Проводир (3/3)

(Попередня частина)

Так минув перший день, так само поминуло й ще кілька днів. Нічого надзвичайного не сталося, були тільки дрібні перепони: наскочили на рів, попадали в яр, наткнулися на тин, на ожинник, на зарості бу­дяків, дехто зламав собі ноги або руку, хто розбив голову, але всі мужньо зносили ті страждання. Кіль­ка дідів померло, але то були старі люди. «І вдома вони довго не протягли б, а це ж у дорозі!» — ска­зав наш знайомий промовець, і, підбадьорені його словами, люди пішли далі. Померло кілька малих дітей, але батьки, згнітивши серце, змирилися з утратою, бо так, мовляв, бог хотів, та й горе менше, чим менші діти. «То ще невелике горе, але крий боже втратити дитину, коли вона вже доросте під вінець! Та коли вже так судилося, то ліпше тепер, ніж потім, — жалю менше!» — втішав їх знову той самий промовець. Ба­гато хто кульгав, ще хтось обв’язав хусткою голову, той приклав холодну примочку до гулі, а той підві­сив руку на хустці: усі подряпані, обірвані, замість одягу звисало шмаття, та, незважаючи ні на що, вони йшли далі й далі. Воно б, може, легше було, якби голод так не дошкуляв. Але нічого не вдієш, мусиш іти.

Одного дня трапилася досить серйозна пригода.

Проводир ішов попереду, а пообіч нього — найсмі­ливіші. (Двоє зникло. Про них ніхто нічого не знав. Більшість гадала, що вони зрадили всіх і втекли. Одного разу промовець навіть говорив щось про їхню ганебну зраду. Проте дехто дотримувався тої думки, що вони загинули в дорозі, але мовчав і не казав про це нічого, щоб не полохати людей). За ними плентали інші. Раптом попереду виникло велике ка­м’янисте провалля — справжнісінька прірва. Круча була така стрімка, що глянути страшно. І сміливі зупинилися, втупили погляди в проводиря. А він, по­нуривши голову, насуплений, мовчазний і замислений, відважно ступав уперед, стукаючи, як завжди, ціп­ком ліворуч та праворуч поперед себе, що, як багато хто стверджував, надавало йому ще більшої величі. Ні на кого не глянув, не мовив ні слова, обличчя нітрохи не змінилося — на ньому не було видно й тіні страху. Усе ближче до прірви. Навіть найхоробріші з хоробрих пополотніли, але ніхто не смів і словом перечити мудрому, рішучому й відважному проводи­реві. Ще два кроки — і проводир уже над урвищем.

У смертельному переляці, повитріщавши очі, всі по­далися назад, тільки найсміливіші, забувши про дис­ципліну, були рвонулися, щоб затримати проводи­ря, але той ступив один крок, другий і шугонув у прірву.

Зчинився переполох, галас, крик, людей пойняв страх. Дехто кинувся навтікача.

— Зупиніться, куди ви, брати! Хіба ж так дотри­мують слова? Ми повинні йти вперед за цим мудрим проводирем, бо він знає, що робить; зрештою, він не дурний, щоб собі в’язи скрутити. Вперед, за ним! Це найбільша й, можливо, остання небезпека й перепона. Хто знає, чи за цим проваллям не лежить чудова родюча земля, яку бог нам дарує. Тільки вперед, адже без жертв не буває нічого! — гукнув наш знайомий промовець, ступив два кроки і зник у проваллі.

За ним подалися найсміливіші, а тоді посунули всі.

Крик, стогін, зойки та гупання тільки й чулися з тієї прірви. Голову дав би навідріз, що звідси вже ніхто не тільки здоровий та цілий, а навіть живий не вибереться. Але ж людина витривала. Проводиреві неймовірно пощастило: падаючи, він зачепився за якийсь кущ, через те нічого собі не пошкодив і зміг поволі вилізти нагору.

Знизу линули крик, зойки, приглушений стогін, а він сидів незворушний. Тільки мовчав і думав. Де­хто внизу, покалічений і лютий, заповзявся лаяти його, але він ні на що не звертав уваги.

