(Попередня частина)

I. ЗАКОН БОЖИЙ

На початку уроку читатиметься молитва, складена урядом, а не як досі. Молитва буде така:

«Владо наша, що на землі, нехай святиться ім’я твоє; нехай не скін­читься панування твоє і буде воля твоя в Сербії; хліб наш щоденний не давай нам, щоб тобі було більше.

І не введи нас у спокусу, але порятуй від радика­лів».

(Слово диявол скрізь має бути замінене сло­вом радикал).

Після молитви починається навчання.

Із закону божого діти не вчитимуть ні Старого, ні Нового завіту. Потрібно буде дещо змінити. Діти досі читали: «Усі люди перед богом рівні». Не такс воно й добре: усі перед богом рівні! Хіба рівні перед богом якийсь бідняк, наймит, селянин чи ремісник, столяр, кравець — і благородний пан, генерал Цинцар-Маркович; хіба якийсь писарчук чи стражник рівня міністрові? Що не кажи, а це не годиться! «Небезпечне» місце треба виправити і викласти його так: «Перед богом не всі рівні, і там дотримуються рангу й чи­нів!»

Досі діти вчили: «Люби ближнього свого, як самого себе». Добре то добре, але якщо той ближній, на лихо, виявиться радикалом, та й ще, крий боже, з тих непоміркованих, «небезпечних для порядку вітчизни», то що тоді? Який він ближній, вовки б його з’їли! У такому разі треба пояснити дітям, що ближні — це міністри, жандарми, стражники та інші богоугодні люди, або ж це небезпечне місце, що буде набагато краще, зовсім вилучити з підручника.

Діти досі вчили, що «всі люди грішні, один бог без­грішний». Ще краще! Це значить ні більше ні менше, як втокмачувати дітям у голови, що й міністри грі­шать. Хіба можна сказати, що Цинцар-Маркович чи хтось із теперішніх міністрів грішить?! Це місце тре­ба зовсім викинути, а натомість потрібно говорити ді­тям таке: «Весь народ, усі люди грішать, окрім мі­ністрів. Міністри безгрішні».

Крім того, діти можуть учити такі сентенції:

«Якщо тебе міністр (чи будь-хто за його наказом) ударить у праву щоку, підстав йому й ліву».

«Якщо міністри грішать, тобто помиляються, і тим завдають шкоди державі, скільки разів народ повинен прощати їм? Сім разів? Не сім, а сім разів по сімде­сят, коли ж і далі грішитимуть, то мовчи і пильнуй своєї справи!»

«Якщо хочеш бути справним християнином, продай усе, що маєш у хаті й поза хатою, і двір, і худобу, й сорочку з себе, а гроші віддай владі, хай оплачує донощиків, будує тюрми, а сам покинь жінку, і ді­тей, і батька свого, і матір свою і йди до в’язниці, коли тебе туди влада садовить, і будеш ти щасливий та довго житимеш!»

«На початку було слово, і слово було сваволею, і сваволя була в законі, і закони були словом, і слово стало законом».

Треба зробити зміни й у заповідях.

Викладаючи заповідь «не убий», учитель повинен пояснити, що ця заповідь не поширюється на радика­лів, і хай додасть: «Правду-бо глаголю вам, діти: ско­ріше верблюд пройде крізь вушко голки, ніж буде ви­знано, що радикали люблять вітчизну; скоріше лице­мірів і повій нагородять державними орденами в цій країні, ніж це поріддя зміїне».

Заповідь «не вкрадь» треба залишити, бо школа го­тує й чиновників, які відають касами та виборчими урнами.

Замість заповіді: «Шануй батька свого і матір свою…» буде така: «Якщо хочеш і якщо тобі треба, то шануй батька й матір, але якщо матимеш потребу вилаяти батька й матір своїх, то назви їх зрадниками, за це дістанеш нагороду на небі. Можеш скасувати заповідь божу ради звичок своїх».

