Tag Archive | Чиновник

Страдия (3/12)

(предишна страница)

Тъкмо затворих вратата след себе си, свалих от дрехите си разните ордени и седнах изморен и изтощен да си отдъхна, когато чух, че някой почука.

— Да! — казах. И какво друго можех да кажа.

В стаята влезе човек в градски дрехи, с очила. (За да не споменавам постоянно, трябва да се има пред вид, че всеки гражданин в тази страна беше повече или по-малко отрупан с ордени. Трябва да кажа, че когато идвах с полицая към хотела, видях един човек, когото влачеха в затвора, защото откраднал обувки от някакъв дюкян. Но и на неговата шия висеше орден. „Какъв е тоя орден?“ — попитах полицая. „Това е орден за заслуга в областта на просветата и културата“ — отвърна той сериозно и студено. „Какви са тия заслуги?“ — „Той беше файтонджия при бившия министър на просветата. Надарен файтонджия!“ — отговори полицаят.) Значи, влезе при мен човек с очила на носа си, направи дълбок поклон (което, разбира се, сторих и аз) и се представи като висш чиновник на Министерството на външните работи.

— Радвам се! — казах аз, изненадан от това неочаквано високо посещение.

— Вие сега за пръв път ли идвате в нашата страна, господине? — попита ме той.

— За пръв път.

— Вие сте чужденец?

—Да, чужденец.

— Идвате тъкмо като по поръчка, вярвайте ми! — възторжено се провикна висшият чиновник.

Това ме озадачи още повече.

— Имаме едно вакантно място за консул. Тук вие бихте имали, което е главно, добра заплата и добри добавъчни безотчетни суми за представянето на страната в разни случаи. Тези средства, разбира се, вие ще харчите за ваши лични нужди. Вие сте възрастен, опитен човек, а службата ви е лека — пропагандиране на нашата народна идея в местата, където живеят наши сънародници под чуждо управление… Дойдохте тук сякаш по поръчка. Вече повече от месец се измъчваме, търсейки подходяща личност за тази важна длъжност. За останалите места, дал господ, имаме чужденци. Имаме евреи, гърци, цинцари (откъде са се взели те тук?)… А вие, ако смея да попитам, какъв сте по народност?

— Как да ви обясня, аз и сам още не зная… — казах засрамен и тъкмо щях да му разкажа своята тъжна семейна история, когато той ме прекъсна, плесна възторжено с ръце и започна да скача из стаята от радост.

— Прекрасно, прекрасно!… Просто не може да бъде подобре… Само вие ще можене да изпълнявате съвестно такава възвишена задача. Веднага отивам при министъра и след няколко дни ще може да тръгнете— каза извън себе си от радост висшият чиновник и хвръкна да съобщи на своя министър важното откритие.

Веднага шом си отиде, аз седнах и подпрях главата си с ръце. Съвсем не можех да повярвам, че всичко, което досега видях в тази страна, е вярно. Някой почука пак.

— Влез.

В стаята влезе елегантно облечен господин. Той също се представи за висш чиновник в някакво министерство. Каза ми, че идва при мен по нареждане на господин министъра във връзка с важна работа, Аз му изразих задоволството и щастието си от тази чест.

— Вие сте чужденец, нали?

— Да.

Той ме погледна с уважение, смирено се поклони до земята и тъкмо щеше да заговори, когато аз го прекъснах с думите:

— Моля ви се, господине, кажете ми как се казва вашата страна?

— Не знаете ли? — отвърна той и ме погледна с още поголям респект и покорност. — Страдия! — добави той и се отдръпна малко назад.

„Интересно съвпадение! Така се казваше и възвишената, героична страна на моите деди“ — помислих си аз, но нища не му казах. Попитах пак:

— С какво мога да ви бъда полезен, уважаеми господине?

— Въведена е нова длъжност — управител на държавните стопанства. От името на господин министъра аз се осмелявам да ви помоля да приемете тая висока и патриотична длъжност… Вие навярно вече няколко пъти сте били министър?

— Никога не съм бил!

— Никога?… — ахна той от почуда. — Тогава навярна сте заемали някоя висока длъжност с няколко заплати.

— Никога не съм заемал такива постове!

Висшият чиновник сякаш онемя от учудване. Не знаейки какво да предприеме по-нататък при тоя безпрецедентен случай, той се извини, че ме е обезпокоил. След това каза, че за нашия разговор ще уведоми господин министъра, и си отиде.

На другия ден във всички вестници писаха за мен. В някои вестници беше публикувана следната бележка:

Човек-чудо! В нашия град от вчера пребивава един чужденец, който сега е на шестдесет години, а никога досега не е бил министър и не е получил нито един-единствен орден. Той никога не е заемал никаква държавна длъжност, нито е получавал някога заплата. Наистина това е може би единствен случай в света! Както узнахме, този човек-чудо се намира в хотел „Наше скъпо измъчено отечество“. Много хора го посетиха вчера и твърдят, че той не се различава ни най-малко от другите хора. Ние ще се постараем да се осведомим по-подробно за живота на това загадъчно същество, което положително ще представлява голям интерес за нашите уважаеми читатели. По възможност ще гледаме да поместим в нашия вестник и негова снимка.“

Другите вестници съобщаваха горе-долу същото със следната прибавка:

„… Освен това узнахме от достоверен източник, че този чуден човек е пристигнал с важна политическа мисия.“

Правителственият вестник от своя страна учтиво опроверга тези слухове по следния начин:

„Глупавите опозиционни вестници в своята побърканост измислят разни лъжи и разпространяват обезпокояващи слухове, че в наглата страна бил пристигнал някакъв чужденец на шестдесет години, който, както тези дебелаци казват, уж никога не е бил министър, нито чиновник, нито има някакви ордени. Тези невъзможни и съвсем невероятни слухове могат да измислят и разпространяват със зла умисъл само ограничените, бедни и изкуфели глави на сътрудниците на опозиционния печат. Но ще има да взимат, защото измина вече, слава богу, цяла седмица, откакто днешният кабинет е на власт, а положението му нито веднаж не е било разклатено, както желаят простаците от опозицията.“

След тези бележки около хотела, където бях на квартира, започнаха да се тълпят хора. Спират се, гледат, зяпат, едни си отиват, други идват. Така по всяко време около хотела стои голяма тълпа, а през нея си пробиват път продавачите на вестници и книжки. Те викат, колкото им глас държи:

— Нов роман: „Човекът-чудо“ — книжка първа!

— Нова книга: „Приключенията на един старец без ордени“.

Продаваха още много други такива книжки.

Дори един кръчмар бе сложил фирма: „Кръчма — Човекът-чудо“. На голямо табло бе нарисуван човек без отличия. Народът започна да се събира около това чудовище и полицията, разбира се, какво да прави, в интереса на обществения морал забрани съблазняващата картина.

На другия ден бях принуден да променя хотела. Когато вървях по улицата, трябваше поне за приличие да нося няколко ордена, за да не обръщам внимание на хората.

Като чужденец, имах възможност да се запозная веднага с изтъкнати личности и министри и да бъда бързо посветен във всички държавни тайни.

Също така имах честта веднага да посетя всички министри в техните кабинети.

Най-напред отидох при министъра на външните работи. Тъкмо когато влизах в коридора, където чакаха доста хора, за да бъдат приети от министъра, един прислужник съобщи на висок глас:

— Господин министърът не може да приеме никого, защото е полегнал на дивана да си поспи малко!

Посетителите се разотидоха, а аз се доближих до момъка и му казах:

— Ако е възможно, съобщете на господин министъра, че един чужденец желае да бъде приет.

Като чу думата „чужденец“, прислужникът се поклони учтиво и влезе в кабинета.

Изведнаж двукрилата врата се отвори и се показа възпълничък, нисък човек, който се поклони, усмихна се доста глупаво и лично ме покани да вляза.

Министърът ме доведе до едно кресло и ме намести да седна, а той седна срещу мен, кръстоса крак върху крак, прокара доволно ръка по кръглия си корем и започна:

— Много се радвам, господине, че ме посетихте. Аз съм слушал много за вас… Да си призная, тъкмо исках да си легна и да поспя малко… Е, пък и какво друго да правя?… Нямам работа, а време доста и просто не зная за какво да се захвана.

— Ако смея да попитам, господин министре, какви са отношенията ви с другите страни?

— Е, какво да ви кажа?… Добри са, добри са, тъй да се каже… Да си призная откровено, не съм имал случаи много да мисля по това, но по всичко личи, че са много добри, много добри… Не ни се случи нищо лошо, освен дето на север ни затвориха границата за износ на свине, а от юг анутите от съседната страна нахълтват и плячкосват нашите села… Но това е нищо!… Това са дреболии.

