Театр в провінції (1/3)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)

Ознаке:, , , , , , , , , , , , , , , , ,

About Домановић

https://domanovic.wordpress.com/about/

Оставите одговор

Попуните детаље испод или притисните на иконицу да бисте се пријавили:

WordPress.com лого

Коментаришет користећи свој WordPress.com налог. Одјавите се /  Промени )

Google+ photo

Коментаришет користећи свој Google+ налог. Одјавите се /  Промени )

Слика на Твитеру

Коментаришет користећи свој Twitter налог. Одјавите се /  Промени )

Фејсбукова фотографија

Коментаришет користећи свој Facebook налог. Одјавите се /  Промени )

Повезивање са %s

%d bloggers like this: