Точно в момента, когато седнах да пиша този разказ, пред очите ми изникна образът на моята покойна стрина — такава, каквато си беше, горката, и приживе: с жълтеникав елек от кадифе, който не ѝ прилягаше, като че ли бе кроен за друг, късичка пола от същото кадифе и синя престилка пак с жълти цветове; на краката ѝ везани чехли, разбира се, с жълта везба и цяла длан по-големи, отколкото трябва; забрадена с тъмно-жълта шамия, лицето ѝ тъжно, цялото в бръчки, жълто, очите почти в същия цвят както и лицето, погледът ѝ изразява някаква вечна отчаяна грижа; устните тънки, малко синкави, винаги готови за плач, въпреки че никога не бях видял покойната да плаче. Но непрекъснато въздишаше, охкаше и мърмореше за някакви предчувствия, за някакъв страх за всичко, от всичко. Малко прегърбена, с тесни, слабички, хлътнали гърди, тя скръстваше ръцете си под пояса и бродеше навсякъде из къщи и двора, наблюдаваше всяка дреболия и във всичко виждаше, някакво зло. Натъкне ли се дори на обикновен камък в двора и тук предвижда опасност.

— Ууух!… Ще се спъне детето, ще си удари главата, ще я счупи! — промърморва тя с отчаяно лице, взема камъка и го изнася от двора.

Седнем да обядваме, а тя се обърне към мене:

— Яж полека, може да глътнеш кокал и да ти пробие всичките черва.

Излезе ли някой от къщи на кон, тя го изпраща и се вайка е ръце под пояса:

— Ууух!… Пази се добре! Дявол е конят, ще се подплаши и ще ти се спука жлъчката.

Ако се вози на кола, тя пак ще намери сто опасности и все нарежда, като мърмори па себе си, сърдита, със страх и безпокойство: „Ууух, ще мръдне конят встрани и колата хайде в трапа!… Не внимават и някой път ще изблещят очи в урвата.“ Вземе дете дърво в ръцете си, а тя, клетата, пак ще измърмори: „Ще падне с дървото и каквото е остро — ще си извади очите.“ Тръгне някой от къщи да се изкъпе, а тя цял час преди да излезе, мърмори по кьошетата: „Издълбала някъде водата дупка и току погледнеш, хлътне в бездната и после: „Олеле, мале!“, но късно! Ууух!… Водата е по-лоша от огъня. Завлече те в дълбокото и те удави завчас.“ Спомням си още като дете, колко пъти си стоя пред къщата и стрина току заохка и започне своето злокобно мърморене с ръце под пояса: „Ууух!… Гледай къде стои, ще падне някоя керемида и туп по главата — ще го убие на място.“ Изпрати ме до селската ни бакалница, точно срещу нас, да купя за пет пари сол или чер пипер и на отиване ще ми даде мъдри и предвидливи съвети: „Внимавай по стълбището и като вървиш, не зяпай, а гледай пред краката си. Ще се спънеш и дюжеш да паднеш мъртъв на място!… От тоя турчин (така тя наричаше бакалина, който иначе беше много добър човек, само че гонеше с тояга нашите свини от двора си, защото му ровеха градината) се пази, да не ти даде да ядеш нещо. Ще сложи някаква отрова и току се присвиеш като пуйче.“ И каквото да прави или не прави човек, във всичко моята добра покойна стрина ще намери някаква опасност. Ако спиш — ух! Ако пиеш вода — ууух!… Ако седиш — ууух! Ако ядеш, пак това нещастно и злокобно — ууух!

Една неделя чичо тръгна на черква.

— Ууух! — рече стрина с ръце под пояса.

— Какво ти е? — попита чичо.

— Ууууух! — бе нейният отговор.

— Поне черквата не е война, че да ми охкаш тука и ме гледаш, като че ли ме изпращаш на бесилката, а не в божи храм.

Стрина мърмори нещо с ръце под пояса, гледа чичо с поглед, пълен със злокобно предчувствие, почти отчаяно, и вместо отговор, въздъхва горчиво и дълбоко.

— Какво ти е, да не си полудяла?

— Може някакъв хайдутин да изскочи от гората и ненадейно — хоп с ножа! — казва стрина, която винаги, когато говореше, се напъваше с всичката си сила и все пак шепнеше. Тя винаги говореше така чудно, бог да я прости!

— Какъв хайдутин посред бял ден, когато по нас няма хайдути и нощем, откакто се помня?

— Не всеки ден е Великден… Ще те хванат, ще те отвлекат в гората и ще те одерат като яре… Уууух!

Чичо, сиромахът, спомням си точно, като че ли беше вчера, се прекръсти с лявата ръка и сърдито излезе, а стрина, сложила ръце под пояса, гледаше след него отчаяно с поглед, пълен с предвещания, и засъка, както тя си знаеше:

— Ще те заколят като агне!… Уууух!

