— Братья, я выслушал все ваши речи и теперь прошу выслушать меня. Все наши разговоры и уговоры бесполезны, пока мы живем в этом бесплодном краю. На песке и камне ничего не родилось и в дождливые годы, чего же ждать в такую засуху, какой, наверно, никто и не упомнит. Доколе же будем мы вот так собираться и попусту тратить слова? Скот у нас дохнет без корма, еще немного — и наши дети погибнут от голода вместе с нами. Мы должны избрать другой путь, более надежный и разумный. Я полагаю, что лучше всего оставить этот бесплодный край и отправиться по белу свету искать плодородную землю, потому что так больше жить нельзя.

Так некогда на некоем сборище говорил ослабевшим голосом один из жителей бесплодного края. Где и когда это было, я думаю, не касается ни вас, ни меня. Главное, вы должны поверить мне, что так действительно было когда-то в некой стране, и этого вполне достаточно. Раньше, правда, я считал, что вся эта история выдумана мной самим, но мало-помалу я освободился от этого страшного заблуждения и теперь твердо убежден, что все то, о чем я вам сейчас расскажу, на самом деле было и не могло не быть и что я никоим образом не мог этого выдумать.

Слушатели, стоявшие засунув руки за пояс, с бледными, испитыми лицами, с тупым, бессмысленным взглядом помутившихся глаз, словно ожили при этих мудрых словах. Каждый уже воображал себя в каком-то волшебном, райском пределе, где мучительный и тяжкий труд вознаграждается обильной жатвой.

— Правильно, правильно! — подхватили слабые голоса со всех сторон.

— А это бли… з… к…о? — послышался прерывистый шепот из угла.

— Братья! — заговорил другой уже более громким голосом. Мы должны сразу принять это предложение, поому что больше так продолжаться не может. Мы работаем, мучимся, и все напрасно. Сеяли, последнее отрывая от себя, но разливались горные потоки и уносили с этих скал семена вместе с землей, оставляя голый камень. Так неужели должны мы вечно жить здесь и, трудясь с утра до ночи, голодать и ходить попрежнему босыми и голыми? Нам нужно искать лучшую, плодородную землю, где за наш тяжелый труд мы получим богатые плоды.

— Идемте, сейчас же идемте, потому что здесь жить нельзя, — зашептали в толпе, и люди порывисто рванулись куда-то.

— Постойте, братья, куда вы? — воскликнул тот, первый. — Нам нужно идти, но так нельзя. Мы должны знать, куда идем, а то вместо спасения погибнем еще скорее. Я предлагаю избрать вождя, которому все мы будем послушны и который поведет нас самым правильным, лучшим и кратчайшим путем.

— Давайте выберем, немедленно выберем!.. — послышалось со всех сторон.

И тут начались препирательства, наступил сущий хаос. Все говорят, но никто никого не слышит и не может расслышать. Распадаются на отдельные группы, договариваются о чем-то, но и группы распадаются, и вот уже, взявшись за руки, расходятся парами, один другому что-то доказывает и тащит куда-то за рукав, прижимая палец к губам. А потом снова сливаются вместе и снова говорят все разом.

— Братья! — среди глухих голосов выделяется вдруг чей-то более сильный. — Так мы ничего не сделаем, ничего не достигнем. Все говорят, и никто никого не слушает. Выберем вождя! Но кого могли бы мы выбрать? Кто из нас путешествовал и знает дороги? Мы все хорошо знакомы друг с другом, и я первый не решился бы довериться со своими детьми никому из присутствующих здесь. Но скажите мне, кто вон тот путник, что с самого утра сидит в тени у дороги?

Наступила тишина, все устремили взоры к неизвестному, огладывая его с ног со головы.

Человек этот, уже не молодой, с темным лицом, почти скрытым длинными волосами и бородой, сидит молча и в задумчивости ударяет по земле толстой палкой.

— Вчера я видел этого самого человека с каким-то мальчиком. Они шли по улице, держась за руки. Вечером мальчик прошел по селу один, а этот остался здесь.

