(Попередня частина)

Ця мала прикрість, що її зазнало те добре суспіль­ство, не лишилася єдиною. Минув якийсь час, і моло­дий чоловік видав свої наукові праці.

— От маєш — наука! Пусте!

Знову ніхто, ясна річ, не хотів читати того, що на­писав молодий учений, але кожен з глибоким, навіть щирим переконанням доводив, що Бекич (так звали вченого, якщо перекласти його ім’я на сербську мову) не знає нічого.

— Бекич — і наукові праці? Хе! — досить було ска­зати це, щоб товариство зайшлося сміхом.

— Такого в нас бути не може. Що то за наука, коли її Бекич пише! — казали люди, і всі згоджувалися, що наука, як і все інше, може бути лише десь там, в ін­ших краях.

Молодий учений не тільки не здобув успіху — на­впаки, кожен якось інстинктивно вважав своїм обо­в’язком висловити йому своє обурення. Усе суспільство вбачало в цьому ніби заразну хворобу і відчайдушно боролося проти небезпеки.

Одного я запитав, що поганого йому зробив той уче­ний?

— Нічого, — відповів він.

— То чого стільки бруду ллєш на нього?

— Так, не можу дивитись, як усякий нікчема вдає із себе казна-що.

— Що вдає? Людина займається наукою і не чинить нікому зла.

— Не знаю його, брате. Але, прошу тебе, яка на­ука? У нас цього бути не може.

— Чому?

— Бо я знаю, які тут усі тупоголові!

— А ти читав?

— Боже борони; що я, на тім’я впав? Наука — і Бекич! — кинув він іронічно й розсміявся, потім пере­хрестився, стенув плечима, стріпнув руками, наче ка­зав: «Не дай боже нікому такої ганьби», а далі до­дав: — Стільки є людей розумніших за нього, а ніхто не зробився вченим, тільки він: велике цабе!

І повторилося знову те саме, що й з поетом.

Про молодого вченого пустили чутку, ніби він для якихось наукових дослідів крав грушки в торговця овочами. Тим товариство забавлялося кілька днів, за­доволено сміючись, поки не сталася нова оказія.

— Знаєш, що в нае нового? — запитує один.

— Маємо вченого! — відповідає другий.

— Це вже старе; тепер у вченого є критик!

— Цього ще бракувало! Хто ж цей ідіот?

— Тй-богу, розумний критик, якраз для Бекичевої науки!

— Хто це?

— Бекичка!

— Його жінка?

— Саме вона. Добре його прокритикувала. Він зараз ходить із забинтованою головою. Може, порозумнішає. Кращої критики йому й не треба.

— А що було? — нетерпляче питає той, готовий не­гайно побігти далі з почутою новиною.

— Нічого, тільки якісь торічеллієві труби йому на голові побила.

Нареготавшись досхочу, обидва приятелі мерщій роз­ходяться, щоб ту приємну новину переповісти іншим.

Це й ставало духовною поживою суспільства.

— Я чув, ніби ти захопився наукою? — питає жар­тома один пан свого приятеля.

— Можливо, — відповідає дружина останнього, — але хай тепер стережеться, щоб я не взялася до критики.

І знову сміх.

Часто цілий вечір товариство розважалося, розпові­даючи смішні історії про вченого.

Крім того, молодому вченому, куди він тільки по­тикався, скрізь чинили перешкоди. Кожен вважав сво­їм обов’язком бути холоднішим з ним, ніж досі, і то тільки через те, що він, мовляв, задається і хоче та­кого, чого ніхто інший не робить, а ніхто інший, ясна річ, не стане займатися дурницями, бо в розумної людини є раз і назавжди встановлене правило: «Об­лиш, прошу тебе, цього в нас бути не може!»

Учений боровся, боровся, та й утомився. Суспільст­во приборкало і його, приборкало ради свого престижу, і вчений десь пропав. Ніхто про нього більше нічогі­сінько не чув.

— Жаль його, грішника! — із співчуттям каже де­хто. — Все-таки був непоганою людиною.

— Тхе, а хто йому винен!

