Tag Archive | Читальня

Театр в провінції (1/3)

Дехто каже: «Таланти в провінції гинуть, так і ли­шаючись непоміченими!» Звісно, кожен має право го­ворити, що йому заманеться, аби тільки влади не чіпав; але я гадаю, що це неправда. Перш ніж розпо­вісти про артистів, яких я відкрив, хочу вам, дорогі читачі, сказати, що в провінції все помічають і ці­нують кожен талант набагато більше, ніж у столиці.

Усі ми тут знаємо, як бухгалтер Любо вміє приго­тувати закуску з редьки, присмачивши її олією та оцтом, і, повірте, за це незмірно шануємо та поважа­ємо його і навіть регулярно даємо йому можливість удосконалювати свій талант! А якої ви думки про Василькову смаженину? Що хочете собі думайте, але ми цінуємо його дар вище, ніж бєлградець цінує дар якогось свого поета-лірика!

Я оце недавно довго міркував над таким: чого це не перелітає у мій двір Лазин зозулястий півень? Ламав собі голову, мабуть, більше, ніж якийсь там історик над тою чи іншою давноминулою подією, і врешті дізнався-таки від слуги, що півня зарізали, коли до Лази приїжджала в гості його тітка Цака. Слуга мені розповідає про це, а моя сусідка стоїть у вікні й собі озивається: «Жаль такого півня, ми вчора згадували його з Митою. Звикли, знаєте, що ж тут дивного?»

Багато ми говорили про нього, а це ж усього-навсього півень, і тільки.

Громадська думка тут пильно стежить за всім, що діється довкола. І найменша дрібниця не уникає при­скіпливого обговорення. А в Белграді напише редак­тор найкращу передову статтю — і ніхто про неї ані гугу; натворить, скажімо, якийсь державний діяч дурниць, за які весь народ розплачується, — і хоч би що йому, ще й шапки перед ним скидають.

У провінції: сяде троє грати в преферанс, і вже в ка­в’ярні за іншими столами стає порожньо, всі збираю­ться коло гравців. Кожен мерщій хапає стілець в одну руку, а бокал з пивом — у другу й підсувається ближ­че. Якщо нема де сісти, то заповзяті болільники стають довкола й пильно стежать за кожною картою, супро­воджуючи гру бурхливими дебатами, які часто бувають набагато гострішими, ніж у народній скупщині, коли там розглядаються особливо важливі питання!

Писар Миша одного разу викинув трефову десятку, а притримав чирвову даму й програв четверту взятку аптекареві Пері, який запросив його до кав’ярні, щоб «пригостити». Підвів людину той Пера, і громадська думка так нещадно затаврувала його, що він, їй-богу, цілий день не смів навіть поткнутися до корчми. Було йому соромно за свій вчинок.

Люди дбають про все, усім цікавляться; то як мені не говорити про це рідкісне й знаменне явище в нашій провінції!

Кав’ярня «Хлібороб» — звичайна собі корчма, де зу­пиняються селяни, коли приїжджають до міста. Дере­в’яні незастелені столи, великі незграбні стільці дов­кола них; посередині велика залізна піч, біля якої взимку сидять селяни, гріються, курять, чвиркають крізь зуби і п’ють ракію; стіпи пообліплювані всіля­кими оголошеннями та розпорядженнями міської упра­ви; долівка цегляна, вікна засиджені мухами. Примі­щення велике, але повне воно буває тільки в суботу, коли базарний день, в інші ж дні тут сидить троє-четверо завсідників за осьмушкою каламутної сивухи й завзято позіхають з ранку до вечора, а дехто в обід їсть капусту або гуляш і плямкає губами, аж ляскіт іде по корчмі. Звичайно, цей заклад не вартий був би такої уваги, якби на дверях ліворуч од шинквасу я не побачив написане крейдою, трохи навскоси й криву­лясто: «Ремісницька читальня». Під ним стояло: «Хто не член, вхід без дозволу заборонено», — а ще нижче іншим почерком: «Янча Дж. із Златокоп винен від суботи 5 зл. З0 гр.».

Читальня не краще обставлена, ніж корчма. Посе­редині великий стіл, а довкола нього кілька стільців; біля стіни дерев’яна полиця, і на ній кілька книжок та газет, вкритих товстим шаром пилу; біля книг, у кутку полиці, лежить дві колоди карт і дошка для записів.

