Tag Archive | Цигарка

Мисливські нотатки (1/4)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)

Скасування пристрастей

Ми, серби, хвалити милосердного бога, впоралися з усіма своїми справами і тепер можемо на дозвіллі позіхати досхочу, дрімати, вилежуватись і спати, а коли нам і це обридне, можемо для забави поцікави­тися, що діється в інших, нещасливих країнах. Ка­жуть, — хай бог милує нас од такого лиха й напасті, щоб нам цього ніколи не знати! — ніби є країни, де люди безперестану б’ються і сваряться за якісь права, за якусь свободу і недоторканність особи. Волосся дибом стає, коли подумаєш про нещасних, які досі в себе вдома порядку не навели, бо ми-то вже дійшли до того, що наводимо порядки навіть у Китаї чи Японії. І з кожним днем сягаємо все далі, скоро наші кореспон­денти присилатимуть повідомлення з Марса, Меркурія або принаймні з Місяця.

Я також син цього щасливого народу і ось, щоб іти в ногу з модою, збираюся розповісти вам про одну далеку, дуже далеку неєвропейську країну і про те, що в ній відбувалося давно, дуже давно.

Невідомо точно, де була ця країна, як називався на­род, що жив у ній, але, в кожному разі, це було не в Європі, а народ міг називатися як завгодно, тільки не серби. З цим погоджуються всі давні історики, а новітні, можливо, стверджуватимуть і протилежне. Зрештою, це не наша справа, тому я й утримаюсь від її розгляду, хоча й прогрішу, отже, проти звичаю го­ворити про те, чого не розумієш, і робити те, до чого не здатний.

Напевне відомо, що цей народ був дуже зіпсований, неслухняний, аморальний і сповнений поганих при­страстей; ось я й розважу вас розповіддю про ці його вади.

Звичайно, дорогі читачі, ви не можете отак, ні сіло ні впало, повірити мені, що коли-небудь було стільки зіпсованих людей, то знайте: усе, що розповідаю, я почерпнув із старовинних записів, які і зараз збері­гаються в мене.

Ось у точному перекладі кілька донесень різним мі­ністрам:

«Хлібороб Н. Н. із Кара сьогодні, закінчивши орати, подався до шинку і там пив каву та захоплено читав газети, у яких критикуються теперішні міністри…»

«Учитель Т. із Борка, щойно закінчуються шкільні заняття, збирас коло себе селян і намовляє їх засну­вати хорове товариство. Крім того, цей учитель грає з підмайстрами в цурки, а зі своїми учнями — в гу­дзики, і через те він надзвичайно шкідливий і небез­печний. Деяким селянам читав книжки і пропонував купувати їх. Цього неподобства не можна терпіти. Він паплюжить весь округ, зводячи наклеп на спокійних і чесних громадян, ніби вони хочуть свободи, на­справді ж він сам безперестану торочить, що над сво­боду нічого приємнішого в світі немає. Той учитель завзято курить і, коли курить, плюється».

«Священик Дж. із Сора після служби в церкві пішов на політичні збори до сусіднього міста».

Ось, бачите, і якого тільки страму в світі не буває!

Слухайте далі:

«Суддя С. сьогодні голосував за громадське врядування. Цей безсоромний суддя передплачує опозиційну газету і з насолодою читає її. Він насмілився на суді сказати, що селянин, який образив владу і вчинив їй опір, бо при свідках заявив, що нічого не купуватиме в крамниці старости Габора, ні в чому не винен. Крім того, названий суддя має замислений вигляд, а це непохибно свідчить, що він зіпсована людина і, без­перечно, виношує якусь велику змову проти існуючо­го ладу. Його треба притягти до відповідальності за образу короля, бо він аж ніяк не може бути прихиль­ником династії, якщо ходить пити каву до Мора, дід якого був добре знайомий з побратимом Леона, що підняв у Ямбі бунт проти управителя у дворі діда нинішнього короля!»

Були ще й гірші люди в тій нещасній країні. Звер­ніть увагу на цей донос:

«Адвокат із Тула захищав якогось бідняка, батька якого вбили минулого року. Той адвокат охочий до пива і ходить на полювання, але, що найгірше, він за­снував у нашому окрузі якесь товариство допомоги бідним. Цей зухвалий виродок стверджує, ніби держав­ні донощики — найпаскудніші люди!»

