(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)