Tag Archive | Учитель

Ледве дочекався

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

 

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Мертвое море (1/5)

Как только я сел писать этот рассказ, перед глазами у меня встал образ моей покойной тетушки. Точь-в-точь такая, как была, бедняжка, при жизни: в желтой кофте из грубого сукна, будто с чужого плеча, в короткой юбке из того же сукна и голубом в желтых цветочках переднике; на ногах туфли, которые явно ей велики, расшитые, разумеется, тоже желтыми нитками; на голове платок темножелтого цвета. Желтое морщинистое лицо ее печально; глаза, почти такого же цвета, что и лицо, постоянно выражают озабоченность; тонкие синеватые губы сложены так, будто она вот-вот заплачет, а между тем я ни разу не видел покойницу плачущей, хотя она, опасавшаяся всего на свете, постоянно вздыхала, причитала и бормотала про какие-то свои предчувствия. Немного сутулая, с узкой впалой грудью, сунет она, бывало, руки за пояс и бродит по комнатам, по двору, не упуская ни единой мелочи и во всем усматривая плохое. Попадется ей под ноги во дворе камень, она и тут видит опасность.

— Ох-хо-хо!.. Споткнется ребенок, ударится головой об камень, разобьется! — проворчит она с выражением отчаяния на лице, поднимет камень и выбросит за ворота.

Сядем обедать, она сразу ко мне:

— Не торопись, вот проглотишь кость, она тебе все кишки пропорет.

Поедет кто со двора верхом на лошади, она — руки за пояс и начнет:

— Ох-хо-хо! Берегись, смотри; понесет с испугу чертов конь и — башкой об землю!

Если же едут на повозке, она и здесь предвидит тысячу опасностей, которые тут же по своему обыкновению сердито перечислит в страхе и беспокойстве:

— Ох-хо-хо! Шарахнется лошадь в сторону, и повозка под откос!.. Ведь не смотрят, куда едут, а потом: начнут таращить глаза, ан уже в овраге валяются.

Возьмет ребенок палку, она, грешница, не может, бывало, не проворчать:

— Упадет на палку-то, а она острая, и выколет глаз;

Собирается ли кто-нибудь из домашних на реку купаться — она за целый час до этого начинает ворчать по углам:

— Водовороты ведь там, господи, только окунешься— и затащит в омут. А тогда поздно плакать-то. Ох-хо-хо!.. Вода хуже огня. Затянет бездна — и все тут.

Сколько раз, помню, я, еще ребенком, стою себе возле нашего дома, а тетушка уже заводит свою зловещую воркотню, держа руки за поясом:

— Ох-хо-хо! Нашел где стоять, а упадет сверху кусок черепицы — трах по голове, и не встанешь.

Пошлют меня в сельскую лавочку, как раз напротив нашего дома, купить на пять пара[1] соли или перца, она непременно снабдит меня на дорогу мудрыми и дальновидными советами:

— По лестнице иди осторожно, гляди под ноги, по сторонам не зевай. Чего доброго оступишься, и прощай твоя головушка… У турка этого,— так она называла лавочника, весьма, в общем, достойного человека, только за то, что он палкой прогонял наших свиней со своей бахчи, — не смей ничего в рот брать. Подсунет отраву — и сковырнешься, как индюшонок.

Да что бы человек ни делал, пусть даже ничего не делал, — во всем моя добрая покойная тетушка умела находить опасность. Спишь — ох-ох! Воду пьешь — ох-ох! Сидишь — ох-ох! Идешь — опять это зловещее — ох-хо-хо!

Как-то в воскресенье пошел дядя в церковь.

— Ох! — провожает его тетка привычным восклицанием, сунув руки за пояс.

— Что тебе? — спрашивает дядя.

— Ох-хо-хо! — слышится в ответ.

— Церковь вроде не война, чего ты охаешь, будто провожаешь на виселицу, а не в храм божий!

Тетя смотрит на дядю почти е отчаянием, полная ужасных предчувствий, и вместо ответа тяжело и горестно вздыхает.

— Да ты что, с ума сошла?

