(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі з’явився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)