— Брось ты, брат, все это мелочи и пустяки, нечето терять время на разбор, кто он да что. Ясно – путник издалека, так как никто из нас его не знает, и ему-то уж наверняка хорошо известен прямой и кратчайший путь, куда нас повести. Он производит впечатление человека очень умного, так как все время молчит и непрестанно думает. Какой-нибудь болтун на его месте давно бы уже вмешался в наш разговор, а он с каких пор сидит в полном одиночестве и молчит.

— Конечно, молчит человек и думает о чем-то. Не иначе, как умнейший человек, — присоединились остальные и вновь принялись разглядивать чужеземца, при этом каждый открывал в нем все новые блестящие качества, новые доказательства его необычайной мудрости.

Без дальных разговоров все сошлись на том, что будут просить этого путника, которого сам бог им послал, повести их на поиски лучшего края, более плодородной земли, стать их вождем, которому они обязуются беспрекословно повиноваться.

Они выбрали из своей среды десять человек и уполномочили их изложить чужеземцу решение собрания, рассказать о тяжелых обстоятельствах и выпросить его согласия быть их вождем.

И вот пошли эти десять, смиренно поклонились мудрому старцу, и один из них повел речь о бесплодной почве их края, о засухах, о бедственном состоянии, в котором они оказались сейчас, и закончил так:

— Это и заставляет нас оставить свой край, свои дома и отправиться на поиски лучшей страны. И как раз теперь, когда нас осенила столь счастливая мысль, сам бог смилостивился над нами, послав тебя, мудрый и светлый чужеземец, чтобы ты повел нас и спас од беды. От имени всех здешних жителей мы просим тебя стать нашим вождем, и куда ты, туда и мы за тобой. Ты знаешь дорогу, да ты и сам рожден, наверное, в более счастливой отчизне. Мы обещаем во всем слушать тебя и подчиняться любому твоему приказанию. Согласен ли ты, мудрый чужестранец, спасти от гибели столько душ, будешь ли ты нашим вождем?

Мудрый чужеземец ни разу не поднял головы, пока произносилась эта трогательная речь. Он словно застыл в одном и том же положении. Опустив голову, нахмурившись, он ударал палкой о землю и думал. Когда речь окончилась, он, не меняя позы, коротко и отчетливо изрек:

— Буду!

— Можем ли мы идти за тобой искать лучший край?

— Можете! — произнес мудрый старец, не поднимая головы.

Воодушевленные этим, все бурно выражали свою благодарность, но мудрец не проронил более ни слова.

Посланцы сообщили собранию об успешных переговорх, прибавив, что только теперь поняли, какой великий ум заключен в этом человеке.

— Он даже не двинулся с места, не поднял головы, чтобы хоть посмотреть, кто говорит. Молчит и думает. В ответ на все наши речи и благодарности произнес лишь два слова.

— Истинный мудрец!.. Редкостный ум!.. — весело повторяли со всех сторон, утверждая, что сам бог послал его, как ангела с небес, чтобы спасти их. Все твердо верили теперь в своего вождя, и ничто на свете не могло бы поколебать в них этой веры.

Итак, на собрании было решено отправиться в путь завтра на заре.

(Далее)

(Попередня частина)

Наступного дня зібралися всі, хто зважився шукати щастя. Понад дві сотні родин прийшло на визначене місце, мало хто залишився стерегти старе гніздо.

Сумно було дивитися на той натовп убогих людей, яких лиха доля гнала з рідного краю, де вони наро­дилися й де поховані їхні предки. Обличчя в них були виснажені, зморені, обпалені сонцем; постійні страждання, що тривали роками, поорали їх зморш­ками, надали їм виразу горя й гіркого розпачу. Але цієї миті в їхніх очах, повних туги за рідною домів­кою, спалахували вогники надії. Старі люди, то один, то другий, утирали сльози на зморщених обличчях, розпачливо зітхали, крутили головами, ніби відганяли від себе якісь лихі видіння; кожен з них волів би залишитися тут, щоб скласти свої старі кістки в рід­ній землі, аніж нести їх у невідомі краї; багато жінок голосили, прощаючись з померлими, чиї могили вони залишали; чоловіки кріпилися, щоб і собі не розчу­литися, та вигукували: «Гаразд, ви хочете, аби ми й далі голодували в цьому проклятому краю, аби й далі жили в цих нещасних халупах?» Але насправді й вони, якби могли, то забрали б із собою і весь той розпроклятий край, і ті вбогі халупи.