— Гайдук выскочит из леса да как пырнет кинжалом, — запинаясь, шепчет тетка, стараясь изо всех сил говорить громче. Всегда она так странно говорила, прости господь ее душу!

— Гайдук среди бела дня! Да у нас, сколько помню себя, и ночью их не бывало!

— День на день не приходится… Схватит, утащит в лес и заколет, как ягненка… Ох-хо-хо!

Бедный дядя, помню, будто вчера это было, перекрестившись левой рукой, уходит сердитый, а тетка, напуганная страшными предчувствиями, — руки за поясом, — с тоской глядит ему вслед и, как всегда, бормочет.

— Заколют, как ягненка!.. Ох-хо-хо!

Да, такой была моя незабвенная добрая и мудрая тетушка. Сейчас, когда я пишу это, она стоит передо мной как живая, и я будто слышу ее зловещую воркотню.

Была бы жива бедняжка, она с неподдельным ужасом обнаружила бы, конечно, множество страшных вещей в этом моем рассказе — в каждой его фразе, каждом слове, каждой букве. В ушах у меня словно звучит ее пророчество: «Ох-хо-хо! Придет жандарм — хлоп — и сразу арестует!..»

«Ох-хо-хо, — хлоп, и арестует», — так сказала бы моя покойная тетя. Вспоминать о милых и дорогих сердцу покойниках — хорошее дело, и в этом отношении я заслуживаю всяческой похвалы, но, в конце концов, меня могут спросить, какая связь между моей покойной теткой и этим рассказом.

Если говорить откровенно, я и сам удивляюсь, какую связь, черт возьми, может иметь моя тетка со всем этим делом? Возможно, такую же, какая существует между Народной скупщиной и Сенатом, Ну да ладно. Кого, наконец, интересует, имеется ли в вещах связь и смысл! У нас, слава богу, в отличие от других стран, есть мудрый обычай — все делать наоборот: не так, как нужно, вопреки здравому смыслу и логике. Так могу ли я допустить, что в стране, где все без смысла, лишь мой рассказ имеет какой-то смысл. Что делать, такова уж, видно, наша судьба, а раз так, пусть все идет как оно есть.

«Ох-хо-хо!» — сказала бы тетушка.

Но стоит человеку поразмыслить немного (если, конечно, есть люди, которые занимаются столь опасным видом спорта), и он увидит в рассказе о моей покойной тетке более глубокий смысл.

Подумайте только, какая несуразица пришла мне в голову. Наша «дорогая многострадальная родина» во многом походит на мою покойную тетку.

В детстве, до школы, меня воспитывала тетя, и, как женщина умная, разумеется без батогов. А после я пошел в школу, где программы от первых и до последних классов были столь замечательны, что я и по сей день убежден, что моя бедная тетя входила в Совет по делам просвещения и оказала на его деятельность сильнейшее влияние. Таким образом, школа продолжала воспитание в теткином духе, лишь усовершенствовав его введением батогов. Однако я должен признать, что школа была гораздо хуже и страшнее тети. С первых же страниц букваря меня начали учить, как нужно себя вести.

«Примерный ученик идет из школы прямо домой размеренным шагом, смотрит прямо перед собой, по сторонам не озирается. Придя домой, аккуратно кладет книги, целует старшим руки и садится на свое место.

Из дома в школу идет тем же манером: спокойно, нога за ногу, глядя прямо перед собой. Придя в школу, кладет книги, безмолвно садится на свое место, а руки складывает перед собой на парте».

И вот вам ученик — тихий, слабенький, в правой руке он держит книжки, левая опущена, голова, набитая знаниями, как спелый колос зерном, клонится к земле, личико кроткое и такое напряженное, что на него без смеха глядеть нельзя; еле-еле перебирает он ножонками, по сторонам не смотрит, хотя рядом с ним люди мечутся в разные стороны. Ничто не может, не смеет привлечь его внимания. Так же идут и другие дети, на улице их полно, но они и не видят друг друга. Почти неслышно входят они, вернее, проскальзывают в школу, садятся по своим местам, складывают на партах ручонки и застывают с таким выражением лица, словно их собрались запечатлеть на фотографии. На уроках они не пропускают мимо ушей ни одного слова учителя, а после уроков таким же порядком выскальзывают из школы и идут домой.