Читальня нараховує близько двадцяти членів, пере­важно ремісників. Голова читальні — перукар Стева, а скарбник і свого роду бібліотекар — швець Лаза. У будень вони бувають рідше, а в святкові дні — завжди.

Сьогодні свято, і ось вони зібралися. Надворі холод­ний лютневий день, через те всі присунулися ближче до печі. За столом сидять маляр Йова і бондар Васа, вони грають у «жандарма». Голова читальні Стева підсів до вогню й розгрібає жар, щоб засмажити м’яса на сніданок. Лаза читає газету і час від часу дивиться, як ті двоє грають у карти.

— Ой калино ти зелена! — му гиче Йова, міркуючи, чим походити.

— Ой калино… — і собі починає Васа, але раптом за­уважує: — Сімка на вісімку не йде.

М’ясо в печі шкварчить, і по кімнаті шириться приєм­ний запах. Стева перевертає м’ясо, облизує пальці й вигукує:

— Ох, і смажепинка буде знаменита!

— Гаразд, ось валет, біс його вхопи! — каже Йово, кидаючи карту.

— Мені вже аж слина в роті котиться, — промовляє Васа й дивиться на Стеву.

— Бачиш, свині подорожчали, — озивається Лаза, відірвавшись від газети.

— Ану ж, корчмарю, дай нам хліба, — просить го­лова.

— Ой калино ти зелена! — знову мугиче Йова, роз­глядаючи карти.

Зібрання в читальні проходили тихо та мирно, і хто б міг подумати, що це товариство згодом заснує театр, але, мабуть, так уже було передбачено провидінням.

Приїхала до нашого містечка якась мандрівна трупа й оголосила, що покаже лише три вистави. Вхідна ціна була невисока, і народу навалило повно.

Прийшли й Лаза та Стева і багато хто з членів читальні. Одразу ж після першої вистави Стева з Лазою повели таку мову.

— Загребли вчора ввечері п’ять, а то й шість добрих взяток! — мовив Лаза й задумався, ніби щось підра­ховуючи.

Стева теж думав, крутив головою, загинав пальці й після довгого мовчання врешті прорік:

— Бач, як вони вміють жити!

І знову настала мовчанка, яку порушив Лаза глухим зітханням, а потім додав:

— Так воно: якісь пройдисвіти загрібають гроші, а ти страждай, працюй — і хоч би що тобі!

— Тринди-ринди — і грошики в кишені! — злобливо підхопив Стева.

Ця розмова, як багато подібних, так би й лишилася розмовою, якби через кілька днів не сталась одна подія.

Якось надвечір Стева й Лаза прийшли в «Хлібороб» па чарку. Входять, а там за столом сидить кілька під­майстрів, і між ними один з тих артистів, що показу­вали виставу.

Артист — парубок років двадцяти, високий, міцний, з дуже приємним обличчям. Він зсунув капелюха на потилицю, від чого пишні чорні кучері спали йому на лоба, і, жваво розмахуючи руками, промовляв щось палко, ніби декламував. Обертався до кожного й ди­вився йому просто у вічі. Усі за столом мовчали, слу­хали з роззявленими ротами. У голові в кожного вини­кали фантастичні видива, і кожен як думав, так і пи­тав, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Скільки можна заробити? — поцікавився хтось.

— Непогано, на добре життя вистачить. Але ми не ганяємося за багатством, — продекламував артист.

— Ну, а коли б заощаджувати? — запитує підмайстер-гребінник.

Ледве артист відповів йому, прибравши належної пози, як уже його запитує миловарчук:

— А начальство не лає вас?

— Що? Мене? Щоб я лайку терпів? — вигукнув го­лосно артист, тицяючи пальцем себе у груди.

Запала мовчанка, а він обвів усіх поглядом, встав із стільця і ще запальніше повторив:

— Щоб я лайку терпів?.. — потім відступив трохи назад і, покивавши головою, зареготав: — Ха-ха-ха, щоб артист лайку терпів! O, ні!

І всміхнувся поблажливо.

Поки точилася ця розмова, Стева й Лаза стояли коло печі й уважно прислухалися до неї.

Усі замовкли.

— Але старших слід поважати! — втрутився Стева.

— Я он своїм челядникам даю прочуханки, а коли пе слухають, то й виганяю! — майже водночас озвався й Лаза.

