Tag Archive | Хлібороб

Як у Страдії… (3/3)

(Попередня частина)

II. СЕРБСЬКА МОВА

І цей предмет викладається вкрай незадовільно. І в букварі, і в читанці, і в хрестоматії повно небезпеч­них речень, спрямованих проти державного ладу, про­ти правильного розвитку нашої багатостраждальної країни.

Наприклад, у букварі написано, та ще й великими літерами: «Одна людина всього не знає». «Більше ба­чать чотири ока, ніж два». «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб». Ось чого вчать дітей уже в сім ро­ків. «Одна людина всього це знає»! Бачите, що в тій прегарній школі діється! Даруйте, шановні, а якщо та одна людина — перший міністр (адже ніхто, гадаю, не заперечуватиме, іцо й він людина), то що — він не знає всього? Ні, тут треба сказати: «Він знає все!» Або оте — «Більше бачать чотири ока, ніж два». Куди це годиться! Таке потрібно викинути й замість нього написати: «Два генеральські ока бачать більше, ніж увесь народ!» Речення: «У хлібороба чорні руки, зате білий хліб» пахне соціалізмом, навіть нігілізмом. Це треба сказати краще: «У хлібороба чорні руки, проте він не сміє їсти білого хліба». Що б то була за країна, якби в ній допускали, щоб якісь селяни, робітники й шмаровози з чорними ручиськами їли білий хліб! Це ж анархія, неповага до конституції й законів, підбурен­ня народу до бунту! Добрий селянин повинен голоду­вати і тільки час від часу посьорбати трохи вівсяної бурди, а білий хліб хай буде для панів міністрів!

А втім, і в букварі, і в читанках є навіть дуже гарні місця. їх треба залишити, але трохи краще прокомен­тувати.

Ось яке гарне місце в букварі: «З’їла коня трава. З’їло зерно курку. З’їла капуста цапа». Це вже інша річ, таке годиться для дітей.

На уроці бесіда розгортається так:

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то що слід робити?— питає вчитель учня.

— Коли курка зайде до комори, де є пшениця, то курку треба добре оберігати.

— Від чого треба оберігати курку?

— Курку треба оберігати від пшениці, бо якесь лихе, погане зерно може схопити її, розірвати й з’їсти.

— А курка яка?

— Курка добра й милостива, вона кожне зерно лю­бить, береже й доглядає, як свою дитину.

— А зерно яке?

— Зерно погане, воно — кровожерний, лютий звір, не шанує добру курку, яка турбується про нього, а навпаки, душить її, невдячне, і з’їдає. Тому треба доб­ру курку оберігати від лихого зерна.

— Правильно, малий! Сідай на місце.

Так само вчитель повинен вести розмову з учнями про коня і траву, про цапа й капусту. Для цапа теж потрібна охорона, щоб оберігати його від лихої зажер­ливої капусти, бо інакше капуста, це жорстоке ство­ріння, заріже його і з’їсть, а трава зжере коня, як тільки побачить його.

Можна залишити й таке речення в читанці: «Хто правду шукає, той корову втрачає!»

— Що краще — правда чи корова? — запитає вчи­тель.

А учень відповість:

— Корова краща!

— Чому корова краща?

— Корова краща, бо вона дає свіже й смачне моло­ко, а з молока ми робимо сир, сметану, масло.

— А що ми маємо з правди?

— За правду б’ють, садовлять до в’язниці, від неї болить голова!

— Правильно. Ти добре вивчив урок, а тепер скажи мені: краще їсти молоко, сир, сметану і масло чи бути битим і сидіти у в’язниці?

— Краще їсти молоко, сир, сметану і масло, ніж бути битим і сидіти у в’язниці.

— Чого нас учить той вислів?

— Він нас учить, що корову треба шанувати біль­ше, ніж правду.

— Яка корова?

— Корова добра, і ми її любимо.

— А правда?

— Правда погана й лиха, і ми повинні її ненави­діти!

— Чи добра дитина ненавидить правду?

— Добра дитина ненавидить правду і зневажає кожного, хто її домагається!

— Правильно, малий, ти будеш зразковий громадя­нин. З таких і міністри бувають.

