(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)