— Краще вмерти, ніж кривду терпіти! — гнівно ви­гукнув артист і, помовчавши, вже додав тихіше, роз­тягуючи кожне слово: — Моя держава — сцена; зі сво­їм мистецтвом я можу обійти увесь світ і житиму краще, ніж будь-хто з тутешніх господарів. Я кинув трупу через несправедливість: режисер хотів підсу­нути мені роль комедійного персонажа, а я — трагік.

Лаза кілька разів кивнув головою, наче розумів усе, що той говорить: «Так, так, авжеж, звичайно», — а на­справді не міг собі взяти втямки, що то комедійний персонаж, а що — трагік.

— Не захотів, щоб він підсовував мені комічну роль! — знову палко й голосно заговорив артист.

— Звичайно, звичайно, це неподобство, це негарно, — підтакує Лаза, а сам думає: «Що він хотів йому під­класти?» — і та «комічна роль» видається йому чимось дуже гидким і паскудним.

— Угу, певна річ, — знехотя процідив крізь зуби Стева і після короткої паузи запитав жвавіше: — То скільки, кажеш, можна взяти за одну виставу?

— Та воно, — почав артист, — як вам сказати… — Це він вимовив, примруживши ліве око, а голову заки­нувши трохи назад, і ступнею правої ноги постукав по долівці.

У головах юних підмайстрів виникають райдужні картини. Кожне слово молодого лицедія вимальовує в їхній уяві нові світи, чарівні, привабливі, і вже їхнє дотеперішнє заняття видається їм геть осоружним. Особливо розпалилась уява в Миливоя та Сими, які були без роботи. Миливой знав столярне ремесло, а Сима кравецьке.

Миливой так захопився тою розповіддю, що наливав собі чарку за чаркою, випиваючи їх одним духом; а Сима був щось не в настрої, весь час йорзав на стільці, ніби не міг дочекатися, коли можна буде по­говорити з артистом віч-на-віч. Поволі смоктав ракію й безперестану спльовував.

— Можна багато заробити, але треба чесно ділити­ся! — сказав артист на закінчення.

Лаза і Стева про щось задумались, але з їхніх облич видно було, що й самі вони не вірять у те, що ду­мають.

— А гарні артисточки є?— питас захмелілий Миливой, підморгуючи Симі, й стукає підмайстра-гребінника по плечу: — Ну, що скажеш, Томо?! — Він захо­диться сміхом, устає з стільця й ще замовляє собі ракії.

— Якби такі, як ота, що була царицею Милицею! — в тон йому кидає корчмар Спира.

— Вукосава, далебі, краща! — не погоджується Тома, теж уже захмелілий.

— Кислий виноград, діти! — озивається Стева, потя­гуючись.

— Зате вони освічені! — басом, якось зверхньо про­мовляє артист.

— Звичайно, авжеж! — підтакує Лаза, киваючи го­ловою…

Ще якийсь час порозмовляли й поволі розійшлися. Залишилися тільки артист, Миливой та Сима.

Розмова точилася жвава й запальна аж до півночі, і Миливой, сповнений натхнення, так пригощався, що Сима ледве дотяг його додому.

На вулиці темно, дме холодний вітер, жбурляє сні­гом в обличчя. Миливой заточується, спотикається, і Сима тримає його, мало сам не падаючи.

— Ходімо до «Корони»! — уперся Миливой, а Сима його не пускає.

— Знатимеш, враже, що тобі шабля скаже! — горла­нить Миливой, відпихаючи Симу від себе.

— Ну годі, ходімо спати, не товчися поночі, — вмо­вляє його Сима.

— Відступися, враже, бо навпіл розсічу! — не вга­ває Миливой і підносить праву руку ніби з шаблею, ліву ногу відставляє назад, а правою ступає наперед, зігнувши її в коліні.

Після того вечора минуло днів три-чотири, як ви­гнали зі служби якогось Йову Івича, писарчука. І не­відомо за що. Подейкують, нібито наш депутат хотів прилаштувати свого небожа, якого витурили з сьо­мого класу гімназії, і от, щоб звільнити йому місце, вигнали бідного Івича.

Тепер Івич найчастіше буває в компанії з артистом, що відколовся від свого товариства.

Івичеві щось близько З0 років. Волосся в нього довге, шапка зсунута на потилицю. Розповідали, ніби він колись був статистом у мандрівному театрі, хоча й закінчив шість класів гімназії. Закрутив був любов з якоюсь артисткою, та батько, дізнавшись про те, не­гайно забрав його додому. Батько досить заможний чо­ловік, а його приятелі на той час були при владі, то вони й допомогли йому прилаштувати сина писарчу­ком.