І граматика викладається тепер не так, як треба. Приклади погані, непродумані, навіть небезпечні для сербської держави. Треба в усьому бути пильним, за­вбачливим, адже сказано: диявол не дрімає. Теперішня граматика просто кишить непевними словами. Іменни­ки, щоправда, досить лояльні, але й серед них трапля­ються такі небезпечні, що їх не можна терпіти, бо вони шкодять правильному, мирному розвиткові на­шої країни. Найгірше те, що ці зухвалі іменники ра­зом з ненадійними, бунтівними елементами з групи дієслів і прикметників можуть зробити переворот в країні. А це в нас було б не первина. Кажуть, що в якійсь країні кілька слів — не знаю точно яких, але мені здається, що це були саме прикметники (вони, коли увійдуть в силу, стають гірші від скажених псів) — хотіли занапастити країну й престол, але, бог дав, патріотична влада помітила це і врятувала милу вітчизну, вчинивши державний переворот! Небезпечні прикметники було негайно викреслено із словника й граматики, а указом оголошено, що ніхто, в інтересах корони й вітчизни, не сміє вживати ні усно, ні писем­но тих жахливих слів. І запанував спокій у країні! Народ, щоправда, жив, прикупивши лиха, але без тих слів почував себе щасливим, а держава розвивалася й міцніла так, що з малої країни стала великим і мо­гутнім царством.

Як бачимо, нещасні іменники, прикметники, займен­ники, дієслова і прислівники (іноді навіть сполучник чи займенник буває жахливим, притаєним хижаком) можуть виявитися фатальними для країни і стати на заваді геніальним планам патріотичної й кмітливої влади. І всі енергійні намагання Цинцар-Марковича та його міністрів ощасливити Сербію нараз підуть пра­хом через немилосердну й антипатріотичну граматику.

Отже, із граматики треба якнайскоріше викинути такі іменники, як правда, свобода, збори, конституція, закон та інші небезпечні, підступ­ні слова, які підбурюють народ!

Для чого діти мають учити хоч би й те, як ці слова змінюються за відмінками, коли є кращі, патріотичні іменники. Хай відмінюють достойні слова, такі, як слухняність (воно повинно вживатися з означен­нями беззастережна, рабська, народна), скасування, утиски, розганяння, пере­ворот (з означенням державний), безвідповідальність, сваволя, примха і т. д.

Так само розумно й з любов’ю до вітчизни треба викладати дієслова.

Дієслова бувають перехідні (зворотних не треба згадувати, бо сам термін якийсь підозрілий). Пере­хідні дієслова мають при собі додаток, на який спря­мовується дія. Але є багато дієслів, які вимагають особливих додатків. Наприклад, дія, названа дієслова­ми переслідувати, побити, розігнати, за­арештувати, вислати, переходить лише на до­даток, виражений словом радикал (або опози­ціонер). Отже, переслідуємо радикалів, висилаємо радикалів, б’ємо радикалів. На інші додатки ця дія не поширюється.

Дієслова нагородити, обдарувати і ще де­які вживаються тільки з такими додатками (зрозумі­ло, в знахідному відмінку), як блюдолиз, кре­тин, підлабузник, міністр, негідник, жан­дарм тощо.

При дієслові скасовувати може бути чимало до­датків: конституція, сенат, закон, скупщи­на, незалежність (з означенням судова) і по­дібні. Дієслово хотіти вимагає при собі додатків абсолютизм, покора (зрозуміло, беззастережна, рабська), влада (за правилами має ви­ступати лише з означенням необмежена), біль­шість. Наприклад: уряд хоче більшості. Під­мет — уряд, присудок — хоче (час теперішній), дода­ток — більшості. Тут від дії уряду терпить біль­шість.

З неперехідних дієслів дуже важливі дієслова під­такувати, догоджати. Ці дієслова вимагають додатка в давальному відмінку. Наприклад: підта­кувати владі. Дію, виражену дієсловами терпі­ти, мовчати, мучитися, працювати, вико­нує народ. Народ терпить (ось і народ виступає діячем, і цей іменник іноді буває підметом у реченні).

Дієслово думати треба вилучити, бо воно дуже небезпечне для державного ладу та існуючого режиму в країні.