Замість заповіді: «Не свідчи криво!» діти вчитимуть: «Свідчи криво!»

— Діти, коли треба свідчити криво?— запитає вчи­тель, а учень відповість:

— Свідчити криво треба проти радикалів, коли влада безпідставно звинувачуватиме їх в державній зраді!

— Добре, малий, а це богоугодне діло?

— Це діло богоугодне, бо так ми очистимо країну від нечестивих.

— А хто нечестиві?

— Радикали. Вони боговідступники, злі духи, порід­дя зміїне!

— А хто праведники й угодники божі?

— Праведники й угодники божі — то міністри.

— Скільки тепер на світі є праведників і угодпиків божих?

— Праведників і угодників божих є дев’ять, їх бог обрав своїми пророками, щоб їхніми устами віщати грішному народові волю свою.

— Досить, малий, ти будеш зразковим громадяни­ном.

Так виховуватиметься молодь на уроках закону бо­жого за новою урядовою програмою.

(Наступна частина)

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

 

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Предыдущая часть)

Поднявшись рано утром, святой Петр прогуливался с Лукой по раю и беседовал о Савве. Вдруг они услышали крик у райских ворот, а затем глухие стоны.

— Кто там? — спросил Петр.

— Ох, ох, помогите!

— Кто это?

Опять стоны.

Петр отворил ворота и попятился: у входа в рай лежал Савва.

Бедняга выглядел изнуренным, изнемогающим от слабости. Голова забинтована, борода повыщипана, левый глаз повязан черным платком, под правым глазом огромный синяк, на расцарапанном лице следы ногтей.

Петр остолбенел, а Савва продолжал лежать и стонать.

— Что с тобой, бедняга?

— Ох, плохо!

— Кто осмелился тебя избить?!

— Они, брат, они!

— Кто они, где?

— Там, внизу, в Высшей женской школе!

— Как же они тебя исцарапали и волосы повыдергали?

— Ох, так… о… болит!

— На тебе все изорвано.

— Все, ох!

— И палка сломана!

— Да, и палка, я защищался, но они одолели меня.

— О, господи, вот так напасть!

— И дьявол с ними не справится, где уж святому. Сам черт сбежал бы от них.

— Пойду скажу богу.

Лука остался с Саввой, а Петр пошел доложить богу о случившемся.

— Как смел он сбежать? — разгневался бог. — Я ему покажу.

— Куда уж больше наказывать, — он весь в крови.

— В крови?

— Его исцарапали и изодрали наставницы.

Бог отправился посмотреть на Савву. Увидев исцарапанного, оборванного и окровавленного святого, добрый бог стал смеяться, схватившись за живот.

— Вот так вид, и во сне не приснится! — едва выговорил бог.

— Охо, хо! — простонал Савва.

— Как же они тебя отделали! — повторил бог, покатываясь от смеха.

— Дети мои, обмойте его и перевяжите! — приказал он и снова расхохотался.

— Прости меня, боже! — взмолился Савва;

— Прощаю, чадо мое! Как же тебя, беднягу, опозорили! А ты, глупец, вздумал просвещать свой народ. Эх, Савва, Савва, неисправим ты!

И добрый бог опять рассмеялся так громко, что эхом отозвались все семь небес.

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Ю. Беляевой)

(Предыдущая часть)

Савва чувствовал себя после посещения его преосвященства, вернее его высокопреосвященства, разбитым и уничтоженным. Чтобы хоть немного ободриться и освежить душу, он зашел в Соборную церковь. Став в уголок, он долго и горячо молился. Когда освеженный молитвой Савва уже направлялся к выходу, двери неожиданно открылись и в церковь ввалился митрополит с двумя попами. Не заметив Саввы, который остановился у клироса, они прошли в алтарь. Через некоторое время оттуда донесся запах жареного мяса, звон бокалов, а потом кто-то заголосил:

У моего милого сапоги гармошкой!

