Проводир (2/3)

(Попередня частина)

Наступного дня зібралися всі, хто зважився шукати щастя. Понад дві сотні родин прийшло на визначене місце, мало хто залишився стерегти старе гніздо.

Сумно було дивитися на той натовп убогих людей, яких лиха доля гнала з рідного краю, де вони наро­дилися й де поховані їхні предки. Обличчя в них були виснажені, зморені, обпалені сонцем; постійні страждання, що тривали роками, поорали їх зморш­ками, надали їм виразу горя й гіркого розпачу. Але цієї миті в їхніх очах, повних туги за рідною домів­кою, спалахували вогники надії. Старі люди, то один, то другий, утирали сльози на зморщених обличчях, розпачливо зітхали, крутили головами, ніби відганяли від себе якісь лихі видіння; кожен з них волів би залишитися тут, щоб скласти свої старі кістки в рід­ній землі, аніж нести їх у невідомі краї; багато жінок голосили, прощаючись з померлими, чиї могили вони залишали; чоловіки кріпилися, щоб і собі не розчу­литися, та вигукували: «Гаразд, ви хочете, аби ми й далі голодували в цьому проклятому краю, аби й далі жили в цих нещасних халупах?» Але насправді й вони, якби могли, то забрали б із собою і весь той розпроклятий край, і ті вбогі халупи.

Галас і безладдя — як завжди, коли збереться ба­гато народу. Стривожені й чоловіки, й жінки, а діти, що їх матері поприносили за спиною чи в колисках, ударилися в плач та крик; розтривожилася навіть худоба. Худоби мало: де-не-де махає хвостом корівка; іноді жалібно заірже миршава, кошлата шкапина з великою головою й товстими ногами, на яку пона­чіплювано всіляких ряден, торб, мішків, аж вона ледве на погах тримається; дехто навантажив своє добро на ослів; дітлахи тягли за собою собак на лан­цюгах. Злилися в єдине гамір, крик, лайка, лемент, плач, гавкіт, іржання, а чийсь осел навіть двічі про­ревів, та ватажок ні словом не озвався, наче вся та громада, весь той шарварок його не обходили. Справж­ній мудрець!

Він сидів непорушно, схиливши голову, мовчав і думав, лише коли-не-коли спльовував — і все. Тому його популярність зросла настільки, що кожен ладен був іти за ним, як кажуть, у вогонь і воду. То тут, то там можна було почути, наприклад, таку роз­мову:

— Людоньки, які ж ми щасливі, що знайшли собі такого мудреця! А якби ми без нього, не дай боже, пішли, то пропали б, як руді миші! То розум, мій брате! Весь час мовчить, ще й слова не промовив! — з гордістю каже один, побожно дивлячись на прово­диря.

— А навіщо йому говорити? Хто базікає, той мало думає. Мудра людина він, певна річ, тому й мовчить та міркує!.. — додає другий, теж захоплено поглядаю­чи на свого ватажка.

— Не легко вести такий гурт людей! Тож він і му­сить багато думати, якщо вже завдав собі на плечі той клопіт! — знову озивається перший.

Настала пора вирушати в дорогу. Почекали трохи, чи ще хто не надумає з ними йти, але охочих більше не виявилося, тому не було чого гаяти час.

— Може, підемо? — питають проводиря.

Він мовчки підвівся.

Коло ватажка відразу зібралися найсміливіші, щоб бути при ньому на випадок якого лиха та оберігати його від небезпек.

Проводир, як завжди, насуплений, з опущеною го­ловою, подався вперед, велично розмахуючи ціпком, і натовп рушив за ним, почулися вигуки: «Хай живе!» Проводир ступив кілька кроків і наштовхнувся ціп­ком на паркан біля сільської управи. Тут він, ясна річ, зупинився, зупинилась і громада. Проводир ще двічі чи тричі вдарив ціпком по огорожі.

— Що робити? — питають.

Він мовчить.

— Як що робити? Ламай паркан! Ось що! Бачиш, чоловік дає палицею знак, що маємо робити! — за­кричали ті, що йшли пообіч проводиря.

— Он ворота, он ворота! — загукали діти, показую­чи на ворота, що залишилися з протилежного боку.

— Цитьте, тихо, діти!

— Хай бог милує, що воно діється! — почали хре­ститися деякі жінки.

— Ні слова, він знає, що робить.

За мить паркан було розламано, мовби його й не існувало.

Рушили далі.

Не ступили й ста кроків, як проводир ускочив у густі терни й зупинився. Насилу видершись на стежку, він почав стукати ціпком то ліворуч, то пра­воруч. Усі поставали.

— Та що там знову? — загукали задні.