— Жалко, че не можете да изнасяте свине! А чух, че ги имате доста във вашата страна — забелязах аз учтиво.

— Имаме, слава богу, доста, има доста, но как да е, ще се изядат и тук. Сега ще станат още по-евтини. Но в края на краищата какво щеше да стане, ако нямахме свине? Пак трябваше да се живее — отговори той равнодушно.

По-нататък министърът ми разказа, че е изучавал горско стопанство, а сега чете с готовност статии за животновъдството, че смята да се сдобие с няколко крави и да отглежда телета, защото от тази работа може да се получат добри доходи.

— На кой език най-много четете? — попитах аз.

— На нашия език. Аз не обичам другите езици и не поисках да уча нито един от тях. А не съм и почувствувал нужда от чужд език. Специално за моята длъжност това не е нужно. А и ако се яви такава нужда, лесно е да се поръча специалист от чужбина.

— Точно така — одобрих аз неговите духовити и оригинални мисли, като не знаех и сам какво друго бих могъл да сторя.

— Вие обичате ли пъстърва? — попита ме министърът след известно мълчание.

— Никога не съм ял.

— Жалко, това е много хубава риба. Собствено деликатес! Вчера получих от един приятел няколко парчета. Извънредно хубава работа!…

След като още известно време поговорихме така за важни неща, аз се извиних на господин министъра, че със своето посещение може би съм го обезпокоил във важните му държавнически задължения, сбогувах се и си тръгнах.

Той любезно ме изпрати до вратата.

(следваща страница)

На розпутті

І

Веселин Савкович — дрібний чиновник в одній великій белградській установі. Природно, він мусив працювати настільки більше, наскільки менша була його зарплата. Та працював він більше, ніж треба! Приходив на службу десь за годину до початку, а йшов додому останнім.

Він був не тільки працьовитий — за це його завж­ди хвалив навіть сам шеф, а й сумлінний, знаючий, досвідчений у своїй справі чиновник.

Та й мусив бути таким, бо тільки працею й ста­ранністю міг забезпечити себе та свою сім’ю шмат­ком хліба.

— Чи ти здурів, що так надриваєшся?! — якось ска­зав йому один його товариш.

— Треба, — відповів Веселин, не відриваючись від роботи.

— Знаю, що треба, але це вже понад усяку міру! Тут працюєш як віл, ще й додому роботу береш, — знову промовив його товариш, дістав табакерку з тютюном і заходився скручувати цигарку.

Веселин перервав на хвилинку роботу, подивився на нього сумним поглядом, далі тихо зітхнув і мо­вив:

— У мене сім’я!

— То й що? — запитав той.

— Якщо мене виженуть з роботи, куди подінуся з жінкою та чотирма дрібними дітьми?— відповів Ве­селин і знову поринув у справи.

Замовкли обидва. Веселинів товариш запалив ци­гарку й глибоко замислився.

І справді, Веселинова працьовитість дала добрі на­слідки. Одного дня шеф викликав його до себе й ска­зав, що дуже задоволений виявленою ним старанні­стю та наполегливістю, за що його першого з-поміж усіх порекомендував на підвищення зарплати. Крім того, подбав, щоб йому наприкінці року за бездоган­ну дворічну службу видали премію в сумі сто ди­нарів золотом.

Веселин ледве дочекався кінця роботи й побіг додо­му, щоб порадувати свою дружину несподіваним ща­стям.

Після вечері, коли діти поснули, вони сиділи до­пізна удвох і радилися, як найкраще розподілити ці сто динарів. Склали цілий план, що кому з дітей ку­пити.

— Миці (найстарший синок) купимо нові черевич­ки, — сказала дружина й погладила дитя по личку.

— Гаразд, купимо, — задоволено погодився Веселин і теж підійшов до сина й поцілував його.

Тут мала Видиця схлипнула крізь сон і попросила води.

— А що цій малій купимо?— запитав Веселин.

— Їй мама купить нове пальтечко, — відповіла дружина.

— Але ж і гарно їй буде в ньому!

— Мамина квіточка, — мовила дружина й поцілува­ла доню.

Частину з тих грошей вирішили відкласти на випа­док якої хвороби чи лиха.

Після цього завели мову про підвищення платні.

— То тепер ти кожного місяця одержуватимеш на двадцять динарів більше? — запитала дружина.

— На двадцять.

Дружина одразу почала прикидати, як найкраще ви­користати цю надбавку, а Веселин думками полинув ще далі в майбутнє, мріючи про ще вищу платню і гарне життя в достатку.

— Було б добре, поки діти малі, заощадити який гріш, — повідомила дружина висновок із своїх мірку­вань.

— Поки діти підростуть, то й платня моя збільши­ться, — відказав Веселин.

Обоє замовкли. Тільки чулося, як рівно дихали діти, і це було приємніше за найсолодшу музику. Подружжя почувало себе щасливим і думками линуло в ще щасливіше майбутнє.

II

Не минуло й місяця від того часу, і шеф знову по­кликав Веселина до свого кабінету.

— Я викликав вас в одній дуже важливій справд… — почав шеф і замовк, міркуючи, як далі повести роз­мову. А по ньому було видно, що ця розмова йому не дуже приємна. Потер лоба й очі рукою і повів далі: — Це, власне, ваша особиста справа, але… я прошу й хочу тільки застерегти вас… Зрештою, воля ваша… — тут шеф підвівся з крісла, закурив і став мовчки ходити сюди й туди.

Веселинові аж дух перехопило від якогось лихого передчуття. Він то червонів, то бліднув. Пим оволоді­ло нетерпіння швидше почути кінець початої шефом фрази. На лоб виступив піт, і він обтер його рукою.

Шеф раптом став, подивився на Веселина й запи­тав:

— Ви знаєте, що завтра муніципальні вибори?

— Знаю.

— За кого думаєте голосувати?

Веселин зблід і відчув, як під ним підкошуються ноги. Мовчав довго, забувши, що шеф чекає відпо­віді.

— Ви ще молодий, але старанний, у всьому точний і, звісно, зробите гарну кар’єру на державній службі, якщо будете виконувати все, що від вас вимага­ється…

Шеф знову замовк. Веселин не відповів нічого, якийсь холодок поповз йому під серцем. Його мрії про щаслцве майбутнє лопались, наче мильні буль­башки, а перед очима вимальовувалася картина без­просвітних злиднів і горя. Він уже наперед міг перед­бачити, чим закінчиться його розмова із шефом.

Шеф дістав з кишені аркуш паперу, на якому були записані імена кандидатів, і, простягнувши Веселинові, мовив:

— За цей список маєте голосувати!.. Зрештою, не думайте, що я вас силую! Як хочете. Я тільки, як старший, радив би вам голосувати за цих шановних людей, — я голосуватиму за них. Не гоже було б, якби ви, хоч і молодший, були не разом із вищими чинов­никами… Подумайте про це. Робіть як знаєте… Мо­жете голосувати й за противників теперішнього ре­жиму, але в такому разі за ті всі пеприємності, що можуть вас після цього спіткати, нарікайте самі на себе… А зараз можете йти… Я хотів лише по-друж­ньому застерегти вас… — і шеф замовк.

Веселин тримав у руці аркуш паперу й непритомно дивився на виписані там прізвища. Шефові слова зчи­нили цілий хаос у його душі.

Запала тиша. Час від часу дзеленчав дзвоник у коридорі, і тоді гупали кроки кур’єра Сима, рипіли двері то в одному, то в другому кабінеті, чулися го­лоси; двері знову грюкали, й знову човгали Симові чоботи, а потім на якусь хвилину наставав спокій.

Веселин аж позаздрив Симові й, сам не знаючи чому, забажав поступитися йому своїм місцем, а са­мому стати на його.

— Ви одружений?— перервав шеф мовчанку.

— Четверо дітей у мене, — відповів Веселин і поди­вився крізь вікно на подвір’я.

Там дроворуб саме різав дрова. Веселин задивився на пилку, що швидко вгризалася в деревину. З-під неї сипалась тирса і, підхоплена вітром, притрушува­ла дроворубове благеньке пальто, що лежало біля козлів.

«Ріже дрова, — подумав Веселин, — і тим годує свою сім’ю… Звичайно ж, і в нього є сім’я!»

Відпиляне поліно впало на землю. Дроворуб випро­стався, поставив пилку, підняв із землі своє пальто, витяг з кишені тютюн і знову кинув пальто на зем­лю, вже трохи далі від козлів.

«Ніхто ще з голоду не вмер», — подумав Веселин. Перед ним постала його сім’я, і він відчув себе зібранішим, сильнішим.

