Tag Archive | Чиновники

Страдия (5/12)

(Предыдущая часть)

На улице меня поразило невообразимое множество людей, группами валящих со всех сторон к большому зданию. Каждая группа шла со своим знаменем, на котором было написано соответствующее название округа, а под ним слова: “Всем жертвуем для Страдии!” или “Страдия нам милее свиней!”

Улица приобрела особо праздничный вид, на домах были вывешены белые знамена с народным гербом посередине, закрыты все мастерские и прекращено всякое движение.

– Что это? – с любопытством спросил я господина на улице.

– Праздник. Разве вы не знали?

– Нет.

– Да ведь об этом вот уже три дня пишут в газетах. У нашего великого государственного деятеля и дипломата, имеющего много больших и славных заслуг перед родиной и оказывающего решающее влияние на внешнюю и внутреннюю политику нашей страны, был сильный насморк, который благодаря божьей милости и усердию врачей вылечен, так что теперь это не будет мешать великому и мудрому деятелю все свое внимание и заботу отдавать на благо измученного отечества и вести его к лучшему будущему.

Перед домом государственного деятеля собралось столько мужчин, женщин и детей, что яблоку негде было упасть. Мужчины сняли шапки; у одного в каждой группе торчала из кармана уже написанная патриотическая речь.

На балконе дома появился убеленный сединами государственный деятель, и громогласное “живео!” всколыхнуло воздух и разнеслось по всему городу. В окнах соседних домов зазвенели стекла, и в них высунулось множество голов. Заборы, крыши–все вокруг было заполнено любознательным народом, даже из каждого чердачного окна торчало две-три головы.

Возгласы прекратились, наступила мертвая тишина, и из толпы раздался трепетный пронзительно-тонкий голос:

– Мудрый правитель!..

– Живео! Живео! Живео! – прервали оратора многочисленные бурные возгласы; как только патриотическое волнение стихло, оратор продолжал:

– Жители моего края проливают горячие слезы радости и коленопреклоненно возносят хвалу всемилостивейшему богу, который спас наш народ от великой беды и дал тебе, дорогой руководитель, выздоровление, чтобы ты долго жил на радость стране и счастье народа!

Оратор закончил, и из тысячи глоток вырвалось:

– Живео!

Мудрый государственный деятель поблагодарил оратора за искреннее поздравление и заверил, что все свои мысли и чувства направит на повышение культуры и благосостояния дорогой родины.

Разумеется, его речь вновь покрыло многократное “живео!”.

Вслед за этим один за другим выступили с десяток ораторов из разных краев страны, и на каждую речь маститый государственный деятель отвечал патриотическим и содержательным выступлением. Речи смешивались с восторженным, громогласным “живео!”.

Церемония длилась очень долго, а когда наступил конец, заиграла музыка, и по всем улицам стал прогуливаться народ, что придало празднику еще больше торжественности.

Вечером засверкала иллюминация, и при зажженных факелах, которые несли патриотически настроенные массы народа, на улицах счастливого города вновь загремела музыка; высоко в воздухе разрывались ракеты, выписывая имя великого государственного деятеля, казавшееся сплетенным из звездочек.

А когда наступила глубокая тихая ночь, патриоты прекрасной страны Страдий, утомленные выполнением возвышенных гражданских обязанностей, сладко заснули, видя во сне счастливое и великое будущее милой их сердцу родины.

Разбитый удивительными впечатлениями, я не мог заснуть целую ночь и только на рассвете, одетый, задремал, склонившись на стол головой; и вдруг я услышал страшный, злобно хохочущий демонический голос: “Это твоя родина!.. Ха, ха, ха!..”

Я вскочил, дрожа от страшного предчувствия, а в ушах раздавалось это пакостное: “Ха, ха, ха!”

На следующий день о празднике писали все газеты страны, и особенно правительственная; в ней были также помещены телеграммы за многочисленными подписями из всех краев Страдии, в которых подписавшиеся сожалели о том, что не могли лично выразить свою радость по случаю благополучного выздоровления великого государственного деятеля.