Тепер, видно, в Йові знову прокинувся потяг до те­атрального мистецтва.

Артист (я й забув сказати, що звати його Гаврило Михайлович) з Йовою часто заходили до читальні й вели там довгі розмови зі Стевою, Лазою та іншими членами товариства. У корчмі вони ввечері зустріча­лися з підмайстрами, передусім із Симою та Миливоєм.

Внаслідок тих їхніх розмов одного дня в містечку з’явилося таке оголошення:

«Члени Л-цької читальні вирішили власними сила­ми створити міський театр. Директором новоствореного театру призначено п. Й. Івича, колишн. тутешн. писаря; головним режисером — досвідченого артиста п. Гаврила Михайловича, добре відомого глядачам. В роботі театру братимуть участь члени читальні. При­бутки від вистав надходитимуть у розпорядження ке­рівництва названої читальні для придбання газет, книг і особливо веселих комедій для нашої публіки, а також патріотичних п’єс.

Повідомляємо про це шановних громадян і просимо в них усілякої допомоги, щоб цей благородний заклад процвітав на славу нашого міста.

Перша вистава відбудеться в «Хліборобі». Гляда­чам буде роздано написані від руки плакати з іменами дійових осіб, а пізніше такі плакати друкуватимуть у тутешн. друкарні.

Театр називатиметься «Міський театр ім. Юг.- Богдана».

Дирекція».

Унизу дописано:

«Нам бракує актрис, тож хто бажає, хай звернеться до дирекції для спроб і подальшого зарахування з доброю платою, при тому можна буде кожішй другий день займатися своїми справами».

І виник театр. Корчма «Хлібороб» одразу набула гучної слави, а вулиця, на якій вона стоїть, стала пожвавленішою та люднішою. Кожен із цікавості йшов туди, а там уже заглядав і до корчми, щоб побачити, що в ній діється. Насправді ж у корчмі було як завжди; попервах усі приготування відбувалися в читальні. Директор клеїв з паперу шоломи; маляр Йова, засу­кавши рукави, в кутку, на дошках, обтягнутих папе­ром, малював ліс; кравець Прока в протилежному кут­ку шив із старих підкладок одяг для святого Сави, сто­ляр Миливой стругав шаблі і мечі з ялинових київ; артист товк якусь суміш — виготовляв бенгальський вогонь. А інші гасали по місту й шукали старий одяг, кремінні пістолі, чорногорські шапки, турецькі шаблі тощо. Коли не заглянеш туди, завжди там кипить робота.

Повно дітей у вікнах і цікавих городян у самій чи­тальні: одні виходять, інші входять. Всяк, хто вийде, лише здвигне плечима і всміхнеться, мовляв, ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Працювали тут не тільки вдень, а й увечері, особ­ливо ж, коли після тривалих переговорів товариству нарешті вдалося взяти у крамаря Кости гасу в кредит.

— Нещасний скупердя! — сердився артист. — Ніби театр утече з його пляшкою гасу! — А потім почав лаяти корчмаря, що той наперед вимагає від нього гроші за харч: — Свині, та й годі, от і працюй для них! — І він так сильно тупнув ногою об підлогу, як тільки личить тому, хто грає «трагічних героїв».

Сяк-так подолавши всі перепони, члени читальні по­чали репетиції.

Найважче було домовитися, хто гратиме Пелу в Стеріїній «Злій жінці», бо жодна жінка так і не зголоси­лася до трупи. А кожен вважав себе мужчиною і не хотів грати жіночої ролі. Мало не побилися, але, слава богу, артист перекричав усіх і пригрозив, що він плюне на все, якщо його не слухатимуть. Отже, цю роль дали малярові Йові, бо встановили, що він схожий на Пелу.

— Пело, сядь коло мене! — дражнячись, смикнув його Миливой, коли той після розподілу ролей, ледве стримуючи лють, докінчував малювати якісь вікна.

— Відчепися, собако! Не гавкай! — огризнувся Йова, замахуючись пензлем.

Усіх розпирало від сміху, але ніхто не наважувався сміятися, щоб не було сварки. Хтось уже в дверях гук­нув:

— Пело, не сердься!

Лається Йова на чім світ стоїть; кинув у гребінника пензлем, рвонувся, щоб спересердя порвати свої тво­ріння.

