«Єдина наша надія — діти. Ми сподіваємося, що молодше по­коління і більше шануватиме, і відданіше любитиме свій рід! Нехай вихованці будуть кращі від своїх вихователів — це найпалкіше бажання наше».
Газета «Слога», № 9

Нікудишні справи! Зовсім нікудишні, і край!.. Чи з того, чи з цього боку — куди не кинь, усе догори ногами! Що негаразд, то негаразд; хоч лусни, хоч трісни, а справи кепські. Нікудишні! О господи боже, що ти зробив з цією бідною країною! Була вона доб­ра, славна, чесна, сповнена добропорядності, просто чудо, та й годі! Аж раптом, ніби хто її зурочив, усе пішло шкереберть. Як це сталося — ніхто не знає. Та й хто, зрештою, збагне путі господні! Мабуть, така їй, грішниці, доля судилася! Гірка доля! Що вдієш?! Ніхто від долі не втік. Що б там не було — наврочен­ня, чари чи доля, тільки бідна Сербія стала підупа­дати, усе добре в ній почало в’янути. З’явилося зло, ніби хто його навмисне посіяв.

Свят, свят, свят! Так і хочеться перехреститись і тричі сплюнути через ліве плече, як наші предки робили. Пригадую, як колись гарно було: здорова, пишна конституція, закони прогресивні, скрізь чес­ність і добропорядність.

І раптом, — згинь, сатано, — прокотилася чутка, ніби конституція померла[1].

— Як? Така здорова, пишна, молода, — що з нею могло статися?

— Ніхто не знає, узяла та й нагло померла. Не хво­ріла, бідолаха, навіть не чхала, здорова-здоровісінька була, як риба, і раптом віддала богові душу, мов під­кошена. Жаль, бо яка ж вона гарна, хай її бог про­стить!

Конституція, як я вже сказав, нагло померла, а тут і бідолашні закони, її діти, бачу, зів’яли, потолочені, аж боляче дивитися на них. От так-то, коли діти за­лишаються без матері. Чесноти й порядність почали ховатися. Мовчки сидять собі по закутках, бо як тіль­ки де поткнуться між люди, то одразу навздогінці їм крик, лайка, плюють на них. Куди б не з’явилися; то що їм робити, як не критися! Сховалися людяність, чесність, доброта, бо їх теж усюди переслідують. Де­які, переодягнуті, пройдуть де-не-де вулицею, але самі на себе несхожі. Миршаві, сухотні, нещасні, ледве на ногах тримаються. Обсіло Сербію лихо, і вчора било її, і сьогодні б’є, світа божого, бідна, не бачить. Ось до чого дожилася — впізнати її не можна: квола, зму­чена, ніби з хреста знята, мов не та країна, не доведи господи. Ледве душа тримається в тілі. Щодень усе нещасніша й убогіша, сохне й чахне, тане, як сніг павесні. Ніщо добре в ній не тримається.

Нікудишні справи, зовсім нікудишні! Куди не глянь, усюди неподобства, куди не повернися, все в нас пішло шкереберть, манівцями. І доки так триватиме, і чим усе це скінчиться?

Так воно і тільки так: зітхай, плач, ридай, голоси, бийся об стіну головою, а воно так, і ніщо тобі не допоможе.

Так, саме так! Нема нічого легшого, як здвигнути плечима й мовити: «Так воно є!» Але хто винен у цьому? Хто накоїв цього? Хто винен у всьому ли­хові, у цьому нещасті? Хто винен, люди божі? Ска­жіть, коли зпасте!

Хто винен? Дідько винен. Народ каже, що винні погані, реакційні уряди, винні міністри — жандарми за походженням і за переконанням, винні одпоособові режими, винні ниці людці на високих посадах, винні продажні, підлі душі, які за шмат ковбаси, за добру посаду, заради власних вигод і примх плюють на за­кони, виппі підлабузники, які за щедру плату можуть оголошувати благодійником навіть того, хто півнароду на шибениці послав! Так думає народ, так відчуває він, грішний, у своїй душі.