Галас і безладдя — як завжди, коли збереться ба­гато народу. Стривожені й чоловіки, й жінки, а діти, що їх матері поприносили за спиною чи в колисках, ударилися в плач та крик; розтривожилася навіть худоба. Худоби мало: де-не-де махає хвостом корівка; іноді жалібно заірже миршава, кошлата шкапина з великою головою й товстими ногами, на яку пона­чіплювано всіляких ряден, торб, мішків, аж вона ледве на погах тримається; дехто навантажив своє добро на ослів; дітлахи тягли за собою собак на лан­цюгах. Злилися в єдине гамір, крик, лайка, лемент, плач, гавкіт, іржання, а чийсь осел навіть двічі про­ревів, та ватажок ні словом не озвався, наче вся та громада, весь той шарварок його не обходили. Справж­ній мудрець!

Він сидів непорушно, схиливши голову, мовчав і думав, лише коли-не-коли спльовував — і все. Тому його популярність зросла настільки, що кожен ладен був іти за ним, як кажуть, у вогонь і воду. То тут, то там можна було почути, наприклад, таку роз­мову:

— Людоньки, які ж ми щасливі, що знайшли собі такого мудреця! А якби ми без нього, не дай боже, пішли, то пропали б, як руді миші! То розум, мій брате! Весь час мовчить, ще й слова не промовив! — з гордістю каже один, побожно дивлячись на прово­диря.

— А навіщо йому говорити? Хто базікає, той мало думає. Мудра людина він, певна річ, тому й мовчить та міркує!.. — додає другий, теж захоплено поглядаю­чи на свого ватажка.

— Не легко вести такий гурт людей! Тож він і му­сить багато думати, якщо вже завдав собі на плечі той клопіт! — знову озивається перший.

Настала пора вирушати в дорогу. Почекали трохи, чи ще хто не надумає з ними йти, але охочих більше не виявилося, тому не було чого гаяти час.

— Може, підемо? — питають проводиря.

Він мовчки підвівся.

Коло ватажка відразу зібралися найсміливіші, щоб бути при ньому на випадок якого лиха та оберігати його від небезпек.

Проводир, як завжди, насуплений, з опущеною го­ловою, подався вперед, велично розмахуючи ціпком, і натовп рушив за ним, почулися вигуки: «Хай живе!» Проводир ступив кілька кроків і наштовхнувся ціп­ком на паркан біля сільської управи. Тут він, ясна річ, зупинився, зупинилась і громада. Проводир ще двічі чи тричі вдарив ціпком по огорожі.

— Що робити? — питають.

Він мовчить.

— Як що робити? Ламай паркан! Ось що! Бачиш, чоловік дає палицею знак, що маємо робити! — за­кричали ті, що йшли пообіч проводиря.

— Он ворота, он ворота! — загукали діти, показую­чи на ворота, що залишилися з протилежного боку.

— Цитьте, тихо, діти!

— Хай бог милує, що воно діється! — почали хре­ститися деякі жінки.

— Ні слова, він знає, що робить.

За мить паркан було розламано, мовби його й не існувало.

Рушили далі.

Не ступили й ста кроків, як проводир ускочив у густі терни й зупинився. Насилу видершись на стежку, він почав стукати ціпком то ліворуч, то пра­воруч. Усі поставали.

— Та що там знову? — загукали задні.

— Крізь терни треба пробиватись! — відповіли ті, що були біля проводиря.

— Терен можна обминути! Он туди! — показували діти і дехто з задніх.

— Туди, туди! — сердито перекривляли їх ті, що йшли пообіч проводиря. — А ви знаєте, куди треба йти, сліпці нещасні? Не всі можуть верховодити. Він знає, куди краще й ближче! Вириваймо терен!