Особливу увагу слід звернути на синтаксис. У ньому йдеться про якийсь порядок слів у реченні. Таке го­ворити дітям — значить давати їм поняття про поря­док, а це небезпечно. У цій країні ні в чому нема по­рядку, скрізь панує хаос, а тут слова мають порядок. Дітям треба пояснити, що в мові старих слов’ян був сякий-такий порядок слів, але то соціалізм у грамати­ці. Це треба зруйнувати в інтересах престолу й віт­чизни. Старий синтаксис був шкідливий і революцій­ний! У ньому, за якимись дурними правилами, слово народ у реченні могло стояти на першому місці. На­род повинеп і в житті, і в історії, і, звісно ж, у речен­ні бути на останньому місці. Перше місце посідає влада (міністри), поліція, жандарми, стражники і до них подібні люди високого гатунку.

То й не дивно, що народ вимагає поваги до законів, хоче якогось порядку, якщо сербським дітям ще змал­ку про це товкмачать. Відкрий будь-яку книжку, всю­ди натрапиш на якийсь закон, хай би він скис. Закон, закон, закон!.. Строго визначені правила. Порядок! Та ще й учитель перед усіма каже: «У граматиці, діти, як і в житті, є закони, за якими…» Цить, таку вашу. Даруйте, пане вчителю, ми так далі не можемо: «За­кон, як у житті, як у державі!» Киньте ці штучки!

І дурневі зрозуміло, куди ви хилите. Досить уже на­страждалася країна від тих заразних і шкідливих ідей, досить натерпівся цей бідний народ через отакі під­ривні елементи. Країні потрібен спокій, щоб вона могла зміцнити свою економіку й господарство!

Зрештою, хай і згадувалися б закони в тих предме­тах, грець із ними, але, що найгірше, ніде дітям не говориться, що закони в науці можуть раз по раз змі­нюватися, а навпаки, скрізь твердиться, що вони сталі.

Тому надалі треба буде пояснювати дітям так: «Діти, всі ви знаєте, що в нашому суспільстві, як і в будь-якому іншому, немає певних правил, якихось певних, сталих законів, за якими уряд керує державою, ті за­кони й правила постійно змінюються; точніше, закони й правила — це примхи влади. Що влада накаже, це й закон на сьогодні (закон наш дай нам днесь)! Так само, діти, й у граматиці. Тут нема сталих правил і законів, вони залежать від волі старших».

Як чудово таке навчання впливатиме на молоді ду­ші; такі учні будуть зразковими, лояльними громадя­нами!

Заради підготовки учнів до майбутнього громадсь­кого життя в Сербії вчитель сербської мови щодня мінятиме правила граматики, а по змозі й кілька разів на день. Що більше, то краще. На одпому уроці він казатиме, що слово народ чоловічого роду, влада — жіночого; а на наступному уроці скаже, що те вчо­рашнє правило скасоване і тепер народ — жіночого роду, влада — чоловічого (звідси й слово народ треба відмінювати, як раніше змінювалася влада, — народ, народи, народі). Учитель скаже, що «іменник означає назву предмета», і відразу ж повто­рить, що за новими правилами іменник означає дію або стан предмета. А через кілька уроків учитель хай ска­же: «Діти, правило, яке псувало репутацію сербської мови, скасовується, а натомість запроваджується пра­вило з минулого четверга. Тепер правила шануватиму­ться, відтепер будемо постійно дотримуватися таких законів (перераховує). Отже, почнемо спочатку!» На­шій мові потрібен спокій, щоб вона могла розвиватися й міцніти. А спокій той забезпечать їй оці правила. На­став час рішуче взятися за те, щоб урятувати сербську мову від труднощів, які привели її на край загибелі.

А цього досягнемо тільки тоді, коли всі разом докла­демо зусиль, щоб ці рятівні правила втілити в життя. Хай живе сербська мова!

«Дорогі діти, оскільки, як встановлено, теперішні правила йдуть на шкоду нашій милій сербській мові, то теперішні правила граматики замінюються прави­лами, скасованими позаминулого четверга. Ми будемо ними керуватися, бо цього вимагають інтереси нашої мови, якій потрібна впорядкованість, щоб вона могла спокійно й на повну силу розвиватися й удосконалю­ватись!»

Так будуватиметься викладання, і це привчатиме дітей бути слухняними й порядними, тихими грома­дянами своєї країни, громадянами, які не думатимуть про такі безглузді речі, як конституція, парламент, сталість, повага до законів, усталений порядок!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Театр в провінції (2/3)

(Попередня частина)

У корчмі «Хлібороб» усе готове. З дощок зроблено сцену коло дверей до читальні, звідки актори виходи­тимуть і куди заходитимуть.