Поки Веселин був зайнятий своїми думками, шеф радив йому добре зважити все, бо від того, мовляв, залежатиме його майбутнє.

— Тим паче, — на закінчення мовив шеф, — ви по­винні бути обачливим, адже у вас, як самі знаєте, четверо дітей. Оце я вам і хотів сказати. А зараз мо­жете йти й робити своє.

«Від учорашнього дня мені почали нараховувати підвищену зарплату— Як радіє моя дружина!.. Вона, сердешна, уже вирішила за першу надбавку набрати собі матерії на плаття… А гарного плаття в неї нема!.. Як вона радіє з того!.. Вона й не підозрює, що може статися за якихось два дні!» — розмірковував Веселин, повертаючись до своєї кімнати.

За своїми переконаннями він належав до опозицій­ної партії. Саме сьогодні вранці він прочитав у газе­ті звернення до всіх членів партії взяти активну участь у виборах і віддати свої голоси за кандидатів опозиції. Крім іншого, там було написане й таке:

«На виборчі дільниці повинні прийти всі члени на­шої партії й голосувати. Хто не з’явиться, того, як недостойного, буде виключено з її рядів».

Веселин перегортав папери, що лежали перед ним на столі, й ніяк не міг узятися до роботи. Не міг зо­середитися, робота не клеїлась.

То думав про ті злигодні, яких він може зазнати, якщо втратить службу, то перед його очима сплива­ли слова: «Як недостойного, буде виключено з її ря­дів».

III

Пригнічений невеселими думками, Веселин схилив голову на руку й задивився у вікно на подвір’я. За шибкою пролітали великі сніжинки, і йому приємно було спостерігати за їхнім тихим, безшелесним падін­ням. Дроворуб і далі різав дрова, а сніг засипав і його, і козли, й дерев’яні цурпалки. Вже й звечоріло, а Веселин навіть не помітив, як швидко сплинув час. Раптом почало темніти. Проти вікна Веселинової кім­нати стояв приватний будинок, і світло з його вікон розлилося по засніженому подвір’ю, відбиваючись від білої поверхні; заблищали окремі сніжинки. Світ­ло осяяло частину якогось дерева перед вікном, і сніг у тому світлі почав мінитися, наче перли. Здавало­ся, все те надзвичайно цікавить Веселина, а він і справді, як ще ніколи, ловив поглядом кожну дріб­ницю, проте в ці враження настирливо вривалися думки про сім’ю і про громадянську гідність. Охоп­лений неспокоєм, він у всьому мимохіть шукав від­повіді й ніби знаходив її. Переводячи погляд з одної речі на іншу, він поволі заспокоювався, думки ясні­шали.

«Голосуватиму за опозицію, хай  роблять що хочуть…» — думав він, дивлячись на вікна, за одним із яких раптово помітив жіночу постать, що з’явилася й зникла, як і її видовжена тінь на освітленій части­ні засніженого подвір’я…

Йому зненацька здалося, що то навмисне було по­дано знак, аби він подумав про дружину й дітей, і його настрій упав. Він глибоко зітхнув. Саме слуга приніс лампу і, як завжди, поставив на столі перед Веселином, який аж здригнувся від несподіванки й подивився на слугу так, мовби хотів сказати: «Хіба ти нічого не знаєш про мої муки, що так байдуже, як і кожного вечора, ставиш лампу?..»

Ще цілу годину просидів так за столом, але навіть не взявся за ручку, аби щось писати. Два-три рази поривався встати й піти, але щось невідоме тримало його; крім того, він просто боявся йти додому. Йому здавалося, що тільки-но він переступить поріг, як одразу всі помітять його зачаєне горе, і тому хотів бути подалі від сім’ї, щоб вона щонайдовше була щаслива і вдоволена…

Хто зна, доки б він отак сидів, терзаючись своїми думками, коли б не увійшов слуга і, як завжди, не сказав йому:

— Усі вже пішли.

— Уже? — здивувався Веселин і встав із-за стола.

— Завжди в цей час розходяться, — мовив слуга.

«Завтра в цей час усе буде вирішено», — подумав Веселин, виходячи, і йому захотілося, щоб якомога швидше поминула ця ніч і завтрашній день.

«Чи буду я приходити сюди й через кілька днів?»— подумав він, ступаючи сходами. І сходи, і коридор, і лампа в коридорі, яка завжди висить трохи криво, і жирно виписані оголошення на стіні, і кур’єр Симо у великих чоботях, і оте його щоденне «на добра­ніч» — усе, геть усе, що до сьогодні було йому таке знайоме, близьке, з чим уже зріднився, тепер стало якимось далеким, чужим, надто ж оте Симове «на до­браніч», яке прозвучало, немов глум.

На вулиці він зустрів свого знайомого і був би об­минув, якби той не зупинив його.

— Чого так похнюпився?— запитав знайомий і ля­снув його по-дружньому рукою по плечу.

— Неважні справи! — відповів Веселин, усміхаючись про людське око.

Знайомий запропонував йому заглянути до кав’ярні. Веселин охоче погодився, щоб якось трохи відтягну­ти своє повернення додому.

— Знаєш, що завтра вибори?

— Та знаю, — відповів Веселин.

— Ми провалимо їх.

— Ще невідомо, — озвався Веселин після короткої паузи якось недбало, задумано.

— Ти ж будеш голосувати?

Веселина аж підкинуло від цього запитання; він ра­дий був утекти, щоб не відповідати на нього, але вод­ночас йому стало соромно, і він, зібравшись з духом, ледь процідив крізь зуби:

— Атож як? Буду голосувати.

— Завтра побачимо, хто насправді, а хто лиш на словах із нами; кожного занотую, хто втече з голосу­вання, щоб потім ткнути його носом, коли стане хва­литися, як він страждає за ідею! — пристрасно говорив Веселинів знайомий.

«І я сказав, що голосуватиму!.. А як же моя сі­м’я?» — подумав Веселин і аж здригнувся від цієї думки.

Йому стало незатишно на душі, він поволі підвівся і вийшов з кав’ярні.

«Куди? — подумав він, опинившись на вулиці. — Чим я порадую дружину? І чого маю спішити?..»

Йому раптом захотілося повернутися назад, і він аж сповільнив ходу. Що ближче додому, то все повіль­ніше ступав, а перед дверима й зовсім зупинився.

З сусідньої кав’ярні линула пісня й музика.

«Веселяться люди!» — подумав заздрісно.

Відчинив двері і, намагаючись надати своєму об­личчю безтурботного виразу, увійшов до кімнати.

— Чого так забарився, чоловіче?.. Вечеря вже за­холола! — мовила дружина, а діти кинулися назустріч батькові, повисли на ньому.

У цю хвилину Веселин відчув себе переможеним. В голові визріло рішення: «Хай голосує за опозицію той, у кого нема сім’ї!» — і він став голубити й цілу­вати дітей.

— Що ти досі робив?— знову запитала дружина.

— Випадково зустрів одного товариша, — відповів він, а в вухах ще лунали слова цього знайомого: «Завтра побачимо, як боягузи позадкують». Згадали­ся й власні слова: «Я буду голосувати!»

«Я сказав, що голосуватиму!»— подумав він, і його обличчя враз посмутніло, на лоб набігли зморшки…

Діти вимагали від нього картинок, а найстарший синок почав нишпорити в нього в кишенях.

— Тихо, діти!.. Та вгомоніться ж нарешті! — грим­нув він раптом сердито, відстороняючи дітей від себе.

Мала Видиця скривила губки, в очах у неї заблища­ли сльози. Веселин подивився на дітей, йому зроби­лося жаль їх, і він подумав: «Вони ж не винні. Чого я кричу на них?!»

Підійшов до доньки, поцілував її, а в голові роїли­ся думки: «Як я можу голосувати?! Яке діло цим дітям до моєї гідності? їм хліба треба, а я, як батько, мушу дбати, щоб він був у них. Не треба було одру­жуватися, то тепер би робив так, як заманеться!»

«Я буду голосувати!» — знову спливла в пам’яті страшна обіцянка, яку він дав у кав’ярні своєму зна­йомому, й нараз відчув себе розбитим, утомленим.

«Яке кому діло до твоєї сім’ї! Ти мусиш бути пе­редусім чесною людиною, а як не можеш прогодува­ти своїх дітей, то це вже твоя особиста справа. Ніхто тебе не тягнув за вуха, щоб ти женився й тепер своє боягузтво прикривав сім’єю. Якщо на те пішло, то завжди можна знайти якусь відмовку — і все гаразд. Але де вирішуються справи державної ваги, де йдеться про громадські інтереси, там слід забути свої дріб’язкові сімейні клопоти!..»— такі думки зринали в його голові, та дитячий голосок, плач або погляд щоразу відганяв їх.