За якийсь час з’явився молодий художник. Виста­вив свої картини й став чекати присуду громадської думки. Картини були непогані. Я — іноземець — єди­ний дивився на них, а з його земляків не прийшов ніхто на виставку. Повторилося те саме, що й з пое­том та вченим, і знову, хоч картин ніхто не бачив, суд був скорий і невблаганний:

— Художник, дурниці! Облиш, прошу тебе, мазани­на!.. Справжнього мистецтва в нас бути не може!

Громадська думка закйдала художника, як кажуть, болотом і камінням, усе живе згуртувалося проти но­вої напасті. Лихоманка тривала доти, поки й молодий художник десь не зник, і тоді суспільство, зморене цією важкою боротьбою, знову поринуло в солодку дрімоту.

Щойно суспільство склепило очі в глибокому сні, як молодий композитор заходився виконувати свої музич­ні твори.

— Е, це вже неподобство! — застогнало ображене су­спільство, протираючи очі.

— Звідки ця напасть?

Але й з композитором швидко впорались. Влада (вона теж прилягла, щоб поспати солодко й спокійно) дійшла висновку, що ті музичні твори підбурюють народ до бунту, і, ясна річ, молодого композитора було кинуто до в’язниці за революційну діяльність.

— А то тирликає тут, як дурень! — мовила громад­ська думка задоволено, солодко позіхнула, переверну­лася на другий бік і знову поринула в солодкий, гли­бокий сон.

Розумні люди! Яка музика, які тулумбаси? «Цього в нас бути не може!»

Потім сталися ще дві-три подібні історії — і все.

У цьому суспільстві така доля чекає на кожного, хто хоче зайнятися якимось ділом: чи політикою, чи еко­номікою, чи промисловістю.

Мені пригадується один мій знайомий, серб, а та­ких у нас чимало. Чоловік досить заможний, живе з прибутків; їсть, п’є, задоволений, не терпить нікого, хто працює, і сам нічого не робить.

Опасистий, неповороткий, іде він вулицею з пону­рим, кислим обличчям. Його дратує все, що лише на­гадує якусь діяльність. Проходить повз бакалійну крамницю. Зупиниться, покиває зневажливо головою й процідить уїдливо:

— Бакалійник!.. Дурниці! Теж мені бакалійник, ніби я не знаю його! Виставив три-чотири мисочки з кру­пами, борошном — і вже торговець! Виповзає всякий злидень!

Або проходить, скажімо, повз крамницю залізних товарів і зупиняється. Дивиться так само зверхньо й бубонить невдоволено, злісно:

— І він туди! Почепив три-чотири ланцюжки на стіну й зробився торговцем… Казна-що!.. Усякі недо­тепи голову підводять!

Так пройде через усе місто й перед кожною крамни­цею, майстернею, яка і чия б вона не була, зупиниться й пробурчить сердито:

— Казна-що, і цей щось робить, ніби я не знаю його?!

Розповідайте йому будь про кого, що той чимось за­ймається, щось робить, він все одно про кожного від­гукнеться зневажливо, кожного спаплюжить.

— Знаєш Мику?

— Знаю! — відповість знехотя.

— Будує фабрику!

— Телепень! Він — і фабрика! Хо!.. Уявляю, яка то буде фабрика. Казна-що!

— Марко почав видавати газету, — кажете йому.

— Марко видаватиме газету?.. Бевзь! Ніби я не знаю його!.. Казна-що! Марко — і газета! Ті нездари тільки злостять мене.

Для нього ніхто нічого не вартий. Кожного, про кого навіть тільки подумає, що той узявся за якусь справу, він одразу оголошує дурнем.

Шкода, що в нас таких небагато, але ми вже маємо певні успіхи, і є надія, що незабаром наздоженемо ту ідеальну країнку, у якій я ото був.

—

Спокійною поверхнею застояної, смердючої водяної маси, що вкрилася зеленню, пробігло кілька хвильок, прагнучи відірватись від неї, щоб полетіти кудись вище, але скоро вони знову зрівнялися з тою масою, а зе­лень затягла все, і спокійну поверхню ніщо більше не порушувало, ніяка хвиля не здіймалась над нею.

Ух, як тхне застояна вода! Душить, забиває віддих. Вітру дай, щоб розгойдав ту непорушну гнилу масу!