При вході до корчми стоїть пан Івич і, як директор театру, зустрічає гостей.

— Хай тобі щастить, Йово! — бажає йому дуже по­важно, заходячи всередину, одна тітка.

— Спасибі! — ще поважніше басом відповідає він.

— Починаємо, га? — запитує пан Спира, вітаючись із директором.

— Біжи, принеси ще одну лавку, — гукає артист гре­бінникові.

— Дай боже, щоб усе було добре! — відповідає Івич Спирі і обертається в кав’ярню, щоб сказати, що по лавку треба бігти до перукаря Стеви.

Як бачите, тут не жарти. Зібралася вже публіка. За­йшов і директор досередини, бо вже, мабуть, більше ніхто не прийде. Чекають початку вистави. Хлопець розносить вино, наливає глядачам за вказівкою дирек­тора.

— Налий-но панові Спирі.

— Дякую; щоб ти здоров був! — відповідає той, ви­хиливши склянку вина.

— Дай дядькові Гаврі одну.

— Не треба, щось не хочеться; я прийшов з поваги до тебе!

— Дякую, але випийте одну: випо добре!

— Ну, давай; щастя вам і довгого життя! Хай бог вам допоможе піднятися високо! — благословляє Гавра.

— Дай боже, — скромно відповідає розчулений Івич.

— Починайте вже, Васо! — гукає дядько бляхареві Басі, коли той визирнув із дверей читальні.

Почалася вистава. Хлопець і далі розносить вино, публіка п’є, сміється, аж починає тебе муляти думка, що все може зірватися. Особливо в Йови, який грає Пелу.

П’яного шевця Срету грає артист, а щоб усе було правдоподібно, і сам напився.

— Ти диви, як вдає п’яного, справді ніби п’яний чоловік!? — дивується дядько Гавра.

Інші актори на сцені так і порснули зо сміху, коли це почули, а особливо ті, що визирали крізь прочи­нені двері читальні.

Суфлер підказує крізь діру в дошках, яку для того й залишено; артисти ж, якщо добре не почують, то перепитують.

— Пела накидається на нього, — каже суфлер.

— Не штовхайся! — вигукує хтось у дверях читальні, бо його почали інші відтісняти, щоб і собі подивитися.

— Замовкніть ви там, чоловікові не чути! — утихо­мирює їх суфлер, а Пела повертає голову, чекаючи, коли суфлер знову підкаже.

— Пела накидається на нього! — повторює Йова меланхолійним голосом.

Артист люто блимнув на нього очима й невдоволено крутнув головою; тим часом Пела збагнула, що від неї вимагається. Крикнула щосили й посунула на Срету.

Серед публіки розлягається гучний сміх.

— Ти бачиш, який Йова злий! — кидає хтось.

Грають далі.

— Пела чхає! — кричить суфлер.

— Пела чхає, — повторює Йова.

— Та чхай же, телепню; чуєш, що тобі кажуть, — буркає артист.

— Ти маєш чхати, а не я, — сердито відповідає Йова.

Артист крадькома штовхає його ногою під столом і цідить крізь зуби:

— Чхай, тварюко.

— Його запитай, кому чхати, — борониться Йова.

— Пела чхає, Пела, — пояснює суфлер.

Йова готується, піднімає голову і чхає.

Вистава йде далі.

— Пора вже йти, — раптом каже дядько Гавра і піді­ймається.

Артисти відразу ж переривають гру, дивляться на старого.

— Посидьте ще трохи, — стримує його пан Івич.

— Та ні, на добраніч! Я вже досить насміявся!

— На добраніч! — відповідають йому артисти, щоб він не образився.

— Випийте ще чарку, — пропонує директор то од­ному, то другому вже в дверях, щоб приходили і на­ступного разу.

І так потроху всі розійшлися, не чекаючи закінчення вистави.

Після того було ще дві-три вистави, але публіки збиралося дедалі менше. Хто вже був, той удруге не приходив, бо кожен вважав, що треба раз побачити навіть чудовиська, яких показують на ярмарках.

Але це не охолоджувало запалу молодих людей. Вони й далі працювали невтомно.