Заснула дружина, спали діти безтурботним сном. Тільки Веселин не міг заснути. Він лежав у ліжку, курив цигарку за цигаркою і час від часу важко зіт­хав. Що далі, то його більше опановував неспокій і страх. Безладні тривожні думки снували в голові, переганяючи одна одну і змагаючись між собою. І то одна брала гору, то друга.

Небо на сході зарум’яніло, а Веселин усе не спав, пригнічений своїми важкими думками: «Що його і куди?»

Важко опинитися на розпутті й не знати своєї до­роги!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

На распутье (картинка из жизни)

I

Веселин Савкович — мелкий чиновник в одном большом белградском учреждении. Получал он мало, и вполне понятно, что работать ему приходилось много. Но он работал даже больше, чем полагалось! Приходил на службу за целый час до положенного времени, а уходил последним.

Кроме того, что был он расторопным, за что его всегда хвалил начальник, он был еще и прилежным, опытным и знающим свое дело.

Он был вынужден быть таким, чтобы своей работой и прилежанием обеспечить кусок хлеба себе и своей семье.

— Глупый, зачем ты так изнуряешь себя? — спросил Веселина его приятель.

— Так надо, — ответил Веселин, не поднимая головы.

— Знаю, что надо, но это же сверх всякой меры! Ты работаешь и дома по ночам, — продолжал его друг и, вынув табакерку, стал свертывать сигарету.

Веселин на минуту оторвался от дела, посмотрел на него долгим взглядом, потом сказал с тихим вздохом:

—  У меня семья!

— Ну и что из этого?

— А что я буду делать с женой и четырьмя детьми, если меня уволят? — спросил Веселин и опять склонился над работой.

Наступило молчание. Друг Веселина зажег сигарету и долго молча курил, глубоко задумавшись.

И действительно, труд Веселина принес хорошие плоды. Однажды начальник вызвал его к себе в кабинет и сказал, что за прилежание и старательность он первому из всей канцелярии повышает ему жалованье, а в новом году, ставя его в пример остальным, выдаст премию в сто динаров золотом за двухлетнюю безупречную службу.

В тот день Веселин едва мог дождаться момента, когда, придя домой, он обрадует жену столь неожиданным и счастливым известием.

После ужина, когда дети уснули, они с женой сидели до поздней ночи, обсуждая, как бы лучше всего использовать эти сто динаров. Они уже рассчитали, чтб купят на эти деньги каждому ребенку.

— Купить бы Мике (старшему сыну) башмаки, — сказала жена и погладила ребенка по щеке.

—  Ну что ж, купим, — радостно согласился Веселин, тоже подошел к сынишке и поцеловал его.

В это время маленькая Видица проснулась, захныкала и попросила, воды.

— А что мы купим ей? — спросил Веселии.

— Ей мама купит новое пальтишко, — ответила жена.

— Какая же она будет хорошенькая в нем!

— Голубка моя, — сказала жена и поцеловала ребенка.

Часть денег они решили отложить на случай нужды и болезни.

После этого заговорили о прибавке к жалованью.

— Значит, теперь ты каждый месяц будешь получать на двадцать динаров больше? — спросила жена.

— Да, на двадцать.

Жена сразу же начала прикидывать в уме, как бы лучше использовать эти деньги, а Веселин перенесся еще дальше в будущее, размечтавшись о дальнейших прибавках и обеспеченной жизни.

—  Я считаю, что сбережения надо делать сейчас, пока дети еще маленькие, — сообщила жена результаты своих размышлений.

— Ну, а потом ведь и жалованье увеличится, — сказал Веселин.

Оба замолчали. Слышалось ровное дыхание детей, и ем это казалось самой замечательной музыкой. Они были счастливы и предавались мечтам о еще более счастливом будущем.

II

Прошло не больше месяца, и начальник снова вызвал Веселина к себе.

— Я вызвал вас в связи с очень важным делом… — начал он и замялся, размышляя, что сказать дальше. По его лицу было видно, что предстоящий разговор был для него неприятен. Он провел рукой по лбу и глазам и про¬должал:

— Конечно, это ваше личное дело, но… вы мне симпатичны, и я хочу вас предупредить… Но повторяю, дело ваше… — При этом шеф поднялся со стула и, молча покуривая, стал расхаживать по кабинету взад и вперед.

У Веселина перехватило дыхание от какого-то предчувствия. Лицо у него то краснело, то бледнело. Он горел от желания поскорее услышать, что скажет начальник. На лбу у него выступил пот, он вытер его рукой.

Вдруг шеф остановился и, посмотрев на Веселина, спросил:

— Вы знаете, что завтра выборы правления общины?

— Знаю.

— А за кого вы собираетесь голосовать?

Веселин побледнел и почувствовал, как пол уходит у него из-под ног. Он молчал долго, будто не понимая, что начальник ждет ответа.

— Вы еще молодой человек, старательный и исполнительный, вы можете сделать хорошую карьеру на государственной службе, если только будете делать то, что от вас потребуют…

Начальник сделал паузу, Веселин ничего не отвечал. Сердце его опять болезненно сжалось. Радостные мечты лопнули, как мыльный пузырь, и сменились предвкушением несчастья и горя для всей семьи. Он уже понял, к чему ведет этот разговор.

Шеф вынул из кармана список кандидатов и протянул Веселину со словами:

— Вы должны голосовать за этих кандидатов!.. Но не думайте, пожалуйста, что я хочу вас принудить! Воля ваша! Я бы только советовал, как старший, голосовать за этих уважаемых людей, как и я буду голосовать за них. Нехорошо, если вы, младший, пойдете против старших чиновников… Подумайте об этом. И сделайте так, как найдете нужным… Можете голосовать и за противников существующего режима, но все возможные неприятные последствия вашего поступка лягут на вас… А теперь можете идти… Я хотел только по-дружески посоветовать… — Начальник опять оборвал фразу.

Веселин держал список и тупо смотрел на перечисленные там фамилии. Слова начальника внесли смятение в его душу.

Наступило молчание. Время от времени в коридоре раздавался звонок, слышались шаги служителя Симы, скрипели двери то в одном, то в другом кабинете, раздавались голоса; потом двери закрывались, шаги Симы удалялись, и опять все смолкало.

Веселин вдруг позавидовал Симе, сам не зная в чем, но в этот момент он бы хотел поменяться с ним положением.

— Вы женаты? — нарушил молчание начальник.

— У меня уже четверо детей, — ответил Веселин и посмотрел через окно во двор.

Во дворе пилили дрова. Веселин засмотрелся на мелькавшую пилу; ветер разносил опилки, ими было засыпано рваное пальтишко пильщика, лежавшее рядом с козлами.

«Пилит, — подумал Веселии,— и кормит свою семью… Ведь, наверное, и у него есть семья?!»

Упал отпиленный кусок бревна. Пильщик выпрямился, потом, отложив пилу, поднял с земли свое пальто, достал табак и снова бросил пальто на землю, теперь уже подальше от козел.

«Никто еще не умирал от голода», — продолжал рассуждать Веселин, мысленно перенесясь к своей семье, и почувствовал, как к нему возвращаются силы.

Пока Веселин предавался таким размышлениям, начальник советовал ему хорошенько все обдумать, потому от этого зависит его будущее.

— На все надо смотреть трезво, ибо у вас, как вы сами сказали, четверо детей. Вот об этом я и хотел вам сказать. А сейчас можете идти.

«Со вчерашнего дня я получаю повышенное жалование… Как довольна моя жена… Она, бедняжка, уже решила на первые дополнительные деньги купить себе платье и так радуется… Ведь у нее нет хорошего платья!.. Ей и в голову не приходит, что может случиться через несколько дней!» — думал Веселин, входя в свою комнату.

Веселин принадлежал к политической партии, бывшей теперь в оппозиции. В это самое утро он прочитал в газете призыв ко всем членам партии явиться на выборы и отдать свои голоса за кандидатов, значащихся в списке оппозиции. «Все члены нашей партии, — говорилось там, — должны явиться на выборы и проголосовать за своих кандидатов. Кто этого не сделает, будет исключен из партии, как недостойный».

Веселин переложил бумаги на столе и хотел было приступить к работе. Но из этого ничего не вышло. Он потерял покой и не мог написать и двух слов.

Он то видел себя безработным, то слышал слова: «Будет исключен из партии, как недостойный».

