Tag Archive | Форель

Страдия (3/12)

(Предыдущая часть)

Только я закрыл за собой дверь, освободился от множества орденов и, усталый, измученный, присел, чтобы перевести дух, как раздался стук в дверь.

– Войдите! – сказал я, да и что, собственно, мне оставалось делать?

В комнату вошел изящно одетый человек в очках. (Я уж и не повторяю каждый раз, а это стоит иметь в виду, что все, кто больше, кто меньше, были увешаны орденами. Когда я с полицейским шел в гостиницу, и об этом надо сказать, я видел, как в тюрьму тащили человека, укравшего туфли, так и у него на шее был орден. “Что у него за орден?” – спросил я полицейского. “Это орден за заслуги в области культуры и просвещения!” – серьезно и холодно ответил он. “В чем же его заслуги?” – “Да он, знаете, был кучером бывшего министра просвещения. Талантливый человек!” – ответил полицейский.)

Итак, вошел человек в очках, низко поклонился, что, разумеется, сделал и я, и представился старшим чиновником министерства иностранных дел.

– Очень приятно! – сказал я, пораженный этим неожиданным визитом.

– Вы впервые в нашей стране, сударь? – спросил он меня.

– Впервые.

– Вы иностранец?

– Да.

– Вы приехали как нельзя более кстати, уверяю вас! – пылко воскликнул старший чиновник. Меня это смутило еще больше.

– У нас имеется вакантное место консула. Хорошее жалование, что самое главное, и большая дотация на представительство, которую, разумеется, можно тратить на личные нужды. Вы старый, опытный человек, и обязанности консула не будут для вас обременительны: пропаганда свободолюбивых идей в краях, где народ живет под властью чужеземцев… Как видите, вы появились очень кстати: вот уже больше месяца мы мучаемся, подыскивая на этот важный пост подходящее лицо. На остальные места, слава богу, у нас есть иностранцы. Есть и евреи, и греки, и валахи (откуда только они взялись?!). А вы какой национальности, осмелюсь спросить?

– Да, видите ли, как вам сказать, я еще и сам не знаю! – пристыженный, ответил я и начал ему  рассказывать свою печальную семейную историю, пока он меня не прервал, восторженно захлопав в ладоши и закружившись от радости по комнате.

– Прекрасно, прекрасно!.. Лучшего и не придумаешь!.. Только вы сможете добросовестно выполнить это святое задание. Сейчас же я пойду к министру, а через несколько дней вы можете отправляться в путь! – вне себя от радости проговорил старший чиновник и помчался докладывать министру о важном открытии.

Он вышел, а я сел, опустив голову на руки. Мне никак не верилось, что все, виденное мной в этой стране, правда. Но тут опять кто-то постучал.

– Войдите!

В комнату вошел другой элегантно одетый господин и тоже отрекомендовался старшим чиновником какого-то министерства. Он сказал, что по поручению господина министра пришел ко мне по важному делу; в ответ я выразил свое чрезвычайное удовольствие и радость.

– Вы иностранец?

– Иностранец.

Он с почтением посмотрел на меня, подобострастно поклонился до земли и попытался было что-то сказать, но я прервал его словами:

– Прошу Вас, сударь, скажите, как называется ваша страна?

– Вы до сих пор не знаете?! – воскликнул он и посмотрел на меня с еще большим почтением и подобострастием.

– Страдия! – произнес он и отступил немного назад.

“Странно, но так называлась и удивительная героическая страна моих предков!” – подумал я, но ему не сказал ни слова и только спросил:

– Чем могу служить, милостивый государь?

– Установлено новое звание управляющего государственным имуществом, и я от имени господина министра имею честь просить вас занять этот высокий гражданский пост… Вы ведь не раз бывали по крайней мере министром?

– Нет, никогда не был.

– Никогда!.. – воскликнул он вне себя от изумления. – Ну, тогда, наверное, занимали важный пост с несколькими окладами?

– Никогда.

Старший чиновник потерял дар речи от удивления. Не зная, что предпринять в этом единственном в своем роде случае, он извинился за причиненное беспокойство и, сказав, что о нашем разговоре поставит в известность господина министра, вышел.