Ніде ані шелесне…

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

(Попередня частина)

І склали статут, схвалили його й навіть у поліції завірили.

Правління визначило гонорари авторам п’єс, арти­стам та допоміжному персоналові.

Це вже не жарти; справа набула серйозного розмаху; навіть у газетах з’явилося повідомлення: хай уся Сер­бія знає.

Заорендували горішній поверх старого турецького заїзду. Розвалили дві стіни, зробили сцену, почепили завісу — як у Белграді.

Одного дня люди проходять повз турецький заїзд, а там шум, стукіт, аж будинок двигтить, артисти роз­ламують кирками стіни. Багато хто здвигне плечима, посміхнеться і йде далі.

— А як ми покриємо такі великі витрати? — питає вчителя — директора театру — один з торговців.

— Дуже просто, — відповідає директор, сповнений на­тхненних мрій про те, як він виховуватиме суспільство і заживе слави. — У місті є стільки-то дорослих меш­канців. Чи не так?

— Та так, — погоджується торговець, недовірливо дивлячись на нього.

— Гаразд, хай регулярно приходить третина їх, це буде стільки-то, по… по… вважайте в середньому по півдинара з особи, це буде щонайменше 200 динарів; а якщо візьмемо ще дітей, учнів і солдатів — тоді ця сума цілком реальна. На місяць даватимемо чотири вистави — це буде 800 динарів, — міркує вчитель і, по­мовчавши трохи, додає впевнено: — Можна розрахову­вати на 1000 динарів щомісяця.

— А хто покриє ці витрати до того, як почнуться ви­стави? — питає торговець.

— Усе потягне приблизно… знаєш, найбільше кош­тують ці стіни, а ми зобов’язалися, що їх, коли театр припинить свою роботу, поставимо знову і будинок здамо цілим.

— А хто ж платитиме?! — боязко запитує Пера.

— Це становитиме з усіма попередніми витратами приблизно п’ятсот динарів… Ну, відкриємо запис членів-засновників та добровільних пожертвувачів.

— Нічого з того не вийде! — буркнув торговець, хи­таючи головою.

Учитель мовчить, щось підраховує в записнику.

— Треба піти глянути, що там у крамниці! — промо­вив торговець мляво, підвівся й вийшов.

Наступного разу на засіданні правління не було жод­ного торговця. Виправдовувалися тим, що в них багато справ, а хто знає, які там у них справи.

Учитель захопився театром і працює не покладаючи рук. Видає накази, читає артистам лекції з театраль­ного мистецтва, вислуховує прохання, скарги, розгля­дає їх, схвалює видатки (насправді взяте те чи інше в борг).

Працює чоловік невтомно, твердо вірячи, що багато чого досягне. Диктує акторам (тобто підмайстрам), а ті пишуть конспекти щовечора, як тільки позами­кають майстерні. Прагне розвинути любов у молодих людей до театрального мистецтва. Купує книжки за свої гроші, навіть драму написав — простим стилем, так що, як він каже, вона цілком приступна широ­кому колу глядачів. У Якшичевих^[1] драмах попідправ­ляв деякі вірші, бо актори скаржаться, що не можуть їх запам’ятати.

— Праця й терпіння все здолають! — каже вчитель.

— Атож, і я майстерності досяг тільки завдяки праці! — декламує артист, розвалившись у кріслі, мов пан.

— Пане Гаврило! — цідить учитель крізь зуби.

— Слухаю вас, пане директоре! — відповідає артист, схоплюючись з крісла й низько вклоняючись.

— Ви можете їм пояснити, що таке трагедія, — ми якраз до цього дійшли, — бо в мене робота в школі! Ось бачите, як я працюю, просто часу нема, щоб по­обідати і по-людському виспатися.

— Якщо наказуєте, пане директоре?! — каже артист басом і всміхається.

— Отже, зможете!

— Ви ж знаєте, що це мій фах! — промовляє артист гордо і дивиться на інших, мало не запитуючи: «Що б ви дали, щоб бути таким митцем?»

Усі й справді дивляться на нього з обожнюванням.

— Є заява, пане, — доповідає Стева.

Учитель заходить до свого кабінету.