III

Веселин, погруженный в свои мысли, положил голову на руки и смотрел во двор. Крупные снежные хлопья опускались за окном, и он залюбовался их плавным, бесшумным падением. Пильщик еще работал; снегом запорошило его, и козлы, и дрова. Уже смеркалось, а Веселин и не заметил, как пробежало время. Стало быстро темнеть. Засветились окна в квартире напротив, и снежные хлопья заблестели в освещенных местах. А ветка дерева перед самым окном засверкала словно осыпанная бисером. Казалось, Веселин с большим вниманием рассматривал каждую мелочь, но мозг его неотступно сверлили мысли о семье и гражданской чести. Он был встревожен и бессознательно искал ответа, переводя взгляд с одного предмета на другой. И вдруг он почувствовал облегчение и свободно вздохнул.

«Я проголосую, хотя бы меня уволили за это»… думал он, глядя на освещенные окна, в которых в это время промелькнул и скрылся женский силуэт; тень от него пробежала по освещенной части заснеженного двора.

Почему-то он усмотрел в этом напоминание о жене и детях, и его сразу охватила слабость. Он глубоко вздохнул. В это время вошел служитель с лампой в руках, как всегда, поставил ее на стол перед Веселином, но он вздрогнул от удивления, а в глазах отразился вопрос: «Разве ты ничего не знаешь о моих страданиях, что так равнодушно ставишь лампу передо мной?»

Он сидел еще целый час, но писать даже и не питался. Два-три раза он собирался идти, но не мог подняться, испытывая какую-то тяжесть; он боялся идти домой. Ему казалось, что как только он переступит порог дома, вся эта тяжесть несчастья навалится и на его семью, и ему хотелось как можно дальше отодвинуть этот момент.

Кто знает, сколько еще времени предавался бы он своим размышлениям, если бы служитель не объявил по обыкновению:

— Все уже ушли.

— Разве? — машинально проговорил Веселин и поднялся со стула.

— Всегда уходят в это время, — сказал служитель.

«Завтра об эту пору все уже будет решено?» — подумал Веселин уходя и пожалел, что впереди еще целые сутки.

«Буду ли я впредь приходить сюда?!» — промелькнуло у него в голове, когда он спускался по лестнице, и вдруг все — и лестница, и коридор, и лампа в коридоре, всегда висевшая несколько косо, и множество объявлений на стене, и служитель Сима в огромных сапогах, и это его ежедневное «спокойной ночи» — все, что еще вчера было ему так знакомо и близко, с чем он уже сроднился, показалось сейчас странным, чужим, а особенно это Симино «спокойной ночи», в котором ему почуялось злорадство.

На улице он встретился с одним своим знакомым и прошел бы мимо, если бы тот не остановил его.

— Ты что такой кислый? — спросил он Веселина, дружески похлопывая по плечу.

—  Что-то плохо себя чувствую! — ответил Веселин с натянутой улыбкой.

Приятель пригласил его в механу выпить кружку пива. Веселин с радостью согласился, он пошел бы куда угодно, лишь бы попозже прийти домой.

— Тебе известно, что завтра выборы?

—  Известно.

—  На выборах они провалятся.

— Кто знает, — отозвался Веселин после небольшой паузы задумчиво и рассеянно.

— А ты будешь голосовать?

Веселии вздрогнул и готов был убежать, чтобы только не отвечать на этот вопрос, но тут же почувствовал стыд и угрызения совести и, взяв себя в руки, сказал сквозь зубы:

— Буду!

— Завтра мы увидим, кто занимался пустословием. Завтра перепишут всех, кто не явится на выборы, а потом мы им это припомним, когда они опять начнут строить из себя мучеников за идею! — горячо говорил приятель Веселина.

«Сказал, что буду голосовать!.. А моя семья?» — подумал Веселин и содрогнулся при этой мысли. Он неохотно поднялся, хотя и оставаться здесь было неприятно.

— Куда теперь? — спросил он себя, выйдя опять на улицу. — К жене, чтобы, как недавно, поскорее сообщить «приятные» вести?.. — При воспоминании об этом ему захотелось вернуться, и он замедлил шаг. Чем ближе подходил он к дому, тем медленнее шел, а когда оказался у дверей, остановился.

Из ближайшей кафаны доносились песни и музыка.

«Веселятся люди!» — подумал он с завистью.

Он открыл дверь и с бодрым видом вошел в дом.

—  Где ты задержался?.. Ужин уже остыл! — сказала жена, а дети бросились к отцу и повисли на шее.

В этот момент Веселин почувствовал себя побежденным, а в голове созрело решение: «Пусть голосуют те, у кого нет семьи!» — и он принялся ласкать и целовать детей.

— Где ты был до сих пор? — повторила жена свой вопрос.

— Встретился случайно с одним приятелем, — сказал он, а в ушах зазвучали слова: «Завтра мы увидим, кто окажется трусом», и его собственный ответ, что он будет голосовать; лицо его стало грустным и озабоченным, на лбу собрались морщины.

Дети начали требовать, чтобы он показал им картинки, а старший сынишка залез к нему в карман и стал там рыться.

— Тихо, дети! Не смейте шалить! — крикнул он вдруг и отстранил от себя детей.

Маленькая Видица надула губки, в глазенках заблестели слезы. Веселин посмотрел на нее с жалостью и подумал: «Дети ведь не виноваты. Зачем я кричу на них?!» Он поцеловал девочку, и сейчас же другая мысль пронеслась у него в голове: «Как я могу голосовать?! Разве детям есть дело до моей чести? Им нужен хлеб, а я, как отец, должен приносить его в дом. Мне следовало оставаться холостяком, если я собирался придерживаться такого образа мыслей».

— И я буду голосовать! — вновь услышал он собственные слова, сказанные приятелю в кафане, и почувствовал себя сломленным, усталым.

«Кого касаются твои семейные дела? Ты должен быть в первую очередь честным человеком, а если не можешь прокормить свою семью, то это твое личное дело. Никто не заставлял тебя жениться, и нечего пытаться оправдать свою трусость семейными обстоятельствами. У каждого, дорогой мой. нашлась бы подобная отговорка, и все было бы хорошо. Когда решаются дела общественного значения, мелкие заботы о семье не принимаются во внимание».

Он погружается в такие размышления, но детский голосок, плач или взгляд опять заставляют его колебаться.

Дети спят сладким сном; уснула и жена. Веселину не спится. Он лежит в кровати, курит сигарету за сигаретой, тяжело вздыхает. То, что произошло несколько часов назад, все больше страшит и волнует его. Беспорядочные и тревожные мысли роятся в голове, и то одна, то другая кажется ему правильной.

Уже зарумянился восток, а Веселин все лежал без сна, погруженный в свои тяжелые думы: «Куда идти, на чью сторону стать?»

Тяжело оказаться на распутье тому, кто не знает дороги!

 

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. Н. Кондрашиной)

Страдия (11/12)

(Предыдущая часть)

На следующий день я услышал, что кабинет пал. Всюду – на улицах, в кафанах и частных домах – раздавались веселые песни. Со всех концов Страдии начали прибывать делегации для приветствия нового правительства. Многочисленные газеты были переполнены депешами и заявлениями преданных граждан. Все эти заявления и поздравления, как две капли воды похожие одно на другое, различались лишь обращениями и подписями. Вот одно:

“Председателю совета министров, господину…

Господин председатель!

Ваш патриотизм и великие дела на благо нашей дорогой родины широко известны всей Страдии. Народ нашего округа предается веселью, радуясь вашему приходу к кормилу правления, ибо все мы твердо убеждены, что только вы с вашими сподвижниками в состоянии вывести страну из тяжелого положения, из беды, в которую ввергли ее вредной, антипатриотической политикой ваши предшественники.

Со слезами радости на глазах мы провозглашаем: да здравствует новое правительство!

От имени пятисот человек

(Подпись торговца)”.

Заявления были примерно такого рода:

“Я был приверженцем старого режима, но сегодня, после прихода к власти нового кабинета, полностью убедившись в том, что бывшее правительство действовало во вред государству и что только новое правительство в состоянии повести страну лучшим путем и осуществить великие народные идеалы,  заявляю, что отныне всеми силами буду помогать новому правительству и всюду, в любом месте буду осуждать провалившийся режим, вызывающий возмущение у всех порядочных людей.

(Подпись)”.

Во многих газетах, за день до этого восторгавшихся каждым шагом бывшего правительства, я читал статьи, резко его порицающие и восхваляющие новое правительство.

Просмотрев комплект газет с начала года, я убедился, что то же повторялось при всякой новой смене кабинета. Каждое новое правительство в той же самой форме приветствовалось как единственно правильное, а бывшее обзывалось предательским, плохим, вредным, страшным, гнусным.