Знову крик і буча. Ледве вмовили його, що то жарт і не треба його приймати близько до серця.

— Кожну роль потрібно грати з любов’ю, — декламує артист, закінчуючи свої повчання про мистецтво.

(Наступна частина)

Театр в провинции (1/3)

Говорят, многие таланты в провинции не находят себе применения и пропадают зря. Чтож, каждый волен говорить, что хочет, лишь бы властей не задевал; но, мне думается, подобные утверждения лишены всякого основания. Не буду пока говорить об актерах, которых мне тоже довелось видеть, скажу только, дорогие читатели, что именно в провинции всем интересуются и перед любым талантом преклоняются гораздо больше, чем в столице.

Всем нам тут хорошо известно, как умеет писарь Люба приготовить редьку, приправив ее маслом, уксусом, и, поверьте, его так высоко ценят и уважают, что всегда стараются дать ему возможность усовершенствоваться в своем мастерстве! А что вы думаете о Васильке чевабджии[1]. Думайте что хотите, но мы и его самого и его талант ценим гораздо выше, чем белградцы талант прославленного лирического поэта!

Вот совсем недавно я долго размышлял, почему не видно больше на моем дворе пестрого петуха сапожника Лазы? Я ломал голову над этим вопросом, может быть, гораздо больше, чем некоторые историки над объяснением какого-нибудь исторического события, и, наконец, узнал от работника, что петуха зарезали, когда к Лазе приходила в гости тетка Цака. Работник рассказывает мне об этом, а соседка моя высовывается из окна и говорит: «Ох, жаль такого петуха. Как раз вчера мы толковали с Митой. Привыкли, знаете, к нему, да и вам, видно, без него скучно?!»

Долго еще мы так рассуждали, а это ведь был только петух, не больше.

Общественное мнение недремлющим оком следит за каждым шагом любого из нас, и всякое, даже самое незначительное событие подвергается всестороннему обсуждению. В Белграде напишет журналист замечательную передовую статью, а о ней и словом не обмолвятся; или, скажем, допустит государственный деятель ошибку, пагубную для всего народа, а его не только к ответу не тянут, но, наоборот, почтительнейше склоняются перед ним.

Иное дело провинция. Сядут трое играть в преферанс, и сразу другие столы в кафане опустеют, ибо каждый, подхватив одной рукой стул, другой — недопитую чарку, подсаживается к играющим. Если негде сесть, не беда — ярые болельщики будут стоять вокруг стола и зорко следить за каждым движением игроков, ведя бурные дебаты, которые бывают куда более оживленные, чем при обсуждении важнейших вопросов в Народной скупщине!

Писарь Миша отдал трефовую десятку, попридержав червонную даму, и проиграл четвертый раз подряд аптекарю Пере. Осрамился человек, и общественное мнение так резко его осудило, что он, ей-богу не вру, так и не появился больше в тот день в кафане. Стыдился своей ошибки.

Вот как люди пекутся у нас обо всем и следят за поступками каждого; так могу ли я пройти мимо одного из ряда вон выходящего события в нашем городишке?

Кафана «Пахарь» — такая же, как и другие в нашем местечке; здесь обычно останавливаются крестьяне, приезжающие в город. Некрашеные столы без скатертей, вокруг них громоздкие грубые скамьи; посреди комнаты большая железная печь, возле которой зимой располагаются крестьяне — греются, курят, поплевывают и пьют ракию; стены увешаны разными объявлениями и общинными приказами; пол выложен кирпичом; окна засижены мухами. В просторной комнате бывает людно только в базарные дни, по субботам, а в другое время сидят днем трое-четверо за стопкой ракии и усердно зевают; иные заходят в середине дня поесть капусты тушеной или жаркого и чавкают при этом на весь трактир. Это место не привлекло бы моего внимания, если бы на двери слева от стойки я не заметил кривую с разъезжающимися буквами надпись мелом: «Читальня ремесленников». Ниже добавлено: «Посторонним вход без разрешения воспрещен», а еще ниже, уже другим почерком: «Янча Дж. из Златокопа в субботу остался должен 5 грошей и 30 пара».

Обстановка в читальне не лучше, чем в кафане. Посредине большой стол со скамьями; вдоль стены полка, на ней несколько книг и газеты, давно уже покрывшиеся толстым слоем пыли; с краю на полке лежат две колоды карт и грифельные доски.

