Tag Archive | Іліада

Страдія (9/12)

(Попередня частина)

В міністерстві освіти сиділи справжні вчені. Тут усе робилося грунтовно й продумано. По п’ятнадцять, по двадцять днів шліфувався стиль навіть найдрібнішого папірця. Тут, звісно, бралися до уваги всі мовні дрібниці, всякі відмінки з прийменниками і без них.

Я переглянув якусь справу.

Ось, наприклад, один директор пише:

«Панові міністру освіти.

Викладачі нашої гімназії вже шість місяців не отримують платні и доведені до такої матеріальної скрути, що не мають і шматка хліба. Так далі тривати не може, бо в такий спосіб буде підірвано авторитет не тільки вчителя, а й виховання взагалі.

З огляду на це уклінно прошу пана міністра якнай­швидше поклопотатися перед паном міністром фінан­сів зробити потрібне розпорядження, щоб нам видали платню хоча б за три місяці».

На звороті цієї заяви значилося:

«Міністерство освіти,

П. Н. 2860.

1 —П—1891.

Директор Н-ської гімназії просить видати вчителям платню за три місяці».

Внизу — іншим почерком — рецензія:

«Стиль неправильний. Порядок слів не відповідає правилам синтаксису. Вжито застарілих слів «отримують» та «потрібне». (Ці слова підкреслено червоним олівцем).

Нижче рукою міністра було написано (препоганим, нерозбірливим почерком, яким починає одразу писати кожен, щойно стане міністром): «Освітній раді на роз­гляд».

Ще нижче — іншою рукою:

«2 — III — 1891.

Головній освітній раді».

(Освітня рада була єдиною, проте можна було поду­мати, що їх принаймні десятків зо три).

«При цьому надсилається раді заява директора Н-ської гімназії для дослідження граматичних форм, а також синтаксичних та стилістичних особливостей, після чого, зі своїми висновками, просимо повернути її якнайшвидше в міністерство освіти для дальшого розгляду.

За дорученням міністра і т. д.

(Підпис)».

Оскільки це була невідкладна справа, то не минуло й п’ятнадцяти днів, як Головна освітня рада зібралася на засідання. З-поміж інших заяв дійшла черга й до згаданої, і рада вирішила відіслати її на дослідження двом фахівцям. Визначили фахівців, рішення запи­сали до протоколу, а секретареві доручили простежити за його виконанням.

Далі йшли листи до фахівців:

«Шановний пане!

Згідно з розпорядженням пана міністра освіти за № 5860 від 2/ІII цього року та відповідно до постанови XV засідання Головної освітньої ради, що відбулося 17/ІІІ цього ж року, маю честь просити вас проаналі­зувати заяву директора Н-ської гімназії з погляду гра­матичного, синтаксичного та стилістичного і про все це в якнайкоротший строк надіслати вичерпний ви­сновок.

Прийміть, пане, при цій нагоді запевнення в моїй глибокій пошані.

Голова Головної освітньої ради

(Підпис)».

Такого ж змісту листа було надіслано й другому фахівцеві.

Через два місяці до освітньої ради надійшов до­кладно розроблений висновок про директорову заяву, над яким спільно працювали обидва фахівці. Висно­вок починався так:

«Головній освітній раді.

Розглянувши та проаналізувавши заяву директора Н-ської гімназії, маємо честь подати раді такі свої думки.

Усе в природі підлягає закону еволюційного розвитку та вдосконаленню. Подібно до того, як первісна клі­тина, поступово розвиваючись та вдосконалюючись протягом тисячоліть, перетворилася в найскладніший організм — людину, так само й мова, довгий час роз­виваючись, від неартикульованих тваринних вигуків досягла вищої досконалості нинішніх новітніх мов.

Щоб показати цей процес найяскравіше і наочніше, ми подаємо таку схему:

I. Загальный розділ

  1. Мова та її виникнення.
  2. Походження сучасних мов.
  3. Спільний корінь (санскрит).
  4. Розгалуження мов на групи.
  5. Розділ з порівняльного мовознавства.
  6. Історія науки про мову.
  7. Розвиток науки про мову взагалі.