Савва оторопел, но он удивился еще больше, когда поднялся шум и послышались удары — настоящая драка. Святой заглянул в алтарь, и что же он увидел! Два попа, вцепившись друг другу в волосы, дрались рипидами, не поделив приношения прихожан, а митрополит по-отечески взирал на эту сцену, попивая вино из дарохранительницы.

— Что вы там затеяли, скоты? — елейно спросил митрополит, а присутствовавший при драке архимандрит произнес проникновенные слова, которые протоиерей Алексий запечатлел потом на страницах «Христианского вестника»:

— Дубинка им нужна, ваше высокопреосвященство!

Рыдания подступили к горлу святого, и он бросился бежать из божьего храма, ибо митрополит архипастырски обругав драчунов и стукнув одного из них чашей по голове, смиренно сказал:

— Вон отсюда, паразиты!

«Какая же это вера, если он бога не уважает!» — думал Савва, направляясь к Высшей женской школе. Он решил сразу же написать письмо богу с просьбой об отставке и возвращении в рай.

—  Чем я согрешил перед тобой, господи, что ты погнал меня из рая в этот ад?! — в отчаянии вопрошал святой.

С замирающим сердцем переступил он порог канцелярии, боясь нового скандала.

Три наставницы отдыхали, покуривая сигареты; перед ними стояли рюмки с коньяком.

Они поздоровались с Саввой, и одна из них завела разговор:

— Вы были в Швейцарии, господин директор?

— Нет, никогда! — ответил святой.

— Ах, боже мой, как бесполезно вы провели свою жизнь. Вот уж чего я не понимаю. Прожить так долго и не побывать в этой просвещенной, культурной стране!

— Видите ли, у меня и в Сербии было достаточно хлопот: я строил монастыри, распространял просвещение и утверждал веру православную в народе! — пробовал защищаться Савва.

— Эх, все это пустяки, сударь мой, сущие пустяки! Швейцария с ее окрестностями, культурой и порядками — вот ради чего стоит жить, только ради этого! Все мне здесь надоело и опротивело. После того общества попасть в это болото — это страшно, просто страшно. Никто меня здесь не понимает, не с кем словом обмолвиться. Иногда такая тоска охватывает, что сердце сжимается, а слезы так и катятся из глаз. Швейцария, только Швейцария! — заключила ученая дама.

— Трудитесь в своей школе! — заметил на это святой.

— Нет, не работается мне, да и незачем. Я преподаю не из нужды, а чтобы развлечься. Сердце и душа мои там, в горах Швейцарии, в том образованном обществе. Вам не понять меня, и, видит бог, никто меня не поймет. Понять меня мог бы только человек с возвышенными европейскими взглядами на мир, но не вы.

— Замуж ее надо выдать, господин директор, тогда она по-другому заговорит! — заметила одна из преподавательниц, толкнув свою соседку.

— Ах, как плохо вы меня знаете! Никогда, никогда этого не будет. Я выйду замуж? О, сохрани меня бог! Превыше всего я ценю свою свободу. Мужчины, о каком я мечтаю, не найти в этом обществе. Неужели я могу выйти замуж за обыкновенного чиновника, за простолюдина? Никогда! Я хочу жить со своими идеалами и наслаждаться свободой.

Святого смутили эти слишком современные рассуждения сербской девицы. Он хотел возразить, но не подыскал ничего подходящего для данного случая.

— Ох, нехорошо так говорить! — начал он поучать по старинке.

— Ха, ха, ха! — скорчив презрительную мину, расхохоталась ученая девица.

— Нехорошо! — повторил Савва.

— Вы не галантны и не умеете обходиться с образованной дамой. Вот она, Сербия! Я должна здесь прозябать! Ах, боже мой, это ужасно, тяжко, страшно! Швейцария, только Швейцария! — злобно отчеканила девица.

Савва смутился еще больше.

— Вам не переубедить ее! — с ехидством заметила другая.