Вот как бы это выглядело, если бы мы были воистину примерными детьми. Моей тетке такое воспитание очень нравилось, но мы не были в состоянии полностью следовать правилам хорошего поведения. Все мы грешили, кто больше, кто меньше, и в соответствии с этим учитель, в сущности добряк, наказывал, кого построже, кого помягче.

— Господин учитель, а он дорогой бежал!

— На колени! — изрекает учитель.

— Господин учитель, а он смотрел, в окно!

— На колени!

— Господин учитель, а он разговаривал!

Оплеуха.

— Господин учитель, а он прыгал!

— Без обеда!

— Господин учитель, а он пел!

Опять оплеуха.

— Господин учитель, а он играл в мяч!

— В угол!

Но не только наш старый добрый учитель бдительно следил за нами, дабы предупредить несчастный случай, могущий произойти по нашей неосмотрительности. Вдобавок к его устным поучениям и оплеухам мы получили вскоре и мудрые печатные наставления для юношества. Это, как всегда, были «Стебелек», «сорванный» таким-то и таким-то, «Букетик», «набранный» для милых деток тем-то и тем-то, — все книги с красивыми, трогательными названиями и прекрасным поучительным содержанием.

«Жил-был один непослушный мальчик, полез он как-то на дерево, да сорвался, упал и сломал ногу, так и остался на всю жизнь калекой».

«Жил-был один нехороший мальчик, который не слушался старших. Бегал он как-то по улицам, сильно вспотел, продуло его холодным ветром, он простудился и тяжело заболел. Бедная его мама много ночей просидела у его постели и плакала. Долго болел этот мальчик и, наконец, умер, навеки опечалив своих добрых родителей. Хорошие дети так не поступают».

«Гулял как-то один непослушный мальчик по улицам, выскочил страшный зверь и растерзал его».

После каждой поучительной притчи учитель разбирает с нами вытекающее из нее нравоучение.

— О чем мы сейчас читали? — спрашивает он.

— Мы читали про одного непослушного мальчика, как он гулял по улицам и как выскочил страшный зверь и растерзал его.

— Чему учит нас этот рассказ?

— Этот рассказ учит нас не гулять по улицам.

— Так. А что можно сказать про мальчика, который гулял по улицам?

— Это нехороший и злой мальчик.

— А что делают хорошие дети?

— Хорошие дети не гуляют, и за это их любят родители и учитель.

— Очень хорошо.

— «Однажды сидел один мальчик в комнате у окна, а другой стрелял из рогатки в голубя, да промахнулся. Голубь весело вспорхнул, а камень попал в окно, разбил стекло и прямо в глаз первому мальчику, и остался он на всю жизнь кривой».

— Что можно сказать о мальчике, который сидел у окна?

— Это нехороший и злой мальчик.

— Чему учит этот рассказ?

— Рассказ учит нас не сидеть, потому что это делают только нехорошие, непослушные дети.

— А как поступают хорошие дети?

— Хорошие дети не сидят в комнате, где есть окна.

Так разъясняется каждый рассказ и из каждого делаются нравоучительные выводы, как должны вести себя добрые и послушные дети.

Хорошие дети не ходят, не бегают, не разговаривают, не лазают по деревьям, не едят овощей, не пьют сырой воды, не ходят в лес, не купаются, не… — да разве все перечислишь! Короче говоря, напичканные мудрыми и полезными наставлениями, все мы старались по возможности совсем не двигаться. Лучше— хуже, все мы были добрыми и послушными детьми и хорошо помнили наставления старших.

(Далее)

 

[1] Пара – мелкая монета.