II. Наша мова та закони її розвитку

  1. Прабатьківщина слов’ян (історія).
  2. Споріднені мови.
  3. Спільні особливості та відмінності споріднених, братніх мов.
  4. Діалекти спільної мови в старі часи розвиваються в окремі мови.
  5. Діалекти нашої мови.

III. Директорава заява

  1. Походження та історія заяви.
  2. Особливості її мови порівняно з особливостями старої страдійської мови в старих актах…»

І так далі. Хто б міг усе це в пам’яті втримати? Гаразд, що й це запам’яталося.

За таким порядком провадився спеціальний розгляд кожного розділу, кожного пункту, і після цілої купи списаних аркушів паперу дійшла, врешті, черга й до слова «отримають». Ось як викладалось пояснення:

«Отримувати» — див. санскр. dharh, duhorh скака­ти, підстрибувати, бігати. (В кн. III, с. 15, 114, 118 в Н. С.**т.) = рl. donti, r. duti, gr. εμαυριζω, l. canto, cantare, provoco, provocere (sic) k. З x 8, звати, дзво­нити, звук, звір (див. «Розсердився тигр, лютий звір». Дж. Л. П. 18). = Сарна стрибнула в кущі = звалити з до: дозволити (Н. 16. В. 3. С. Н. 0. 4. Дж. Д. 18, 5 кн. III. Див. приклад: «На юнаку ран сім­надцять»).

З огляду на все це, приходимо до висновку, що слово «отримувати» застаріле, і його, як шкідливе для нашої нації, з мови слід вилучити».

Так само розглядалося слово «потрібне» і робився такий самий висновок.

Потім учені, перейшовши до порядку слів взагалі і, зокрема, до порядку слів у заяві директора, висло­вили інші кваліфіковані зауваження.

І нарешті: «Стиль та особливості стилю директорової заяви», а на закінчення — кілька великих аркушів тексту:

«Паралелі поміж мовою й стилем у заяві директора та стилем Гомерової «Іліади» (тут вони прийшли до висновку, що стиль у Гомера набагато кращий).

«З огляду на все це, — говорилося наприкінці, — ми вважаємо, що цю заяву необхідно повернути директо­рові Н-ської гімназії для доопрацювання відповідно до наших зауважень і тільки після цього дати їй на­лежний хід».

Через місяць зібралася рада, розглянула висновки фахівців і винесла ухвалу повернути заяву директо­рові назад, щоб він, згідно з зауваженнями, виправив її й знову прислав у міністерство для дальшого роз­гляду. Панам рецензентам було визначено гонорар по 250 динарів, який мав бути сплачений з пенсійного фонду вдів та чиновників освітньої галузі або з бюд­жету на оплату службового персоналу.

Свій висновок рада подала панові міністру на даль­ший розгляд. Заява потім з міністерства (з рецензією як з додатком за №) була повернена директорові, щоб той виправив її згідно з вказівками фахівців…

Ось так там докладно, кваліфіковано вивчають усі справи, листування ведеться по півроку, поки в заяві не буде виправлено навіть найменшу граматичну по­милку, і лиш потому приступають до її розгляду. З найменшої заяви внаслідок листування виростає така велика справа, що її важко навіть підняти на плечі.

Усі чиновники міністерства, оскільки вони письмен­ники, звичайно ж, пишуть книжки, лише пан міністр нічого не пише. До нього я не наважився піти, бо люди порадили не робити такого зухвалого вчинку, як­що мені голова моя мила. Пан міністр, кажуть, цілими днями займається гімнастикою, чоловік він дуже за­пальний і охочий до бійки.

Розповідають, що він одного разу побився навіть з главою церкви. Глава церкви, чудовий спортсмен і завзятий їздець, теж запальний і так само охочий до бійки. Він навіть у храмі божому вдарив раз ба­тюшку патерицею по голові з невідомих причин. Свого гарячого норову, як гадають, він набув, читаючи свя­щенні книги, тому ці вибрики виправдані, і йому на­віть ніхто не дорікав за те.