— Я хотел только напомнить о долге матери, хозяйки и сербки! — тихо ответил святой.

— Об этом вы расскажите своему покойному батюшке, а не мне! Это, господин директор, сказочки для детей, а не для эмансипированной дамы! — снова затараторила поклонница Швейцарии.

— Думается мне, что вы ошибаетесь!

— Охо, хо! Так-так… прекрасно! Я ошибаюсь, а вы правы?! Ха, ха, ха!.. Вы правы! Замечательно!.. А знаете ли вы, что с вашими понятиями вы не годитесь для занимаемой вами должности. Обязанности хозяйки! Вы мыслите средневековыми понятиями. Тогда роль женщины была ограничена домом, а сейчас, как вам известно, все обстоит иначе. Теперь женщина равноправна с мужчиной. Женщина должна принимать участие во всех общественных делах, во всех, понимаете? Так же, как и мужчины. По вашему, я должна купать детей, варить обед, а вы, мужчины, будете заниматься политикой, участвовать в выборах, писать книги, занимать государственные посты, ездить на охоту, кататься верхом, посещать кафе! Этого бы вы хотели?! Чем я, скажите на милость, отличаюсь от мужчины? Я преподаю, интересуюсь политическими событиями. Мужчины могут курить, а мы нет? По какому это заморскому закону?! Мне это непонятно. Я не курю только потому, что мне не хочется, но стоит мне захотеть, и уж поверьте, я не посчитаюсь с чужим мнением. Культура поставила меня на одну доску с мужчиной! Я не какая-нибудь забитая крестьянка, которая только и делает, что моет горшки, — так и сыпала ученая девица, каждое слово сопровождая жестикуляцией.

— Ты вполне права! —согласилась ее подруга.

— Совершенно верно, я тоже согласна! — прибавила третья.

— Ах, Швейцария, Швейцария!

Насколько туго приходилось святому Савве в его новом положении, видно из его письма, адресованного в рай святому Петру. Письмо это не попало в руки адресата, ибо почтальоны не знали, где находится рай. Им подчас неизвестно местонахождение Обреновца, не говоря уже о каком-нибудь пункте вне земного шара. Обычно они пишут: «Возвращается за ненахождением адресата», Савва не допускал мысли о том, что в раю могут не знать святого Петра, райского ключника. А впрочем, всяко бывает. Быть может, фузионисты сорвали выборы и в наказание бог посадил его на пенсию, после чего он вынужден был переселиться по бедности в какой-нибудь глухой городишко.

Благодаря всему этому письмо попало к нам в руки и мы можем привести его целиком. Вот оно:

«Дорогой Петр,

Я терплю здесь такие муки, каких не пожелаю ни живому и ни мертвому. Чудная это страна. Не будь я сербом, я с удовольствием посмеялся бы над всеми несуразностями, но у меня от них сердце разрывается. Одно нелепее другого в этой стране, а митрополит хуже всех.

Плакать хочется, когда его видишь. Он глупее всех! Удивляюсь, по правде сказать, как все это допускает господь? Почему издевается он над этим народом и этой страной? Сейчас опять спорят из-за этих дьявольских пушек, просто ужас. Я не могу больше выдержать и убегу отсюда, даже если бог казнит меня и всыплет мне пятьдесят горячих. Ну, а женщины здесь форменные чучелы. Стыдно на улицу выйти. Придешь на Калемегдан подышать свежим воздухом, но вынужден затыкать нос из-за отвратительных запахов. Все разодеты богато, роскошно, хотя все по уши в долгах. Не разберешь, кто из них какого сословия. Задерут юбки и вертятся как Рахиль, у которой, помнишь, были шашни с Лукой? Кстати, что с ней стало? Ты подразни там Луку немного.

Здешние женщины ни о чем не думают, словно они не сербки. Это было бы еще простительно тем женщинам, которые выполняют обязанности хозяйки и матери, но как посмотришь, что вытворяют наставницы Высшей женской школы, зарыдать хочется. Редко кто из них серьезно относится к своей деятельности.