Да, такава беше моята покойна, добра и умна страна. Сега когато пиша тия редове, като че ли я виждам пред очите си и чувам нейното здокобно мърморене.

Ако беше жива, бедната, тя на всяка цена ба намерила с искрено отчаяние хиляди опасности в този мой разказ: вън всяко изречение, във всяка дума, във всяка буква. Просто я виждам как мн предвещава зло и мърмори с особения си глас:

— Ууух… Ще дотича жандаринът и ще те арестува завчас!…

— Ууух!… Ще те арестува завчас — както казваше моята покойна стрина. Да си спомниш за своите мили и скъпи покойници, е хубаво и в това отношение наистина заслужавам похвала, но в края на краищата, ще кажете, каква връзка има моята покойна стрина с тоя разказ?

Откровено казано и аз се чудя: каква връзка, по дяволите, може да има моята стрина с цялата тази работа? Колико имат връзка народното събрание и сенатът. Но така е — което трябва, трябва. Кой пък те пита за връзка и смисъл? Ако не на друго място, то поне у нас, слава богу, съществува мъдрият обичай всичко да се прави наопаки, както не трябва, без смисъл и разум. И откъде накъде бих могъл тогава да си помисля, че в тази страна, където всичко е без смисъл, единствено този мой разказ трябва да има пък някакъв смисъл. Ех, щом съдбата ни е така прекрасна, тогава — века всичко върви, както си ще.

— Уууух! — както казваше стрина.

—

Но като размисли човек по-добре, т. е. ако въобще има хора, които се занимават и с такъв опасен спорт, ще трябва да отдаде по-дълбоко значение на моята покойна стрина.

Помислете само каква глупост ми се върти в главата!

По много неща тази наша „мила и измъчена родина“ ми прилича на моята покойна стрина.

В детинството ми, преди училище, ме възпитаваше бедната стрина и, разбира се, като умна жена — без бой. После тръгнах на училище, където програмите от долните до най-горните класове са така прекрасни, че аз и до ден-днешен вярвам, че моята стрина е била, бедната, член на Просветния съвет и е имала там най-голямо влияние. Впрочем училището продължи възпитанието ми също така както и стрина, само малко по-съвършено — с бой.

Трябва да призная, че училището за мен беше много по-лошо и по-тежко от стрина. Веднага, още с буквара започнаха поуките, как трябва да се държа:

— Доброто дете от училище си отива право в къщи, мирно, крачка по крачка, гледа пред себе си и не зяпа наляво, надясно. Когато пристигне в къщи, оставя си внимателно книжките, целува ръка на по-възрастните и сяда на своето място.

— Когато тръгне от къщи за училище, също така върви мирно, крачка по крачка, гледа пред себе си и щом дойде в училище, оставя си книжките и сяда мирно на мястото си, а ръчичките си слага на чина.

Гледате — учениче, мирно, слабичко, в дясната си ръка държи книжчица, а лявата прилепило към бедрото; лицето му смирено, главата наведена към земята като пълен клас, натежал от знания, гледа с такова съсредоточение пред себе си, че ти става смешно; ходи, т. е. влачи крачета по един сантиметър, не поглежда нито вляво, нито вдясно, въпреки че от всички страни покрай него минават хора. Нищо не може и не трябва да привлече вниманието му. Така вървят и останалите деца; те изпълват цялата улица, но не се виждат едно друго. Влизат, по-право вмъкват се безшумно в училището, сядат, всяко на мястото си, изпъват ръчички на чина и седят така мирно и с такъв израз на лицето, като че ли фотографът ги е приготвил за снимка. Тук те попиват всяка дума на учителя и отново по същия начин излизат ох училището. Ето така щяхме да изглеждаме ние, ако бяхме съвсем добри деца. На стрина много допадаха тези поучения, но ние не можахме напълно да се водим по тях. Всеки от нас грешеше, кой по-малко, кой повече, и затова добрият ни учител наказваше кого по-малко, кого повече.

— Моля, господин учителю, този тичаше по пътя!

— На колене! — присъжда учителят.

— Моля, господин учителю, този гледаше през прозореца!

— На колене!

— Моля, господин учителю, този говореше!

Пляс шамар.

— Моля, господин, учителю, този скачаше!

— Без обед!

— Моля, господин учителю, този пя!

Пак шамар.

— Моля, господин учителю, този игра на топка.

— Да стои прав!

Не стига това, че нашият стар, добър учител беше така внимателен и с будно око следеше да предотврати всеки нещастен случай, който би могъл да стане по наша непредвидливост, а заедно с шамарите му веднага следваше мъдро поучително четиво за младежта. Това беше винаги някаво „Стръкче“, откъснал еди-кой си, или „Китка цветя“, набрал за милите деца еди-кой си. Все хубави заглавия с хубаво поучително съдържание:

— Имало едно палаво дете. То се качило на дървото, подхлъзнало се, паднало и си счупило крака и останало сакато за цял живот.

