Tag Archive | Учень

Ледве дочекався

Мій дядько був учителем у селі, а наша хата стояла край дороги недалеко від школи. Повз неї проходили учні. Взимку одяг у них був припорошений снігом, вуха позакутані хустками, щоки червоні, з вовняних панчіх звисали грудочки снігу, а в тих, хто падав, на пальтах біліли снігові плями; отак ішли вони попід нашим вікном, а сніг, густий і лапатий, сипав і си­пав — тихо, нечутно. Дядько іноді стояв на сходах і курив, і дим від цигарки, змішаний з парою, вився вгору й зникав за сніговою завісою. Проходячи повз дядька, школярі здіймали шапки. А я, притиснувшись носом до шибки, дивився й дивився, поки вікно не затягувалось імлою, протирав його й дивився знову.

Улітку ж вони бігли туди з пагорба, сорочки біліли, підстрибували при боках сумки з книжками, тряслися торби на плечах, а в тих торбах був хліб і сир та сметана в дерев’яних довбанках, а ще стирчало з них пір’я цибулі.

Мені було тоді п’ять років, і, здавалося, немає на сві­ті більшого щастя, як бути школярем, приходити з села (воно було в моїй уяві десь далеко) і носити в торбі їжу та книжки. А особливо влітку — як це приємно обі­дати по-учнівському під великим шкільним дубом! Розстелять на землі торбини, посідають по двоє-троє, кожен коло свого обіду. їдять, гомонять між собою, по­зичають один в одного солі, хліба, заможніші дають біднішим сиру. Самі собі порядкують коло харчів, самі прибирають залишки, самі роблять усе, як до­рослі! Ото щастя! І я плачу та прошу матір, щоб вона й мені дала торбу, а в неї поклала хліба, сиру в дов­банці та дрібку солі — я буду обідати з школярами! Іду поміж них із торбиною, а вони — в сміх. Обідаємо, і я намагаюся бути, як вони, приєднатися до їхнього товариства.

— Хто хоче сиру — у мене залишилося трошки, — запитую й я, наслідуючи школярів, та потерпаю, чи вони це сприймуть серйозно. Роздам навмисне своє, а тоді прошу, щоб хтось позичив мені кусень хліба, або потай розсиплю сіль із вузлика й питаю: — У кого с сіль, хто позичить?..

Найбільше мені було боляче, коли учні сміялися з того.

Граються біля школи крадькома, як немає дядька. І я також серед них. Але вони ніколи не дають мені м’яча, і я починаю плакати. Тоді втішають мене.

— Тіка-а-ай! — кричать.

Я перший біжу і врешті-решт знову плачу, бо ніхто не кидає в мене м’ячем, хоч я часто навмисне верчуся коло того, що має м’яча. І все-таки, незважаючи на всі прикрощі, я ніяк не міг покинути школярів.

Вони бояться, щоб не наскочив дядько, і я теж пере­живаю та оглядаюся, щоб хто-небудь не застукав мене.

Раптом звідкись з’являється дядько, і всі сполохано кидаються в школу та й одразу сідають за книжки і з таким уже заповзяттям читають, що в класі стоїть суцільний гам; я теж тікаю разом з ними і прошу найстаршого учня, щоб він не скаржився на мене.

— Диви, звідки такий? — каже дядько і гладить мене по голові, а на інших гримає: — Хто тут бешкетував?

Починається покарання, різки, стояння на колінах, плач, прохання: «Я більше не буду!»

Мені ставало соромно, і я відчував себе скривдже­ним. Я пе смів звести очей на покараних. Я волів би, щоб дядько покарав і мене, щоб і зі мною рахувався.

Дядько, йдучи зі школи, наказав, щоб ніхто ані кроку з-за парти, і мене забрав із собою. Я втік од нього і знову гайнув до школи. Тут я скакав, аж ноги боліли, здіймав куряву, стукав і ще всіляке витворяв лише заради того, щоб мене записали на дошці як порушника дисципліни. Навіть смикнув одного учня з першої парти за волосся, і він залементував:

— Смикає за волосся!

Найстарший учень записав його як такого, що зді­ймав галас.

— Чого мене? Адже він мене смикає за волосся! — заплакав той, а сльози так і закапали на буквар.

Я зухвало дивився на найстаршого учня, тремтячи від радості, що на мене хтось скаржиться, і чекаючи, що той скаже.

— А кого? Він же не учень! — відповів той, навіть не глянувши на мене.

Я опустив голову і, ображений, побрів зі школи, за­брався в кущі і там молився богу, щоб уже скоріше мені бути учнем.