Я с ними справиться не могу… Сегодня я подробно сообщил обо всем богу и просил его определить меня на пенсию или дать возможность вернуться обратно, так как в Белграде, помимо всех прочих глупостей и гадостей, невозможно жить из-за дороговизны. Я просто голодаю, поверишь ли мне? Если так и дальше будет, то придется мне влезть в долги.

Женщины здесь странные. Они удивляются моим понятиям, а я их не понимаю. Многие настолько раздражительны, что невозможно с ними разговаривать. Одна чуть мне глаза не выцарапала. И из-за чего? Из-за пустяков, брат, поверь! Надо, говорю ей, приучать учениц к труду, а она как подскочит да закричит: «Вот еще, хорош резон!»

— Труд и труд; уметь готовить и стирать, шить и вязать — все это необходимо хозяйке, не сидеть же ей, закинув ногу на ногу… — начал было я, но они завизжали и налетели на меня, словно осы:

— Разве мы готовим кухарок и уборщиц, а не образованных девушек? Это безобразие! — загалдели они.

— Ах, старый черт!— крикнула одна.— Поглядите на него, он, видно, считает нас судомойками, — и набросилась на меня. Чуть глаза не выцарапала, едва палкой отбился от нее. Никогда никого не ударял, а тут, брат, прщрлось, да простит мне господь.

Вот, дорогой мой Петр, — жаловался святой Савва, — видишь, как я здесь мучаюсь. Если бог не снизойдет к моей просьбе, я все равно сбегу отсюда. Сходи к нему, пожалуйста, покажи это письмо, объясни мое положение и замолви за меня словечко. Если богу угодно было меня наказать, то уж большего наказания не придумаешь. Пусть пошлет сюда Параскеву или Магдалину, кого угодно, только бы мне избавиться от этой напасти. Я иду в канцелярию, как на виселицу. Ждешь каждую секунду, что какая-нибудь наставница исцарапает тебя, как кошка».

Так жаловался и негодовал святой Савва в письме к своему другу святому Петру. Через несколько дней он сбежал из Сербии.

(Далее)

Этот рассказ не выдуман мною. Еще в детстве я читал об одной любопытной Высшей школе, но чтобы читателю мой рассказ был ближе и понятней, будем считать, что это наша Высшая женская школа.

С незапамятных времен в ней владычествуют лишь, «ученые» дамы. Если бы наш простодушный крестьянин увидел, как они, водрузив очки на нос и закинув ногу на ногу, глубокомысленно изучают толстенную книжищу, дымя папиросой, он покатился бы от смеха. А потом наверняка стал бы рассказывать об этом всему селу, но ему никто не верил бы, как не верили черногорцы рассказам воеводы Драшко о Венеции[1].

Итак, эти «ученые» дамы занимаются науками, чему-то обучают, ссорятся, как и подобает женщинам — живые же они создания, — но больше всего, конечно, сплетничают, иногда выходят из себя, плачут, часто без всякой причины начинают петь, словом, вершат возвышенную просветительскую миссию.

Но в жизни не может все идти гладко. Так случилось и с заведыванием Высшей женской школой: оно было из рук вон плохо. То и дело менялись директора. Управляли ею женщины, управляли мужчины, но ничего хорошего де получалось. Стоит в школе появиться новому директору, как все наставницы приходят в волнение и день-два жужжат, словно пчелы, а потом начинают кричать:

— Не годится он, не годится, развалит нашу школу!

Подобные сцены повторялись из года в год, так что и самому богу надоело. И милосердный бог решил положить конец непорядкам, послав с небес такого директора, который стал бы управлять школой спокойно, мудро, чисто райскими методами и обратил бы ученых девиц к научным занятиям.

Бог вошел в свой рабочий кабинет и вызвал начальника рая святого Петра. Петр явился с пером за ухом и какими-то папками.

— Что это такое?