Имало едно лошо дете, което не слушало по-големите, а тичало по улицата, изпотило се много, духнал студен вятър, простудило се и легнало тежко болно. Нещастната му майка много нощи бдяла над него и плакала. След продължително боледуване детето умряло и натъжило добрите си родители. Добрите деца не правят така.

Едно палаво дете пък се разхождало по улицата, хванал го някакъв звяр и го разкъсал цялото.

След всяко прочетено поучително разказче учителят тълкуваше и поясняваше поуката:

— Какво четохме сега?

— Ние четохме сега, че имало едно лошо дете, което се разхождало само по улицата, излязал един звяр и го разкъсал.

— На какво ни учи този разказ?

— Този разказ ни учи, че не трябва да се разхождаме.

— Така! А какво е това дете, което се е разхождало само по улицата?

— Това е лошо и непослушно дете.

— А какво правят добрите деца?

— Добрите деца не се разхождат и затова родителите им и учителят ги обичат.

— Много добре!

— Имало пак едно дете. То стояло в стаята си на прозореца, а друго едно дете хвърляло с прашка камъни по един гълъб и не го улучило. Гълъбът весело отлетял, а камъкът ударил в прозореца и улучил онова, първото дете, в окото, така че окото му изтекло и останало без едно око за цял живот.

— Какво е онова дете, което е стояло в стаята до прозореца?

— Това е лошо и непослушно дете!

— На какво ни учи разказът?

— Разказът ни учи, че не трябва да се стои, защото това правят само лошите и непослушни деца.

— А какво правят добрите деца?

— Добрите деца не седят в стаята, където има прозорец!

Така добре се разясняваше всеки разказ и от него се извличаха полезни поуки — как трябва да се държат добрите и послушни деца.

Добрите деца не вървят, не тичат, не приказват, не се качват по дърветата, не ядат плодове, не пият студена вода, не ходят по гората, не се къпят — кой би могъл да изброи всичко. Накратко казано, така бяхме затрупани от такива мъдри и поучителни наставления, че се надпреварвахме кой да бъде по-неподвижен. Горе-долу всичките бяхме добри и послушни деца, слушахме и помнехме съветите на по-старите.

(следваща страница)

(предишна страница)

Така измина първият ден, а със същия успех протекоха още няколко дни. Не се случи нищо по-значително. Натъквала се само на дребни препятствия: някои попаднаха в един хендек, други — в трап, едни се натъкнаха на стобор, други се убодоха на трън, няколко души си изпотрошиха кой крак, кой ръка, имаше и счупени глави, но всички тия несгоди се търпяха. Някои старци умряха, но те си бяха и стари. „Щяха да умрат и в къщи, ако бяха останали там, камо ли по пътя?“ — каза оня оратор и окуражи народа да върви по-нататък. Няколко деца на годинка-две също отидоха, но родителите им стегнаха сърце — е, божа воля, — а и скръбта е по-малка, колкото са по-малки децата. „Това е по-малка скръб, отколкото, не дай боже, да загубиш рожба, отрасла за женитба. Щом така е писано, по-добре да стане по-рано, защото скръбта е по-малка“ — утешаваше ги пак оня оратор. Мнозина куцаха и се олюляваха, някои бяха увили главите си с кърпи и сложили студени компреси по цицините си, някои ходеха с превързани ръце: всички бяха окъсани и оголели, парцали висеха от дрехите им, но все пак вървяха щастливо напред и само напред. Биха понасяли по-леко всичко това, ако често не ги измъчваше и глад. Но трябваше да се върви напред.

Един ден се случи нещо по-важно.

Вождът вървеше напред, а с него — най-смелите. (Те бяха е двама по-малко. Не се знаеше къде са изчезнали тези двама. Общо мнение бе, че са изменили и избягали. Веднаж оня оратор говори дори за тяхното срамно предателство. Малцина бяха ония които смятаха, че са пропаднали из пътя, но си мълчеха, не казваха мнението си, за да не плашат хората.) След първите вървяха останалите. Изведнаж пред тях се изпречи огромени дълбок каменист дол — същинска бездна. Брегът беше така стръмен, че никой не смееше да направи нито крачка напред. Дори смелите спряха и погледнаха вожда. С наведена глава, намръщен и замислен, той мълчеше и смело вървеше напред, удряйки с тояжката по своя стар обичай пред себе си ту; вляво, ту вдясно, а това, както казваха мнозина, го правеше още по-величествен. Той не погледна никого, нищо не каза, на лицето му не се забеляза никаква промяна, нито следа от страх. Вече наближаваше бездната. Дори и най-храбрите между храбрите пребледняха и лицата им станаха бели като платно. Но никой не смееше да обели нито дума на мъдрия, твърд и храбър вожд. Още две крачки и вождът бе на ръба на бездната. В смъртен страх, с опулени очи всички се стъписаха и тъкмо най-храбрите искаха да задържат вожда, та макар и да нарушат дисциплината, той направи още една крачка, след това втора и се сгромоляса в пропастта.