Увечері я ліг сумний та стурбований, заснув, і мені приснилося, що я учень і мене покарали, поставивши на коліна. Стою на колінах і дивлюся спогорда, як Душко і Йова (мої молодші брати; Душко — рідний, а Йова — двоюрідний) вештаються та бігають по школі, а дядько їм нічого не каже. Штанці в них сповзають, а я одягнений, як великий учень, і, стоячи на колінах, готую уроки.

Задзвонив дзвоник, я прокинувся й підхопився з ліж­ка, ніби мені треба йти до школи. Але на цьому сон скінчився, і я побачив, що я той самий, що був і вчора. Ніякий я не учень, як і Душко та Йова.

Мене дуже те ображало, що я мало відрізняюся від них. Я навіть став обминати їх. А гратися з ними — нізащо в світі.

— Ви тут грайтеся собі втрьох, доки ми поверне­мося з церкви, — якось у неділю сказала мені мати.

Я мало не розплакався вголос, на очах у мене висту­пили сльози, і я насупився. Мені вже п’ять років, а я ще маю з такими пуцьверінками гратися!

— І не сором тобі, братів не любиш! — мовила на те мати.

— Я не можу з ними! — і залився сльозами.

— Ти хочеш, щоб я батькові сказала?

«Батьком погрожує, — подумав я. — Карають мене мати, батько, дядина, як Душка та Йову, а не дядько в школі, не вчитель».

Я втік і заховався за хлівом. Мене знайшли, мати привела тих двох шмаркачів і залишила зі мною.

Як тільки мати з дядиною пішли, я їх обох і про­гнав од себе. А вони давай ревти. Не раз мені за них перепадало від батька.

Через усе це я зненавидів тих малюків. Мені здава­лося, що вони основна причина всіх моїх нещасть. На кожному кроці я глумився з них. Як тільки вони обізвуться, я цитькаю. Запитують щось — відповідаю сердито й зверхньо:

— Вам цього не знати!

Записали мене до школи. Я зробився поважний та так запишався, ніби став щонайменше членом Акаде­мії наук, досяг чогось такого, що далі й нікуди. Тих двох малюків тепер я вже почав водити скрізь із со­бою і поводився з ними як їхній покровитель.

Я чекав і дочекатись не міг, коли вже закінчаться ті канікули і пролунає шкільний дзвоник, а проте, наслідуючи старших учнів, і собі час від часу бід­кався:

— Ох, іще трохи — й до школи треба! І погратися ніколи буде!

Як тільки дядько проходить десь поблизу, я один з-поміж інших дітей, які не мали щастя стати школя­рами, підводжуся боязко, по-учнівському, скидаю шап­ку і так стою, доки він не пройде.

Дядько відповідає на моє вітання, всміхається.

— Він мене зачіпає! — крикне хтось і назве моє ім’я та прізвище, а мені це приємно, хоч я й вдаю, ніби серджуся, що на мене скаржаться.

Мати пошила мені торбу, бо я не хотів ходити до­дому на обід — інакше який же я учень? Торба ви­йшла, як і в усіх учнів, була з пофарбованої вовняної тканини, мала шлейки, щоб брати на спину. У ци­гана купили довбанку, усе — як і в інших. Коли я за­лишався сам, то чіпляв на себе торбу, перед тим по­клавши в неї все причандалля, і дивився, як вона лежить на мені.

Наближався кінець канікул, і моє нетерпіння росло.

Перед початком занять батько поїхав до міста ку­пити буквар, грифельну дошку, олівець, зошити, чи­танку, шкіряну сумку і все, що треба учневі.

— Ох, завтра до школи! — ніби жаліюсь і розпові­даю, як я ще той останній день погуляю на волі.

А мені й справді воля: перекидайся, бігай, стрибай, сварися, бийся з дітьми — мама не карає, а тільки каже:

— Ах, не хочу я вже з тобою діла мати, завтра пі­деш до школи, то побачиш, як там утихомирюють!..

Я ще ніколи не був такий вдячний матері, а все-таки почав просити її, щоб не скаржилася на мене дядькові-вчителеві.

Мине трохи часу, і я прикидаю:

— Батько вже біля Пісковитої поляни.

Не пройде й п’яти хвилин, а я знову міркую, куди він доїхав.

Настав вечір, а я — як на голках. Місця собі не знахо­джу від нетерпіння. Раптом клацнула защібка на воро­тах, почувся тупіт, заіржав буланий. Я схопився, мов ошпарений, і побіг назустріч батькові. Наймит знімає бисаги з коня, а я заглядаю то з правого, то з лівого боку.

Насилу я заснув тої ночі від радості й нетерплячки.

— Вставай! — гукає мені мати вранці.