Але міністри цих урядів кажуть інше, вони ось як міркують:

«Народ відчуває, народ думає. Звідки народ уміє думати?! Хто питає в нього про його почуття? І, зреш­тою, хто він такий, народ? Що той народ хоче, чого прагне? Як він сміє говорити ще про якісь права? Де написано, що він може мати права? Відверто кажучи, аж занадто дано тому народові, і того пе треба було йому, це тільки з доброти нашої. А той безсоромний народ, замість бути вдячним, бачиш ти, ще чогось хоче. Недаремно кажуть: пусти пса під стіл, то він дереться й на стіл. Хіба мало народові, що бібліотека називається народною, банк народним, школи народ­ними, хори народними, армія народною, театр народ­ним, скільки газет називаються народними (навіть здоров’я — народне, а що є цінніше за здоров’я?). Усе найкраще віддано народові. Але все це ніщо порівняно з тим, скільки всього народ має, а цього ніхто йому не заперечує й не відбирає в нього. Народ має церкви, має пісні, має прислів’я, має загадки, має оповідки, народ має звичаї, має мудрі вислови, має танці, має казки й небилиці. Кожна людина з народу має ноги, мас руки, має очі, має батька, має матір, має могили, має повітря. Народ має… Хто може полічити, що тільки народ має? Усього не злічиш, а той народ ще чогось хоче! Стільки йому дано, а пін ііцс невдоволений! Це невдячне створіння хотіло б усе заграбастати собі. Може, й ще хтось бажає що-небудь мати. Народ хотів би того, що має, не дати нікому, а від іншого за­брати все. Приміром, загадки його, ніхто в нього їх не відбирає, але народ хотів би мати і загадки, і полі­тичні свободи. Бачили таке! Хоче народ мати і казки, і свободу зборів та слова! Хотіли б люди з народу мати ноги! Гаразд, мають їх, але вони хочуть мати і ноги, і добру конституцію! Багато є всякого нахабства, але це перевершило всяку міру.

Отож, як можуть міністри зробити країну щасливою й розвиненою, коли мають справу з таким ненасит­ним, себелюбним і зіпсованим народом? Пропадає країна, усе в ній нікудишнє! Тому й не дивно, що все йде шкереберть!

Народ занапастить таку чудову країну, народ зана­пастить народ! Не менше, не більше, тільки треба на­род рятувати від народу!»

До таких висновків приходило багато «патріотичних» урядів, і кожен, відповідно до своєї пронозливості й за­побігливості, негайно вживав швидких і рішучих за­ходів, щоб народ врятувати від народу.

Владан[2] зі своєю «вибраною» компанією запроторю­вав народ до в’язниць, щоб народ не заважав на­родові. Хоча цей благородний захід і не дав добрих наслідків, проте він ішов від «чистого» серця, від «щи­рого» наміру врятувати країну! Але Владанова ве­лика заслуга полягає не в цій марній спробі. Владан подав одну велику ідею, яка відкриває нову епоху в політичній історії. Він перший повстав проти шкіл, таких, які вони є. Його бистре око помітило, що школи «отруюють» люд «заразними» ідеями, і ним оволоділа невідчепна думка докорінно перебудувати, перевер­нути школи, освіту — оте зло для країни й народу. Щоправда, події не дали цьому чужинцеві ощасливити Сербію. Але ідея його не загинула. Вона чаділа поволі, проникаючи дедалі глибше й глибше в душі великих патріотів, поки одного дня не виринула на світ божий у всій своїй силі.

Бог береже Сербію, він не дасть, щоб та рятівна ідея погасла. І вона живе й розвивається.

Кажуть, Цинцар-Маркович[3] зі своїми спільниками був у захваті від тієї рятівної Владанової ідеї, і хто знає членів його уряду, може повірити цьому. Влада, подейкують, якнайенергійніше взялася за втілення в життя цієї ідеї. «Патріотичні» теперішні міністри при­йшли до непохитного висновку, що школи досі згубно впливали на сербський народ. Зло треба лікувати в зародку, і тому слід починати від початку. Народна освіта мас повністю узгоджуватися з теоріями урядів Владанового кшталту, а щоб того досягти, політичне виховання народу потрібно починати змалечку, з по­чаткової школи. «Рятівні» ідеї й погляди на державу повинні, так би мовити, всмоктуватися з молоком ма­тері. Давно сказано, що старого дерева не зігнеш. Треба гнути його, поки молоде…