Настъпи бъркотия, писъци, врява, страх обхвана хората. Някои даже започнаха да бягат.

— Спрете, къде хукнахте, братя? Така ли се изпълнява дадена дума? Ние трябва да вървим напред след тоя мъдър човек, защото той знае какво прави; да не е луд да погуби себе си! Напред, след него! Това е най-голямата, но може би и последната опасност и пречка! Кой знае дали тук, зад тая бездна, не се намира прекрасната плодородна земя, която господ ни е определил? Само напред, защото без жертви нищо не се постига! — Говорейки така, ораторът направи две крачки напред и изчезна в бездната. След него тръгнаха най-смелите, а след тях се втурнаха всички.

По стръмния бряг на тоя огромен дол екнаха ридания, охкания, тътнеж. Човек би казал, че от тая бездна никой не може да излезе жив, а още по-малко здрав и читав. Но жилава е човешката природа! Вождът имаше такъв невиждан късмет, че при падането се задържа както винаги за някакъв храсталак, не се нарани и успя да се измъкне полека и да излезе на баира.

Докато долу ехтяха ридания, писъци, глухи пъшкания, вождът седеше неподвижен. Само мълчеше и мислеше. Някои от пребитите долу, разсърдени, започнаха да го псуват, но той не обръщаше внимание и на това.

Ония, които се бяха търкулнали по-щастливо и се бяха закачили за храсталак или дърво, започнаха с мъка да излизат от пропастта. Един счупил крак, друг ръка, трети глава и кръв струи по лицето му. Така или иначе, никой не беше здрав, освен вожда; Гледаха го сърдито, накриво, пъшкаха от болки, а той дори глава не повдигаше. Мълчеше и мислеше като всеки мъдрец.

Измина още време. Броят на пътниците все намаляваше и намаляваше. Всеки ден завличаше по някого; някои се отказваха и се връщаха обратно.

От голямата тълпа хора останаха само двадесетина души. Отчаяние и съмнение се четеше, на всяко измършавяло и изнемощяло от напрежение и глад лице, но никой вече не говореше. Мълчеха всички като вожда си и вървяха. Дори и онзи разпален оратор клатеше с отчаяние глава. Тежък беше тоя път!

От ден на ден и техният брой започна да намалява. Останаха само десетина души. Лицата им бяха още по-отчаяни, а из целия път вместо разговори се чуваха стонове и охкане.

Сега приличаха повече на изроди, отколкото на хора. Вървяха с патерици, с превързани ръце, отпуснати в завързаните за врата кърпи, по главите на всички превръзки, компреси. И дори да желаеха да понесат нови жертви, не можеха, защото по телата им вече нямаше здраво място за нови рани.

И най-смелите, и най-силните изгубиха вече вяра и надежда, но все пак вървяха по-нататък, т. е. влачеха се по някакъв начин с тежки усилия, със стонове и пъшкане. Какво друго им оставаше — връщане назад нямаше? Та затова ли бяха тия жертви, за да се откажат от пътя?

Стъмни се. Хората се люшкаха така на патерици и изведнаж забелязаха, че вождът го няма пред тях. Направиха още по една крачка и отново паднаха всички в друга пропаст.

— Ох, майчице — крака ми!… Леле, майчице мила, ръката ми!… Ох, ох… — отекваха охканията, а след това се чуха само стонове и пъшкане. Един глас дори напсува главния вожд и замлъкна.

Когато се съмна, вождът седеше също така както в деня, когато го избраха за вожд. По него не личеха никакви промени.

От пропастта се измъкна ораторът, а след него още двама. Огледаха се наоколо, обезобразени и окървавени, за да видят колко са останали, но бяха само трима. Смъртен страх и отчаяние изпълниха душите им — местността непозната, само баири, гол камък и никъде път. Още преди два дни изоставиха пътя зад себе си. Вождът ги водеше така.

Спомниха си за толкова другари и приятели, за толкова близки, загинали по тоя чуден път, и ги обзе тъга, по-силна от болката в осакатените им крайници. Със собствените си очи гледаха собствената си гибел.

Ораторът се доближи до вожда и започна да приказва с изнемощял, треперещ глас, пълен с болка, отчаяние и горчивина:

— Накъде ще вървим?

Вождът мълчеше.