Мисливські нотатки (2/4)

(Попередня частина)

II

У старших класах гімназії батько вже дозволяв мені брати рушницю, але тепер я мусив ховатися з нею від учителів. Коли я схотів у свято з товаришами піти на полювання, то ми кілька днів перед тим до­мовлялися, як пронести рушниці через містечко, щоб ніхто їх у нас не помітив, ніби ми чинили якийсь жахливий злочин. Зійшлися на тому, що стволи руш­ниць позапихали в холоші штанів, від чого одна нога в кожного з нас, коли ми йшли, була ніби закоцюбла, а приклади поховали під піджаки. Щойно світало. На вулиці ані живої душі, тільки ми тихо скрадаємося, озираючись, чи де лихий не несе вчителя латинської мови. А той учитель якраз любив ловити, хто курить, хто йде до шинку, хто на полювання, і в цьому так натренувався, що ми навіть удома, перш ніж запалити цигарку, заглядали під ліжко та по всіх закутках, щоб він часом зненацька не вискочив звідти й не крикнув своє застрашливе:

— Моє шанування, синку!.. Тиха вода береги рве!

А кому вже він згадав тиху воду, тому більше від одиниці не світило. Через те і я, як усі, мусив дуже пильно стерегтися лихозвісної тихої води.

Так, зі страхом, без гуку, тягнучи одну ногу, ми йшли через містечко, оглядалися на всі боки і, як за­хист перед небезпекою, несли в руках латинську гра­матику та записи із славетними винятками з третьої відміни. Як тільки хтось зустрічався нам і ми мали бодай найменшу підозру, що він знайомий того вчи­теля, одразу про всяк випадок розкривали записи й починали вголос читати винятки.

Для певності ми так проходили майже повз кожного стрічного.

Коли таким чином ми пройшли щасливо через містеч­ко й дісталися до поля, то відчули, ніби у нас з плечей звалився величезний тягар. У полі ми порозстібалися, витягли рушниці, почіпляли їх на плечі й пішли далі весело, з піснею.

Бредемо, куди очі дивляться, куримо, не ховаючись і досхочу, хизуємося рушницями, стріляємо раз по раз у шпаків, у дроздів, у сороченят, у горобців, у най­меншу пташину божу, а рушниці набиваємо, як на вовків, тому коли й поцілимо в якусь нещасну пташ­ку, від неї нічого не лишається.

Усе-то так, але повертатись увечері було погано, бо вранці, коли ми йшли, то всі спали, а тепер — повно людей на вулицях, не сплять. Коли ми підійшли до міста, нам не на жарт зробилося страшно, мовби у во­рожий окоп мали стрибати. Знову позапихали стволи в холоші, по них затягнули ремені, а приклади при­крили піджаками. Ідемо з латинською граматикою в руках, і як тільки хто подивиться на нас, ноги нам так і підкошуються від страху, так і чекаємо, що ось-ось запитають: «А куди це ви ходили з рушницями?»

Раптом перед нами виринув той страшний учитель.

— Моє вам шанування! — озвався він, і ми поски­дали шапки. — Замість того, щоб учитися, валандає­теся без діла! — зарепетував він так, що аж люди по­чали збиратися довкола нас.

«Буде мені тиха вода!» — подумав я перелякано й пробелькотів:

— Ми ходили в поле, пане вчителю, вчили латин­ську мову.

Показав йому книжку й записи, а він, переможений і присоромлений, тільки й пробурмотів:

— Добре, діти, добре, так і трудіться! На добраніч!

І пішов собі далі. А нам зробилося так легко на душі, ніби ми від видимої смерті врятувалися.

Тому після випускних екзаменів для мене не було більшого щастя, як відкрито, серед білого дня пройтися містом з рушницею на плечі, та ще й з мисливським собакою, і, уявіть собі, без будь-яких винятків із тре­тьої відміни, зовсім як вільний громадянин.

Так воно й було. Другого дня після останнього екза­мену, щойно ми одержали атестати зрілості, нас троє зібралося на полювання. На вулицях повно людей, а ми відкрито, нікого не боячись, ідемо з рушницями, з ягдташами, ведемо мисливських собак на повідках і переможно дивимося. Аж прикро було мені, що ніхто на нас не звертає уваги й не запитує: «А куди ви з тими рушницями?»

