Мисливські нотатки (4/4)

(Попередня частина)

IV

Цілий день я провів на полюванні і, коли звечоріло, був далеко від дому, на току свого дядька.

Тік його — у кінці заказника, на розкорчованій ді­лянці край дороги. Тому він особливий. Тут вечірній вітерець шелестить у листі високих дубів, потріскують, падаючи на землю, сухі гіллячки, а весь ліс ніби палас, залитий ніжним рум’яним райським світлом, що його розсипає призахідне сонце. Із заказника, далі від току, чується туркання голубів і воркування гор­лиць, і чим більше тьмяніє захід, тим їхнє воркування стає жвавішим. На дорозі здіймаються хмари пилюки. Пастухи женуть овець і корів додому. Розлягається ревіння і мекання. Верхи на шкапині їде пастушок, без сідла і без повода. Шкапа кошлата, неповоротка, в обротьці, пастуша босе, б’є її ногами, смикає за об­ротьку і лає, а конячина так і тягнеться, щоб скуб­нути мимохідь трави під кущем терну чи зірвати листок з бузини. На току лежить купою непровіяне зерно, а посередині, навколо закопаного стовпця, складено солому; коли зійде місяць, будуть віяти. Не­подалік стоїть віялка, на клені висять мішки. Під ними сидить жінка й годує немовля, а поруч кількарічна дитина вчиться плести капелюха із соломи. У другому кінці, трохи далі в заказнику, дрімають коні, випря­жені з котка, в якому ходили цілий день по розстеле­них снопах; на крупах і по всьому тілі в них біліє засохла сіль. Поряд стоїть віз; коло нього, прив’язані до ярма, спокійно лежать воли, ремигають, іноді той чи інший крутне вбік головою — і тоді зарипить ярмо та дзеленькне мідний дзвіночок, що висить у вола на шиї. Через дорогу поле — з нього повертаються женці; жінки несуть у торбах на коромислах порожні гор­щики та миски, а в декого й дитина за спиною. Дів­чата в білих хустках, з попідтиканими спідницями, з-під яких виглядають білі сорочки з грубого полот­на, ідуть, обнявшись, по двоє. На плечах у них серпи, а вони співають, осяяні криваво-червоним промінням призахідного сонця:

Ой ладо коханий, чи болять тобі рани?

За дівчатами йдуть парубки з перекинутими через плече гунями, з позатиканими за пояс серпами, у со­лом’яних брилях із широкими крисами; мокрі від поту сорочки поприлипали їм до спини, порох осів на об­личчях. Вони відповідають дівчатам, коли ті замо­вкають, густими чоловічими, з якоюсь домішкою болю голосами:

Якби не боліли, то чого б так ятріли?

Старші зупиняються, завертають до дядька, вмощую­ться на траві в заказнику.

Захід поступово гасне, і з першими сутінками в по­вітрі з’являються кажани, перегукуються і спурхують перепели, гучніше туркочуть голуби. Дядько розсті­бає на грудях мокру від поту і потемнілу від пороху та остюків сорочку, яка прилипає йому до тіла. Во­лосся, вуса й борода в нього теж запорошені, а по обличчю стікає піт, змішаний з пилом. Дядько ути­рається краєм широкого рукава полотняної сорочки. Його обвіва вітерець.

— Принесіть-но, діти, сулію.

Принесли сулію, повну ракії.

Він узяв її, розправив сивуваті вуса, витяг затичку з дубового листя, відхлюпнув трохи, перехрестився кілька разів і промовив:

— Допоможи боже й розрадь, допоможи всякому братові й щирому трудареві, селянину, який кормить і черва, й мурашку, і птаха лісового, й чиновника. Ти йому, боже єдиний, пошли сили й підтримай. Будьмо здорові, Милоє! — звернувся він до сусіда.

І той так само перехрестився, відхлюпнув трохи ракії із сулії й сказав:

— Боже допоможи і порадуй та дай нам усякого добра й здоров’я!

Сутінки густішають. Далекі предмети втрачають об­риси, все поволі вкривається темрявою. Вітерець де­далі сильніше повіває й шурхотить у деревах. Ледве бовваніє на току віялка, трохи далі — коні та воли, чується тільки, як коли-не-коли форкне кінь та задзе­ленчить дзвіночок або рипне ярмо.

Запала ніч. На току залишилися два мої двоюрідні брати. Ночуватимуть у соломі. І я залишився з ними. Повечерявши, ми вмостилися в соломі, і вони одразу поснули.

Я ліг горілиць і дивився на зірки, що всіяли темне небо, та слухав таємниче шурхотіння листя. Незаба­ром із-за лісу викотився місяць уповні, поплив зоря­ним небом угору й, розсипавши проміння, посріблив усю околицю. Дорогою торохкотіли навантажені вози, здалеку чулося лопотіння віялок, дзеленькання дзві­ночків на возах і квиління сопілки. І серед цих звуків знялася пісня:

Нічка темна, темна, ще й невидна…

Губиться пісня вдалині і ледве долинає до мене: Я горюю…

І затихає зовсім. Аж раптом їй на зміну гримнула вечорова пісня, могутня й сильна, і стрепенула тишу нічну:

Світи, місяченьку, світи миленькому!

Груди мої сповнилися солодким почуттям. І раптом у яру неподалік від току щось як зарепетує, усе го­лосніше, голосніше, ближче, а тоді почулося шелес­тіння.

У мене по тілу забігали мурашки. Голос — як у тих лісових чудовиськ, про яких стільки розповідають. Усю мою вченість мов корова язиком злизала, і я відчув страх. Штовхнув Лику, що міцно спав біля віене.

Він стрепенувся, послухав і злякано прошепотів:

— То щезник. Їй-богу, він!

Мені похололо під серцем, волосся стало дибом.

— Збудити Гара?

Так звали старшого брата.

— Буди.

Лика поторсав його. Гаро схопився, прислухався.

— Де твоя рушниця? — запитав він мене пошепки.

Я сказав йому. Він узяв рушницю, а нам звелів мовчати й не ворушитися.

Перевірив, чи рушниця заряджена, і тихо, нечутно пішов до лісу. Ми ані пари з уст і щулимося від страху, притулившись один до одного, а чудовисько несамовитим голосом репетує ще сильніше.

Раптом гримнув постріл, покотилася лісом луна, і все затихло. Скоро ми почули кроки, ішов Гаро й щось волочив по землі

— Ось вам щезник! — сказав він, сміючись, і кинув коло нас лисицю…

— Ти ба! Невже це в неї такий страшний голос?

— Я гадав, що ви в школі вчитеся чогось, а ти на­віть не знаєш, як лисиця кричить! — мовив Гаро. — Як­би мені стільки дукатів, скільки я їх забив, то був би я багатим чоловіком!

— А як ти її побачив?

— Я знаю, де вони проходять, хіба ж то мені пер­вина?

Гаро, справді, був відомий у всій околиці як най­кращий мисливець на лисиць.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)