— Накъде ни водиш и къде ни доведе? Ние ти се доверихме заедно със семействата си и тръгнахме след теб, оставяйки къщите си и гробовете на нашите деди, за да се спасим от гибел в оня неплодороден край, а ти още повече ни опропасти! Двеста семейства тръгнаха след теб, а преброй ни сега да видиш колко сме останали.

— Та нима не сте всички? — процеди вождът, без да вдигне глава.

— Защо питаш? Подигни си главата, погледни, изброй ни колко сме останали по този нещастен път! Погледни как изглеждаме и ние, тези, които останахме. По-добре да не бяхме останали такива осакатени.

— Не мога да погледна! — отвърна вождът.

— Защо?

— Сляп съм.

Настъпи тишина.

— Да не си изгубил зрението си из пътя?

— Сляп съм от рождение.

Тримата отчаяно наведоха глави.

Есенният вятър със страшна сила бучеше в планината и носеше увехнали листа; баирите бяха обвити в мъгла, а в студения влажен въздух шумоляха крилете на гарвани и се носеше зловещо грачене. Слънцето се бе скрило в облаците, които се търкаляха и бързаха някъде нататък, нататък.

Тримата се спогледнаха, смъртно, изплашени.

— Накъде сега? — процеди един с глас като от гроба.

— Не знаем!

Източник: Доманович, Радое, Избрани сатири и разкази, Народна култура, София 1957. (Прев. Д. Крецул)

Заладили мы, сербы, причитать вот уже больше пяти столетий подряд: «Увы, Косово!», «Горькое Косово!», «О, Лазо, Лазо![1]» Плакали мы так, грозя сквозь слезы басурманам: «Вот мы вам, вот мы вас!» Плачем мы геройски и грозим, а басурман посмеивается; тогда с горя вспомнили мы Марко и принялись звать сердягу встать из гроба, оборонить нас и отомстить за Косово. Вот и призываем ежедневно, ежечасно, по любому поводу: «Встань, Марко!», «Приди, Марко!», «Взгляни, Марко, на слезы наши!», «Увы, Косово!», «Чего ты ждешь, Марко?» Это призыванье обратилось уже в чистое безобразие. Напьется кто-нибудь в трактире и, как спустит все денежки, затоскует по Косову, охватит его этакое юнацкое настроение и опять за то же: «Эх, Марко, где ты теперь?!»

И вот в один прекрасный день встал Марко и прямо к господнему престолу.

— Что такое, Марко? — спрашивает его ласково господь.

— Пусти меня, боже, посмотреть, что там внизу мои недотепы делают; надоели мне их нытье и приставания!

— Эх, Марко, Марко, — вздохнул господь, — все это я знаю, но если бы им можно было помочь, я бы первый помог.

— Верни мне только, господи, Шарца и оружие и дай прежнюю силу да отпусти меня попробовать, не смогу ли я чего сделать.

Бог пожал плечами и озабоченно покрутил головой.

— Иди, коли хочешь, — сказал он, — но добром это не кончится.

—

И вот неким чудным образом Марко очутился на земле верхом на своем Шарце.

Озирается он вокруг, осматривает местность, но никак не поймет, где это он находится. Смотрит на Шарца. Да, Шарац тот же самый. Оглядывает булаву, саблю, одежду — все то же самое, ничего не скажешь. Хватился бурдюка. И он тут, полон вина; тут же и лепешки. Все его убеждает, что это он, прежний Марко, но никак он не может сообразить, куда попал. Трудно было сразу решить, что предпринять на земле. Марко слез с Шарца, привязал его к дереву, отцепил бурдюк и принялся пить вино, чтобы, как говорится, на досуге хорошенько обо всем поразмыслить.

Пьет этак Марко да озирается, не увидит ли кого из знакомых, как вдруг мимо него прокатил человек на велосипеде и, испуганный диковинного вида Марковым конем, одеждой и оружием, что есть духу помчался дальше, то и дело оглядываясь, чтобы убедиться, далеко ли он ушел от опасности. Марко же, больше всего пораженный странным способом передвижения, подумал, что это какая-нибудь нечистая сила; все же он решил вступить в борьбу с этим чудовищем. Выпил еще одну чашу вина[2], так что щеки у него запылали, другую поднес Шарцу, а потом кинул бурдюк в траву, нахлобучил до самых глаз соболью шапку и сел на Шарца, у которого от вина зажгло уши. Сильно юнак осердился и говорит Шарцу:

Шарац, я тебе, коль не догонишь,
Поломаю ноги, все четыре![3]

Как услышал Шарац такую страшную угрозу, от которой уже поотвык на том свете, поскакал, как ни разу не скакивал. Так весь в струнку вытянулся, что коленями с дороги пыль сметает, а стременами землю задевает. Несется и тот, впереди, будто крылья у него выросли, и все оглядывается. Два часа они целых гонялись, и ни тому уйти, ни Марко его догнать. Домчались так до при-дорожной корчмы; увидев это, побоялся Марко, как бы тот не скрылся от него в ближайшем городе, да и гнаться ему уже надоело, и тут он вспомнил о своей булаве.