— На подпись, господи! — ответил Петр, отвесив низкий поклон.

Бог просмотрел бумаги и горько усмехнулся. Святой Петр, проверяя документы вновь поступивших, обнаружил, что трое новичков прибыли в рай с фальшивыми справками и под чужими фамилиями. Все трое были сербы.

— Кто же им выдал эти документы? — сердито спросил бог.

— Сербские попы, разумеется. Беда мне с ними, жулики известные. Глазом не успеешь моргнуть, как они уже провели тебя за нос…

— Так, так… Но об этом после… Мне думается, что в Сербии надо либо упразднить это сословие, либо сменить митрополита! — как бы про себя добавил бог, отодвинул бумаги и продолжал: — Я вызвал тебя по другому поводу.

Петр почтительно склонил голову.

— Видишь ли, Петр, в Сербии очень плохо обстоит дело с Высшей женской школой. Я больше не в состоянии выносить все эти дрязги и выслушивать жалобы на управление школой. Вот и решил я послать туда какого-нибудь небожителя, авось это поможет утихомирить их и восстановить порядок. Посоветуй мне, кого бы из сербов, обитающих в раю, можно было бы направить туда директором.

— В последнее время, господи, сербы все больше в ад попадают. В раю находятся лишь простые неграмотные люди, большей частью старые. Министры же, митрополиты и попы в пекло угождают. Я предложил бы послать на землю преподобную Параскеву.

— Прекрасно, она умеет ладить с женщинами, но все-таки хорошо бы согласовать это с референтом православной церкви святым Лукой.

Пришел Лука и, низко поклонившись, сказал:

— Я сам собирался прийти к тебе, господи!

— Тебе нужно что-нибудь?

— Нужно, господи, твое разрешение на получение аванса.

— Как, опять? Ведь ты только что брал. Кончено, запрещу я в раю пить ракию!.. На сей раз прощаю, но впредь смотри! Кого бы нам послать из рая директором Высшей женской школы, а?

Лука задумался, потом развел руками и сказал сокрушенно:

— Трудную ты задал задачу!

— Петр предлагает Параскеву.

— Можно и Параскеву, — согласился Лука, вертя в руках заявление.

Загремел гром, блеснули молнии, задрожали все семь небес, и явилась Параскева с шестого неба. Она служила там «сестрой милосердия».

— Дочь моя, Параскева, решили мы направить тебя в Сербию директором Высшей женской школы.

Завопила, заревела преподобная Параскева:

— Если согрешила я в чем перед тобой, господи, то пошли лучше меня в ад, не смогу я с женщинами справиться.

Сжалился господь. Не хотел он посылать Параскеву ни насильно, ни по закону небесному, который в раю почитается больше, чем у нас в Сербии. Бог ничего не мог поделать и отпустил Параскеву.

Вызвали Магдалину, вызвали пресвятую Марию, огненную Марию, но все они отвечали, как Параскева. Хотел было господь послать святую Екатерину, но она оказалась католичкой. Ломал бог голову, ломал, кого бы послать в эту школу. И вдруг Лука говорит:

— Знаешь что, господи? Пошли-ка ты Савву[2], сербского просветителя. Лучше его не найти на это место.

Кликнули Савву.

Савва вошел тихо, смиренно поклонился и остановился у порога.

— Подойди ближе, чадо мое, — сказал бог.

Приблизившись, Савва пал перед господом на колени.

— Не хочешь ли ты, Савва, вернуться в Сербию и стать директором Высшей женской школы? Если ты согласен, я тотчас напишу указ и прикажу выдать тебе пособие на дорожные расходы.

Савва, наш просветитель, вместо ответа заплакал от великой радости. Заплакал так же, как оплакивал когда-то смерть своего отца Немани[3]. Наплакавшись, он поднялся, поцеловал край божьей мантии и произнес:

— Господи, сегодня счастливый день моей жизни. Теперь я смогу продолжить много веков назад начатое дело просвещения моего народа.