Навіть ніде, ніби на зло, не видно було вчителя латинської мови, хоч ми навмисне сиділи під корчмою навпроти його дому і, як мисливці, пили каву, домов­лялися, у який бік подамося, і це все робили не поспі­шаючи, з цигарками в зубах.

Вулицею проходили молодші школярі й заздрісно дивилися на нас, ніби ми вже досягли раю, здійснили найзаповітніші людські мрії.

А в нас мало серце грудей не розіпре від гордощів.

Нам уже, власне кажучи, не дуже й хотілося йти на те полювання, для нас головне було тинятися по місту з рушницями та запаленими цигарками в зубах.

Літо після закінчення гімназії я провів у селі коло батьків.

Ніколи я не відчував такого задоволення, як тоді. Ще кілька днів тому тремтів, ночами не спав, голова була наче свинцем налита; іду вулицею і заздрю кож­ному, у кого нема екзаменів. Заздрив навіть псові гос­подаря, в якого я жив. Я невиспаний, напівсонний, мене морозом обсипає від думки: «А якщо не скла­ду?» — і ще мушу вчити хтозна-скільки, а пес роз­лігся в затінку під горіхом і спить собі спокійнісінько. Заторохкотить який віз, а він лише поведе почервоні­лими очима по вулиці й навіть не гавкне, тільки за­стогне від задоволення, потягнеться й знову заплющить очі. Коли ж йому це набридне, він устане, почеше лапою загривок, побіжить до корита з водою, нахлеб­четься досхочу по-собачому і вернеться назад у заті­нок. Соромно, але мушу признатися, що в ці хвилини я з радістю став би Лиском, аби тільки позбутися тої плутанини всіх предметів у голові і страху в серці. А в голові без порядку і зв’язку метлялися всі мож­ливі світові дива: римські папи, Цезареві коні, квад­ратні корені, торічеллієві пустоти, і каміння всього світу, і всілякі тварини, і різні цезури, і що їла по­кійна Гундуличева[1] тітка. Усе перемішалося: і камін­ня, і історичні особи, і хімічні формули, і комахи, і навіть зірки. Здавалося мені, що всі люди, які тільки були на світі, зібралися в моїй голові на ярмарок та попритягали з собою всі можливі речі, поприводили всіх тварин, і все те лиш метушиться та гуде.

Так було ще кілька днів тому, а зараз, після екза­менів, усе те наче віником виметено. Закінчився ярма­рок, ущух гармидер, усе розбрелося на свої місця, і я відчув себе неймовірно щасливим, як ніколи досі, що можу спокійно спати, вставати, коли захочу, не думати за сніданком, коли правив Карл Великий і де с поклади серпентину, як розмножуються польові миші і через скільки часу ми почули б на землі звук, якби сьогодні вистрілили з гармати на Сонці, або коли при­була б до нас тітка в гості, якби, скажімо, вчора точно в полудень виїхала швидким пасажирським по­їздом з Марса. Зараз цього нічого в голові нема, по­чуваю себе нормально, бачу речі такими, які вони є. І соромно мені стає, коли пригадую, як розмовляв одного разу з матір’ю за обідом, коли вона приїхала до мене під час екзаменів.

Вона їсть, а я воджу ложкою по тарілці й думаю.

— Їж, сину, золотко моє!

Я мовчу, щоб не переплутати думок.

— Їж, дурнику, не забивай собі голову хтозна-чим. Що буде, те буде. Бодай вони пропали, ті науки!

Я підніс ложку до рота і, втупившись у вікно, так і застиг, захоплений якоюсь думкою.

— Їж, сину, щоб ті всі книги згоріли! Аби тільки ти, голубе мій, був здоровий!.. Їж, золотко моє, а то висох на тріску за тою проклятою наукою! Їж, не думай ні про що, коли мама з тобою.

— Зачекайте, я саме думаю.

— Та що ти все думаєш, сину, скажи своїй мамі, не крийся від мене. Я тобі допоможу.

— Я думаю, мамо, якби ти була на Місяці, а я тут, і ти сьогодні вирушила поїздом до мене, то коли б ти приїхала?

