(Предыдущая часть)

В кафане «Пахарь» все готово. Дощатый помост установлен перед дверью в читальню, через эту дверь будут входить и выходить актеры.

Возле кафаны, поджидая зрителей, прохаживается управляющий театром Ивич.

— Желаю удачи, Йова! — важно приветствует его женщина, входя в кафану.

— Спасибо! — басит тот с неменьшей важностью.

— Начнем, а? — говорит Спира, здороваясь с управляющим.

— Сбегай-ка еще за одной скамьей, — приказывает актер гребенщику.

— Начнем с божьей помощью! — отвечает Ивич Спире и, заглядывая в дверь кафаны, кричит, чтобы за скамьей сходили к цирюльнику Стеве.

Как видите, дело здесь поставлено серьезно.

Вошел и управляющий — зрителей что-то больше не появлялось. В ожидании начала представления официант по распоряжению управляющего обносит публику вином, пробираясь между рядов.

— А ну-ка, налей господину Спире!

— Спасибо, дай бог тебе здоровья! — благодарит тот, осушив чарочку.

— Налей чарку и дяде Гавре.

— Не надо, что-то не хочется; я ведь только из уважения к тебе пришел.

— Спасибо! Выпей хоть одну — вино доброе!

— Ну ладно, дай тебе бог здоровья и удачи в делах! Да благословит вас господь! — говорит Гавра.

— Дай бог! — смиренно отвечает Ивич, не помня себя от счастья.

— Ну, начинайте, Васа! — крикнул подмастерью печника его дядя, заметив племянника в дверях читальни.

Представление началось. Официант продолжает угощать вином; публика пьет и хохочет в полном восторге. Особенно забавен Йова, играющий Пелу.

Сапожника Срету играет сам художественный руководитель, чтобы лучше изобразить пьяного, он как следует хлебнул перед спектаклем.

— До чего же хорошо он представляет, совсем как пьяный?! — удивляется дядя Гавра.

Актеры на сцене, а особенно те, что выглядывают из приоткрытой двери читальни, фыркают от смеха при этих словах.

Суфлер говорит в щель, специально для этого оставленную в переборке; если актеры не расслышат чего, они без стеснения переспрашивают.

— Пела норовит выцарапать ему глаза, — подсказывает суфлер,

— Не толкайся! — слышится возглас из читальни: там идет борьба за место в дверях.

— Молчите вы там, не слышит человек! — убеждает их суфлер, а Пела таращит глаза в ожидании подсказки.

— Пела норовит выцарапать ему глаза, — произносит, наконец, Йова меланхоличным, грустным тоном.

Актер грозно сверкнул очами и затряс головой. Тут только Пела сообразила и о воплем бросилась на Срету.

По залу пронесся громкий смех.

— Смотри, смотри, как Иова рассвирепел, — слышатся крики.

Представление продолжается.

— Пела чихает! — шипит суфлер.

— Пела чихает, — повторяет Йова.

— Да чихай же, осел, слышишь, что тебе говорят! — бормочет актер.

— Это тебе нужно чихать, а не мне! — злится Йова.

Актер украдкой толкает его ногой под столом и бурчит: «Чихай, бестия!»

— Спроси его, кому чихать? — защищается Йова.

— Пеле, Пеле, — слышится голос суфлера.

Тогда Йова, приняв соответствующую позу, откидывает голову и чихает.

Представление продолжается.

— Пора идти, — говорит дядя Гавра и встает. Происходит некоторая заминка — актеры смотрят в его сторону.

— Посиди еще немного, — уговаривает Ивич.

Начали подниматься и другие зрители. Прощаются с теми, кто остается, и с управляющим.

— Спокойной ночи! — кричат они артистам. — Посмеялись всласть!

— Спокойной ночи! — отвечают те, стараясь вежливым обращением подогреть интерес публики к театру.

— Ну-ка, выпей еще стаканчик, — потчует кой-кого управляющий уже в дверях, стараясь завлечь публику и на будущее.

Так постепенно разошлись все, не дождавшись окончания спектакля.

—

После этого было дано еще два-три представления, но зрителей приходило все меньше. Кто побывал однажды, в другой раз уже не шел, полагая, что зрелище это, как и чудеса, которые показывают на ярмарках, достаточно видеть один раз.