Перша його сутичка з міністром була через кінні перегони, потім суперечка перейшла й на ряд інших питань, духовних та освітніх, які визначають пра­вильне виховання молоді. Наприклад, глава церкви вимагав, щоб у підручники закону божого було вклю­чено хоча б один розділ про догляд лошат, а міністр наполягав увести замість цього розділ про плавання. В такому аж надто важливому питанні поступитися не хотів жоден, і невдовзі справа дійшла до того, що вони один одного люто зненавиділи. Аби якнайбільше дошкулити своєму супротивникові, міністр наказав, щоб у школах навіть на уроках зоології не сміли зга­дувати про коней і, замість розповіді про цю огидну тварину, говорили про плавання в холодній воді.

Але це суща дрібниця, коли замінюється якесь одне лише місце в підручнику, бо й самі підручники, навіть програми виховання міняються тут щодня.

Не було такого службовця, який би, працюючи в га­лузі освіти, не писав підручників для школи. Але, крім того, кожен був ще й автором якоїсь повчальної книжки для нагородження учнів та для читання зраз­ковим дітям.

Підручники, точніше — їхні автори чекають своєї черги. Гроші потрібні багатьом, а тому підручники закуповуються і рекомендуються школам як обов’яз­кові для навчання. Міністр насамперед рекомендує підручники своїх найближчих родичів та приятелів. Та ледве учні встигнуть придбати один підручник, як через день ще ближчий родич приносить міністрові інший, і хоч-не-хоч треба якось викручуватися. І не­гайно, цього ж таки дня, виходить нове розпоря­дження:

«Після тривалого використання підручника (такого-то автора з такої-то дисципліни) виявилося, що він зовсім недосконалий, тому в інтересах виховання по­трібно цей підручник зняти з ужитку, а замість нього ввести підручник… (ім’я автора забув)».

Я хотів ще відвідати міністра юстиції, але він пере­бував у той час за кордоном, де знайомився зі шко­лами для глухонімих дітей. Уряд серйозно подумував заснувати в Страдії декілька таких шкіл, аби тим самим поліпшити фінансові справи в країні. Оскільки ця річ, як дуже важлива й відповідальна, не могла терпіти ніяких зволікань, то негайно було вжито й відповідних заходів. Окрім того, що за кордон було відряджено міністра юстиції (з дуже великою над­бавкою до його платні) для вивчення цієї справи, тут же було призначено й директора школи для глухонімих, теж з чималим окладом і дотацією на різні ви­датки. Потім затвердили вихователів, і почали буду­вати великий дім для директора. Ясна річ, одразу ж було призначено завідувача господарством, лікаря, начальника місцевого контролю, касира і його поміч­ника, секретаря, трьох-чотирьох помічників секретаря й кількох служників. Усі вопи — від директора до служника — регулярно отримували платню й нетерпе­ливилися якнайшвидше взятися до роботи на новій посаді, а директор декому шепнув, що через свого родича міністра дістане дозвіл приймати до школи й цілком здорових дітей.

Ця установа, точніше — її чиновники, бо ніякої уста­нови поки що не існувало, були підпорядковані міні­строві юстиції, бо міністр освіти заявив, що не хоче мати справи «з якимись глухарями».

Міністр юстиції весь поринув у клопоти про школу для глухонімих, і його справами почав займатися вій­ськовий міністр. Обов’язки ж останнього виконував міністр освіти, якому до біса остогидли і книги, і шко­ли, а обов’язки цього урядовця взяла на себе його жінка, бо вона, як усім добре відомо, дуже любила читати детективні романи і їсти морозиво з шокола­дом.

(Наступна частина)

Страдія (5/12)

(Попередня частина)

Тут мене здивувала сила-силенна людей, що плавом пливли з усіх боків до якогось великого будинку. Вони несли гасла з назвами тих країв, звідки вони прибули, а нижче були слова: «Задля Страдії пожертвуємо всім» або: «Страдія нам дорожча за свиней».