Усі накинулися на терен.

— Ой-ой! Ой! — то тут, то там чулися зойки тих, кому колючка увіткнулася в руку або гілка шмаго­нула по обличчю.

— Ніщо не дається легко. Терпіть, якщо хочете чогось досягти, — відповідали на те найсміливіші.

Намучившись добре, нарешті вирвали терен і по­прямували далі.

Недовго так ішли, аж наткнулися на якесь кілля. Повисмикували і його та й знову рушили в дорогу.

Небагато пройшли того дня, бо мусили подолати ще кілька незначних перепон, та й харч був абиякий: дехто мав сухий хліб і трохи до хліба, хто тільки хліб, щоб сяк-так угамувати голод, а дехто й хліба не мав. Дав бог ще літню пору, то бодай можна було якийсь дикий плід знайти.

Отже, першого дня пройшли небагато, а втомилися дуже. Небезпек великих не зазнали, нещасних випад­ків не було. Звичайно, дещо трапилося, але в такій великій справі це дрібниця: одну жінку терен шмаго­нув гіо лівому оку, і вона приклала до нього вогку ганчірку; чиюсь дитину кілок ударив по нозі, і дитя накульгує і плаче; якийсь дід перечепився через кущ ожини, впав і вивихнув ногу, то йому приклали до вивиху товченої цибулі, і він, героїчно зносячи біль, тюпав і далі за проводирем, спираючись на ціпок. (Правда, дехто подейкував, ніби старий бреше, що вивихнув ногу, мовляв, він тільки прикидається, щоб повернутись назад). А втім, рідко хто не поколов собі рук терням та не подряпав обличчя. Чоловіки муж­ньо зціплювали зуби, жінки проклинали той час і го­дину, коли зважилися на цю подорож, а діти як діти — плакали, бо не розуміли, яка щедра винаго­рода чекає на них за всі ті болі й страждання.

На превелику радість усіх їхній проводир нітрохи не постраждав. Чесно кажучи, його найбільше й бе­регли, але — треба ж таки й щастя мати!

Зупинившись на перший нічліг, подорожани помо­лилися й подякували богові, що день щасливо минув і що з їхнім проводирем нічого лихого не сталося. Потім забрав слово один з найсміливіших. Обличчя його спотворював синець від удару гіллякою, але він не звертав на це уваги:

— Брати! — почав він. — Ось, хвалити бога, один день ми й промандрували щасливо. Шлях нелегкий, але мусимо терпляче долати всі перешкоди, бо знає­мо, що ця важка дорога веде нас до щастя. Хай гос­подь оберігає нашого проводиря від усього лихого, щоб він і далі так само впевнено вів нас…

— Якщо так вестиме й далі, то завтра я й другого ока позбудуся! — сердито буркнула жінка з виколо­тим лівим оком.

— Ой, нога! — застогнав і дід.

Діти пхинькали, вередували, ледве матерям вда­валося вгамовувати їх, щоб чути промовця.

— Ну, позбудешся й другого ока, — спалахнув про­мовець, — без очей зостанешся. Велика біда, коли якась жінка втратить очі заради такої великої справи… Ганьба! Хіба ж отак дбають про добробут і щастя своїх дітей? Хай нас половина загине за цю справу, то й що? Велике діло — око! Чого варті якісь там очі, коли проводир дивиться за всіх і веде нас до щастя? Може, заради твого ока та дідової ноги накажеш від­мовитися від нашої благородної справи?

— Старий бреше! Він тільки вдає, ніби вивихнув ногу, щоб повернутись додому! — почулися голоси звідусіль.

— Хто не хоче з нами, — знову заговорив промо­вець, — хай повертається назад, щоб не скімлив тут і не баламутив людей. Що ж до мене, то я йтиму за нашим мудрим проводирем, доки стане сил.

— І ми, і ми, доки стане сил!

Проводир мовчав.

Люди поглядали на нього й шепотіли:

— Весь час мовчить і думає!

— Мудрий чоловік!

— Ти поглянь на його лоб!

— І все насуплений.

— Серйозний!