Да и заявления и приветствия новому кабинету были от одних и тех же лиц, так же как одни и те же лица входили в состав делегаций.

Чиновники особенно торопятся с выражением преданности новому правительству, в противном случае они поставили бы себя в опасное положение и рисковали бы потерять место. Таких находится мало, и в обществе сложилось о них весьма нелестное мнение, ибо они нарушают хороший и твердо установившийся в Страдии порядок.

Я говорил с одним достойным уважения чиновником о его приятеле, который не пожелал поздравить новое правительство с приходом к власти и из-за этого был уволен с работы.

– Он производит впечатление умного человека, – заметил я.

– Сумасшедший! – ответил тот холодно.

– Я бы не сказал!

– Оставьте, пожалуйста, это – фанатик. Он, видите ли, предпочитает голодать с семьей, вместо того чтобы, как все добропорядочные люди, делать свое дело.

Все, к кому бы я ни обратился с расспросами о таких людях, отзывались точно так же, и более того, общество смотрело на них с сожалением, даже с презрением.

Поскольку у нового правительства были свои срочные дела, а приступить к выполнению их оно могло только после того, как народ через своих депутатов выразит ему полное доверие, в то же время осудив дела бывшего правительства и Скупщины, то старые депутаты оставались на своих местах.

Это меня очень удивило, и я, разыскав одного из депутатов, повел с ним такой разговор:

– Кабинет несомненно падет, ведь Скупщина-то осталась старая?

– Нет.

– Но как же правительство получит полное доверие Скупщины?

– Проголосуем!

– Тогда вы должны будете осудить деятельность бывшего правительства, а значит и свою собственную!

– Какую нашу деятельность?

– Вашу работу с бывшим правительством!

– Мы и осудим бывшее правительство!

– Хорошо, но как же сделаете это вы, депутаты, только вчера помогавшие старому правительству?

– Это не меняет положения.

– Не понимаю!

– Все очень просто и ясно! – сказал он равнодушно.

– Странно!

– Ничего странного. Ведь кто-то должен это сделать:  мы ли, другие ли депутаты. Правительству важна формальность. Видимо, это заведено у нас по примеру других стран, а на самом деле Скупщина и депутаты делают только то, что хочет правительство.

– Зачем же тогда Скупщина?

– Так я же сказал вам: ради формальности, чтобы и у нас, как в других странах, власть выглядела парламентарной.

– Вот теперь я понял! – сказал я, совсем растерявшись от такого ответа.

И депутаты действительно доказали, что умеют ценить свою родину, жертвовать для нее и гордостью и честью.

– Наши предки жизнью жертвовали за отчизну, а мы еще раздумываем, отдать ли за нее всего лишь честь! – воскликнул один из депутатов.

– Правильно! – отозвались со всех сторон.

Дела в Скупщине вершились быстро. Проголосовали доверие новому правительству и осудили деятельность старого, после чего предложили Народному собранию внести изменения в некоторые законы.

Предложение было принято единогласно, изменения в законы внесены, так как без этих изменений и дополнений они мешали кой-каким министерским родственникам и приятелям занять более солидные посты на государственной службе.

Заранее были одобрены все расходы, которые правительство совершит сверх бюджета, после чего Скупщина была распущена, депутаты, уставшие от государственных дел, разъехались по домам отдыхать, а члены правительства, благополучно преодолев все препоны, довольные всеобщим народным доверием, организовали дружескую вечеринку, чтобы с полным правом отдохнуть за стаканом вина от тяжких забот по наведению порядка в стране.

(Далее)

Страдия (3/12)

(Предыдущая часть)

Только я закрыл за собой дверь, освободился от множества орденов и, усталый, измученный, присел, чтобы перевести дух, как раздался стук в дверь.

– Войдите! – сказал я, да и что, собственно, мне оставалось делать?

В комнату вошел изящно одетый человек в очках. (Я уж и не повторяю каждый раз, а это стоит иметь в виду, что все, кто больше, кто меньше, были увешаны орденами. Когда я с полицейским шел в гостиницу, и об этом надо сказать, я видел, как в тюрьму тащили человека, укравшего туфли, так и у него на шее был орден. “Что у него за орден?” – спросил я полицейского. “Это орден за заслуги в области культуры и просвещения!” – серьезно и холодно ответил он. “В чем же его заслуги?” – “Да он, знаете, был кучером бывшего министра просвещения. Талантливый человек!” – ответил полицейский.)

Итак, вошел человек в очках, низко поклонился, что, разумеется, сделал и я, и представился старшим чиновником министерства иностранных дел.

– Очень приятно! – сказал я, пораженный этим неожиданным визитом.

– Вы впервые в нашей стране, сударь? – спросил он меня.

– Впервые.

– Вы иностранец?

– Да.

– Вы приехали как нельзя более кстати, уверяю вас! – пылко воскликнул старший чиновник. Меня это смутило еще больше.

– У нас имеется вакантное место консула. Хорошее жалование, что самое главное, и большая дотация на представительство, которую, разумеется, можно тратить на личные нужды. Вы старый, опытный человек, и обязанности консула не будут для вас обременительны: пропаганда свободолюбивых идей в краях, где народ живет под властью чужеземцев… Как видите, вы появились очень кстати: вот уже больше месяца мы мучаемся, подыскивая на этот важный пост подходящее лицо. На остальные места, слава богу, у нас есть иностранцы. Есть и евреи, и греки, и валахи (откуда только они взялись?!). А вы какой национальности, осмелюсь спросить?

– Да, видите ли, как вам сказать, я еще и сам не знаю! – пристыженный, ответил я и начал ему  рассказывать свою печальную семейную историю, пока он меня не прервал, восторженно захлопав в ладоши и закружившись от радости по комнате.

– Прекрасно, прекрасно!.. Лучшего и не придумаешь!.. Только вы сможете добросовестно выполнить это святое задание. Сейчас же я пойду к министру, а через несколько дней вы можете отправляться в путь! – вне себя от радости проговорил старший чиновник и помчался докладывать министру о важном открытии.

Он вышел, а я сел, опустив голову на руки. Мне никак не верилось, что все, виденное мной в этой стране, правда. Но тут опять кто-то постучал.

– Войдите!

В комнату вошел другой элегантно одетый господин и тоже отрекомендовался старшим чиновником какого-то министерства. Он сказал, что по поручению господина министра пришел ко мне по важному делу; в ответ я выразил свое чрезвычайное удовольствие и радость.

– Вы иностранец?

– Иностранец.

Он с почтением посмотрел на меня, подобострастно поклонился до земли и попытался было что-то сказать, но я прервал его словами:

– Прошу Вас, сударь, скажите, как называется ваша страна?

– Вы до сих пор не знаете?! – воскликнул он и посмотрел на меня с еще большим почтением и подобострастием.

– Страдия! – произнес он и отступил немного назад.

“Странно, но так называлась и удивительная героическая страна моих предков!” – подумал я, но ему не сказал ни слова и только спросил:

– Чем могу служить, милостивый государь?

– Установлено новое звание управляющего государственным имуществом, и я от имени господина министра имею честь просить вас занять этот высокий гражданский пост… Вы ведь не раз бывали по крайней мере министром?

– Нет, никогда не был.

– Никогда!.. – воскликнул он вне себя от изумления. – Ну, тогда, наверное, занимали важный пост с несколькими окладами?

– Никогда.

Старший чиновник потерял дар речи от удивления. Не зная, что предпринять в этом единственном в своем роде случае, он извинился за причиненное беспокойство и, сказав, что о нашем разговоре поставит в известность господина министра, вышел.

Назавтра обо мне писали все газеты. В одной была помещена заметка под заголовком: “Человек-чудо”.

“Вчера в наших краях появился шестидесятилетний иностранец, который за всю свою жизнь ни разу не был министром, не имеет ни одного ордена, вообще никогда не состоял па государственной службе и не получал жалованья. Это единственный случай в мире. Как нам стало известно, человек-чудо поселился в отеле “На милой многострадальной родине”. По уверениям многих, посетивших его вчера, он ничуть не отличается от других людей. Мы примем все меры, чтобы разузнать подробнее о жизни этого загадочного существа, что, без сомнения, представит большой интерес для наших читателей, и при первой возможности постараемся поместить в нашей газете его портрет”.

Другая газета сообщила примерно то же самое с таким добавлением: “Кроме того, из достоверных источников нам удалось узнать, что этот странный человек приехал с важной политической миссией”.

