(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)

(Попередня частина)

Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра осві­ти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.

Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабі­неті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже по­жовклих книг.

Спочатку я подумав, що трапив не туди, але гене­ральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не по­милився.

— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичай­ну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’яз­ку з останніми подіями на півдні нашої милої віт­чизни.

— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.

— Ні, немає жодної небезпеки.

— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небез­пека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?

— Убивають, це правда, але ми не можемо бути та­кими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.

Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орде­нами на грудях.

— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…

— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, по­казує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вкло­нився.

— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповід­дю, — можете йти.

Секретар знову вклонився і вийшов.

— Та клята температура, повірите, завдає мені стіль­ки клопоту; але температура для війська — це го­ловне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:

«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Мо­литву, відповідну до цього випадку, вибирає військо­вий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадя­нам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро лю­били. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі ра­зом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й ви­соко піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть ану­тів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благо­пристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підроз­ділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кож­ному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано голов­ної умови розвитку армії».

— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.

— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.

— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скої­тися.

— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог запла­тить вічною мукою та скреготом зубовним у пекель­ному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо по­трібне нам, головним чином, задля внутрішніх полі­тичних справ. Наприклад, коли якась громада опини­ться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої ми­лої змученої вітчизни, а владу передати комусь із на­ших людей.

Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:

— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?

— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.

— А яких саме, дозвольте запитати?

— Вживемо енергійних заходів, але знову ж так­товно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпоря­дження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені не­гайно заснувати газету виключно патріотичного спря­мування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не при­веди боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — ска­зав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хре­ститися та вишіптувати молитви своїми блідими, ви­снаженими губами.

Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.

«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там ги­нуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче вида­вати патріотичну газету. Військо в них дисципліно­ване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»

— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.

— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.

— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих спра­вах. Для нас головне не країну боронити, а щонай­довше утриматися при владі. Попередній уряд про­тримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.

— А що ви для цього робите?

— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться ви­гадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й ро­бить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змо­ви?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, тор­жеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевид­не безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як вид­но з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени тепе­рішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.

— А хіба є важливіші справи для війська, ніж обо­рона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до вій­ська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.

— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важли­вішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похи­туючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.

— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, знач­ливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:

— А паради?

— Які паради?

— Невже й про таке можна питати? Це ж так важ­ливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.

— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.

— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — бай­дуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це тур­буватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть при­стойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослу­жилися.

— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — до­кинув я.

— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи доб­рий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.

— Ваша родичка має до цього хист?

— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже по­важна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.

— Це молоде подружжя?

— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.

— Ваш шуряк, певно, займається наукою?

— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студію­вати геологію.

Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.

— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.

— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив роз­мову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.

— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенса­цію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.

— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.

— Це буде щастя для вашої країни?

— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.

— А ви принаймні все приготували, щоб ця неспо­діванка неодмінно відбулася?

— Ми про це ще як слід не думали, проте не ви­ключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старо­винну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всю­ди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?

— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.

— По всій країні, як я вже вам сказав, стали весе­литися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити напи­си: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За корот­кий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуван­ням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.

Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.

— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.

— Ні.

— Зовсім?

— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.

— А чому?

— А хто ж його зна!

— І навіть нічого такого не сталося?

— Нічого.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, сми­ренно дивлячись на свої бурштинові чотки.

— А народ? — запитав я.

— Який?

— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?

— Нічого! — зітхнув міністр.

— Як то нічого?

— А що ж? Народ як народ!

— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.

— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.

— Користь?

— Атож!

— Не розумію!

— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у ра­дості та щасті чекання!

— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.

Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.

— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.

— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть ли­шень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!

— Це оригінально! — вигукнув я.

— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!

(Наступна частина)