кім­нати стояв приватний будинок, і світло з його вікон розлилося по засніженому подвір’ю, відбиваючись від білої поверхні; заблищали окремі сніжинки. Світ­ло осяяло частину якогось дерева перед вікном, і сніг у тому світлі почав мінитися, наче перли. Здавало­ся, все те надзвичайно цікавить Веселина, а він і справді, як ще ніколи, ловив поглядом кожну дріб­ницю, проте в ці враження настирливо вривалися думки про сім’ю і про громадянську гідність. Охоп­лений неспокоєм, він у всьому мимохіть шукав від­повіді й ніби знаходив її. Переводячи погляд з одної речі на іншу, він поволі заспокоювався, думки ясні­шали.

«Голосуватиму за опозицію, хай  роблять що хочуть…» — думав він, дивлячись на вікна, за одним із яких раптово помітив жіночу постать, що з’явилася й зникла, як і її видовжена тінь на освітленій части­ні засніженого подвір’я…

Йому зненацька здалося, що то навмисне було по­дано знак, аби він подумав про дружину й дітей, і його настрій упав. Він глибоко зітхнув. Саме слуга приніс лампу і, як завжди, поставив на столі перед Веселином, який аж здригнувся від несподіванки й подивився на слугу так, мовби хотів сказати: «Хіба ти нічого не знаєш про мої муки, що так байдуже, як і кожного вечора, ставиш лампу?..»

Ще цілу годину просидів так за столом, але навіть не взявся за ручку, аби щось писати. Два-три рази поривався встати й піти, але щось невідоме тримало його; крім того, він просто боявся йти додому. Йому здавалося, що тільки-но він переступить поріг, як одразу всі помітять його зачаєне горе, і тому хотів бути подалі від сім’ї, щоб вона щонайдовше була щаслива і вдоволена…

Хто зна, доки б він отак сидів, терзаючись своїми думками, коли б не увійшов слуга і, як завжди, не сказав йому:

— Усі вже пішли.

— Уже? — здивувався Веселин і встав із-за стола.

— Завжди в цей час розходяться, — мовив слуга.

«Завтра в цей час усе буде вирішено», — подумав Веселин, виходячи, і йому захотілося, щоб якомога швидше поминула ця ніч і завтрашній день.

«Чи буду я приходити сюди й через кілька днів?»— подумав він, ступаючи сходами. І сходи, і коридор, і лампа в коридорі, яка завжди висить трохи криво, і жирно виписані оголошення на стіні, і кур’єр Симо у великих чоботях, і оте його щоденне «на добра­ніч» — усе, геть усе, що до сьогодні було йому таке знайоме, близьке, з чим уже зріднився, тепер стало якимось далеким, чужим, надто ж оте Симове «на до­браніч», яке прозвучало, немов глум.

На вулиці він зустрів свого знайомого і був би об­минув, якби той не зупинив його.

— Чого так похнюпився?— запитав знайомий і ля­снув його по-дружньому рукою по плечу.

— Неважні справи! — відповів Веселин, усміхаючись про людське око.

Знайомий запропонував йому заглянути до кав’ярні. Веселин охоче погодився, щоб якось трохи відтягну­ти своє повернення додому.

— Знаєш, що завтра вибори?

— Та знаю, — відповів Веселин.

— Ми провалимо їх.

— Ще невідомо, — озвався Веселин після короткої паузи якось недбало, задумано.

— Ти ж будеш голосувати?

Веселина аж підкинуло від цього запитання; він ра­дий був утекти, щоб не відповідати на нього, але вод­ночас йому стало соромно, і він, зібравшись з духом, ледь процідив крізь зуби:

— Атож як? Буду голосувати.

— Завтра побачимо, хто насправді, а хто лиш на словах із нами; кожного занотую, хто втече з голосу­вання, щоб потім ткнути його носом, коли стане хва­литися, як він страждає за ідею! — пристрасно говорив Веселинів знайомий.