Вынул он ее из-за пояса и крикнул сердито:
Если ты крылатый, словно вила,
Или если вилами ты вскормлен,
Если от меня ты прежде скрылся,
То теперь тебя поймает Марко!

Сказал он так, раскрутил над головой булаву и метнул ее.

Тот, пораженный, упал и земли не успел коснуться, как душа из него вылетела. Подскочил к нему Марко, выхватил саблю, отсек ему голову, бросил ее в Шарцеву торбу и, напевая, направился в корчму; а тот остался корчиться около дьявольского изобретения. (Я забыл сказать, что и его Марко изрубил саблей, той саблей, которую ковали три кузнеца с тремя подручными[4] и за неделю так ее отточили, что может она сечь и камень, и дерево, и железо, — ничто не может против нее устоять.)

Перед корчмой было полно крестьян, но, как увидели они, что произошло, да глянули на сердитого Марко, закричали от страха и разбежались кто куда. Остался один хозяин. Трясется с перепугу, как в лихом ознобе, ноги у него дрожат, глаза вытаращены, побледнел как мертвец.

Ты скажи, юнак мне неизвестный,
Чьи такие белые хоромы? —

спрашивает его Марко.

«Неизвестный юнак» заикается со страху и с грехом пополам объясняет, что это корчма, а он хозяин тут. Марко поведал ему, кто он и откуда и как пришел он отомстить за Косово и убить султана турецкого. Из сказанного хозяин понял только «убить султана», и чем больше Марко говорил, расспрашивая, где кратчайшая дорога на Косово и как добраться до султана, тем больший страх забирал его. Говорит Марко, а тот трясется от страха, и в ушах у него звучит: «Убить султана!» Наконец, Марко почувствовал жажду и приказал:

— Принеси-ка ты, корчмарь, вина мне,
Чтобы утолил, юнак, я жажду,
Что меня томит невыносимо!

Тут Марко слез с Шарца, привязал его возле корчмы, а хозяин пошел за вином. Вернулся он с подносом, а на нем чарка-невеличка. Дрожат у него руки от страха, вино расплескивается, и так подходит он к Марко.

Как увидел Марко эту чарку махонькую да расплесканную, решил, что корчмарь над ним издевается. Сильно он разгневался и ударил корчмаря по уху. Ударил так легонько, что выбил ему три здоровых зуба.

Сел Марко снова на Шарца и поехал дальше. Тем временем крестьяне, что разбежались с постоялого двора, ударились прямо в город, в полицию, заявить о страшном убийстве; а местный писарь отправил депешу в газеты. Корчмарь приложил к щеке мокрую тряпку, сел на лошадь и прямо к лекарю — взял у него свидетельство о тяжелом увечье; потом отправился к адвокату, тот подробно расспросил обо всем, взял с него деньги и написал жалобу.

Уездный начальник тут же отправил писаря с несколькими вооруженными жандармами в погоню за злодеем, а по телеграфу разослал циркуляр по всей Сербии.

А Марко и не снится, что ему готовят, что поступили уже две-три страшные жалобы «с оплаченным гербовым сбором» и ссылками на статьи закона об убийстве, о тяжком увечье, об оскорблении личности; упоминаются и «перенесенный испуг», «перенесенные страдания», «расходы на лечение», «такое-то и такое-то вознаграждение за простой корчмы, потерянное время, составление жалобы, гербовые сборы». О распространении возбуждающих слухов об убийстве султана было, разумеется, сразу донесено шифром министерству, и оттуда получен срочный ответ: «Немедленно схватить бродягу и наказать по закону наистрожайшим образом; и впредь ревностно следить за тем, чтобы подобные случаи не повторялись, как того требуют интересы нашей страны, находящейся сейчас в дружественных отношениях с турецкой империей».

С молниеносной быстротой слух о страшном человеке в диковинном одеянии и доспехах, на еще более диковинном коне, разнесся далеко вокруг.