О, коли б ви побачили, як умебльовано його кабінет! З дому він приніс гарні гардини (про них дебатував з дружиною цілі три дні), письмовий стіл з горіхового дерева, своє крісло й канапку, придбав ще один стіл для свого секретаря — на цю посаду бере артиста, бо в нього гарний почерк. На вчителевому столі стоять велика гарна лампа, письмове приладдя, а по обидва боки два срібні підсвічники. Усе це він приніс із дому, і то по одній речі, бо якби все одразу взяв, то жінка знепритомніла б. Між іншим, зараз він думає, як ска­зати дружині, що йому дуже потрібна шафка для доку­ментів; але це зараз не головне.

Він сів поважно за стіл і, насупивши брови, узяв заяву.

У заяві було написано:

«Я довго грала в багатьох містах наївні ролі, але через хворобу очей мусила кинути це і стати куховар­кою, а тепер я поповнішала і мушу грати трагічні ролі, то прошу уклінно пана директора випробувати мене й прийняти. Прошу не відмовити.

Софія Маничева».

Учитель прочитав, помовчав трохи, потер чоло і под­звонив.

Увійшов швець Лаза.

— Хай пан Гаврило подивиться на ту жінку, і якщо вона чого-небудь варта, то нехай напише резолюцію, щоб прийняти, я підпишу, — розпорядився вчитель і ви­йшов.

У коридорі стоїть Софія, а столяр Миливой їй ше­поче:

— Це директор!

Вона вклонилася низенько, а директор пройшов гор­до, тішачись своїм становищем.

Увечері він попередив актрису, щоб вона добре по­водилася, а іншим оголосив, що вона прийнята, і видав суворий наказ, щоб ніхто не смів чіпати її.

Після невтомної праці, що тривала цілих двадцять днів, почалася підготовка до вистави — знову мали по­казувати «Битву на Косовому полі», бо цю п’єсу «ар­тисти» найкраще знали.

Тепер учитель зовсім не мав часу для відпочинку — ні вдень, ні вночі.

Щойно на світ благословляється, а він уже в театрі; прийдете об одинадцятій годині ночі — він знову там.

Одного вчить, як треба вклонятися, другого — сидіти, третього — плакати, четвертого — сміятися…

— Ти не вигукуй «ха, ха, ха», ніби читаєш, а смійся як насправді, як завжди смієшся! — пояснює він Симі.

— Так у книжці написано.

— Ось як треба сміятися, — каже вчитель і сміється, аж усе дрижить.

— Давайте ви, пане Гаврило!

Артист сміється, мало не лусне од сміху.

Розсміявся швець Лаза, всі сміються, аж кімната ходуном ходить, а Сима зважується, зважується і знову крізь зуби: «Ха… ха… ха!..»

— Нікуди не годиться! — люто кричить учитель.

Підмайстер-гребінник має грати Мурата.

Учитель йому пояснює, що він повинен уявити себе справжнім турецьким султаном і відповідно поводити­ся, як султан.

Садовить його на подушку.

— Зліва входить слуга, кланяється, цілує султанові туфлю й подає листа! — розповідає вчитель.

Раптом вторгається вчителева служниця.

— Пане, пані сказала, щоб ви йшли додому, бо ве­черя захолоне!

Учитель махнув рукою і дав їй знак, щоб не зава­жала.

Миливой грає слугу. Іде просто, гупає ногами, аж підлога двигтить; на ньому якийсь строкатий одяг, при боці — крива турецька шабля.

Підмайстер-гребінник, щойно побачив його, догідливо схопився й зустрів, як зустрічають клієнтів у май­стерні.

— Таж зрозумій, ти — султан, і всі нижчі за тебе!

— Слухай, що тобі пан директор каже: ти от ніби султан! — пояснює йому швець Лаза й киває головою, а сам при цьому запобігливо поглядає на вчителя й міркує, як би його задобрити, щоб він тільки в нього шив черевики.

— Не буде з гребінника султана! — мовив Стева, по­зіхнув на весь рот, почухався, насунув шапку нижче на лоба й подався додому. Пішов чоловік спати, бо вже одинадцята минула.

Гребінник ніяк не може збагнути своєї ролі.

— Ух, аж квакати хочеться! — вигукує Миливой.