«Учитель Т. сьогодні гасав по місту разом з вулич­ною дітворою і крав у перекупок грушки, а вчора стріляв із рогачки в голубів і розбив вікно в казен­ному домі. Це йому можна було б вибачити, але він, крім того, ходить на політичні збори, голосує на вибо­рах, розмовляє з громадянами, читає газети, говорить про державну позику і ще різні неподобства чинить на шкоду навчанню!»

«Селяни з Вара почали будувати нову школу і, як видно, цим пороком можуть заразити всю околицю. Потрібно негайно покласти край цьому віянню, шкід­ливому для держави!»

«Ремісники з Вара заснували читальню і щовечора збираються в ній. Ця пристрасть пустила глибоке ко­ріння, особливо серед молоді, а старі плекають думку, крім читальні, заснувати ще й ремісницький пенсій­ний фонд. Цього не можна терпіти в нашій країні, бо воно спокушає всіх шановних громадян, які не лають міністрів!.. Один ремісник подумує навіть про розпо­діл праці!.. Небезпечні пристрасті!..»

«Селяни з Падоа вимагають громадського самовря­дування!»

«Громадяни Трої хочуть свободи виборів».

«Багато тутешніх чиновників сумлінно виконують свої обов’язки, а один, крім того, грає на флейті і знає ноти!»

«Писар Мирон любить танцювати на вечорницях й пити пиво з солоним насінням. Треба його прогнати зі служби, щоб позбувся тих пристрастей».

«Учителька Хела купує щоранку квіти і тим споку­шає ближніх. Цього не можна терпіти, бо вона роз­бестить молодь».

Хто б міг перелічити всі мерзенні пристрасті цього нещасного народу? Досить сказати, що в усій кра­їні було лише десять гідних і чесних людей, а всі інші — і чоловіки й жінки, і старе й мале — були зіпсовані, як то кажуть, до самих кісток.

Як, по-вашому, почували себе ці десятеро добрих і чесних людей у тій зіпсованій країні?.. Погано, дуже погано, і особливо через те, що мусили дивитися на загибель своєї вітчизни, яку так палко любили. Ні вдень, ні вночі не спали вони, все думали: як випра­вити своїх грішних співгромадян, як урятувати кра­їну від загибелі?

Сповнені високого патріотизму, незмірно доброчесні й благородні, вони були готові на будь-які жертви ради щастя вітчизни своєї. І ось одного дня, згні­тивши доблесні серця, вони схилили голови перед невблаганним вироком долі, яка присудила їм нести важкий хрест, і стали міністрами, взявши на себе благородне завдання очистити країну від гріха і при­страстей.

Вони були вчені люди і все-таки добре наморочилися з цим питанням.

Нарешті найдурнішому з них (мовою цього народу означало найдотепнішому) стрельнула в голову думка скликати народну скупщину, у якій би всі справи ви­рішували іноземці. Усі підтримали цю чудову ідею і найняли на державний кошт двісті іноземців та ще стільки ж нахапали з-поміж тих, які випадково саме приїхали до цієї країни в торговельних справах. Вони боронилися, виривались, але проти сили не попреш!

Так набралося чотири сотні іноземців, які мали стати депутатами й вирішувати різні справи для добра кра­їни, виражати народні сподівання.

Коли таким чином назбирали достатню кількість лю­дей на ролі народних представників, одразу ж оголо­сили вибори посланців народу. Хай це вас не дивує — такий уже звичай був у тій країні.

Почалися засідання скупщини. Ухвалюють, висту­пають, дебатують. Не легко вирішувати таку важливу справу. Спочатку все йшло просто, швидко, але як тільки зачепили пристрасті, одразу постали труднощі. І це тривало доти, доки не знайшовся один, що запро­понував прийняти ухвалу, яка б скасовувала всі при­страсті в країні.

— Хай живе промовець, хай живе! — вибухнув під склепінням скупщини радісний поклик.

Усі натхненно підтримали цю пропозицію, і було прийнято таку ухвалу:

«З огляду на те, що пристрасті заважають народ­ному прогресові, народне представництво вважає за потрібне додати до нового закону ще й такий пункт: «Від сьогодні дія пристрастей припиняється і вони скасовуються як шкідливі для народу й держави».