Слава богу, що врешті знайдено правильний шлях. Бо, правду кажучи, блукали вже досить. Стільки уря­дів змінилося з різними спробами й засобами, як ви­правити народ, і все намарно. Ніби якась хвороба, що її неправильно лікуєш. Любиш людину, хотів би її врятувати, силікувати, пробуєш ліки і сякі, й такі, біжиш і до знахарки, і до лікаря, радий би, як ка­жуть, небо прихилити, та ніяк не вгадаєш, яких ліків потрібно для цієї хвороби, і нічого не виходить. За­мість того, щоб видужувати, хворий стає дедалі безна­дійнішим! Погані ліки! Тож і різні уряди і сяк, і так пробували вилікувати народ, ощасливити його, але народ ставав дедалі гірший. Одні, щоб допомогти на­родові, ув’язнювали його, інші били, ще інші грабу­вали, ще інші кували в кайдани, ще інші мучили його голодом і спрагою, ще інші вбивали! Чого тільки не робили, яких заходів не вживали, щоб урятувати на­род, та все було марно. Хто б міг повірити, що й ці благородні та чудові засоби не допоможуть ощасливити народ. Отже, зло пустило глибоке коріння. Владан, можливо, й випадково, як це трапляється з великими мислителями, відкрив цей спосіб, передбачив лише шлях, а вже Цинцар-Марковичу судилося разом із своїми геніальними колегами втілити в життя те ве­лике накреслення свого попередника.

Настав час діяти. Наша влада енергійно заходилася здійснювати оту благородну, рятівну ідею. Передусім вона взялася за переробку шкільних програм, для чого й було створено особливу комісію з фахівців.

А тепер спробую в загальних рисах викласти, який вигляд матиме новий спосіб народного виховання і як зміниться зміст шкільних підручників; які нові дис­ципліни буде введено, а які треба буде зовсім вилу­чити із шкільних програм як «небезпечні для пра­вильного розвитку Сербії».

(Наступна частина)

[1] Мається на увазі той факт, що б листопада 1902 року король Сербії Олександр, порушуючи ним же не­давно проголошену конституцію, знову запровадив де­спотичний режим одноособової влади в країні.

[2] Владан Джорджевич у 1897—1900 роках очолював слухняний королю уряд, з допомогою якого Олександр установив режим одноособової влади.

[3] Генерал Цинцар-Маркович очолив реакційний уряд, поставлений королем Олександром 6 листопада 1903 року.

(Попередня частина)

В міністерстві освіти сиділи справжні вчені. Тут усе робилося грунтовно й продумано. По п’ятнадцять, по двадцять днів шліфувався стиль навіть найдрібнішого папірця. Тут, звісно, бралися до уваги всі мовні дрібниці, всякі відмінки з прийменниками і без них.

Я переглянув якусь справу.

Ось, наприклад, один директор пише:

«Панові міністру освіти.

Викладачі нашої гімназії вже шість місяців не отримують платні и доведені до такої матеріальної скрути, що не мають і шматка хліба. Так далі тривати не може, бо в такий спосіб буде підірвано авторитет не тільки вчителя, а й виховання взагалі.

З огляду на це уклінно прошу пана міністра якнай­швидше поклопотатися перед паном міністром фінан­сів зробити потрібне розпорядження, щоб нам видали платню хоча б за три місяці».

На звороті цієї заяви значилося:

«Міністерство освіти,

П. Н. 2860.

1 —П—1891.

Директор Н-ської гімназії просить видати вчителям платню за три місяці».

Внизу — іншим почерком — рецензія:

«Стиль неправильний. Порядок слів не відповідає правилам синтаксису. Вжито застарілих слів «отримують» та «потрібне». (Ці слова підкреслено червоним олівцем).

Нижче рукою міністра було написано (препоганим, нерозбірливим почерком, яким починає одразу писати кожен, щойно стане міністром): «Освітній раді на роз­гляд».

Ще нижче — іншою рукою:

«2 — III — 1891.

Головній освітній раді».

(Освітня рада була єдиною, проте можна було поду­мати, що їх принаймні десятків зо три).

«При цьому надсилається раді заява директора Н-ської гімназії для дослідження граматичних форм, а також синтаксичних та стилістичних особливостей, після чого, зі своїми висновками, просимо повернути її якнайшвидше в міністерство освіти для дальшого розгляду.

За дорученням міністра і т. д.

(Підпис)».

Оскільки це була невідкладна справа, то не минуло й п’ятнадцяти днів, як Головна освітня рада зібралася на засідання. З-поміж інших заяв дійшла черга й до згаданої, і рада вирішила відіслати її на дослідження двом фахівцям. Визначили фахівців, рішення запи­сали до протоколу, а секретареві доручили простежити за його виконанням.

Далі йшли листи до фахівців:

«Шановний пане!

Згідно з розпорядженням пана міністра освіти за № 5860 від 2/ІII цього року та відповідно до постанови XV засідання Головної освітньої ради, що відбулося 17/ІІІ цього ж року, маю честь просити вас проаналі­зувати заяву директора Н-ської гімназії з погляду гра­матичного, синтаксичного та стилістичного і про все це в якнайкоротший строк надіслати вичерпний ви­сновок.