— Хоробрий, видно по всьому.

— Відважний: он паркан, кілля, терни — все по­трощив. Тільки насуплений, ударить ціпком й не каже нічого, а ти здогадуйся, що та як.

(Наступна частина)

— Брати і друзі, я слухав, що ви говорили, а тепер, прошу вас, послухайте мене. Усі наші наради й роз­мови нічого не варті, поки ми тут, у цьому неплід­ному краї. На цьому піску й камінні не родило в до­щові роки, то чого можна сподіватися за такої по­сухи, якої, мабуть, ніхто й не пам’ятає? Доки ми будемо збиратися й говорити даремно? Худоба гине без паші, скоро й діти почнуть умирати, і ми самі. Треба якось рятуватися. Найрозумніше буде покинути цей неплідний край і пошукати в білому світі кращої й родючішої землі, бо далі так жити не можна.

Так говорив колись на одних зборах знеможеним голосом котрийсь із жителів якогось убогого краю. Де й коли це було — те, гадаю, не обходить ні вас, ні мене. Головне, щоб ви мені повірили, що таке було десь, колись, у якомусь краї, — і цього досить. Прав­ду кажучи, мені якийсь час навіть здавалося, ніби все це я сам вигадав, але поволі я позбувся цієї хибної думки й тепер непохитно вірю, що все, про що зараз розповідатиму, було і мусило десь, колись бути і що я ніколи й ні за яких обставин цього не вигадував.

Слухачі, бліді й стомлені, з тупими, каламутними, майже знетямленими поглядами, з опущеними ру­ками, враз ожили, зачувши ці мудрі слова. Всяк уже уявляв себе в якомусь казковому, райському краю, де виснажлива, тяжка праця обертається багатим уро­жаєм.

— Так, так!.. — зашелестіли охлялі голоси з усіх боків.

— А чи-и бли-и-изько ту-уди? — ледь чутно проше­потів хтось із кутка.

— Брати! — почав інший трохи сильнішим голо­сом. — Ми повинні прислухатися до цієї поради, бо нам уже дійшло до краю. Працювали, мучились — і все марно. Відривали від рота, сіяли, але пройшла злива і знесла й насіння, і землю з тих круч, зали­шився тільки голий камінь. То невже й далі тяжко працюватимемо тут з ранку й до ночі, а будемо все голодні і спраглі, голі та босі?.. Ні, ми повинні зна­йти кращу, родючішу землю, де наша гірка праця приноситиме нам щедрі плоди.

— Ходімо, негайно ходімо, бо тут життя нема! — прокотився гомін, і громада рушила навмання, не вибираючи дороги.

— Стійте, брати, куди ви? — знову озвався перший промовець. — Треба тікати звідси, але не так. Ми по­винні знати, куди нам іти, інакше замість того, щоб урятуватися, можемо наскочити ще на гірше лихо. Я пропоную обрати ватажка, якого всі ми будемо слу­хатись і який поведе нас справжньою, найкращою й найкоротшою дорогою.

— Давайте оберемо, зараз же, негайно! — почулося з усіх боків.

І відразу спалахнули суперечки, зчинився гамір. Кожен говорив, і ніхто нікого не слухав і не міг чути. По’ум поділилися на групки; у кожній про щось шепочуться, а далі й групки розпалися, по двоє поста­вали, один одного руками хапають, смикають за рукави, один одному затуляють рота, щось кричать, доводять. Знову збіглися всі докупи, і знову загово­рили всі разом.

— Брати! — вирізнився раптом один сильніший го­лос і перекрив інші хрипкі та глухі голоси. — Так ми ні до чого не домовимося. Усі говорять, а ніхто не слухає. Оберімо ватажка! Але кого з-поміж нас ми можемо обрати? Хто бував у світі, кому відомі до­роги? Ми всі добре знаємо один одного, і я перший зі своїми дітьми не довірився б нікому з присутніх тут. Проте скажіть мені: хто знає он того мандрів­ника, що від самого ранку сидить у холодку край дороги?

Запала тиша, всі повернулися до незнайомця й стали його міряти поглядами з голови до п’ят.