Но молодые люди не падали духом. Трудились не покладая рук.

Вы проходите мимо мастерской гребенщика Саввы, а из-за верстака слышится голос:

— Честь свою я должен кровью защитить!

Это Тоша, его подмастерье, разучивает роль, а ученик стоит на страже в дверях, чтобы во-время предупредить о приближении хозяина.

Удивленный, вы продолжаете путь, но перед мастерской печника снова вздрагиваете от окрика:

— Ударь, изменник, в эту слабую грудь!

А возле лавки творится вовсе что-то невообразимое; там уже собралась целая толпа народу.

Хозяин Цона дал по уху своему подмастерью, тот озлился и стал грозить отомстить ему.

— За то ли я тебе, дрянь ты этакая, плачу, чтобы ты орал на всю лавку как оглашенный! Так ты у меня всех покупателей распугаешь!

— А ты рукам воли не давай и не ругайся, — огрызается подмастерье.

— «Посмотри, как Милош дерется!» — сейчас ты увидишь, как хозяин Цона дерется! — кричит Цона во все горло.

Распалился и подмастерье и, обругав почем зря хозяина, выбежал из лавки.

А кухарка в кафане «Плуг», поссорившись с хозяйкой, прямо заявила:

— Если вы такое себе позволяете, я могу уйти в театр!

И действительно, явись она в театр, ее встретили бы с распростертыми объятиями.

Одним словом, весь город преобразился. Не много осталось таких домов, где не было бы ссор и дрязг. Хозяева кричат на подмастерьев и учеников, отцы — на детей. Старшее и молодое поколение объявили друг другу войну.

Управляющий Ивич поссорился с женой, и об этом — какой позор! — заговорил весь юрод. Сказать по правде, жене и в самом деле нелегко. С тех пор как появился театр, нет ей покоя по целым дням, а все ночи, рассказывала она соседкам, сидит, как собака, одна, но и «собака не стерпела бы этою».

Собрались однажды у нее женщины, и она стала изливать им жалобы:

— То шей костюмы, то толки всякую всячину, — то одно, то другое; а вчера велел еще какие-то перья для воеводы сделать. Поверите, дух перевести некогда; с того дня, как затеяли они этот театр, иглы из рук не выпускаю.

— Мы и то удивляемся, как ты только терпишь такую напасть, — соболезнуют женщины.

— Ну так это еще пустяки. Хуже другое. Как только вечер, он в театр, а ты жди сиди да вставай дверь открывать, когда, наконец, вернется. Простудилась я от этого, кашлять вот уже начала.

— Мучение одно, а не жизнь, — замечает одна.

— Что же ты не велишь ему бросить все это? — удивляется другая.

— Кому, ему?! Да он н театр и этого сопливого артиста любит в сто раз больше, чем меня, — с сердцем говорит Ивичиха, и на глазах у нее навертываются слезы.

— О, подумать только, что сделалось с человеком! — сочувственно подхватывают другие, печально качая головами.

Вот что являлось причиной раздора между Ивичем и его женой, а в один прекрасный день дошло до того, что Ивич ударил жену.

Ставили «Бой на Косовом поле». Ивич после полудня остался дома и занялся изучением роли Милоша Обилича. Он расхаживает по комнате, останавливается, бьет себя в грудь и выкрикивает отдельные фразы с такой силой, что стекла дрожат. Жена, злая как ведьма, сидит в углу, вяжет и наблюдает за мужем.

— Никогда изменником я не был! — кричит Ивич, потрясая рукой.

— Почему ты о дровах не позаботишься? — строго спрашивает его жена.

— Выходит Вук, — спокойно продолжает Ивич, — нет, нет, снова выходит Милош.

— Да ты, видать, совсем спятил! — язвит жена.

— Поймаю Вука Бранковнча! — декламирует Ивич, не обращая внимания на жену…

Вечером он собрался идти; надо идти, не может ведь бой на Косовом произойти без Милоша. А жена кричать начала, браниться и грозить, что не откроет дверь.

— Откроешь! — гаркнул Ивич и бросился на нее, как истый Обилич.