Прийміть, пане, при цій нагоді запевнення в моїй глибокій пошані.

Голова Головної освітньої ради

(Підпис)».

Такого ж змісту листа було надіслано й другому фахівцеві.

Через два місяці до освітньої ради надійшов до­кладно розроблений висновок про директорову заяву, над яким спільно працювали обидва фахівці. Висно­вок починався так:

«Головній освітній раді.

Розглянувши та проаналізувавши заяву директора Н-ської гімназії, маємо честь подати раді такі свої думки.

Усе в природі підлягає закону еволюційного розвитку та вдосконаленню. Подібно до того, як первісна клі­тина, поступово розвиваючись та вдосконалюючись протягом тисячоліть, перетворилася в найскладніший організм — людину, так само й мова, довгий час роз­виваючись, від неартикульованих тваринних вигуків досягла вищої досконалості нинішніх новітніх мов.

Щоб показати цей процес найяскравіше і наочніше, ми подаємо таку схему:

I. Загальный розділ

1. Мова та її виникнення.
2. Походження сучасних мов.
3. Спільний корінь (санскрит).
4. Розгалуження мов на групи.
5. Розділ з порівняльного мовознавства.
6. Історія науки про мову.
7. Розвиток науки про мову взагалі.

II. Наша мова та закони її розвитку

1. Прабатьківщина слов’ян (історія).
2. Споріднені мови.
3. Спільні особливості та відмінності споріднених, братніх мов.
4. Діалекти спільної мови в старі часи розвиваються в окремі мови.
5. Діалекти нашої мови.

III. Директорава заява

1. Походження та історія заяви.
2. Особливості її мови порівняно з особливостями старої страдійської мови в старих актах…»

І так далі. Хто б міг усе це в пам’яті втримати? Гаразд, що й це запам’яталося.

За таким порядком провадився спеціальний розгляд кожного розділу, кожного пункту, і після цілої купи списаних аркушів паперу дійшла, врешті, черга й до слова «отримають». Ось як викладалось пояснення:

«Отримувати» — див. санскр. dharh, duhorh скака­ти, підстрибувати, бігати. (В кн. III, с. 15, 114, 118 в Н. С.**т.) = рl. donti, r. duti, gr. εμαυριζω, l. canto, cantare, provoco, provocere (sic) k. З x 8, звати, дзво­нити, звук, звір (див. «Розсердився тигр, лютий звір». Дж. Л. П. 18). = Сарна стрибнула в кущі = звалити з до: дозволити (Н. 16. В. 3. С. Н. 0. 4. Дж. Д. 18, 5 кн. III. Див. приклад: «На юнаку ран сім­надцять»).

З огляду на все це, приходимо до висновку, що слово «отримувати» застаріле, і його, як шкідливе для нашої нації, з мови слід вилучити».

Так само розглядалося слово «потрібне» і робився такий самий висновок.

Потім учені, перейшовши до порядку слів взагалі і, зокрема, до порядку слів у заяві директора, висло­вили інші кваліфіковані зауваження.

І нарешті: «Стиль та особливості стилю директорової заяви», а на закінчення — кілька великих аркушів тексту:

«Паралелі поміж мовою й стилем у заяві директора та стилем Гомерової «Іліади» (тут вони прийшли до висновку, що стиль у Гомера набагато кращий).

«З огляду на все це, — говорилося наприкінці, — ми вважаємо, що цю заяву необхідно повернути директо­рові Н-ської гімназії для доопрацювання відповідно до наших зауважень і тільки після цього дати їй на­лежний хід».

Через місяць зібралася рада, розглянула висновки фахівців і винесла ухвалу повернути заяву директо­рові назад, щоб він, згідно з зауваженнями, виправив її й знову прислав у міністерство для дальшого роз­гляду. Панам рецензентам було визначено гонорар по 250 динарів, який мав бути сплачений з пенсійного фонду вдів та чиновників освітньої галузі або з бюд­жету на оплату службового персоналу.

Свій висновок рада подала панові міністру на даль­ший розгляд. Заява потім з міністерства (з рецензією як з додатком за №) була повернена директорові, щоб той виправив її згідно з вказівками фахівців…

Ось так там докладно, кваліфіковано вивчають усі справи, листування ведеться по півроку, поки в заяві не буде виправлено навіть найменшу граматичну по­милку, і лиш потому приступають до її розгляду. З найменшої заяви внаслідок листування виростає така велика справа, що її важко навіть підняти на плечі.