Я прокинувся, але не схоплююся з ліжка, хоч відчу­ваю, що на крилах полетів би до школи, а натомість кажу:

— А може, ще трішки? Спати хочеться!

Це я перевіряю, чи мене справді вважають школя­рем.

— Ти бачиш — спати, а до школи?..

На радощах я ладен був поцілувати маму, але насу­пився й питаю:

— А Душко та Йова чому сплять?

Питаю, аби впевнитися, що між мною та ними вреш­ті настала довго очікувана різниця.

— Душко і Йова малі, вони не учні.

Я відчув себе поважною, справжньою людиною, в якої є свої обов’язки. А Душко і Йова малі. Хотілося підбігти до них, обняти, такі вони мені стали любі, як ніколи.

Хоч до школи всього кілька кроків, проте мені по­клали в торбу довбанку з сиром та сметаною, цибулі (я так її примостив, щоб пір’я стирчало з торби), ок­раєць хліба, сіль у вузлику — саме у вузлику, бо так усі учні носять.

У шкіряну сумку я понапихав усього, що мені купи­ли. Сумка мені подобалась, але з нею було мені якось незатишно, бо інші носили ткані сумки.

Почепив я через плече шкіряну сумку. Закинув за спину торбу, зав’язав шлейки на грудях так само, як усі зав’язують, поцілував батька, матір і дядину в руку й пішов до школи. Тільки шкодував, що наша хата не стоїть десь далеко-далеко. А так — не було ща­сливішого за мене. Усі мене проводжають, Душко та Йова плачуть, і собі хочуть до школи, а мати на них гримає:

— Куди вам до школи?! Щоб заважати учням!.. Ви ще малі!..

Серце, здавалося, вискочить із грудей від задоволен­ня, коли я почув ці мамині слова.

«Заважатимуть учням!»—думав я дорогою, сповне­ний гордості. Зрозуміло, вони малі і тільки б плутали­ся під ногами.

Поклав я свою торбу в учнівській шафі, відступив крок і подивився, чи вона подібна до інших торбів.

Така сама, тільки нова, але мене потішила думка, що й вона забрудниться та постаріє.

Увійшов до класу, спокійно, боязко, адже я учень, так треба, скинув шапку й сів за парту. Оглядаюся гордо на всі боки, і вже мої очі промовляють: «Гей, чому зараз не питаєте, чого я прийшов? Я тепер справжнісінький учень!»

Школярі запитують мене, а я мовчу, боюся, щоб не записали мене до порушників дисципліни.

Але ніяк мені не віриться, що я вже учень, що тепер мене тут помічають, а якщо я пустуватиму, то черговий і мене запише на дошці серед порушників. Закортіло мені переконатися в цьому, і я вибіг з-за парти.

— На місце! — гукнув черговий.

Я зрадів, що до мене так звертаються. Послухався, але того мені було замало, я ще не зовсім відчув своє нове становище. Гупнув кулаком у бік свого сусіда.

— Не штовхайся! — закричав той.

— Чого кричиш, наче тебе ріжуть?! — гримнув черго­вий і записав його прізвище.

Заздрісно мені стало. Я відчув злість і образу, мене охопило бажання дати ляпаса черговому за таку зухвалу неувагу до моєї персони. Це ж хтозна-що! Виходило так, ніби всі мої поривання були марні, зі мною тут лише граються, ніякий я не учень! Сльози набігли мені на очі з такого жалю, приниження й страждань. Вихопився я з-за парти і почав так гасати по класу та гупати ногами, що всі тільки здивовано ди­вилися на мене. Зачіпав то одного, то другого. Нарешті, у своєму праведному гніві, відірвав ріжок карти — якось ненавмисне рукою, коли біг. Черговий того вже не міг стерпіти:

— На місце, бо запишу!

— Не ся-а-аду! — зарепетував я щосили.

— Гаразд, тоді начувайся! — сказав черговий і взяв крейду. Я ловив очима кожен його рух. Він написав щось, і всі почали читати: прочитали моє ім’я і навіть прізвище. Це мені сподобалося, бо все було насправж­ки, а він ще й дописав: «Погано поводиться і стрибає по класу!»

Серце моє завмерло, я відчув гордість. Дивлюся на дошку, щасливий, що там написане моє ім’я: подумайте тільки — моє ім’я і прізвище!

— Проси його, щоб стер, проси, бо вчитель битиме! — радили мені.

— Не зітру, хай б’є, раз він пустує! — мовив черго­вий невблаганно й суворо, і це мене потішило.

Я відчув і радість, і гордість, і страх; мені спало на думку, як Душко та Йова будуть дражнити мене, що я битий. Не міг я знести такого напливу почуттів. За­тулив обличчя руками, схилився на парту та й голосно заплакав.

 

Жерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)