«І я сказав, що голосуватиму!.. А як же моя сі­м’я?» — подумав Веселин і аж здригнувся від цієї думки.

Йому стало незатишно на душі, він поволі підвівся і вийшов з кав’ярні.

«Куди? — подумав він, опинившись на вулиці. — Чим я порадую дружину? І чого маю спішити?..»

Йому раптом захотілося повернутися назад, і він аж сповільнив ходу. Що ближче додому, то все повіль­ніше ступав, а перед дверима й зовсім зупинився.

З сусідньої кав’ярні линула пісня й музика.

«Веселяться люди!» — подумав заздрісно.

Відчинив двері і, намагаючись надати своєму об­личчю безтурботного виразу, увійшов до кімнати.

— Чого так забарився, чоловіче?.. Вечеря вже за­холола! — мовила дружина, а діти кинулися назустріч батькові, повисли на ньому.

У цю хвилину Веселин відчув себе переможеним. В голові визріло рішення: «Хай голосує за опозицію той, у кого нема сім’ї!» — і він став голубити й цілу­вати дітей.

— Що ти досі робив?— знову запитала дружина.

— Випадково зустрів одного товариша, — відповів він, а в вухах ще лунали слова цього знайомого: «Завтра побачимо, як боягузи позадкують». Згадали­ся й власні слова: «Я буду голосувати!»

«Я сказав, що голосуватиму!»— подумав він, і його обличчя враз посмутніло, на лоб набігли зморшки…

Діти вимагали від нього картинок, а найстарший синок почав нишпорити в нього в кишенях.

— Тихо, діти!.. Та вгомоніться ж нарешті! — грим­нув він раптом сердито, відстороняючи дітей від себе.

Мала Видиця скривила губки, в очах у неї заблища­ли сльози. Веселин подивився на дітей, йому зроби­лося жаль їх, і він подумав: «Вони ж не винні. Чого я кричу на них?!»

Підійшов до доньки, поцілував її, а в голові роїли­ся думки: «Як я можу голосувати?! Яке діло цим дітям до моєї гідності? їм хліба треба, а я, як батько, мушу дбати, щоб він був у них. Не треба було одру­жуватися, то тепер би робив так, як заманеться!»

«Я буду голосувати!» — знову спливла в пам’яті страшна обіцянка, яку він дав у кав’ярні своєму зна­йомому, й нараз відчув себе розбитим, утомленим.

«Яке кому діло до твоєї сім’ї! Ти мусиш бути пе­редусім чесною людиною, а як не можеш прогодува­ти своїх дітей, то це вже твоя особиста справа. Ніхто тебе не тягнув за вуха, щоб ти женився й тепер своє боягузтво прикривав сім’єю. Якщо на те пішло, то завжди можна знайти якусь відмовку — і все гаразд. Але де вирішуються справи державної ваги, де йдеться про громадські інтереси, там слід забути свої дріб’язкові сімейні клопоти!..»— такі думки зринали в його голові, та дитячий голосок, плач або погляд щоразу відганяв їх.

Заснула дружина, спали діти безтурботним сном. Тільки Веселин не міг заснути. Він лежав у ліжку, курив цигарку за цигаркою і час від часу важко зіт­хав. Що далі, то його більше опановував неспокій і страх. Безладні тривожні думки снували в голові, переганяючи одна одну і змагаючись між собою. І то одна брала гору, то друга.

Небо на сході зарум’яніло, а Веселин усе не спав, пригнічений своїми важкими думками: «Що його і куди?»

Важко опинитися на розпутті й не знати своєї до­роги!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

— Кого ви обрали головою? — питаю селянина.

— Та знаєш… проголосували за Панту, — відповів він якось неохоче, стенув плечима й розвів руками, наче хотів сказати: «А що вдієш? Так уже вийшло!»

— А чому його?

— Як чому?

— Хіба не було кращої людини?