Назавтра обо мне писали все газеты. В одной была помещена заметка под заголовком: “Человек-чудо”.

“Вчера в наших краях появился шестидесятилетний иностранец, который за всю свою жизнь ни разу не был министром, не имеет ни одного ордена, вообще никогда не состоял па государственной службе и не получал жалованья. Это единственный случай в мире. Как нам стало известно, человек-чудо поселился в отеле “На милой многострадальной родине”. По уверениям многих, посетивших его вчера, он ничуть не отличается от других людей. Мы примем все меры, чтобы разузнать подробнее о жизни этого загадочного существа, что, без сомнения, представит большой интерес для наших читателей, и при первой возможности постараемся поместить в нашей газете его портрет”.

Другая газета сообщила примерно то же самое с таким добавлением: “Кроме того, из достоверных источников нам удалось узнать, что этот странный человек приехал с важной политической миссией”.

Правительственные же газеты весьма корректно опровергали эти слухи:

“Бестолковые оппозиционные газеты дошли в своем сумасбродстве до того, что измышляют всякую ложь и распространяют в народе возбуждающие слухи, будто в нашу страну приехал шестидесятилетний иностранец, который, как говорят эти болваны, никогда не был ни министром, ни чиновником и даже не имеет ни одного ордена. Такие небылицы и полнейший вздор могут придумать и злонамеренно распространять только ограниченные, жалкие и выжившие из ума сотрудники оппозиционной печати; но заряд их пропадет даром, ибо, благодарение богу, кабинет вот уже неделю находится у власти, и положение его ни разу еще не пошатнулось, как хотелось бы глупцам из оппозиции”.

После этих статеек возле гостиницы, где я остановился, начал собираться народ. Стоят, глазеют, одни уходят, другие приходят, – толпа не уменьшается целый день, и в ней шныряют продавцы газет и книг, истошно крича:

– Новый роман: “Странный человек”, часть первая!

– Новая книга: “Приключения старца без орденов”!

Подобные книжонки предлагались всюду.

Появилась даже кафана под названием: “У человека-чуда”, на ее огромной вывеске красовался человек без орденов. Народ толпился около этого чудища, и полиции волей-неволей пришлось в интересах общественной нравственности убрать эту соблазнительную картину.

Назавтра я вынужден был сменить гостиницу. Чтобы иметь приличный вид на улице, я должен был нацеплять хотя бы несколько орденов, и только тогда на меня никто не обращал внимания.

Как иностранцу, мне была предоставлена возможность познакомиться с виднейшими личностями и министрами и проникнуть во все государственные тайны.

Вскоре я имел честь увидеть всех министров за работой.

Прежде всего я отправился к министру иностранных дел. Как раз в тот момент, когда я переступил порог приемной, где собралось много желающих попасть к министру, служитель громогласно объявил:

– Господин министр не может никого принять: он прилег немного вздремнуть!

Публика разошлась, и я обратился к служителю со словами:

– Сообщите, пожалуйста, господину министру, что его просит принять иностранец.

Едва услышав слово “иностранец”, служитель вежливо поклонился и скрылся в кабинете министра.

Тотчас распахнулись двустворчатые двери, появился коренастый, полный, небольшого роста человек и, поклонившись мне с довольно глупой улыбкой, пригласил войти.

Министр усадил меня в кресло, сам сел напротив, заложил ногу за ногу, с довольным видом погладил себя по круглому животу и начал разговор:

– Я, сударь, много слышал о вас и очень рад познакомиться с вами… Я, знаете ли, хотел соснуть немного… Что делать?.. Свободного времени так много, что просто не знаешь, куда себя деть.

– Осмелюсь спросить, господин министр, какие у вас отношения с соседними странами?

– Э… да как вам сказать?.. Хорошие, хорошие, во всяком случае… Говоря откровенно, у меня не было случая подумать об этом; но, судя по всему, очень хорошие, очень хорошие… Плохого у нас ничего не случилось, только вот на севере запретили вывоз свиней[1], а на юге нападают ануты[2] из пограничной страны и грабят наши села… Но это ничего… пустяки…

– Жаль, что запретили вывоз свиней. Я слышал, их много в вашей стране? – скромно заметил я.