— Крізь терни треба пробиватись! — відповіли ті, що були біля проводиря.

— Терен можна обминути! Он туди! — показували діти і дехто з задніх.

— Туди, туди! — сердито перекривляли їх ті, що йшли пообіч проводиря. — А ви знаєте, куди треба йти, сліпці нещасні? Не всі можуть верховодити. Він знає, куди краще й ближче! Вириваймо терен!

Усі накинулися на терен.

— Ой-ой! Ой! — то тут, то там чулися зойки тих, кому колючка увіткнулася в руку або гілка шмаго­нула по обличчю.

— Ніщо не дається легко. Терпіть, якщо хочете чогось досягти, — відповідали на те найсміливіші.

Намучившись добре, нарешті вирвали терен і по­прямували далі.

Недовго так ішли, аж наткнулися на якесь кілля. Повисмикували і його та й знову рушили в дорогу.

Небагато пройшли того дня, бо мусили подолати ще кілька незначних перепон, та й харч був абиякий: дехто мав сухий хліб і трохи до хліба, хто тільки хліб, щоб сяк-так угамувати голод, а дехто й хліба не мав. Дав бог ще літню пору, то бодай можна було якийсь дикий плід знайти.

Отже, першого дня пройшли небагато, а втомилися дуже. Небезпек великих не зазнали, нещасних випад­ків не було. Звичайно, дещо трапилося, але в такій великій справі це дрібниця: одну жінку терен шмаго­нув гіо лівому оку, і вона приклала до нього вогку ганчірку; чиюсь дитину кілок ударив по нозі, і дитя накульгує і плаче; якийсь дід перечепився через кущ ожини, впав і вивихнув ногу, то йому приклали до вивиху товченої цибулі, і він, героїчно зносячи біль, тюпав і далі за проводирем, спираючись на ціпок. (Правда, дехто подейкував, ніби старий бреше, що вивихнув ногу, мовляв, він тільки прикидається, щоб повернутись назад). А втім, рідко хто не поколов собі рук терням та не подряпав обличчя. Чоловіки муж­ньо зціплювали зуби, жінки проклинали той час і го­дину, коли зважилися на цю подорож, а діти як діти — плакали, бо не розуміли, яка щедра винаго­рода чекає на них за всі ті болі й страждання.

На превелику радість усіх їхній проводир нітрохи не постраждав. Чесно кажучи, його найбільше й бе­регли, але — треба ж таки й щастя мати!

Зупинившись на перший нічліг, подорожани помо­лилися й подякували богові, що день щасливо минув і що з їхнім проводирем нічого лихого не сталося. Потім забрав слово один з найсміливіших. Обличчя його спотворював синець від удару гіллякою, але він не звертав на це уваги:

— Брати! — почав він. — Ось, хвалити бога, один день ми й промандрували щасливо. Шлях нелегкий, але мусимо терпляче долати всі перешкоди, бо знає­мо, що ця важка дорога веде нас до щастя. Хай гос­подь оберігає нашого проводиря від усього лихого, щоб він і далі так само впевнено вів нас…

— Якщо так вестиме й далі, то завтра я й другого ока позбудуся! — сердито буркнула жінка з виколо­тим лівим оком.

— Ой, нога! — застогнав і дід.

Діти пхинькали, вередували, ледве матерям вда­валося вгамовувати їх, щоб чути промовця.

— Ну, позбудешся й другого ока, — спалахнув про­мовець, — без очей зостанешся. Велика біда, коли якась жінка втратить очі заради такої великої справи… Ганьба! Хіба ж отак дбають про добробут і щастя своїх дітей? Хай нас половина загине за цю справу, то й що? Велике діло — око! Чого варті якісь там очі, коли проводир дивиться за всіх і веде нас до щастя? Може, заради твого ока та дідової ноги накажеш від­мовитися від нашої благородної справи?

— Старий бреше! Він тільки вдає, ніби вивихнув ногу, щоб повернутись додому! — почулися голоси звідусіль.

— Хто не хоче з нами, — знову заговорив промо­вець, — хай повертається назад, щоб не скімлив тут і не баламутив людей. Що ж до мене, то я йтиму за нашим мудрим проводирем, доки стане сил.

— І ми, і ми, доки стане сил!

Проводир мовчав.

Люди поглядали на нього й шепотіли:

— Весь час мовчить і думає!

— Мудрий чоловік!

— Ти поглянь на його лоб!

— І все насуплений.

— Серйозний!

— Хоробрий, видно по всьому.

— Відважний: он паркан, кілля, терни — все по­трощив. Тільки насуплений, ударить ціпком й не каже нічого, а ти здогадуйся, що та як.

(Наступна частина)