Вулиці мали особливо святковий вигляд, на фаса­дах будинків було вивішено білі полотнища з націо­нальним гербом у середині, всі установи й крамниці закрито, всякий рух на вулицях припинено.

— Що це таке? — запитав я в одного пана.

— Свято. Хіба не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Так про це ж газети вже три дні пишуть. Наш великий державний діяч і дипломат, що має вели­чезні заслуги перед вітчизною, а також вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику, захворів па страшенний нежить, який, з ласки божої, вилікувано щирими стараннями лікарів, і тепер великий та мудрий діяч зможе безперешкодно всі свої зусилля спрямувати на добро та щастя цієї змученої країни її сести її до кращого майбутнього.

Перед будинком великого державного діяча збилося стільки чоловіків, жінок і дітей, що навіть у найбільшу зливу й крапля не впала б на землю. Люди поскидали шапки; у кожній групі неодмінно в кого-небудь ви­глядав із кишені аркуш паперу з текстом патріотич­ної промови.

Ось на балкон вийшов сивий державний діяч, і сто­голосе «слава!» струсонуло повітря й відлунююся в усьому місті. У навколишніх оселях повідчинялись вікна, і в них з’явилося безліч голів. Огорожа довкіл будинку і всі покрівлі аж рясніли цікавими, навіть із-за кожного димаря виглядало по дві-три голови.

Вигуки вщухли, запала мертва тиша, і з натовпу почувся тоненький тремтячий голосок:

— Мудрий правителю…

— Слава! Слава! Слава! — перебили промовця бурх­ливі вигуки, а коли патріотичний натовп утихоми­рився, промовець повів далі:

— Народ нашої країни проливає теплі сльози ра­дості та навколішках дякує премилостивому всевишньому за те, що своєю ласкою він відвернув страшне лихо від нашого краю і дав тобі одужання, мудрий наш керманичу, щоб ти довго жив на щастя свого народу й на славу країни, — закінчив оратор, а тисячі голосів знову підхопили:

— Слава! Слава!

Мудрий державний діяч подякував промовцеві за щире привітання й запевнив, що всі свої думки й зу­силля він і надалі буде скеровувати на те, щоб по­силити культуру, економіку й добробут милої віт­чизни.

І знову прокотилося хвилями по всьому натовпу нескінченне: «Слава! Слава!»

Отак вітали його ще з десяток промовців, які при­були з усіх кінців країни, й на кожний виступ старий діяч давав патріотичну й змістовну відповідь. Усе це перепліталося з натхненними громовими вигуками: «Слава!»

Довго тривала та церемонія, а коли врешті вона скінчилася, на всіх вулицях заграла музика, почалося народне гуляння, яке ще збільшило врочистість.

Увечері все щасливе місто спалахнуло вогнями ілю­мінацій. Звуки музики знову заполонили вулиці. Все було освітлене смолоскипами, що їх несли патріотичні маси. А високо в небо, в темне повітря, розприснулись ракети, з яких засяяло ім’я великого державного дія­ча, ніби сплетене з дрібних небесних зірок.

А коли нарешті настала глибока ніч, патріотичні громадяни чудової Страдії, виконавши свої високі свя­щенні обов’язки, втомлені заснули солодким сном і снили про щасливе майбутнє й велич своєї милої вітчизни.

Розтривожепий цими дивними враженнями, я не міг заснути всю ніч і тільки вдосвіта, вдягнений, схилив­ши голову на стіл, задрімав, але раптом здригнувся, почувши якийсь страшний, демонічний регіт:

— Це ж і є твоя вітчизна! Ха! Ха! Ха!

Я стрепенувся, груди мої стиснуло страшне перед­чуття, а в вухах лунало глузливе: «Ха! Ха! Ха!»

Наступного дня про цю врочистість писалось у всіх газетах, а особливо в урядовій, що, крім того, була ще заповнена й телеграмами з усіх кінців Страдії. У них, за численними підписами, висловлювали свій жаль ті, хто особисто не мав можливості прибути на свято з нагоди щасливого одужання великого діяча.