– Да, слава богу, хватает, но это не суть важно – съедят и здесь этих свиней, дешевле только будут; да и что бы получилось, если бы мы вовсе лишились свиней?! Ведь жили бы без них, – равнодушно ответил он.

В дальнейшей беседе он поведал мне о том, что изучал лесоводство, а теперь с увлечением читает статьи о скотоводстве, что собирается приобрести несколько коров и откармливать телят, так как это очень доходная статья.

– На каком языке вы предпочитаете читать? – спросил я.

– Да на своем, родном. Не люблю я других языков и никогда их не изучал. Ни потребности, ни желания такого у меня не было. Мне это совсем не нужно, особенно на данном посту; а если и возникнет в этом необходимость, так ведь легко затребовать специалиста из любой страны.

– Совершенно верно! – одобрил я его остроумные, оригинальные рассуждения, да и что, собственно, я мог еще сказать?

– Кстати, вы любите форель? – спросил он, немного помолчав.

– Я никогда ее не ел.

– Жаль, это прекрасная рыба. Редкое, изысканное блюдо. Вчера я получил от приятеля несколько штук. Исключительно вкусная вещь…

После того как мы поговорили еще некоторое время о подобных важных вещах, я, извинившись перед господином министром, что своим визитом оторвал его, быть может, от важной государственной работы, попрощался и ушел.

Он любезно проводил меня до дверей.

(Далее)

[1] Намек на сербо-австрийские противоречия. Сербия в то время являлась крупным экспортером свиней, главным образом в Австрию. Австрия, пользуясь монополией главного покупателя, в целях политического давления на Сербию время от времени запрещала ввоз свиней и добивалась тем самым очередной уступки от сербского правительства.

[2] Намек на известные инциденты на сербско-турецкой границе в середине 1901 и начале 1902 года. Доманович высмеивает неспособность властей предпринять решительные меры для защиты государственных границ от арнаутов (турецкое название для албанцев).

Страдія (3/12)

(Попередня частина)

Тільки-но я зачинив за собою двері, зняв ордени й сів, утомлений і знесилений, щоб відпочити, як рап­том зачув стук у двері.

— Увійдіть, — сказав я, бо що, власне, мені залиша­лося робити?

На порозі зявився гарно вдягнений пан з окуляра­ми на носі. (А щоб не нагадувати раз у раз, треба зав­жди мати на увазі, що тут кожний, хто більше, а хто менше, навантажений орденами. Ось, наприклад, коли я з поліцейським йшов до готелю, то бачив, як тягли одного чоловіка в тюрму, бо він, мовляв, поцупив че­ревики в якійсь крамниці; так і в нього був орден на шиї. «Що це в нього за орден?» — запитав я у полі­цейського. «Цей орден за заслуги на просвітній та культурній ниві», — відповів той холодно та серйозно. «А які ж у нього заслуги?» — «Та він, бач, був візни­ком у колишнього міністра освіти. Талановитим віз­ником», — відповів жандарм).

Отже, увійшов пан в окулярах, низько вклонився (що, певна річ, зробив і я) та відрекомендувався як старший чиновник міністерства закордонних справ.

— Дуже приємно, — сказав я, здивований цим неспо­діваним візитом.

— Ви вперше в нашій країні, пане? — запитав він.

— Уперше.

— Ви іноземець?

— Еге ж, іноземець.

— Це чудово. Ви прибули до нас як на замовлення, вірте мені, — захоплено вигукнув старший чиновник.

Мене це ще більше збентежило.

— Ми маємо одну вакантну посаду консула. Тут вп одержували б, що найголовніше, добру платню та велику дотацію на представництво, яку, звичайно ж, витрачали б на свої особисті потреби. Ви старий, до­свідчений чоловік, а робота для вас неважка — пропа­ганда нашої національної ідеї в країнах, де живе паш народ під чужим управлінням… Ви прийшли до нас дуже вчасно; ми вже понад місяць мордуємося в по­шуках відповідної особи для такої важливої посади. На решту посад маємо, хвалити бога, іноземців. Маємо євреїв, греків, волохів. А ви якої національності, до­звольте вас запитати?