Был прославлен и врач, вылечивший государственного деятеля. Во всех газетах можно было прочесть, что сознательные граждане из такого-то и такого-то местечки, уезда или округа, ценя заслуги врача Мирона, так ею звали, приобретают для него такой-то дорогой подарок.

В одной газете писали:

“Мы узнали, что город Крадия по примеру других городов готовит ценный подарок врачу Мирону. Это будег небольшой серебряный канделябр в виде статуи Эскулапа, держащего в руках серебряную же чашу, вокруг которой сплетаются две позолоченные змеи, с бриллиантами вместо глаз и со свечами во рту. На груди у Эскулапа будет золотыми буквами написано: “Граждане города Крадии врачу Мирону в знак вечной благодарности за заслуги перед родиной!”

Газеты были переполнены подобными новостями. По всей стране готовились для врача дорогие подарки, а в телеграммах выражалась благодарность этому счастливцу. Один город был так воодушевлен, что начал даже строить величественный дворец, в стену которого будет вделана большая мраморная плита, а на плите запечатлена народная благодарность.

И, само собой разумеется, сразу же была создана и размножена картина, на которой был изображен великий государственный деятель, с благодарностью пожимающий руку врачу. Под ней текст:

“– Благодарю тебя, преданный Мирон, ты спас меня от болезни, мешавшей мне отдать всего себя на благо дорогой родины!

– Я только выполнил свои святой долг перед отчизной!”

Над их головами порхает голубь, держащий в клюве ленточку с надписью: “Милостивый творец отводит от любимой им Страдии всякое зло”.

Повыше голубя – крупный заголовок: “В память о дне выздоровления великого государственного деятеля Симона”. (Так, кажется, его звали, если мне не изменяет память.)

По всем улицам и гостиницам детвора разносила эти картины, крича во весь голос:

Новая картина! Государственный деятель Симон и врач Мирон!..

*

Прочитав несколько газет (почти в каждой из них была обширная биография знаменитого врача-патриота), я решил пойти к министру сельского хозяйства.

Господин министр – пожилой, маленький, тщедушный, седеющий человечек в очках – встретил меня любезнее, чем я мог ожидать. Он предложил мне сесть поближе к его столу, а сам занял свое обычное место за столом, заваленным старинными книгами с пожелтевшими страницами и потрепанными обложками, и сказал:

– Спешу похвастаться. Вы и представить себе не можете, как я доволен. Вообразите только, что я открыл!

– Видимо, какой-нибудь способ усовершенствования сельского хозяйства?

– Э, нет! Какое там хозяйство! Хозяйство усовершенствовано хорошими законами[1]. Об этом и думать больше нечего.

Я умолк, не зная, что сказать, когда он с добродушной, блаженной улыбкой спросил меня, показывая на старую книжищу:

– Как вы думаете, что это за произведение?

Я притворился будто что-то припоминаю, а он вновь блаженно заулыбался.

– “Илиада” Гомера!.. Но очень, очень… редкое издание!.. – проговорил он, смакуя каждое слово и с любопытством следя за тем, насколько это поразит меня.

И я действительно был поражен, хоть и совсем по другой причине; однако я сделал вид, что меня удивила именно эта редкостная вещь.

– Замечательно!

– Ну, а если я еще добавлю, что это уникальное издание!

– Да, это великолепно! – восторженно воскликнул я и принялся рассматривать книгу, воем своим видом показывая, что глубоко тронут и заинтересован этой редкостью.

Разными вопросами мне насилу удалось отвлечь его от этого Гомера, о котором я никогда не слышал ни слова.

– Осмелюсь спросить, господин министр, о каких полезных законах по хозяйству вы упоминали?

– Это, можно сказать, классические законы. Поверьте, ни одна страна не тратит на подъем хозяйства столько, сколько наша.

– Так и должно быть, – сказал я, – это важнейшая основа прогресса любой страны.