Головний лікар державного діяча став раптом зна­менитістю. У всіх газетах можна було прочитати, як свідомі громадяни такого-то міста, такого-то повіту чи краю, цінуючи заслуги лікаря Мирона (так його зва­ли), підносять йому такий-то коштовний дарунок.

В одній газеті писалося:

«Нам стало відомо, що й місто Крадія, за прикла­дом інших, готує коштовний подарунок лікареві Мирону. Це буде срібна статуетка Ескулапа, який трима­тиме в руках срібний каламар, а з нього простягну­ться, переплітаючись, дві позолочені змії з діаманто­вими очима й свічками в пащах. На грудях у Еску­лапа сяятимуть викарбувані золотом слова: «Від гро­мадян міста Крадії на знак довічної вдячності за за­слуги перед вітчизною — лікареві Мирону».

Отакими повідомленнями були переповнені газети. Всюди по країні готували щасливому лікареві кош­товні дарунки, звідусіль цілі громади надсилали теле­грами, висловлюючи йому свою вдячність. Одне місто так захопилося цим подвигом, що навіть заходилося будувати розкішну віллу, на якій мали встановити велику мармурову дошку із написом народної вдячності.

І вже, певна річ, негайно було створено й розповсю­джено картину, на якій великий державний муж по­тискував руку лікареві та дякував йому за щирі тур­боти. Внизу стояв підпис:

«Дякую тобі, відданий Мироне, ти врятував мене од хвороби, що заважала мені віддати всього себе до­рогій вітчизні».

А нижче відповідь:

«Я лише виконав свій священний обов’язок перед вітчизною».

Над їхніми головами літав у хмарах голуб і в дзьобі тримав стрічку, на якій пломеніли слова:

«Милосердний господь відводить усяке зло від улюбленої Страдії».

Вище голуба великими літерами було написано за­головок:

«На спомин про день щасливого одужання великого державного діяча Симона» (здається, так його звали, якщо мені не зраджує пам’ять).

По всіх вулицях та готелях діти розносили ці кар­тини і верещали різними голосами:

— Нові картини. Державний діяч Симон та його лікар Мирон!..

Прочитавши кілька газет (а в кожній була широка біографія знаменитого лікаря-патріота), я вирішив піти до пана міністра сільського господарства.

Пан міністр — невеличкий, щупленький чоловік в окулярах, сивий, уже в літах — зустрів мене привіт­ніше, ніж я того сподівався. Він запросив мене сісти ближче до себе, а сам сів на своє місце, за стіл, що був захаращений якимись старими книгами з пожовк­лими аркушами, й сказав:

— Одразу хочу вам похвалитися. Ви не повірите, який я вдоволений. Як ви гадаєте, що я відкрив?

— Можливо, спосіб поліпшення родючості грунту?

— О ні, яка там родючість! Родючість поліпшимо розумними законами. Про це більше й думати не варто.

Я замовк, не знаючи що казати, аж тут він сам озвався, з добродушним, блаженним усміхом показую­чи на якийсь фоліант:

— Як ви гадаєте, що це за твір?

Я вдав, ніби пригадую, але він знову з тим самим блаженним усміхом, смакуючи кожне слово, промо­вив:

— «Іліада» Гомера… Тільки дуже, дуже рідкісне ви­дання, — і він подивився на мене, з цікавістю спосте­рігаючи за виразом мого обличчя.

І справді, я був вражений, хоч зовсім з іншої при­чини, але вдавав, ніби мене вразив цей раритет.

— Дивна річ… — промимрив я.

— А коли я вам ще скажу, що це видання унікальне…

— Просто неймовірної — вигукнув я захоплено й по­чав роздивлятися книгу, начебто й справді був звору­шений і зацікавлений цим рідкісним виданням. Мені ледве вдалося різними запитаннями відвернути роз­мову від цього Гомера, про якого я зроду й не чув.

— Дозвольте, пане міністре, запитати, які це ро­зумні закони про сільське господарство ви щойно зга­дували?

— Це, прямо скажу, класичні закони. Повірте мені, жодна країна не витрачає стільки коштів на розвиток сільського господарства, як наша.