Мати спочатку перехрестилася, а потім заплакала. По її зморшкуватому обличчю покотилися сльози, очи­ма, повними благання, страху й розпачу, подивилася на мене, схопила за голову й поцілувала в чоло.

— Кидай усе… усе, си… си… и… ну, і ї-їдь-мо звідси!..

Я теж заплакав.

Ось до чого довела мене наука та страх перед екза­менами, тим більш приємним було для мене тихе життя, безхмарний відпочинок, повна воля.

Але не буду затягувати розповідь, бо ви, читачі, мені скажете: «Не випробовуй, чоловіче, нашого терпіння і не муч нас тими нісенітницями: краще, якщо вмієш, розповідай просте, з чого почав!»

Правду скажете. Отже, вся суть у тому, що я став вільною, незалежною людиною — я міг курити, сидіти в корчмі, і, що найприємніше, відкрито носити руш­ницю, й не боятися вчителя латинської мови.

(Наступна частина)

[1] Іван Гундулич (1589—1638) — сербський поет з Дубровнику, автор поеми «Осман», у якій прославляється пе­ремога українського і польського народів над турками в Хотинській битві 1621 року.

Страдия (9/12)

(Предыдущая часть)

В министерстве просвещения собрались самые маститые ученые. Работа здесь ведется основательно и продуманно. Пятнадцать, а то и двадцать дней шлифуется стиль даже самой незначительной бумажки, вплоть до языковых мелочей, падежей всяких с предлогами и без предлогов.

Я познакомился с некоторыми делами.

Некий директор пишет, например:

“Господину Министру просвещения.

Преподаватели нашей гимназии вот уже шесть месяцев не получают жалованья и доведены до такой нужды, что сидят без куска хлеба. Так дальше продолжаться не может, потому что и учитель теряет всякий авторитет и само преподавание лишается смысла.

Покорнейше прошу господина министра как можно скорее походатайствовать перед Господином Министром финансов о необходимом распоряжении, по которому нам выдали бы жалованье хотя бы за три месяца”.

На загнутых полях заявления помечено:

“Министерство просвещения.

П. Н. 5860.

1-11-891.

Директор …ской гимназии просит выдать учителям жалованье за три месяца”.

Ниже – другим почерком – заключение:

“Стиль неправильный. Порядок слов не отвечает правилам синтаксиса. Употреблены иностранные слова: “продолжаться и необходимый”. (Эти слова в заявлении подчеркнуты красным карандашом.)

Еще ниже рукой министра написано (почерк плохой, неразборчивый, каким он обычно становится у всякого, как только он попадает в министры): “На заключение Совету по делам просвещения”.

Под этим опять другим почерком начертано:

“2.III-891

Главному совету по делам просвещения”.

(Можно подумать, что помимо Главного совета существовало по крайней мере тридцать второстепенных, хотя он был единственный.)

“При сем препровождается заявление директора …ской гимназии для изучения грамматических форм, синтаксических и стилистических особенностей. Вместе с заключением Совета оно должно быть возвращено Министерству просвещения для дальнейшего движения.

По приказу Министра

и т. д.

(Подпись)”.

Не прошло и пятнадцати дней, как Главный совет по делам просвещения ввиду срочности дела собрался на заседание. Рассмотрев в числе других вопросов и этот. Совет решил послать заявление директора на отзыв двум специалистам. Назначили двух человек, записали решение и поручили секретарю проследить за выполнением.

Далее шли письма специалистам:

“Господин Н. Н! В связи с распоряжением Господина Министра просвещения за № 5860 от 2-III сего года и решением XV заседания Главного совета по делам просвещения, состоявшегося 17-III того же года Д. № 2, имею честь просить Вас изучить заявление директора …ской гимназии с точки зрения грамматики, синтаксиса и стиля и в кратчайший срок представить Совету детально разработанный доклад.

Примите мои уверения в глубоком уважении.

Председатель Гл. совета по делам просвещения

(Подпись)”.

Письмо такого же содержания было направлено и второму специалисту.