Роль султана Мурата дали бляхареві Васі.

І ось уже бігають, метушаться по місту, агітують усюди, директор місця собі не знаходить. Сьогодні вве­чері дають виставу.

Артист, як найспритніший, продає квитки, а коли він піде переодягатися на Милоша Обилича, його за­мінить хтось інший.

Людей зібралося справді чимало, прийшли й чинов­ники з дружинами. Тепер уже не розносять вина, од­разу видно, що справу взяла у свої руки людина, яка знає, що таке театр.

Завіса піднялася, почалась вистава.

Актори грають приблизно так само, як і на репети­ції, а актриса в ролі цариці Милиці так задерла носа, що й не підступай до неї. Говорить — ледь рота роз­туляє, голову тримає високо, підморгує, манірно за­копилює губи, з воєводами поводиться так, ніби крадь­кома від господині стоїть у воротях із коханцем.

Бляхар у ролі султана Мурата чомусь задрімав. Си­дить і клює носом, усім видно, що його долає сон. Артист грає Милоша і, бува, заговорить гучніше, тоді спантеличений султан раптом зривається на ноги, на­силу пригадуючи, де він, і знову сідає.

Публіка сміється, майже не чути, що на сцені гово­рять.

Учитель місця не знаходить з досади. Йому нелегко, адже всім хвалився, як добре підготував артистів.

Мурат не вечеряв, і йому, крім дрімоти, дошкуляє ще й голод. В антракті він питає вчителя, коли скін­читься його роль, а сам хитається, ледве на ногах стоїть. Та й не дивно: дві ночі й два дні очей не заплющував, удень робив бляшані пічки, а вночі, бідо­лаха, учив роль та ходив на репетиції.

— Коли тебе Милош уб’є, одразу можеш іти до­дому! — каже йому вчитель.

— А коли він мене прикінчить?

— У наступній дії, тільки ти не дрімай.

Знову піднялася завіса. Суфлер підказує так, що його чує навіть публіка, а актори повторюють за ним, і виходить, як з дітьми на сповіді: піп промовляє вго­лос, а діти й собі повторюють те саме слово в слово.

Мурат позіхає голосно і чухає голову, а очі в нього самі злипаються. Знову задрімав, навіть почав хропти. Спить як убитий, але сидить, тільки голову опустив.

Раптом у кімнаті ліворуч почувся шум.

— Виходить Милош! — кричить суфлер, як звичай­но, майже вголос.

— Де він, куди подівся? Подивіться внизу, на по­двір’ї, — загукали за сценою, і публіка це чує.

Вистава припинилася, чекають, коли Милош уб’є Мурата, а Милоша немає.

Шум дедалі наростає, актори один за одним зни­кають із сцени.

Лихословлять, лаються, кричать, а Милоша нема.

— Утік, утік! — чути на подвір’ї.

— І гроші забрав! — додає Стева.

Зчинився справжній гвалт.

Публіка сидить і слухає, що робиться. Хтось кинувся на допомогу, а ті, що залишилися, сміються, аж сльози їм виступають на очах.

На сцені лишився тільки Мурат. Голову опустив на коліна і знай хропе.

— Та вже прикінчуйте мене, бо встану й піду! — закричав він сердито, коли його розбудив той галас; далі схопився на ноги й став озиратися, не тямлячи, що діється.

А публіка аж заходиться від сміху.

— Ах, цей вечір вартий мільйона! — кричать гля­дачі, задоволені такою комедією.

Ускочив до залу вчитель, блідий, захеканий.

— Що сталося?— питає його поліцейський, що вже сам був збирався вийти подивитися, кого там ловлять і кого шукають.

— Ви тільки подумайте: Милош Обилич утік і всі гроші забрав! — ледве спромігся вимовити вчитель, від­сапуючись.

— Невже й Обилич зрадив?! — кричать у залі й рего­чуть.

— А що з Вуком?! — запитують інші.

Поліцейський мерщій вийшов, щоб організувати по­гоню, і глядачі, надриваючись зо сміху, почали роз­ходитися.

Та вистава влетіла вчителеві в добрячий гріш, поки він розплатився за всі театральні борги.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

^[1] Джура Якшич (1832—1878) — відомий серб­ський письменник.