Проходите, скажімо, повз майстерню гребінника Сави, і звідти чуєте:

— Я свою честь мушу кров’ю омити!

Це Тоша, його підмайстер, учить роль, а челядник стоїть на дверях, пильнує, щоб господар не застукав його за цією справою.

Здивуєтеся і йдете далі; але перед бляхарнею вас зупиняє крик:

— Бий, зраднику, в оці незахищені груди!

Ще більше здивуєтеся, підходячи до свічкарні; тут уже зібрався цілий натовп, дивляться на таке, чого зроду не бачили.

Господар Цоне дав запотиличника підмайстрові, а той протестує і погрожує помстою.

— Хіба я тобі за те плачу, свиня ти погана, щоб ти репетував у мене в крамниці, мов навіжений! Таж ти мені всіх клієнтів повідлякуєш!

— А ви не лайтеся й не бийтесь! — заявляє під­майстер.

—  «Побачиш, як Милош б’є!..» Ти сам побачиш, як господар Цоне б’є! — кричить господар Цоне на всю горлянку.

Слово по слову, розлютився й підмайстер, вилаяв гос­подаря як умів та й вийшов з крамниці.

Могли б ви почути й те, як кухарка в кав’ярні «Плуг» свариться з господинею.

— Якщо ви так думаєте, то я піду грати в театр! — погрожує кухарка.

І справді, аби тільки пішла, там її з розпростертими руками прийняли б.

Одне слово, містечко змінилося. Мало в якій хаті не було сварки й шуму. Господарі кричать па підмай­стрів і челядників, батьки на дітей. Молоді й старі геть пересварилися.

Директор Івич погиркався з жінкою, сором, та й годі, — все місто гуде. Але й жінці не солодко, якщо правду казати. Відколи той театр з’явився, вона ціли­ми днями спокою не має; а ночами, як сама скар­жилася сусідкам, сидить одна-однісінька, мов та ху­добина.

— Та й худоба не стерпіла б цього, — додавала вона.

Якось зібралися коло неї жінки, вона й почала роз­повідати:

— То одяг ший, то суміш товчи, то те, то се; а вчора мені каже, щоб я робила з пір’я якісь китиці для воє­вод. Повірте, ніколи й угору глянути; відколи той театр взявся, я нічого не пошила собі.

— Ми дивуємося, як можеш ти витерпіти таку що­денну метушню! — жаліють її жінки.

— Та то ще нічого, але як тільки вечір — він уже в театрі, а ти чекай, чекай хтозна-скільки; прийде — вставай, відчиняй двері. Промерзла і ото кашляю!

— Так мучитися, — каже одна, — що то за життя!

— То чому ти не скажеш йому, щоб покинув той театр! — пропонує інша.

— Кому казати, йому?! Він свій театр і того дурно­верхого артиста любить у сто разів більше, ніж мене! — відказує ображено Івичка, і на очах у неї зблискують сльози.

— Ех, що воно діється на цьому світі! — зітхають жінки й кивають сумно головами, з виразом співчуття на обличчях.

Ось чому бували сварки між Івичем та його дружи­ною, а одного вечора дійшло навіть до того, що Івич дав жінці ляпаса.

Мали грати «Битву на Косовому полі». Івич після обіду був удома і вчив роль Милоша Обилича[1]. Хо­дить по кімнаті з кутка в куток, зупиняється, б’є себе в груди, вимовляє окремі речення так голосно, що аж шибки деренчать. Жінка сидить у кутку, плете й погля­дає, що з чоловіком діється, а сама люта, як чорт.

— Я зрадником ніколи не був! — гукає Івич, підні­маючи руку вгору.

— Чого ти, чоловіче, не подумаєш про те, що треба купити дров? — питає його дружина.

— Входить Вук, — промовляє поволі Івич. — Ні, ні, знову входить Милош.

— Що з тобою, чоловіче, чи ти при своєму розумі? — каже дружина в’їдливо.

— Схоплю я Вука Браиковича!.. — декламує Івич далі, не звертаючи уваги на жінчині слова.

Настав вечір, і він почав збиратися до театру. Му­сить іти. Як може бути Косівська битва без Милоша?

Дружина почала кричати й погрожувати, що не від­чинить дверей.

— Відчиниш! — крикнув Івич голосом Обилича.