В читальне около двадцати членов, в большинстве ремесленники. Председатель читальни цирюльник Стева, а кассир и в некотором роде библиотекарь — сапожник Лаза. В будни посетителей мало, зато по праздникам полно.

Сегодня воскресенье, а потому все в сборе. Морозный февральский день, и потому стол придвинут поближе к печке. За столом маляр Йова и Васа-печник играют в «жандарма». Стева разгреб жар в печке и поджаривает мясо к завтраку. Лаза читает газету, то и дело поглядывая на играющих в карты.

— Калина ты зеленая, — напевает Йова, соображая, что бы ему подкинуть.

— Калина ты… — присоединяет свой голос Васа, но вдруг обрывает песню — семерка с восьмеркой не идет.

Мясо в печке шипит, и по комнате распространяется приятный аромат. Стева помешал жаркое и, облизывая пальцы, говорит:

— Ну и здорово же поджарено!

— Ой, одни жандармы, черт бы их побрал! — сокрушается Йова и бросает карту.

— У меня уже слюнки потекли, — говорит Васа и косится на Стеву.

— Пишут, свиньи подорожали, — замечает Лаза, прервав чтение.

— Принесй-ка нам хлеба, хозяин, — просит председатель.

— Калина ты зеленая, — снова затягивает Йова, разбирая карты.

Вот так, спокойно и мирно, проводили они время в читальне, и кому могло прийти в голову, что это общество организует театр; но, видимо, на то была воля провидения.

Приехала в наше местечко бродячая актерская труппа и объявила, что даст только три представления. Билеты были дешевые, и поэтому или еще по какой причине, бог его знает, только театр оказался битком набит.

Побывали там и Лаза со Стевой в числе многих других, и после первого же представления повели между собой такой разговор, сидя в читальне.

— Собрали они вчера динаров пятьдесят — шестьдесят! — задумчиво говорит Лаза, будто подсчитывая в уме.

Стева тоже задумывается, вертит головой, считает на пальцах и после долгих размышлений высказывает:

— Хорошо им, видно, живется!

Опять наступает длительное молчание, которое прерывает Лаза с глубоким вздохом. Он добавляет:

— Вот как оно, проходимцы, бездельники, а денежки им так и текут, я же надрываюсь, спины не разгибаю, и все без толку!

— Ни за что столько денег загребли! — подхватывает со злостью Стева…

Этот разговор на том бы и кончился, как и все пустые разговоры, если бы не произошло вскоре одно событие.

Как-то вечером отправились Стева с Лазой к «Пахарю». Вошли в кафану и видят — за столом сгрудилось много подмастерьев, и между ними актер — один из тех, что давали представления.

Это молодой человек, лет двадцати с небольшим, высокий и сильный, с очень приятным лицом. Шляпа у него сдвинута на затылок, длинные черные кудри падают на лоб. Он с жаром говорит о чем-то, оживленно жестикулируя. Обращается он ко всем поочередно и при этом смотрит прямо в глаза. Все слушают молча, разинув рты, не спускают с него глаз, ловят каждое слово. Под влиянием его речей в головах слушателей возникают чудесные планы, и по ходу своих мыслей они пока только задают вопросы и ожидают ответа с большим нетерпением.

— А сколько можно заработать? — спрашивает один.

— Живем не тужим — вот сколько: но мы не гонимся за богатством, — декламирует актер.

— Значит можно и скопить кое-что? — спрашивает подмастерье гребенщика.

Актер приготовился ответить и принял уже соответствующую позу, но подмастерье мыловара вдруг перебил его:

— А ругает тебя хозяин?

— Меня?! Я стану терпеть ругань? — вскричал актер, тыча себя перстом в грудь.

Молчание. Актер окидывает взглядом всех по очереди, встает и еще более заносчиво повторяет: «Я стану терпеть ругань?», — затем выпятил грудь, вскинул головой и расхохотался:

— Ха, ха, ха! Артист не позволит издеваться над собой! Как бы не так!

И он стал смеяться, как взрослые смеются над ребенком, не понимающим значения слов, которые он произносит.

Стева и Лаза стояли возле печи и внимательно слушали весь этот разговор.

Все примолкли.

— Но ведь начальство-то нужно уважать! — вмешивается Стева.

— Я своих подмастерьев ругаю как хочу, а не послушаются — рассчитываю, — вторит ему Лаза.

