Страдія (7/12)
Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.
«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Мабуть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, підійшовши до якогось чоловіка, запитав:
— Куди так поспішають люди?
Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, одвернувся й пішов, не сказавши ні слова.
Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвертавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.
Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:
— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.
Він теж подивився на мене зневажливо й приглушеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:
— Ганьба!
Я знітився й ледве промимрив:
— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…
— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худобина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.
Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.
Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.
— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та захопили багато худоби.
— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на південь країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгукнулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече завзяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знесилений і немічний чоловік.
— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різанини й звірячих вчинків наших сусідів?
— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його палкими словами… — Був би гріх навіть од бога.
— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жодного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.
— Чому?
— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одностайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.
І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.
Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.
Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зеленим сукном для президії.
Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а організатори зборів розмістилися за столом.
— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти нашому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої вітчизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких випадках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.
Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — членами президії.
Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.
— Хто хоче взяти слово?
Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попросив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому володареві.
Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було складено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було виправлено порядок слів згідно з синтаксичними правилами.
Промовці виступали краще один за одного. Усі промови були сповнені болю та патріотичного гніву проти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропозицією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.
Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.
Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.
Йому дано було дозвіл, і він зачитав:
«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих зборах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і змушені були схвалити таку резолюцію:
- Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
- Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рішуче вимагаємо: геть загарбників!
- З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх освічених сусідів».
Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».
Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.
На вулиці знову галас і натовпи людей, що поверталися з численних патріотичних мітингів.
У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.
У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:
— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.
— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гострим, — сердито відповів другий.
— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.
— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й докоряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, прочитавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.
— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і тактовний.
Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотичних зборах. Не було жодного чоловіка, який би не поспішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих подій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не лишився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та сміливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.
Наступного дня стали надходити вісті з решти районів Страдії. Не було такого куточка, де б не прийняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.
І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі заслуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадянську мужність і доблесть.
Мене так захопив цей енергійний, сповнений громадянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихопився вигук:
— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть загинули всі інші народи!
«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.
Я мимохіть зітхнув.