— Та я, як вам сказати, я й сам не знаю… — про­белькотів я, засоромившись. І тільки-но почав йому розповідати свою сумну родинну історію, як він пере­бив мене, захоплено сплеснувши долонями, і аж за­танцював по кімнаті на радощах.

— Чудово, чудово… Кращого й не вигадаєш. Ви змо­жете сумлінно виконувати це почесне доручення. За­раз іду до міністра, а за кілька днів ви зможете ви­рушити в дорогу, — промовив старший чиновник, не тямлячи себе від радощів, і чимдуж кинувся до міні­стра повідомити його про своє важливе відкриття.

Він вибіг, а я сів, обхопивши голову руками, й сам собі не йняв віри, що все, побачене мною в цій країні, правда. Аж раптом хтось знову постукав у двері.

— Прошу.

До кімнати увійшов інший елегантно вдягнений пан і теж відрекомендувався старшим чиновником яко­гось міністерства. Він сказав, що прийшов за наказом пана міністра у важливій справі. Я висловив своє над­звичайне вдоволення й радість з приводу такої уваги.

— Ви іноземець?

— Так, іноземець.

Він захоплено подивився на мене, низько вклонився і тільки почав говорити, як я перебив його:

— Будьте ласкаві, пане, скажіть, як зветься ваша країна?

— А ви хіба не знаєте? — здивувався чиновник і гля­нув на мене ще з більшою повагою та догідливістю. — Страдія! — виголосив він, одступаючи трохи назад.

«Дивна річ, так само звалась і героїчна країна моїх предків», — подумав я, але нічого йому не сказав, а тільки промовив:

— Я до ваших послуг, шановний пане.

— У нас з’явилася нова посада управителя держав­них маєтків, і я маю честь від імені пана міністра просити вас обійняти цей високий патріотичний пост. Ви, гадаю, вже не раз бували до цього міністром?

— Ні, не бував ніколи.

— Ніколи? — вражено вигукнув він. — Тоді хоч за­ймали високе становище в суспільстві? Скільки отри­мували?

— Я ніколи не займав високого становища.

Старший чиновник ніби занімів від здивування. Не знаючи, що слід робити в такому виключному випадку, він попросив пробачення за турботи і, пообіцявши до­повісти про нашу розмову панові міністру, вийшов.

Наступного дня про мене писали всі газети. В одній із них була така замітка:

«Диво-людина. В нашому місті від учора пробуває один іноземець, якому вже шістдесят років, але він ще ні разу не був міністром, не був нагороджений жодним орденом, ніколи не обіймав посади на дер­жавній службі і не отримував платні. Справді, єдиний випадок у світі. Ми довідалися, що ця диво-людина оселилася в готелі «У нашій милій змученій вітчизні». Ті, хто вже бачив її, запевняють, що вона анітрохи не відрізняється від інших людей. Ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдетальніше дізнатися про життя цієї загадкової істоти, що, в кожнім разі, буде дуже цікаво для наших шановних читачів, а при нагоді подамо й портрет її в нашій газеті».

Інші газети писали приблизно те саме з таким лише додатком:

«Крім того, дізналися ми з вірогідних джерел, що диво-людина прибула до нас з важливою політичною місією».

А офіційна газета коректно спростувала ці дописи в такий спосіб:

«Пришелепкуваті опозиційні газети в своїй недо­умкуватості вигадують усякі нісенітниці й поширю­ють у народі тривожні чутки, нібито до нашої країни прибув іноземець шістдесяти років, який, за словами цих дурнів, ніколи не був ні міністром, ні урядовцем і не має жодних відзнак. Такі нісенітниці й неймо­вірні твердження можуть вигадувати та з лихим намі­ром поширювати лише обмежені, жалюгідні, позбав­лені здорового глузду писаки з опозиційної преси, але їхній постріл не досягне мети, бо ось минув уже, хва­лити бога, цілий тиждень, як наш кабінет прийшов до влади, а становище його ні разу не похитнулось, як би цього хотілося дурням з опозиції».