– Именно это я и имел в виду, когда добивался чтобы были созданы лучшие законы и на подъем сельского хозяйства и промышленности выделен как можно больший бюджет.

– Каков же этот бюджет, разрешите узнать?

– В прошлом году, при другом составе министерства, бюджет был меньше, но я великими заботами и трудом сумел довести его до пяти миллионов.

– Достаточно для вашей страны?

– Да, вполне… К тому же, видите ли, в закон внесен и такой пункт: “Зерновые и вообще посевы должны хорошо вызревать и в возможно большем количестве”.

– Это полезный закон.

Министр самодовольно улыбнулся и продолжал:

– Я распределил чиновников своего министерства таким образом, чтобы в каждом селе было сельскохозяйственное управление из пяти чиновников во главе с управляющим; в каждом уездном центре – управляющий с большим числом чиновников, а над ними – управляющий округа. Таковых у нас двадцать – по количеству округов в стране. Окружной управляющий со своими чиновниками осуществляет всесторонний контроль: следит за тем, как остальные чиновники выполняют свои обязанности, и влияет на улучшение хозяйства во всем округе. Через него министерство (в нем двадцать отделений, каждое из которых, возглавляемое шефом, представлено большим количеством чиновников) осуществляет связь со всем округом. Шефы отделений министерства состоят в переписке с окружными управляющими и через личных секретарей ставят обо всем в известность министра.

– Колоссальный аппарат! – вставил я.

– Очень большой. По количеству зарегистрированных документов наше министерство на первом месте. Чиновники и головы не поднимают от бумаг.

Немного помолчав, министр продолжал:

– Я постарался, чтобы в каждом селе была хорошая читальня, где имелись бы полезные книги по лесоводству, полеводству, скотоводству, пчеловодству и другим отраслям сельского хозяйства.

– Крестьяне, конечно, читают охотно?

– Это такая же обязанность, как и военная. Каждый трудоспособный крестьянин должен провести в читальне два часа до полудня и два часа после полудня, где он читает сам или, если он неграмотен, читают ему; кроме того, чиновники читают им лекции о современных рациональных способах обработки земли.

– Так им же некогда работать в поле!

– Э, видите ли, так кажется только сначала. Это новый способ, и с первого взгляда он может показаться спорным и даже непригодным. Благотворное влияние этой крупной реформы выявится впоследствии. По моему глубокому убеждению, самое главное – внедрить теорию, а тогда все пойдет гладко, время, потраченное на изучение теории, окупится с лихвой. Необходимо, сударь мой, иметь прочную основу, крепкий фундамент, а тогда уже строить здание! – закончил министр и вытер со лба проступивший от возбуждения пот.

– Полностью одобряю ваши гениальные взгляды на хозяйство! – горячо сказал я.

– Исходя из этого, я и распределил пять миллионов динаров: два миллиона на чиновников, миллион – гонорары авторам сельскохозяйственных учебников, миллион – на основание библиотек и миллион – на командировки чиновникам. Вот вам и все пять.

– Удивительно!.. И на библиотеки вы тратите достаточно.

– Недавно, кроме того, я отдал распоряжение добавить к сельскохозяйственным книгам еще и учебники по греческому и латинскому языкам, дабы, изучая после полевых работ классические языки, крестьяне могли облагораживаться. В любой читальне имеются Гомер, Тацит, Патеркул и многие другие прекрасные произведения классической литературы.

– Превосходно! – воскликнул я, разведя руками, и тут же встал, попрощался с господином министром и вышел, так как от этих великих реформ, которых я никак не мог понять, у меня просто голова вспухла.

(Далее)

[1] Намек на тяжелое экономическое положение в стране и на беспрестанное принятие разного рода законов в области экономики. В период с 1895 по 1900 год дефицит в государственном бюджете Сербии составлял 62359754 динара, а в течение только 1808–1900 годов было принято шестнадцать законов по развитию и усовершенствованию разных отраслей хозяйства.

Страдія (11/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)

Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)