— Не відчиню! Іди собі куди хочеш, навіжений.

— Хто навіжений?

— Ти!

— Я — навіжений? — гукнув Івич з Обиличевим за­палом, і пролунав ляпас.

Хто знає подібні обставини, той лише може уявити собі, які наслідки для всього Івичевого дому мав цей ляпас.

Скажемо тільки, що Івичева дружина покинула його й пішла до свого батька.

А Івич, граючи Милоша, увесь час тільки й думав про те, що сталося. І ніхто не знав, що з ним, бо всі зійшлися на тому, що Милош, як він його зіграв, — нікудишній.

Повернувся після вистави додому — хата порожня, дружини нема.

Якби хтось із публіки прийшов був із ним, мав би на що подивитися.

— Отак, дурню! — зустрів його батько з докором у дверях.

Потім став йоге лаяти, а він опустив голову й не чує нічого, і думати не може — якийсь тягар навалився на нього, великий, превеликий.

— Ось до чого довела тебе ота біганина, недоумку! — лає його батько.

Івич у цю хвилину почував себе ніби в якомусь страшному сні, зараз він ненавидів і самого себе, і те­атр, і артиста, і весь світ.

— Ах, Йово, дурню несусвітний! — промовив він розпачливо, коли батько вийшов з кімнати, і впав на постелю. Хто зпа, що думав, але всю ніч не спав.

Наступного дня в містечку тільки й мови було, що про цю подію. Він знав про це, і від того йому було ще болячіше.

Нікуди не виходив з дому, а в театр передав про­хання про свою відставку: мовляв, за станом здоров’я та у зв’язку з сімейними обставинами не може далі залишатися на посту директора. Він писав: «Дуже шкодую, що не маю змоги й далі свої знання ставити на службу мистецтву».

У театрі запанувала розгубленість. Лаза і Стева твердили, наводячи докази, що театр треба закрити, бо він не дає ніякого прибутку. Артистові, Миливою, Симі й бляхареві це було невигідно, і вони стояли за те, щоб він і далі працював.

— Початок важкий! — казав артист, сповнений гор­дості й упевненості.

Насправді ж театр їм був потрібен, щоб прогодувати себе, а Лаза і Стева хотіли мати з нього зиск, як, ска­жімо, з торгівлі, і тому сердилися, що справа посуває­ться дуже повільно.

Після довгої наради вирішили все-таки не закривати театру, але запросити до його правління когось із учителів, священиків і заможних торговців, які могли б підтримати цей чудовий заклад.

І ось зібралося славне правління з п’ятнадцяти осіб. Молодий учитель Воя виступає і, аж захлинаючись, доводить, який це прекрасний заклад — театр, яка це школа для народу: він поширює освіту, шліфує харак­тери, підносить дух, бо міщани тільки й думають, що про матеріальні вигоди.

Диякон Таса пропонує, не гаючись, обрати дирек­цію й виділити двох осіб для складання статуту, бо в нього, мовляв, немає багато вільного часу. Говорить сам, слухає, що інші говорять, та все поглядає на го­динник, щоб не спізнитися на похоронну відправу.

«Прибутків тут мені не бачити», — міркує Стева, го­лова читальні, попиваючи горілку з виноградних вичавок і дивлячись на свою перукарню, чи хто не йде голитися або підстригатись.

Зчинився гамір, кожен хотів щось сказати. Поволі звернули на зовсім інше, й розмова потекла, як зви­чайно в корчмі, наче й забули, чого зібралися тут.

Диякон пішов; Стева помітив клієнта коло своєї перукарні — й собі заспішив.

— На вас чекає Томча, щоб ви подивилися на ті дошки! — повідомив челядник одного торговця з прав­ління, і той подався за своїм челядником.

Багато хто пішов, і кожен, покидаючи засідання, казав, що наперед згоден з рішенням правління.

Директором обрали вчителя Вою, його заступником — учителя молодших класів, скарбником — одного торгов­ця, режисером — знову-таки молодого вчителя, чоти­рьох торговців — у ревізійну комісію. А хіба могло бути інакше?

(Наступна частина)

 

[1] Милош Обилич — сербський лицар, який убив турецького султана Мурата під час битви на Косовому полі. В оповіданні згадується також Вук Бранкович. Він, за народними переказами, зрадив сербів, пере­йшовши на турецький бік.