Едет Марко по дороге. Шарац идет шагом, а Марко оперся на луку седла и дивится, как все изменилось: и люди, и местность, и обычаи — все, все. Пожалел он, что встал из гроба. Нет с ним старых соратников, не с кем вина выпить. Народ трудится на окрестных поляк. Солнце печет так, что мозги закипают, крестьяне, низко склонившись, работают молча. Стоило Марко остановиться на обочине и окликнуть их, чтобы расспросить о Косове, как крестьяне вскрикивали от страха и разбегались в разные стороны. А при встрече с ним на дороге каждый шарахался назад и останавливался как вкопанный, выпучив глаза от испуга; поглядит налево, направо и сломя голову кинется через канаву или терновую изгородь. Чем усердней зовет его Марко вернуться, тем быстрее тот бежит. Ну и, конечно, каждый такой бросается с перепугу в уездную канцелярию и подает жалобу о «покушении на убийство». Перед уездной управой столпилось столько народу, что ни пройти, ни проехать. Ревут дети, причитают женщины, люди всполошились, адвокаты составляют жалобы, выстукиваются телеграммы, снуют полицейские и жандармы, по казармам трубы играют тревогу, в церквах звонят колокола, служатся молебны о том, чтобы миновала эта напасть. Поползли слухи, что появился оборотень в образе королевича Марко, а от этого пришли в ужас и полицейские, и жандармы, и даже солдаты. С живым-то Марко бороться не под силу, а тем более с оборотнем!

(Далее)

[1] Князь Лазарь Хребелянович (иногда «царь Лазарь») – герой народного эпоса, историческая личность. Он возглавлял сербское войско в битве с турками на Косовом поле (1389), попал в плен и был казнен.

[2] Мотив из народной песни «Сестра Леки-капитана».

[3] Перефразировка стихов из песни «Марко-королевич и вила».

[4] Мотив многых народных песен, где описывается оружие юнака.

(Попередня частина)

Так минув перший день, так само поминуло й ще кілька днів. Нічого надзвичайного не сталося, були тільки дрібні перепони: наскочили на рів, попадали в яр, наткнулися на тин, на ожинник, на зарості бу­дяків, дехто зламав собі ноги або руку, хто розбив голову, але всі мужньо зносили ті страждання. Кіль­ка дідів померло, але то були старі люди. «І вдома вони довго не протягли б, а це ж у дорозі!» — ска­зав наш знайомий промовець, і, підбадьорені його словами, люди пішли далі. Померло кілька малих дітей, але батьки, згнітивши серце, змирилися з утратою, бо так, мовляв, бог хотів, та й горе менше, чим менші діти. «То ще невелике горе, але крий боже втратити дитину, коли вона вже доросте під вінець! Та коли вже так судилося, то ліпше тепер, ніж потім, — жалю менше!» — втішав їх знову той самий промовець. Ба­гато хто кульгав, ще хтось обв’язав хусткою голову, той приклав холодну примочку до гулі, а той підві­сив руку на хустці: усі подряпані, обірвані, замість одягу звисало шмаття, та, незважаючи ні на що, вони йшли далі й далі. Воно б, може, легше було, якби голод так не дошкуляв. Але нічого не вдієш, мусиш іти.

Одного дня трапилася досить серйозна пригода.

Проводир ішов попереду, а пообіч нього — найсмі­ливіші. (Двоє зникло. Про них ніхто нічого не знав. Більшість гадала, що вони зрадили всіх і втекли. Одного разу промовець навіть говорив щось про їхню ганебну зраду. Проте дехто дотримувався тої думки, що вони загинули в дорозі, але мовчав і не казав про це нічого, щоб не полохати людей). За ними плентали інші. Раптом попереду виникло велике ка­м’янисте провалля — справжнісінька прірва. Круча була така стрімка, що глянути страшно. І сміливі зупинилися, втупили погляди в проводиря. А він, по­нуривши голову, насуплений, мовчазний і замислений, відважно ступав уперед, стукаючи, як завжди, ціп­ком ліворуч та праворуч поперед себе, що, як багато хто стверджував, надавало йому ще більшої величі. Ні на кого не глянув, не мовив ні слова, обличчя нітрохи не змінилося — на ньому не було видно й тіні страху. Усе ближче до прірви. Навіть найхоробріші з хоробрих пополотніли, але ніхто не смів і словом перечити мудрому, рішучому й відважному проводи­реві. Ще два кроки — і проводир уже над урвищем.

У смертельному переляці, повитріщавши очі, всі по­далися назад, тільки найсміливіші, забувши про дис­ципліну, були рвонулися, щоб затримати проводи­ря, але той ступив один крок, другий і шугонув у прірву.

Зчинився переполох, галас, крик, людей пойняв страх. Дехто кинувся навтікача.

— Зупиніться, куди ви, брати! Хіба ж так дотри­мують слова? Ми повинні йти вперед за цим мудрим проводирем, бо він знає, що робить; зрештою, він не дурний, щоб собі в’язи скрутити. Вперед, за ним! Це найбільша й, можливо, остання небезпека й перепона. Хто знає, чи за цим проваллям не лежить чудова родюча земля, яку бог нам дарує. Тільки вперед, адже без жертв не буває нічого! — гукнув наш знайомий промовець, ступив два кроки і зник у проваллі.

За ним подалися найсміливіші, а тоді посунули всі.