Ті, хто просто скотився вниз або повиснув на ку­щеві чи дереві, стали поволі вибиратися з провалля. Дехто зламав собі ногу, хто руку, хто розбив голову, і кров заливала йому обличчя. Ніхто цілий не виповз, окрім проводиря, усі зиркають на нього спідлоба й охкають, а він навіть голови не підведе. Мовчить і думає, як усякий мудрець!

Минув ще якийсь час. Кількість мандрівників де далі меншала й меншала. Кожен день когось неста вало; дехто, махнувши на все рукою, повертавсь назад.

Зосталося ще десятків зо два подорожан. Та від чаєм і сумнівом віяло від їхніх змарнілих, виснаже них голодом і важкою дорогою облич; ніхто не ози вався. Мовчали, як і проводир, і йшли. Навіть тої невтомний промовець крутив безнадійно головою. Тер нистий був їхній шлях.

Але й тих сміливців з кожним днем ставало менше вже лишилося їх тільки десять. На обличчях — ще більший розпач; замість розмов — лише охкання та стогін.

Вони скоріше схожі були на привидів, ніж на лю дей. Ішли, спираючись на палиці, з підвішеними ш хустках руками. Голови в них були позамотувані ган чір’ям, пообкладені примочками. І якби вони навіті хотіли принести нові жертви, то не могли б, адже ш тілі не було місця для нових синців та ран.

Навіть найсміливіші й найвитриваліші — і ті втра тили віру й надію в успіх, але все-таки йшли далі точніше — насилу пересувалися. А що робити, колі назад нема вороття? Стільки жертв принесено, і що я тепер — відмовитися від усього?!

Звечоріло. Мандрівники шкутильгають, спираючисі на палиці, аж тут глядь — проводиря нема попереду Ступили ще крок — і знову всі шугонули в провалля

— Ой-ой, нога!.. Ох, мамо рідна, рука!.. Ох-ох! — чулися зойки, потім знову кректання, хрипіння, сто гін. Хтось хрипким голосом лаяв навіть самого про водиря, але згодом і він умовк.

Уже й розвиднілося, а проводир сидів так само, яі і того дня, коли його обрали за ватажка. Він ані трохи не змінився.

З провалля виповз наш знайомий промовець і ще двоє — покалічені, побиті, закривавлені. Оглянулися довкола, щоб побачити, скільки ще залишилося жи­вих, а їх тільки троє. Смертельний страх і відчай сповнили їхні душі. Місцевість невідома, гориста, саме лиш каміння, ніде ніякої дороги. Ще два дні тому вони натрапили на якийсь путівець, але не пішли ним. Так їх вів проводир.

Згадали вони своїх друзів і приятелів, свої сім’ї, які загинули в цій жахливій дорозі, і їх охопила туга, сильніша від болю в покалічених тілах. Перед їхніми очима стояла смерть.

Промовець підійшов до проводиря і запитав сповне­ним болю, відчаю й гіркоти голосом:

— Куди тепер?

Проводир мовчав.

— Куди ти нас ведеш і куди завів? Ми повірили тобі й пішли зі своїми сім’ями за тобою, залишивши наші домівки й могили наших предків, щоб урятува­тися від голодної смерті в тому неплідному краю. А ти що зробив з нами? Двісті родин ми повели за тобою, а тепер полічи, скільки нас ще лишилося.

— А хіба не всі тут? —буркнув проводир, не підво­дячи голови.

— І ти ще питаєш? Підведи голову, подивися й по­лічи, скільки нас зосталося після всіх поневірянь! Подивися, які ми, ті, що залишилися. Ліпше було б нам загинути, ніж дійти до такого.

— Я не можу подивитися!..

— Чому?

— Я сліпий!

Запала мовчанка.

— У дорозі втратив зір?

— Я від народження сліпий.

Трійка понурила розпачливо голови.

Осінній вітер грізно свистів між горами, гнав опале листя; видолинками котився туман, а в холодному вологому повітрі шурхотіли воронячі крила й лунало зловісне каркання. Сонце сховалося за хмари, що клубочились угорі й поспішали кудись далі й далі.

Трійка перезирнулася, охоплена смертельним жа­хом.

— Що тепер? — спитав один замогильним голосом.

— Не знаємо!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)