— Була, звичайно, як не бути, але що вдієш, так уже воно вийшло.

— Хто вас примушував, влада?

— Хто?.. Яка там влада!.. Біда, ось що!

— Не може бути, — кажу я.

— Як — не може бути? А ще й розумний чоловік! Хіба ти не знаєш, як воно в нас на селі?

— Знаю, через те й кажу, що не може бути.

— Не може?! А коли не вродить? Згорить од по­сухи? Ось прийди до нас на різдво та пройдися се­лом — жодне щеня на тебе не гавкне.

— Чому?

— Чому? Бо всі виздихають! Хто буде годувати ще­нят, коли дітям нічого їсти. От щенятам і каюк! Вони перші.

— І що?

— І що? А коли затріщать морози, а коли пуп під­тягне до горла, а коли діти плачуть, хліба просять? Куди податися? Закинеш мішок на плечі й до Пантиних воріт: «Гей, господарю!» Господар лиш на поріг, а я кланяюся: «Благаю тебе, добродію Панто, позич мішок кукурудзи, а я тобі або відроблю, або віддам. Якось домовимося». — «Гаразд, дам, якщо так!» Отож- бо й воно, — далі журився селянин, — а якщо я не го­лосуватиму за нього, то він мені скаже, коли я пла­зуватиму в нього під ворітьми: «Ти ж улітку голосу­вав за Марка, то йди тепер до нього, а в мене немає збіжжя». Пу й що, з порожніми руками додому? Чи йти до Марка просити, коли той Марко не має так само, як і я? Він чесний, розумний, добрий чоловік, нічого не скажеш, але ж, брате, не має він нічого.

Що я міг сказати йому на те?

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Предыдущая часть)

Поднявшись рано утром, святой Петр прогуливался с Лукой по раю и беседовал о Савве. Вдруг они услышали крик у райских ворот, а затем глухие стоны.

— Кто там? — спросил Петр.

— Ох, ох, помогите!

— Кто это?

Опять стоны.

Петр отворил ворота и попятился: у входа в рай лежал Савва.

Бедняга выглядел изнуренным, изнемогающим от слабости. Голова забинтована, борода повыщипана, левый глаз повязан черным платком, под правым глазом огромный синяк, на расцарапанном лице следы ногтей.

Петр остолбенел, а Савва продолжал лежать и стонать.

— Что с тобой, бедняга?

— Ох, плохо!

— Кто осмелился тебя избить?!

— Они, брат, они!

— Кто они, где?

— Там, внизу, в Высшей женской школе!

— Как же они тебя исцарапали и волосы повыдергали?

— Ох, так… о… болит!

— На тебе все изорвано.

— Все, ох!

— И палка сломана!

— Да, и палка, я защищался, но они одолели меня.

— О, господи, вот так напасть!

— И дьявол с ними не справится, где уж святому. Сам черт сбежал бы от них.

— Пойду скажу богу.

Лука остался с Саввой, а Петр пошел доложить богу о случившемся.

— Как смел он сбежать? — разгневался бог. — Я ему покажу.

— Куда уж больше наказывать, — он весь в крови.

— В крови?

— Его исцарапали и изодрали наставницы.

Бог отправился посмотреть на Савву. Увидев исцарапанного, оборванного и окровавленного святого, добрый бог стал смеяться, схватившись за живот.

— Вот так вид, и во сне не приснится! — едва выговорил бог.

— Охо, хо! — простонал Савва.

— Как же они тебя отделали! — повторил бог, покатываясь от смеха.

— Дети мои, обмойте его и перевяжите! — приказал он и снова расхохотался.

— Прости меня, боже! — взмолился Савва;

— Прощаю, чадо мое! Как же тебя, беднягу, опозорили! А ты, глупец, вздумал просвещать свой народ. Эх, Савва, Савва, неисправим ты!

И добрый бог опять рассмеялся так громко, что эхом отозвались все семь небес.

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Ю. Беляевой)