Правительственные же газеты весьма корректно опровергали эти слухи:

“Бестолковые оппозиционные газеты дошли в своем сумасбродстве до того, что измышляют всякую ложь и распространяют в народе возбуждающие слухи, будто в нашу страну приехал шестидесятилетний иностранец, который, как говорят эти болваны, никогда не был ни министром, ни чиновником и даже не имеет ни одного ордена. Такие небылицы и полнейший вздор могут придумать и злонамеренно распространять только ограниченные, жалкие и выжившие из ума сотрудники оппозиционной печати; но заряд их пропадет даром, ибо, благодарение богу, кабинет вот уже неделю находится у власти, и положение его ни разу еще не пошатнулось, как хотелось бы глупцам из оппозиции”.

После этих статеек возле гостиницы, где я остановился, начал собираться народ. Стоят, глазеют, одни уходят, другие приходят, – толпа не уменьшается целый день, и в ней шныряют продавцы газет и книг, истошно крича:

– Новый роман: “Странный человек”, часть первая!

– Новая книга: “Приключения старца без орденов”!

Подобные книжонки предлагались всюду.

Появилась даже кафана под названием: “У человека-чуда”, на ее огромной вывеске красовался человек без орденов. Народ толпился около этого чудища, и полиции волей-неволей пришлось в интересах общественной нравственности убрать эту соблазнительную картину.

Назавтра я вынужден был сменить гостиницу. Чтобы иметь приличный вид на улице, я должен был нацеплять хотя бы несколько орденов, и только тогда на меня никто не обращал внимания.

Как иностранцу, мне была предоставлена возможность познакомиться с виднейшими личностями и министрами и проникнуть во все государственные тайны.

Вскоре я имел честь увидеть всех министров за работой.

Прежде всего я отправился к министру иностранных дел. Как раз в тот момент, когда я переступил порог приемной, где собралось много желающих попасть к министру, служитель громогласно объявил:

– Господин министр не может никого принять: он прилег немного вздремнуть!

Публика разошлась, и я обратился к служителю со словами:

– Сообщите, пожалуйста, господину министру, что его просит принять иностранец.

Едва услышав слово “иностранец”, служитель вежливо поклонился и скрылся в кабинете министра.

Тотчас распахнулись двустворчатые двери, появился коренастый, полный, небольшого роста человек и, поклонившись мне с довольно глупой улыбкой, пригласил войти.

Министр усадил меня в кресло, сам сел напротив, заложил ногу за ногу, с довольным видом погладил себя по круглому животу и начал разговор:

– Я, сударь, много слышал о вас и очень рад познакомиться с вами… Я, знаете ли, хотел соснуть немного… Что делать?.. Свободного времени так много, что просто не знаешь, куда себя деть.

– Осмелюсь спросить, господин министр, какие у вас отношения с соседними странами?

– Э… да как вам сказать?.. Хорошие, хорошие, во всяком случае… Говоря откровенно, у меня не было случая подумать об этом; но, судя по всему, очень хорошие, очень хорошие… Плохого у нас ничего не случилось, только вот на севере запретили вывоз свиней[1], а на юге нападают ануты[2] из пограничной страны и грабят наши села… Но это ничего… пустяки…

– Жаль, что запретили вывоз свиней. Я слышал, их много в вашей стране? – скромно заметил я.

– Да, слава богу, хватает, но это не суть важно – съедят и здесь этих свиней, дешевле только будут; да и что бы получилось, если бы мы вовсе лишились свиней?! Ведь жили бы без них, – равнодушно ответил он.

В дальнейшей беседе он поведал мне о том, что изучал лесоводство, а теперь с увлечением читает статьи о скотоводстве, что собирается приобрести несколько коров и откармливать телят, так как это очень доходная статья.

– На каком языке вы предпочитаете читать? – спросил я.

– Да на своем, родном. Не люблю я других языков и никогда их не изучал. Ни потребности, ни желания такого у меня не было. Мне это совсем не нужно, особенно на данном посту; а если и возникнет в этом необходимость, так ведь легко затребовать специалиста из любой страны.

– Совершенно верно! – одобрил я его остроумные, оригинальные рассуждения, да и что, собственно, я мог еще сказать?

– Кстати, вы любите форель? – спросил он, немного помолчав.

– Я никогда ее не ел.

– Жаль, это прекрасная рыба. Редкое, изысканное блюдо. Вчера я получил от приятеля несколько штук. Исключительно вкусная вещь…

После того как мы поговорили еще некоторое время о подобных важных вещах, я, извинившись перед господином министром, что своим визитом оторвал его, быть может, от важной государственной работы, попрощался и ушел.

Он любезно проводил меня до дверей.

(Далее)

[1] Намек на сербо-австрийские противоречия. Сербия в то время являлась крупным экспортером свиней, главным образом в Австрию. Австрия, пользуясь монополией главного покупателя, в целях политического давления на Сербию время от времени запрещала ввоз свиней и добивалась тем самым очередной уступки от сербского правительства.

[2] Намек на известные инциденты на сербско-турецкой границе в середине 1901 и начале 1902 года. Доманович высмеивает неспособность властей предпринять решительные меры для защиты государственных границ от арнаутов (турецкое название для албанцев).

Страдія (12/12)

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

Страдія (5/12)

(Попередня частина)

Тут мене здивувала сила-силенна людей, що плавом пливли з усіх боків до якогось великого будинку. Вони несли гасла з назвами тих країв, звідки вони прибули, а нижче були слова: «Задля Страдії пожертвуємо всім» або: «Страдія нам дорожча за свиней».

Вулиці мали особливо святковий вигляд, на фаса­дах будинків було вивішено білі полотнища з націо­нальним гербом у середині, всі установи й крамниці закрито, всякий рух на вулицях припинено.

— Що це таке? — запитав я в одного пана.

— Свято. Хіба не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Так про це ж газети вже три дні пишуть. Наш великий державний діяч і дипломат, що має вели­чезні заслуги перед вітчизною, а також вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику, захворів па страшенний нежить, який, з ласки божої, вилікувано щирими стараннями лікарів, і тепер великий та мудрий діяч зможе безперешкодно всі свої зусилля спрямувати на добро та щастя цієї змученої країни її сести її до кращого майбутнього.

Перед будинком великого державного діяча збилося стільки чоловіків, жінок і дітей, що навіть у найбільшу зливу й крапля не впала б на землю. Люди поскидали шапки; у кожній групі неодмінно в кого-небудь ви­глядав із кишені аркуш паперу з текстом патріотич­ної промови.

Ось на балкон вийшов сивий державний діяч, і сто­голосе «слава!» струсонуло повітря й відлунююся в усьому місті. У навколишніх оселях повідчинялись вікна, і в них з’явилося безліч голів. Огорожа довкіл будинку і всі покрівлі аж рясніли цікавими, навіть із-за кожного димаря виглядало по дві-три голови.

Вигуки вщухли, запала мертва тиша, і з натовпу почувся тоненький тремтячий голосок:

— Мудрий правителю…

— Слава! Слава! Слава! — перебили промовця бурх­ливі вигуки, а коли патріотичний натовп утихоми­рився, промовець повів далі:

— Народ нашої країни проливає теплі сльози ра­дості та навколішках дякує премилостивому всевишньому за те, що своєю ласкою він відвернув страшне лихо від нашого краю і дав тобі одужання, мудрий наш керманичу, щоб ти довго жив на щастя свого народу й на славу країни, — закінчив оратор, а тисячі голосів знову підхопили:

— Слава! Слава!

Мудрий державний діяч подякував промовцеві за щире привітання й запевнив, що всі свої думки й зу­силля він і надалі буде скеровувати на те, щоб по­силити культуру, економіку й добробут милої віт­чизни.

І знову прокотилося хвилями по всьому натовпу нескінченне: «Слава! Слава!»

Отак вітали його ще з десяток промовців, які при­були з усіх кінців країни, й на кожний виступ старий діяч давав патріотичну й змістовну відповідь. Усе це перепліталося з натхненними громовими вигуками: «Слава!»

Довго тривала та церемонія, а коли врешті вона скінчилася, на всіх вулицях заграла музика, почалося народне гуляння, яке ще збільшило врочистість.

Увечері все щасливе місто спалахнуло вогнями ілю­мінацій. Звуки музики знову заполонили вулиці. Все було освітлене смолоскипами, що їх несли патріотичні маси. А високо в небо, в темне повітря, розприснулись ракети, з яких засяяло ім’я великого державного дія­ча, ніби сплетене з дрібних небесних зірок.

А коли нарешті настала глибока ніч, патріотичні громадяни чудової Страдії, виконавши свої високі свя­щенні обов’язки, втомлені заснули солодким сном і снили про щасливе майбутнє й велич своєї милої вітчизни.