Після таких дописів у газетах біля готелю, де я осе­лився, почали збиратися цікаві. Стовбичать з ранку до вечора, дивляться, витріщивши очі, одні відходять, інші приходять, і так увесь час біля готелю стоїть великий натовп, в якому метушаться продавці газет і книжок та несамовито вигукують:

— Новий роман: «Диво-людина», частина перша!

— Нова книга: «Пригоди старої людини без орде­нів».

Такого чтива було скрізь повно.

На одному заїзді з’явилася навіть вивіска: «У диво-людини», на якій було намальовано чоловіка без орде­нів. Біля цієї дивовижі почав збиратися народ, тому поліції хоч-не-хоч довелося в інтересах громадської моралі заборонити цю спокусливу картину.

Наступного дня я змінив готель. А щоб спокійно йти вулицею, мусив поначіплювати всі свої ордени, і на мене ніхто вже не звертав уваги.

Як іноземець, я мав можливість познайомитися з ви­датними особами й міністрами та проникнути в усі державні таємниці.

Незабаром я мав честь побачити усіх міністрів за роботою.

Насамперед я пішов до міністра закордонних справ. У приймальні було чимало людей, котрі бажали по­пасти до нього на прийом, але саме тоді, коли я уві­йшов, служник оголосив, щосили вигукуючи:

— Пан міністр не приймає, бо приліг на канапі трохи поспати.

Публіка розійшлася, а я звернувся до служника:

— Скажіть, будь ласка, панові міністру, що один іноземець бажає з ним зустрітися.

Служник, почувши слово «іноземець», ввічливо вкло­нився й зник за дверима міністрового кабінету.

Вмить розчахнулися широкі двері, й на порозі з’я­вився низенький, опецькуватий чоловік. Він вклонився з недоладною усмішкою й запросив мене до свого кабі­нету.

Міністр запропонував мені крісло, а сам умостився напроти, поклавши ногу на ногу. Потім він погладив із задоволенням свій круглий живіт і почав розмову:

— Я вже багато чув про вас і дуже радий, що ви завітали до мене… Я, знаєте, хотів трохи поспати… Бо що ж іще? Роботи нема, й від нудьги просто не знаєш, куди подітися.

— Смію запитати вас, пане міністре, у яких ви сто­сунках із сусідніми країнами?

— Е… як вам сказати… У добрих, у добрих, зви­чайно. Та, правду кажучи, я про це якось ще й не думав, але, гадаю, що в добрих, у дуже добрих. У нас нічого лихого ще не скоїлося, хіба що на півночі за­боронено вивіз свиней, а на півдні на наші села нападають і грабують людей анути з сусідньої країни. Але це нічого, то дрібниці…

— Але ж це перешкоджає експорту свиней. Я чув, ніби ви маєте їх чимало в країні, — зауважив я чемно.

— Та маємо, хвалити бога. Але все одно їх і тут з’їдять, тільки дешевші будуть. А якби їх зовсім не було, то що? Якось би обійшлися й без них, — прока­зав він байдуже.

У дальшій розмові він розповів мені, що студіював лісівництво, а тепер охоче читає статті про тваринни­цтво, думає придбати кілька корів та вигодувати телят, бо з цього може бути добрий зиск.

— А якою мовою ви найбільше читаєте? — запи­тав я.

— Та своєю ж. Я інших мов не люблю, не знаю і вчити не хочу. Та й не бачу в цьому потреби. Особ­ливо на моїй посаді. А коли б уже й виникла така по­треба, то можна запросити знавця з-за кордону.

— Цілком слушно, — похвалив я такі дотепні, оригі­нальні думки, не знаючи, що ще можна сказати на це.

— До речі, ви любите форель? — запитав він мене, трохи помовчавши.

— Ніколи не їв.

— Шкода, це дуже добра риба. Справжній деліка­тес, Учора я дістав кілька штук в одного приятеля. Дуже смачна річ.

Поговоривши ще трохи про такі аж надто важливі справи, я попросив у пана міністра пробачення, що своїм візитом відірвав його, певне, від нагальних дер­жавних справ, попрощався й пішов собі.

Він люб’язно провів мене до дверей.

(Наступна частина)