Через два месяца в Совет по делам просвещения пришел детально разработанный реферат о заявлении директора, над которым совместно трудились оба специалиста. Реферат начинался так:

“Главному совету по делам просвещения. Мы рассмотрели и изучили заявление директора …ской гимназии и имеем честь сообщить Совету следующее:

B природе все подчинено закону поступательного развития и совершенствования. Как простейший одноклеточный организм в результате поступательного движения и совершенствования в течение многих веков развился в сложнейшую организацию человеческого тела, так и язык в течение многих веков развивался от звуков неартикуляционных, которые мы можем встретить у животных, до уровня совершенства современных новых языков.

Для большей ясности и наглядности мы будем пользоваться следующим планом:

I. Общий раздел

  1. Звуковая речь и ее возникновение.
  2. Происхождение современных языков.
  3. Общие корни (санскрит).
  4. Деление языка на основные группы.
  5. Раздел сравнительной филологии.
  6. История науки о языке.
  7. Развитие науки о языке вообще.

II. Наш язык. и законы его развития

  1. Происхождение языка (история).
  2. Родственные языки.
  3. Общие черты и различия с родственными, братскими нашему, языками.
  4. Диалекты общего древнего языка на старой прародине развиваются в особые языки.
  5. Диалекты нашего языка.

III. Заявление директора

  1. Происхождение и история заявления.
  2. Особенности его языка в соответствии с особенностями старого страдийского языка в древних хартиях…”

И так далее. Да кто же может все это запомнить? Благодарение богу, если я хоть что-то запомнил правильно.

Ниже приводилась специальная разработка по установленному плану каждого раздела, каждого пункта, и. наконец, после многих, очень многих исписанных страниц очередь дошла до слова “продолжаться”. Вот что было написано дальше:

“Продолжаться, им. гл. санскр. dharh duhorh, скакать, подпрыгивать, бегать, (см. В. кн. III, стр. 15, 114, 118 б. Х. С. ** т.) – pl. donti, r. duti, gr. εμαυριζω, 1. canto, cantare, provoco, provocere (sic) к. 3 X b, звать, звонить, звук, зверь (смотри: Рассердился тигр, лютый зверь. Дж. Л. П. 18) – Серна выскочила из кустов – должаться с “ПРО”: продолжаться (H. 16. В. 3. С. H. О. 4. Дж. Д. 18, 5 кн. III. Смотри пример: “На юнаке ран семнадцать”).

Исходя из этого, считаем, что слово “продолжаться” не наше и его, как вредное для народа, надо выбросить”.

Подобным же образом было разобрано слово “необходимый” с таким же заключением.

После этого ученые перешли к порядку слов вообще и к порядку слов в заявлении директора в частности и сделали специальные замечания.

И, наконец, раздел: “Стиль и его особенности в заявлении”, а в заключение на нескольких страницах:

“Параллель между языком и стилем заявления директора и стилем “Илиады” Гомера”. (Тут специалисты пришли к выводу, что стиль Гомера гораздо лучше.)

“Учитывая все это, – заключают ученые, – мы полагаем, что заявление надо вернуть директору …ской гимназии для добросовестной переработки в соответствии с нашими замечаниями, и лишь после этого можно будет продолжить работу над ним”.

Через месяц собрался Совет, рассмотрел реферат и принял решение вернуть директору заявление, чтобы он исправил его по замечаниям специалистов, а затем снова послал в министерство для дальнейшей работы. Господам референтам назначили за доклад по кругленькой сумме в двести пятьдесят динаров каждому, которые выплатили не то из пенсионного фонда вдов чиновников отдела просвещения, не то из средств, предназначенных на жалованье низшим служащим.

Свое заключение Совет с почтением направил господину министру для дальнейшей работы.

В соответствии с ним заявление было возвращено из министерства вместе с рефератом в виде приложения директору на исправление в духе замечаний специалистов…

Так основательно, толково рассматриваются там дела, по полугоду ведется переписка, пока не будет исправлена и малейшая грамматическая ошибка, и лишь после этого приступают к дальнейшей работе.