— Погибну за правду, но не потерплю измывательства над собой! — воскликнул актер и, помолчав, сказал уже спокойнее, отчеканивая слова:

— Мое государство на подмостках; со своим искусством я обойду весь свет и буду жить лучше, чем любой здешний хозяин! Я ушел из театра из-за несправедливости; антрепренер хотел сделать из меня комика, тогда как я трагик по призванию.

Лаза закивал головой в знак того, что все хорошо понял, и крикнул:

— Да, да, конечно, конечно! — хотя и «комик» и «трагик» заставили его не на шутку призадуматься.

— Я не позволю ему навязать мне комическую роль! — еще громче, с важностью заявляет актер.

— Конечно, конечно, это безобразие, это никуда не годится, — подхватывает Лаза, которому «комическая роль» представилась чем-то очень противным, а про себя думает: «Что это ему хотят навязать?»

— Да, правильно, — цедит сквозь зубы Стева и, помолчав, спрашивает с интересом:

— Сколько, ты говоришь, можно получить с представления?

— Знаешь, — начинает актер, — можно… можно, как это сказать… — Он закидывает голову, прищуривает один глаз, притоптывая ногой по полу.

В головах юных подмастерьев роятся увлекательные планы. Каждое слово молодого актера открывает перед их глазами новые миры, полные чего-то необыкновенного, манящего, а теперешнее занятие вызывает у них все большее отвращение. Особенно сильно заработало воображение у Миливое и Симы, не имевших сейчас работы. Миливое обучен столярному ремеслу, а Сима — портновскому.

Миливое, весь красный, осушил свою чарку до дна и потребовал еще, а Сима что-то пригорюнился и заерзал на стуле: не терпелось ему поговорить с актером с глазу на глаз. Он тоже попивает ракию, то и дело отплевываясь.

— Заработать можно много, надо только справедливо распределять! — заканчивает артист давно начатую фразу.

Лаза и Стева погружены в раздумье, но на лицах их видна какая-то растерянность.

— А что, есть красивые артистки? — спрашивает вдруг Миливое, подмигивает Симе, хлопает по плечу юного гребенщика и восклицает: — А, Тома, как ты думаешь? — Заливаясь смехом, он встает и снова прикладывается к ракии.

— Уж не та ли, что играла царицу Милицу? — замечает хозяин Спира.

— Скорее, пожалуй, Вукосава! — прибавляет Тома и тоже густо краснеет.

— Зелен виноград, дети! — изрекает Стева, потягиваясь.

— Зато образованные дамы! — высокомерно басит артист.

— Да уж конечно, само собой! — подтверждает Лаза, кивая головой.

Поговорили в таком же духе еще некоторое время и постепенно разошлись. Остались только актер, Миливое да Сима.

Оживленно беседуя, засиделись далеко за полночь, а вдохновившийся Миливое так напился, что Сима еле притащил его домой.

На улице темно, холодно, колючий снег слепит глаза. Миливое громко икает, шатаясь из стороны в сторону, а Сима старательно поддерживает его,

— Зайдем в «Корону»! — требует Миливое, но Сима крепко держит его.

— Видишь, Вук, как Милош дерется[2], — орет, подражая актеру, Миливое и отталкивает Симу.

— Спать идем, нечего дурака валять по ночам, — кричит Сима.

— На-а-азад, Вук, или я убью тебя! — вопит Миливое и, как бы защищаясь, поднимает правую руку с воображаемой саблей, выбрасывая вперед правую ногу, согнутую в колене…

Спустя дня три-четыре после этого вечера разнесся слух: уволили со службы Йову Ивича, практиканта. За что — неизвестно. Говорили, будто нашему депутату понадобилось определить на службу своего племянника, выгнанного из седьмою класса гимназии; чтобы освободить ему место, прогнали бедного Ивича.

Теперь Ивич сдружился с актером, порвавшим со своей труппой, которая еще несколько дней тому назад покинула наш город.

Ивичу около тридцати лет. Он носит длинные волосы, кепка всегда сдвинута на затылок. Окончил он, как рассказывают, шесть классов гимназии, еще в юности попал статистом в бродячий театр и влюбился в какую-то актрису. Но вмешался отец, заставил его бросить это занятие и вернуться домой. Человек довольно богатый, отец сумел с помощью приятеля, близкого к властям, выхлопотать для Йовы место чиновника-практиканта, на котором он и пребывал вплоть до последнего времени.

Теперь всем стало ясно, что у Йовы проснулась старая любовь к театральному искусству.