Обрадовался бог, что все так хорошо кончилось, обнял Савву, поцеловал его в лоб и написал такой указ:

«Мы,

господь бог Саваоф,
милостью и волею своею
властелин
всех просторов и всей вселенной,
всех небес, предметов и душ, постановляем:
назначить управителем Высшей женской школы в Белграде

Савву — Растко Неманича

Саваоф, собственноручно».

Святой Петр скрепил указ райской печатью и поставил сйою подпись под божьей:

«При сем присутствовал и поставил печать хранитель райской печати,

Петр, собственноручно.»

Лука написал сопроводительное письмо в министерство просвещения, снабдил Савву паспортом, а бог распорядился выдать ему дорожное пособие из «Фонда сербского просвещения».

— Но эта статья бюджета уже израсходована, господи!

— На что же?

— Святому Илье дали на порох — для стрельбы! Немного дали книжным референтам и просветительской комиссии, а остальное взяли черногорцы: им неизменно покровительствует владыка Негош[4].

— Ох, все стреляет Илья, словно хочет перепробовать все пушки Шкоды. Мечется, как дурак, по небесам! — недовольно сказал бог, вынул деньги из своего кармана и дал Савве на дорогу.

На прощание бог сказал ему:

— Слушай, Савва, по дороге на землю заверни на луну — там живут сербы, если только они еще «не свалились с луны». Есть среди них несколько членов Академии наук, там находится Главный совет по делам просвещения, там же обитает и великий философ Бранислав Петрониевич[5]. Он развернул там такую грандиозную деятельность, что скоро начнет конкурировать со мной. Передай привет этому величайшему человеку на земле.

Савва завязал узелок на епитрахили, чтобы не забыть божьего поручения, и двинулся по облакам к луне.

На луне Савва пробыл недолго. Попытался он разыскать тех сербов, о которых говорил бог, но они, грешники, уже «упали с луны». Святой немного отдохнул, осмотрел окрестности, сфотографировал самые интересные пейзажи, послал несколько открыток с луны друзьям в рай и мирно продолжал свой путь на землю.

Уже перевалило за полночь, когда Савва явился в Белград. Часы на Саборной церкви показывали час ночи. Несмотря на позднее время, Савве захотелось пройтись по белградским улицам. Нигде ни живой души. Изредка попадется ночной сторож — стоит, прислонившись к стене какого-нибудь дома. Открыты только ночные механы. Чьи-то хриплые голоса выкрикивают похабную песню, около стойки дремлет хозяин, сонные цыгане назойливо скрипят на скрипках. Святому тяжело было глядеть на это отвратительное зрелище, и он двинулся дальше. Вдруг на Теразии[6] он увидел два освещенных окна в двухэтажном доме.

— Интересно, кто это бодрствует? — спросил Савва ночного сторожа.

— Это министерство! — ответил сторож.

— А не знаешь, кто там, в этой освещенной комнате?

— Это господин статистик, очень усердный, пожалуй самый усердный чиновник во всей Сербии. Он всегда засиживается за полночь.

— Что же он делает?

— Читает романы, работает — рассказы, что ли, пишет? Все в Белграде считают его самым исполнительным чиновником.

«Наверно, сидит здесь, чтобы дома сэкономить дрова!» — подумал добрый святой и зашагал дальше.

(Далее)

 

[1] Воевода Драшко – один из героев поэмы черногорского поэта П. Негоша «Горный венец».

[2] Святой Савва (в миру Растко Неманич) – первый сербский архиепископ (1220), святой патрон страны.

[3] Стеван Неманя – основатель сербской династии Неманичей (1159 г.), отец Растко Неманича, названного в монашестве Саввой.

[4] Речь идет о правителе Черногории, знаменитом поэте Петре Петровиче Негоше.

[5] Бранислав Петрониевич – реакционный философ-идеалист.

[6] Теразия – площадь в центре Белграда.