Страдія (8/12)
Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра освіти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.
Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабінеті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже пожовклих книг.
Спочатку я подумав, що трапив не туди, але генеральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не помилився.
— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичайну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’язку з останніми подіями на півдні нашої милої вітчизни.
— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.
— Ні, немає жодної небезпеки.
— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небезпека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?
— Убивають, це правда, але ми не можемо бути такими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.
Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орденами на грудях.
— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…
— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, показує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вклонився.
— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповіддю, — можете йти.
Секретар знову вклонився і вийшов.
— Та клята температура, повірите, завдає мені стільки клопоту; але температура для війська — це головне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:
«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Молитву, відповідну до цього випадку, вибирає військовий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадянам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро любили. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі разом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й високо піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть анутів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благопристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підрозділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кожному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано головної умови розвитку армії».
— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.
— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.
— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скоїтися.
— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог заплатить вічною мукою та скреготом зубовним у пекельному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо потрібне нам, головним чином, задля внутрішніх політичних справ. Наприклад, коли якась громада опиниться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої милої змученої вітчизни, а владу передати комусь із наших людей.
Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:
— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?
— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.
— А яких саме, дозвольте запитати?
— Вживемо енергійних заходів, але знову ж тактовно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпорядження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені негайно заснувати газету виключно патріотичного спрямування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не приведи боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — сказав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хреститися та вишіптувати молитви своїми блідими, виснаженими губами.
Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.
«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там гинуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче видавати патріотичну газету. Військо в них дисципліноване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»
— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.
— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.
— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих справах. Для нас головне не країну боронити, а щонайдовше утриматися при владі. Попередній уряд протримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.
— А що ви для цього робите?
— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться вигадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й робить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змови?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, торжеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевидне безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як видно з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени теперішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.
— А хіба є важливіші справи для війська, ніж оборона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до війська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.
— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важливішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похитуючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.
— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, значливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:
— А паради?
— Які паради?
— Невже й про таке можна питати? Це ж так важливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.
— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.
— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — байдуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це турбуватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть пристойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослужилися.
— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — докинув я.
— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи добрий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.
— Ваша родичка має до цього хист?
— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже поважна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.
— Це молоде подружжя?
— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.
— Ваш шуряк, певно, займається наукою?
— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студіювати геологію.
Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.
— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.
— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив розмову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.
— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенсацію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.
— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.
— Це буде щастя для вашої країни?
— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.
— А ви принаймні все приготували, щоб ця несподіванка неодмінно відбулася?
— Ми про це ще як слід не думали, проте не виключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старовинну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всюди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?
— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.
— По всій країні, як я вже вам сказав, стали веселитися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити написи: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За короткий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуванням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.
Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.
— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.
— Ні.
— Зовсім?
— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.
— А чому?
— А хто ж його зна!
— І навіть нічого такого не сталося?
— Нічого.
— Дивина, та й годі, — сказав я.
— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, смиренно дивлячись на свої бурштинові чотки.
— А народ? — запитав я.
— Який?
— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?
— Нічого! — зітхнув міністр.
— Як то нічого?
— А що ж? Народ як народ!
— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.
— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.
— Користь?
— Атож!
— Не розумію!
— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у радості та щасті чекання!
— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.
Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.
— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.
— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть лишень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!
— Це оригінально! — вигукнув я.
— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!