В результате обширной переписки даже из самого маленького заявления вырастает такое огромное дело, что человек едва может взвалить его на плечи.

Все чиновники министерства заделались писателями, все пишут книги; только господин министр ничего не пишет. К нему я не посмел явиться, так как все меня уговаривали не делать этого, если мне дорога собственная голова. Говорят, господин министр целыми днями занимается гимнастикой, человек он очень вспыльчивый и любит драться.

Рассказывают, что однажды он подрался с главой церкви. Глава церкви, хороший спортсмен и страстный наездник, тоже был человек вспыльчивый и тоже любил драться. Как-то, неизвестно почему, он ударил священника во время богослужения палкой по голове. По общему мнению, он стал вспыльчивым из-за постоянного чтения святых книг, поэтому выходки его оправдываются и не вызывают упреков. Первое его столкновение с министром произошло из-за конных состязаний, что обнажило многие другие разногласия по вопросам религии и просвещения, от которых зависело правильное воспитание  молодежи.

Глава церкви настаивал, например, на том, чтобы в учебник закона божьего во что бы то ни стало был включен раздел о выращивании жеребят, а министр требовал раздела о плавании. В этих важных вопросах не уступал ни тот, ни другой, и дело дошло, наконец, до того, что они не могли больше видеть друг друга. Чтобы отомстить своему противнику, министр приказал исключить раздел о лошадях даже из зоологии, а вместо этого изучать в школах плавание.

Но ведь изменить какое-то место в учебнике это пустяк, у нас не то что учебники, а целые программы меняются через день.

Из работающих на ниве просвещения не было ни одного, который не писал бы школьных учебников, не говоря о том, что каждый являлся автором поучительной книги, предназначаемой для награждения учеников и рекомендуемой для чтения примерным детям.

Учебники, точнее их авторы, ждали своей очереди. Деньги нужны многим, а поэтому учебники или закупаются по распоряжению министра, или рекомендуются школам для обязательного пользования. Прежде всего министр обеспечивает своих родственников и ближайших друзей. Не успеют ученики приобрести рекомендованный учебник, глядишь, закадычный приятель министра уже тащит ему другой. И этому, разумеется, тоже надо пойти навстречу. И в тот же день выходит приказ:

“Длительное пользование учебником (по такому-то предмету, такого-то) выявило его негодность, а посему в интересах дела существующий учебник из употребления изъять и ввести учебник… (имя автора забыл)”.

Я хотел посетить министра юстиции, но он был за пределами страны.

Правительство Страдай носилось с серьезной мыслью основать несколько школ для глухонемых детей, чтобы тем самым поправить плохое финансовое положение государства, и министр юстиция отправился за границу познакомиться со школами такого рода.

Это важное и значительное дело не терпело отлагательства, и поэтому сразу были приняты самые срочные меры. Помимо того что министр юстиции (с очень большой надбавкой к жалованью) отправился изучать организацию таких школ, был назначен с большим окладом н надбавкой на представительство управляющий школами для глухонемых, а также наставники; еще раньше приступили к строительству огромного дома для управляющего. Разумеется, срочно были назначены заведующий хозяйством, врач, начальник местного контроля, кассир, помощник кассира, писарь, три-четыре переписчика и несколько служителей. Все они, от управляющего и до служителя, неукоснительно получали жалованье, с нетерпением ожидая момента, когда можно будет вступить в новую должность, только управляющий кое-кому доверительно сообщал, что с помощью одного своего родственника министра он добивается разрешения принимать в школы обыкновенных детей.

Этим учреждением, вернее его чиновниками, – учреждения-то ведь еще не существовало, – ведал господин министр юстиции, так как министр просвещения заявил, что не желает иметь дело “с какими-то глухими тетерями”.

Министр юстиции был поглощен заботами и попечительством над школами для глухонемых, дела же министра юстиции взялся выполнять военный министр, а обязанности последнего исполнял министр просвещения, ненавидевший книги и школы, так что за него всегда работала его жена; а она, как всем известно, обожала детективные романы и мороженое с шоколадом.

(Далее)