Усі чиновники міністерства, оскільки вони письмен­ники, звичайно ж, пишуть книжки, лише пан міністр нічого не пише. До нього я не наважився піти, бо люди порадили не робити такого зухвалого вчинку, як­що мені голова моя мила. Пан міністр, кажуть, цілими днями займається гімнастикою, чоловік він дуже за­пальний і охочий до бійки.

Розповідають, що він одного разу побився навіть з главою церкви. Глава церкви, чудовий спортсмен і завзятий їздець, теж запальний і так само охочий до бійки. Він навіть у храмі божому вдарив раз ба­тюшку патерицею по голові з невідомих причин. Свого гарячого норову, як гадають, він набув, читаючи свя­щенні книги, тому ці вибрики виправдані, і йому на­віть ніхто не дорікав за те.

Перша його сутичка з міністром була через кінні перегони, потім суперечка перейшла й на ряд інших питань, духовних та освітніх, які визначають пра­вильне виховання молоді. Наприклад, глава церкви вимагав, щоб у підручники закону божого було вклю­чено хоча б один розділ про догляд лошат, а міністр наполягав увести замість цього розділ про плавання. В такому аж надто важливому питанні поступитися не хотів жоден, і невдовзі справа дійшла до того, що вони один одного люто зненавиділи. Аби якнайбільше дошкулити своєму супротивникові, міністр наказав, щоб у школах навіть на уроках зоології не сміли зга­дувати про коней і, замість розповіді про цю огидну тварину, говорили про плавання в холодній воді.

Але це суща дрібниця, коли замінюється якесь одне лише місце в підручнику, бо й самі підручники, навіть програми виховання міняються тут щодня.

Не було такого службовця, який би, працюючи в га­лузі освіти, не писав підручників для школи. Але, крім того, кожен був ще й автором якоїсь повчальної книжки для нагородження учнів та для читання зраз­ковим дітям.

Підручники, точніше — їхні автори чекають своєї черги. Гроші потрібні багатьом, а тому підручники закуповуються і рекомендуються школам як обов’яз­кові для навчання. Міністр насамперед рекомендує підручники своїх найближчих родичів та приятелів. Та ледве учні встигнуть придбати один підручник, як через день ще ближчий родич приносить міністрові інший, і хоч-не-хоч треба якось викручуватися. І не­гайно, цього ж таки дня, виходить нове розпоря­дження:

«Після тривалого використання підручника (такого-то автора з такої-то дисципліни) виявилося, що він зовсім недосконалий, тому в інтересах виховання по­трібно цей підручник зняти з ужитку, а замість нього ввести підручник… (ім’я автора забув)».

Я хотів ще відвідати міністра юстиції, але він пере­бував у той час за кордоном, де знайомився зі шко­лами для глухонімих дітей. Уряд серйозно подумував заснувати в Страдії декілька таких шкіл, аби тим самим поліпшити фінансові справи в країні. Оскільки ця річ, як дуже важлива й відповідальна, не могла терпіти ніяких зволікань, то негайно було вжито й відповідних заходів. Окрім того, що за кордон було відряджено міністра юстиції (з дуже великою над­бавкою до його платні) для вивчення цієї справи, тут же було призначено й директора школи для глухонімих, теж з чималим окладом і дотацією на різні ви­датки. Потім затвердили вихователів, і почали буду­вати великий дім для директора. Ясна річ, одразу ж було призначено завідувача господарством, лікаря, начальника місцевого контролю, касира і його поміч­ника, секретаря, трьох-чотирьох помічників секретаря й кількох служників. Усі вопи — від директора до служника — регулярно отримували платню й нетерпе­ливилися якнайшвидше взятися до роботи на новій посаді, а директор декому шепнув, що через свого родича міністра дістане дозвіл приймати до школи й цілком здорових дітей.

Ця установа, точніше — її чиновники, бо ніякої уста­нови поки що не існувало, були підпорядковані міні­строві юстиції, бо міністр освіти заявив, що не хоче мати справи «з якимись глухарями».

Міністр юстиції весь поринув у клопоти про школу для глухонімих, і його справами почав займатися вій­ськовий міністр. Обов’язки ж останнього виконував міністр освіти, якому до біса остогидли і книги, і шко­ли, а обов’язки цього урядовця взяла на себе його жінка, бо вона, як усім добре відомо, дуже любила читати детективні романи і їсти морозиво з шокола­дом.

(Наступна частина)