Цей чоловік, середніх років, з насупленим облич­чям, — зрештою, за довгим волоссям та бородою його обличчя майже не було видно, — сидів мовчки, як і перше, і якось замислено стукав товстим ціпком об землю.

— Учора вдень я бачив його з хлопчиком. Тримаю­чись за руки, вони йшли вулицею. Увечері хлопець подався кудись у село, а цей лишився сам.

— Облиш, брате, ті подробиці, не гаймо часу. Хто б він не був, а, видно, мандрує здалеку, адже ми його вперше бачимо, то, мабуть, він добре знає найкоротшу й найлегшу дорогу і зможе повести нас. Наскільки я можу судити, він дуже розумний чоло­вік, бо весь час мовчить і думає. Інший, пустобрех, уже досі десять разів устряв би в наші справи або почав би з ким-небудь розмову, а він сидить он уже стільки часу, сам-самісінький, і анітелень.

— Мовчить чоловік, отже, розмірковує про щось. Нема сумніву: він дуже розумна людина, — погоди­лися й інші і знову стали розглядати чужинця, при цьому кожен відкривав у ньому та його зовнішності якусь виняткову рису, якийсь доказ його надзвичай­ної мудрості.

Не довго сперечаючись, усі погодилися просити цього подорожнього, — що його, як вони казали, сам бог послав, аби він повів їх у світ шукати кращої та родючішої землі, — щоб він був їм за проводиря, а вони його беззастережно слухатимуться й робити­муть усе, що він накаже.

Вибрали з-поміж себе десятьох, які мали підійти до чужинця й викласти йому прохання зборів та розпо­вісти про своє скрутне становище і вблагати його, щоб верховодив ними.

Пішли ці десять, уклонилися низько мудрому чу­жинцеві, і один з них став говорити про неплідну землю їхнього краю, про посушливі роки, про лихо, яке спіткало їх, і закінчив так:

— Це нас змушує покинути свій край і свої до­мівки й податися у світ, чи не знайдемо де кращого місця для життя. І саме тепер, коли ми дійшли до такої щасливої думки, бог зглянувся над нами й по­слав нам тебе, мудрий і доброчесний чужинцю, аби ти повів нас і врятував од неминучої загибелі. І ми від імені всіх жителів цього краю просимо тебе бути нашим проводирем — куди ти, туди й ми за тобою. Ти знаєш дороги, ти, звісно, й народився в щасливі­шому й кращому краї. Ми будемо слухатися тебе й виконувати всі твої накази. Тож чи хочеш, мудрий чужинцю, врятувати стільки душ від смерті, чи погоджуєшся бути нашим проводирем?

Мудрий чужинець, доки тривала ця зворушлива промова, ні разу не підвів голови. Він увесь час за­лишався в тому самому положенні, в якому його за­стали посланці: голова понурена, сам мовчить, насуплений, стукає ціпком об землю й думає. Коли ті скін­чили, він, не змінюючи пози, коротко й поважно про­цідив крізь зуби:

— Погоджуюсь!

— Отже, можемо йти за тобою на пошуки кращої землі?

— Можете! — так само відповів чужинець, не підво­дячи голови.

Усі незмірно зраділи й уклінно подякували йому, але мудрець на те не зронив ані слова.

Посланці розповіли зборам про щасливе завершення своєї місії й додали, що тільки тепер збагнули, який великий розум у цієї людини.

— Хоч би тобі ворухнувся, хоч би голову підвів, щоб подивитися, хто звертається до нього. Тільки мо­вчить і думає; на всі наші благання й подяки відпо­вів лише двома словами.

— Справжній мудрець!.. Рідкісний розум! — загу­кали радісно з усіх боків, твердячи, що сам бог по­слав його, наче ангела з неба, щоб він їх вивів із цього пекла. Кожен був твердо переконаний, що з та­ким проводирем вони ніде не пропадуть, і ніщо не змогло б похитнути цієї їхньої віри.

Тут же на зборах було ухвалено, що в дорогу виру­шають завтра вдосвіта.

(Наступна частина)