Актер (я забыл сказать, что его зовут Гавриил Михайлович) с Йовой часто приходили в читальню, вели долгие разговоры со Стевой, Лазой и другими ее членами и чуть не каждый вечер встречались в кафане с подмастерьями, а чаще всего с Симой и Миливоем.

Из этих разговоров и родилось однажды объявление следующего содержания:

«Члены Л—ской читальни решили собственными силами основать гражданский театр под управлением г. Й. Ивича, бывшего здешнею писаря, и под постоянным художественным руководством хорошо известного публике опытного артиста г. Гавриила Михайловича, и при участии членов читальни; весь доход поступает в распоряжение правления вышеупомянутой читальни и предназначается для приобретения газет и книг, но главным образом для постановки веселых представлений для нашей публики, как и патриотических пьес.

Мы обращаемся к уважаемым гражданам и просим оказать нам как можно большую помощь, чтобы это благородное учреждение могло процветать на гордость нашего города.

Первое представление будет дано в «Пахаре»; граждане получат программы с перечнем имен участвующих, написанные от руки, в дальнейшем же они будут печататься в местной типографии.

Театр будет называться «Гражданский театр Юг-Богдана[3]».

Правление».

Внизу была приписка:

«Поскольку не хватает артисток, то каждая желающая может обратиться в Правление по вопросу проверки и приема за хорошее вознаграждение; днем же можно заниматься своими делами.

Вышеупомянутое правление».

Так начал свое существование театр. Кафана «Пахарь» сразу широко прославилась, а улица, где она находилась, словно ожила. Каждый, подгоняемый любопытством, спешил в кафану узнать, что происходит. Но жизнь там шла обычным порядком, так как первые приготовления велись в читальне. Управляющий мастерит бумажные колпаки; маляр Йова, засучив рукава, малюет в углу лес на оклеенных бумагой досках; портной Прока в другом углу шьет из старой подкладки одеяние дли святого Саввы; столяр Миливое выстругивает из еловых досок сабли и мечи; актер толчет смесь дли бенгальского огня. Другие рыщут по городу в поисках старых костюмов, пистолей, черногорских шляп, турецких сабель. Одним словом, работа идет полным ходом.

На окнах весь день висят ребятишки, и и читальне толпятся любознательные граждане. Уходя, они пожимают плечами и небрежно бросают с усмешкой: «Давайте, давайте, посмотрим!»

Работали не только днем, но и по ночам, особенно с тех пор, как после длительных переговоров Обществу удалось получить у бакалейщика Косты керосин — и в кредит.

— Презренный торгаш! — злился актер. — Будто театр сбежит из-за его литра керосина!

Достается потом и хозяину механы за то, что требует деньги за еду вперед.

— Стоит ли стараться для таких свиней?! — горячо восклицает он и топает ногой с таким видом, какой приличествует трагику.

Мало-помалу преодолев все преграды, приступили к репетициям.

Самым трудным оказалось найти исполнителя на роль Пелы из «Злой жены» Стерии[4], — до сих пор в группе не было ни одной женщины, а никому из мужчин, даже на сцене, не хотелось быть женщиной. Дело едва не кончилось потасовкой, но, слава богу, актер, перекричав всех, пригрозил бросить все, раз его не слушают. В конце концов эта роль досталась маляру Йове, так как все нашли, что он очень похож на Пелу.

— Пела, сядь со мною! —съязвил Миливое, когда после распределения ролей Йова, злой как черт, стал домалевывать какие-то окна.

— Цыц, собака! Замолчи! — гаркнул маляр и замахнулся кистью.

Все готовы были прыснуть со смеху, но во избежание ссоры сдержались.

— Не сердись, Пела! — крикнул кто-то в дверь.

Йова сыплет отборными ругательствами, швыряет кистью в гребенщика и грозит изорвать готовые уже декорации.

Снова шум и гам. Лишь после пространных разъяснений актера порешили считать все шуткой и не обижаться.

— В каждую роль нужно вкладывать всю свою душу! — с пафосом поучает актер, заканчивая очередную лекцию об искусстве.

(Далее)

 

[1] Чевабджия – мастер приготовления чеваба, мясного блюда.

[2] Речь идет о двух героях народного эпоса: Вуке Бранковиче и Милоше Обиличе.

[3] Юг-Богдан – персонаж народного эпоса.

[4] Йован Стерия-Попович (1806–1856) – известный сербский поэт, прозаик и драматург.