— Не открою! Убирайся куда хочешь, сумасшедший!

— Кто сумасшедший?

— Ты!

— Я сумасшедший! — заорал Ивич с пылом Обилича и влепил жене пощечину.

Лишь тот, кому пришлось пережить нечто подобное, может представить себе, какие страшные последствия имела эта пощечина для семьи Ивича…

Самым важным из них, о котором вы должны знать, было то, что жена бросила его и ушла к отцу.

Только придя в театр, Ивич понял, к чему это может привести.

Никто не знал, что творилось у него на душе, но ясно было, что роль Милоша ему не удалась.

Вернувшись со спектакля домой, Ивич не нашел своей жены.

Если бы кто-нибудь из зрителей последовал за Ивичем по окончании представления, ему было бы на что посмотреть,

— Ах ты, дурачина! — набросился на него отец еще в дверях.

Отец распекал его на все корки, а он молчал, опустив голову. Слишком он был подавлен случившимся, чтобы возражать что-нибудь.

— Вот что ты наделал своей дурацкой затеей, болван! — выговаривал ему отец.

Ивичу в этот момент все представлялось в каком-то кошмаре, он презирал и себя, и театр, и актера, и весь свет.

— Ах, Йова, болван ты из болванов! — простонал он в отчаянии, когда отец вышел из комнаты, и упал на постель. Кто знает, какие мысли мучили его, но всю ночь он не смыкал глаз.

На другой день это событие было у всех на устах. Ивич знал об этом, и страдания его усиливались. Он не выходил из дому, а в театр послал прошение об отставке, в котором заявлял, что слабое здоровье и семейные обстоятельства не позволяют ему оставаться на посту управляющего.

Интересно, что даже в столь тяжелых обстоятельствах он писал: «Очень сожалею, что не могу и в дальнейшем своими знаниями и опытом содействовать процветанию нашего театра».

В театре началась паника. Лаза и Стева настаивали на закрытии театра, уверяя, что все равно пользы от него нет никакой. Актеру, Миливою, Симе и печнику это не улыбалось, и они хотели продолжать работу.

— Лиха беда — начало, — говорил актер, всем видом своим выражая уверенность в успехе предприятия.

На самом деле с закрытием театра рушились все их надежды — они лишались куска хлеба. Лаза со Стевой ждали большего от театра, как от коммерческого предприятия, полагая, что это даст им возможность приумножить свое состояние, и страшно злились, что дела идут плохо.

После длительного обсуждения было решено театр сохранить, а для поддержания авторитета этого замечательного учреждения создать комитет, пригласив кое-кого из профессоров, учителей, священников и крупных торговцев.

И вот собрался главный комитет, состоящий из пятнадцати членов. Молодой профессор Воя произнес речь, в которой с пеной у рта доказывал высокое назначение театра, призванного просвещать граждан этой школы, где воспитываются сильные характеры и молодеют души, ибо материалистическое учение — все и вся для современных граждан.

Дьякон Таса, считая, что дело нельзя откладывать в долгий ящик, предложил сразу же избрать правление и еще двух человек для составления устава. Участвуя в обсуждении дела, он поминутно поглядывал на часы: боялся опоздать на отпевание.

— Вряд ли отсюда что-нибудь выудишь, — размышлял Стева, председатель читальни, грызя кедровые орешки, попивая водку и посматривая в окно на свое заведение: не пришел ли кто побриться или постричься.

Потом все зашумели и заспорили — что делать и как. Незаметно перешли совсем на другие темы и, забыв, зачем собрались, завели один из тех разговоров, какие обычно ведутся в трактире.

Дьякон ушел; Стева, увидев клиента, тоже покинул собравшихся.

— Тебя ждет Томча — доски надо посмотреть, — сообщил прибежавший мальчик одному из торговцев, заседавших в комитете, и тот тоже ушел.

Ушли многие, и каждый, уходя, заявлял, что поддержит любое решение.

А что они могли решить? Выбрали председателем господина Вою, профессора; его заместителем — учителя; кассиром — торговца; драматургом — другого молодого учителя и четырех торговцев — в ревизионную комиссию.

(Далее)

(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)