Не минуло й п’яти хвилин, відколи було прийнято закон про скасування пристрастей, і знали про нього ще тільки депутати, а подивіться, які він уже зміни спричинив серед народу в усіх краях.

Достатньо буде процитувати вам лише один уриво­чок у перекладі із чийогось щоденника.

Ось слово в слово, що там було написано:

«…Курив я затято, просто-таки пристрасно. Щойно прокинуся — і мерщій за цигарку. Якось я прокинув­ся і взяв табакерку, щоб за звичкою скрутити цигарку. Але мені стало чомусь неприємно (тоді саме той депу­тат вносив пропозицію), а далі я раптом відчув, що рука моя затремтіла, і цигарка випала; подивився я на неї і плюнув з огидою… «Більше не буду курити», — подумав я, і тютюн став мені бридкий, глянути на нього не можу. Здивувався я і вийшов надвір. А там такі дива! У дверях стоїть мій сусід, непросипний п’яниця, який і хвилини не міг без вина прожити; стоїть тверезіш, дивиться поперед себе й чухає го­лову.

— Ось, приніс, — каже йому хлопець, простягаючи, як звичайно, пляшку вина.

Мій сусід схопив пляшку і брязнув нею об землю так, що аж скалки навсібіч розлетілися.

— Фу, яка гидота! — вигукнув він з відразою, див­лячись на розлите вино.

Довго мовчав, а потім замовив лимонаду.

Принесли йому, він випив і подався у справах.

Жінка його заплакала з радості, побачивши, що її чоловік раптом виправився.

Інший мій сусід, який пристрасно любив читати газети, саме сидів коло відчиненого вікна; дивлюсь — і він змінився, став якийсь дивний.

— Одержали газети? — питаю його.

— І дивитися на них не хочу — такі вони мені осо­ружні! Зараз думаю читати археологію або грецьку граматику!.. — відповів він.

Я вийшов на вулицю.

Усе місто змінилося. Один пристрасний політик по­дався було на політичні збори. Іде чоловік вулицею, та раптом повертає назад і мчить додому так, ніби хто женеться за ним.

Здивувався я, що з ним скоїлося, і запитую, чому він так швидко рушив назад.

— Ішов я на збори, і враз мені спало на думку, що краще вернутися додому, замовити якусь книжку з сільського господарства або вітчизняної індустрії, чи­тати її та вдосконалюватися в праці. А що я роби­тиму на зборах? — відповів він і поспішив додому ви­вчати рільництво.

Ніяк я не міг надивуватися з того несподіваного дива, та й собі подався додому й почав гортати під­ручник з психології. Мене цікавило, що там сказано про пристрасті.

Знайшов сторінку, де було написано «Пристрасті». Тільки заголовок і залишився, а все інше щезло, ніби там ніколи нічого й надруковано не було!..

— Ой, що це, бога ради?!

У всьому місті не знайдеш жодної поганої та при­страсної людини, навіть худоба порозумнішала!

Тільки наступного дня прочитали ми в газетах рішення скупщини про скасування пристрастей.

— Ага, ось у чому річ! — вигукнули всі. — Ми дивує­мося, що діється з нами, а це скупщина скасувала пристрасті!

Цього уривка досить, аби зрозуміти, що відбувалося з народом, коли в скупщині приймали закон про ска­сування пристрастей.

Потім це стало відомо всім і кожному, і здивування зникло, а вчителі в школах пояснювали своїм учням про пристрасті таке:

«Колись на діяльність людей впливали також при­страсті, і вчення про них було одним з найскладні­ших і найважчих розділів психології; але рішенням скупщини пристрасті скасовано, тому тепер цього пункту нема ні в підручниках з психології, ні в люд­ських душах. Пристрасті скасовано такого числа та­кого року».

— Слава богу, що вчити їх не треба! — шепотять учні, задоволені тим рішенням скупщини, бо на на­ступний урок вони мають визубрити лише стілечки:

«Такого числа такого року рішенням скупщини ска­совано всі пристрасті, і в людей їх більше нема!»

Хто вимовить це без помилки, той одержить відмінну оцінку.

Ось так цей народ одним духом позбувся пристра­стей, виправився, і від нього, за деякими переказами, походять ангели!..

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)