— Так і повинно бути, — сказав я. — Це найважли­віша основа прогресу кожної країни.

— О, це якраз я й мав на увазі, коли докладав зу­силь, щоб були вироблені найкращі закони та був ухвалений найбільший бюджет на піднесення сільсь­кого господарства й промисловості в країні.

— А який у вас бюджет, дозвольте запитати, пане міністре?

— Торік, коли було інше міністерство, бюджет був менший, але я на превелику силу домігся, щоб було затверджено бюджет у п’ять мільйонів динарів.

— Це для вашої країни цілком достатньо.

— Та достатньо… А тепер, бачите, в закон внесено й такий пункт: «Пшениця і взагалі всяке збіжжя му­сять добре рости й краще родити…»

— Що ж, це чудовий закон, — сказав я.

Міністр задоволено всміхнувся й повів далі:

— Я розподілив своїх чиновників так, щоб у кож­ному селі було земельне управління з п’ятьох чинов­ників і старший з-поміж них був керівником усього господарства на селі. Потім у кожному повітовому місті призначено повітового економіста з великим штатом службовців, а над усіма ними стоять крайові еконо­місти. Всього їх двадцять, так само як і країв. Кожний крайовий економіст зі своїми чиновниками здійснює нагляд над рештою чиновників, перевіряє, як вони виконують свою службу та що роблять для піднесення сільського господарства в цілому краї. А через них міністерство (воно має двадцять відділів, а в кожному відділі — багато чиновників з шефом на чолі) листує­ться з усією країною. Кожний шеф відділу міністер­ства листується з одним із крайових економістів, а по­тім повідомляє про все міністра через своїх секрета­рів.

— Але ж це величезний апарат! — зауважив я.

— Дуже великий. У нашого міністерства найбільше справ. Чиновникам за цілий день ніколи і вгору гля­нути через ті папери.

Трохи помовчавши, міністр додав:

— Крім того, я ще доклав неабияких зусиль, щоб у кожному селі було засновано читальню з гарними книжками про сільське господарство, лісівництво, тва­ринництво, бджільництво та інші галузі господарства.

— Селяни, мабуть, радо читають?

— Це для них так само обов’язково, як й військова служба. Дві години до обіду та дві по обіді кожен хлібороб мусить провести в читальні, де він читає книжки (а коли неписьменний, то йому читають). Крім того, чиновники виступають ще з лекціями про сучасний раціональний спосіб обробітку землі.

— А коли ж селяни працюють у полі? — поціка­вився я.

— Ну, бачите, спочатку це справді йде повільно, здається надто незручним, але потім одразу виявиться благотворний вплив цієї великої реформи. Я глибоко переконаний, що найголовніше — це твердо засвоїти теорію, а тоді все піде як по маслу, і час, витрачений на теоретичне вивчення сільського господарства, опла­титься стократно. Треба, пане, мати міцний грунт, міцну основу, а тоді й споруджувати будівлю, — закін­чив міністр і від збуджепня витер піт з чола.

— Цілком схвалюю ваші геніальні погляди на сіль­ське господарство, — сказав я з захопленням.

— І так само чудово розподілив я п’ять мільйонів динарів бюджету: два мільйони на чиновників, один — на гонорари за підручники з сільського господарства, один — на бібліотеки й один — на преміальні чиновни­кам. Ось вам і всі п’ять мільйонів.

— Це незрівнянно! І на бібліотеки ви багато витра­чаєте.

— А тепер я дав розпорядження, щоб, крім сіль­ськогосподарських книжок, у всіх бібліотеках були ще й підручники грецької та латинської мови. Хай селяни після польових робіт облагороджуються, вивчаючи класичні мови. Кожна читальня має книги Гомера, Таціта, Патеркула і багато інших чудових творів кла­сичної літератури.

— Диво, та й годі! — вигукнув я, розвівши руками, а тоді встав, попрощався з паном міністром і вийшов, бо в мене вже голова пішла обертом від тієї великої реформи, якої я ніяк не міг збагнути.

(Наступна частина)