Розтривожепий цими дивними враженнями, я не міг заснути всю ніч і тільки вдосвіта, вдягнений, схилив­ши голову на стіл, задрімав, але раптом здригнувся, почувши якийсь страшний, демонічний регіт:

— Це ж і є твоя вітчизна! Ха! Ха! Ха!

Я стрепенувся, груди мої стиснуло страшне перед­чуття, а в вухах лунало глузливе: «Ха! Ха! Ха!»

Наступного дня про цю врочистість писалось у всіх газетах, а особливо в урядовій, що, крім того, була ще заповнена й телеграмами з усіх кінців Страдії. У них, за численними підписами, висловлювали свій жаль ті, хто особисто не мав можливості прибути на свято з нагоди щасливого одужання великого діяча.

Головний лікар державного діяча став раптом зна­менитістю. У всіх газетах можна було прочитати, як свідомі громадяни такого-то міста, такого-то повіту чи краю, цінуючи заслуги лікаря Мирона (так його зва­ли), підносять йому такий-то коштовний дарунок.

В одній газеті писалося:

«Нам стало відомо, що й місто Крадія, за прикла­дом інших, готує коштовний подарунок лікареві Мирону. Це буде срібна статуетка Ескулапа, який трима­тиме в руках срібний каламар, а з нього простягну­ться, переплітаючись, дві позолочені змії з діаманто­вими очима й свічками в пащах. На грудях у Еску­лапа сяятимуть викарбувані золотом слова: «Від гро­мадян міста Крадії на знак довічної вдячності за за­слуги перед вітчизною — лікареві Мирону».

Отакими повідомленнями були переповнені газети. Всюди по країні готували щасливому лікареві кош­товні дарунки, звідусіль цілі громади надсилали теле­грами, висловлюючи йому свою вдячність. Одне місто так захопилося цим подвигом, що навіть заходилося будувати розкішну віллу, на якій мали встановити велику мармурову дошку із написом народної вдячності.

І вже, певна річ, негайно було створено й розповсю­джено картину, на якій великий державний муж по­тискував руку лікареві та дякував йому за щирі тур­боти. Внизу стояв підпис:

«Дякую тобі, відданий Мироне, ти врятував мене од хвороби, що заважала мені віддати всього себе до­рогій вітчизні».

А нижче відповідь:

«Я лише виконав свій священний обов’язок перед вітчизною».

Над їхніми головами літав у хмарах голуб і в дзьобі тримав стрічку, на якій пломеніли слова:

«Милосердний господь відводить усяке зло від улюбленої Страдії».

Вище голуба великими літерами було написано за­головок:

«На спомин про день щасливого одужання великого державного діяча Симона» (здається, так його звали, якщо мені не зраджує пам’ять).

По всіх вулицях та готелях діти розносили ці кар­тини і верещали різними голосами:

— Нові картини. Державний діяч Симон та його лікар Мирон!..

Прочитавши кілька газет (а в кожній була широка біографія знаменитого лікаря-патріота), я вирішив піти до пана міністра сільського господарства.

Пан міністр — невеличкий, щупленький чоловік в окулярах, сивий, уже в літах — зустрів мене привіт­ніше, ніж я того сподівався. Він запросив мене сісти ближче до себе, а сам сів на своє місце, за стіл, що був захаращений якимись старими книгами з пожовк­лими аркушами, й сказав:

— Одразу хочу вам похвалитися. Ви не повірите, який я вдоволений. Як ви гадаєте, що я відкрив?

— Можливо, спосіб поліпшення родючості грунту?

— О ні, яка там родючість! Родючість поліпшимо розумними законами. Про це більше й думати не варто.

Я замовк, не знаючи що казати, аж тут він сам озвався, з добродушним, блаженним усміхом показую­чи на якийсь фоліант:

— Як ви гадаєте, що це за твір?

Я вдав, ніби пригадую, але він знову з тим самим блаженним усміхом, смакуючи кожне слово, промо­вив:

— «Іліада» Гомера… Тільки дуже, дуже рідкісне ви­дання, — і він подивився на мене, з цікавістю спосте­рігаючи за виразом мого обличчя.

І справді, я був вражений, хоч зовсім з іншої при­чини, але вдавав, ніби мене вразив цей раритет.

— Дивна річ… — промимрив я.

— А коли я вам ще скажу, що це видання унікальне…

— Просто неймовірної — вигукнув я захоплено й по­чав роздивлятися книгу, начебто й справді був звору­шений і зацікавлений цим рідкісним виданням. Мені ледве вдалося різними запитаннями відвернути роз­мову від цього Гомера, про якого я зроду й не чув.

— Дозвольте, пане міністре, запитати, які це ро­зумні закони про сільське господарство ви щойно зга­дували?

— Це, прямо скажу, класичні закони. Повірте мені, жодна країна не витрачає стільки коштів на розвиток сільського господарства, як наша.

— Так і повинно бути, — сказав я. — Це найважли­віша основа прогресу кожної країни.

— О, це якраз я й мав на увазі, коли докладав зу­силь, щоб були вироблені найкращі закони та був ухвалений найбільший бюджет на піднесення сільсь­кого господарства й промисловості в країні.

— А який у вас бюджет, дозвольте запитати, пане міністре?

— Торік, коли було інше міністерство, бюджет був менший, але я на превелику силу домігся, щоб було затверджено бюджет у п’ять мільйонів динарів.

— Це для вашої країни цілком достатньо.

— Та достатньо… А тепер, бачите, в закон внесено й такий пункт: «Пшениця і взагалі всяке збіжжя му­сять добре рости й краще родити…»

— Що ж, це чудовий закон, — сказав я.

Міністр задоволено всміхнувся й повів далі:

— Я розподілив своїх чиновників так, щоб у кож­ному селі було земельне управління з п’ятьох чинов­ників і старший з-поміж них був керівником усього господарства на селі. Потім у кожному повітовому місті призначено повітового економіста з великим штатом службовців, а над усіма ними стоять крайові еконо­місти. Всього їх двадцять, так само як і країв. Кожний крайовий економіст зі своїми чиновниками здійснює нагляд над рештою чиновників, перевіряє, як вони виконують свою службу та що роблять для піднесення сільського господарства в цілому краї. А через них міністерство (воно має двадцять відділів, а в кожному відділі — багато чиновників з шефом на чолі) листує­ться з усією країною. Кожний шеф відділу міністер­ства листується з одним із крайових економістів, а по­тім повідомляє про все міністра через своїх секрета­рів.

— Але ж це величезний апарат! — зауважив я.

— Дуже великий. У нашого міністерства найбільше справ. Чиновникам за цілий день ніколи і вгору гля­нути через ті папери.

Трохи помовчавши, міністр додав:

— Крім того, я ще доклав неабияких зусиль, щоб у кожному селі було засновано читальню з гарними книжками про сільське господарство, лісівництво, тва­ринництво, бджільництво та інші галузі господарства.

— Селяни, мабуть, радо читають?

— Це для них так само обов’язково, як й військова служба. Дві години до обіду та дві по обіді кожен хлібороб мусить провести в читальні, де він читає книжки (а коли неписьменний, то йому читають). Крім того, чиновники виступають ще з лекціями про сучасний раціональний спосіб обробітку землі.

— А коли ж селяни працюють у полі? — поціка­вився я.

— Ну, бачите, спочатку це справді йде повільно, здається надто незручним, але потім одразу виявиться благотворний вплив цієї великої реформи. Я глибоко переконаний, що найголовніше — це твердо засвоїти теорію, а тоді все піде як по маслу, і час, витрачений на теоретичне вивчення сільського господарства, опла­титься стократно. Треба, пане, мати міцний грунт, міцну основу, а тоді й споруджувати будівлю, — закін­чив міністр і від збуджепня витер піт з чола.

— Цілком схвалюю ваші геніальні погляди на сіль­ське господарство, — сказав я з захопленням.

— І так само чудово розподілив я п’ять мільйонів динарів бюджету: два мільйони на чиновників, один — на гонорари за підручники з сільського господарства, один — на бібліотеки й один — на преміальні чиновни­кам. Ось вам і всі п’ять мільйонів.

— Це незрівнянно! І на бібліотеки ви багато витра­чаєте.

— А тепер я дав розпорядження, щоб, крім сіль­ськогосподарських книжок, у всіх бібліотеках були ще й підручники грецької та латинської мови. Хай селяни після польових робіт облагороджуються, вивчаючи класичні мови. Кожна читальня має книги Гомера, Таціта, Патеркула і багато інших чудових творів кла­сичної літератури.

— Диво, та й годі! — вигукнув я, розвівши руками, а тоді встав, попрощався з паном міністром і вийшов, бо в мене вже голова пішла обертом від тієї великої реформи, якої я ніяк не міг збагнути.

(Наступна частина)