Крик, стогін, зойки та гупання тільки й чулися з тієї прірви. Голову дав би навідріз, що звідси вже ніхто не тільки здоровий та цілий, а навіть живий не вибереться. Але ж людина витривала. Проводиреві неймовірно пощастило: падаючи, він зачепився за якийсь кущ, через те нічого собі не пошкодив і зміг поволі вилізти нагору.

Знизу линули крик, зойки, приглушений стогін, а він сидів незворушний. Тільки мовчав і думав. Де­хто внизу, покалічений і лютий, заповзявся лаяти його, але він ні на що не звертав уваги.

Ті, хто просто скотився вниз або повиснув на ку­щеві чи дереві, стали поволі вибиратися з провалля. Дехто зламав собі ногу, хто руку, хто розбив голову, і кров заливала йому обличчя. Ніхто цілий не виповз, окрім проводиря, усі зиркають на нього спідлоба й охкають, а він навіть голови не підведе. Мовчить і думає, як усякий мудрець!

Минув ще якийсь час. Кількість мандрівників де далі меншала й меншала. Кожен день когось неста вало; дехто, махнувши на все рукою, повертавсь назад.

Зосталося ще десятків зо два подорожан. Та від чаєм і сумнівом віяло від їхніх змарнілих, виснаже них голодом і важкою дорогою облич; ніхто не ози вався. Мовчали, як і проводир, і йшли. Навіть тої невтомний промовець крутив безнадійно головою. Тер нистий був їхній шлях.

Але й тих сміливців з кожним днем ставало менше вже лишилося їх тільки десять. На обличчях — ще більший розпач; замість розмов — лише охкання та стогін.

Вони скоріше схожі були на привидів, ніж на лю дей. Ішли, спираючись на палиці, з підвішеними ш хустках руками. Голови в них були позамотувані ган чір’ям, пообкладені примочками. І якби вони навіті хотіли принести нові жертви, то не могли б, адже ш тілі не було місця для нових синців та ран.

Навіть найсміливіші й найвитриваліші — і ті втра тили віру й надію в успіх, але все-таки йшли далі точніше — насилу пересувалися. А що робити, колі назад нема вороття? Стільки жертв принесено, і що я тепер — відмовитися від усього?!

Звечоріло. Мандрівники шкутильгають, спираючисі на палиці, аж тут глядь — проводиря нема попереду Ступили ще крок — і знову всі шугонули в провалля

— Ой-ой, нога!.. Ох, мамо рідна, рука!.. Ох-ох! — чулися зойки, потім знову кректання, хрипіння, сто гін. Хтось хрипким голосом лаяв навіть самого про водиря, але згодом і він умовк.

Уже й розвиднілося, а проводир сидів так само, яі і того дня, коли його обрали за ватажка. Він ані трохи не змінився.

З провалля виповз наш знайомий промовець і ще двоє — покалічені, побиті, закривавлені. Оглянулися довкола, щоб побачити, скільки ще залишилося жи­вих, а їх тільки троє. Смертельний страх і відчай сповнили їхні душі. Місцевість невідома, гориста, саме лиш каміння, ніде ніякої дороги. Ще два дні тому вони натрапили на якийсь путівець, але не пішли ним. Так їх вів проводир.

Згадали вони своїх друзів і приятелів, свої сім’ї, які загинули в цій жахливій дорозі, і їх охопила туга, сильніша від болю в покалічених тілах. Перед їхніми очима стояла смерть.

Промовець підійшов до проводиря і запитав сповне­ним болю, відчаю й гіркоти голосом:

— Куди тепер?

Проводир мовчав.

— Куди ти нас ведеш і куди завів? Ми повірили тобі й пішли зі своїми сім’ями за тобою, залишивши наші домівки й могили наших предків, щоб урятува­тися від голодної смерті в тому неплідному краю. А ти що зробив з нами? Двісті родин ми повели за тобою, а тепер полічи, скільки нас ще лишилося.

— А хіба не всі тут? —буркнув проводир, не підво­дячи голови.

— І ти ще питаєш? Підведи голову, подивися й по­лічи, скільки нас зосталося після всіх поневірянь! Подивися, які ми, ті, що залишилися. Ліпше було б нам загинути, ніж дійти до такого.

— Я не можу подивитися!..

— Чому?

— Я сліпий!

Запала мовчанка.

— У дорозі втратив зір?

— Я від народження сліпий.

Трійка понурила розпачливо голови.

Осінній вітер грізно свистів між горами, гнав опале листя; видолинками котився туман, а в холодному вологому повітрі шурхотіли воронячі крила й лунало зловісне каркання. Сонце сховалося за хмари, що клубочились угорі й поспішали кудись далі й далі.

Трійка перезирнулася, охоплена смертельним жа­хом.

— Що тепер? — спитав один замогильним голосом.

— Не знаємо!

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)