Tag Archive | Стражник

Подарунок королю (2/2)

(Попередня частина)

Електричні лампочки ледь жевріли, окутані густою імлою, небо заснувалося хмарами, під ногами чвакала грязюка, було вогко, неприємно. На вулиці рідко трап­лявся який перехожий. Тодор шукав, заходив до кож­ної відчиненої корчми, розповідав кожному стрічному про своє лихо, хто співчував, а хто сміявся при тому досхочу. Такі вже люди. Зупинявся він під зачиненими дверима будинків і дослухався, чи там не мекає його ягня. Питав кожного стражника, зупиняв перехожих. Один пан з піднятим коміром поспішав додому з те­атру й трохи задумався, аж тут Тодор до нього:

— Скажіть на милість, ви не бачили, бува, одного з ягням та білою овечкою?

— Та йди ти до дідька зі своїми вівцями! Що я тобі, чабан, щоб пильнувати твоїх овець?! — гарикнув той па нього й пішов собі далі.

Так Тодор усю ніч проблукав белградськими вули­цями. До ранку змучився, стомився, геть підупав і ті­лом, і духом. Утратив усяку надію. Вже навіть спа­дало йому на думку скочити в Дунай і втопитись, але саме тоді в його душі зблискував промінчик надії, що варто ще пошукати і все скінчиться гаразд, і Тодор, знесилений, плентав далі.

Близько одинадцятої години доля послала йому доб­рого чоловіка. Поскаржився йому Тодор, а той і пора­див:

— Що ж ти тут ходиш та розпитуєш! Іди, брате мій, ось так прямо, вгору, а там запитай, де іподром. На іподромі продають худобу. Там, гляди, й знайдеш того з ягням. Якщо він його ще не продав, то, може, якось і домовишся. Дай йому — що вдієш! — уже й відступ­ного, як кажуть, і квит. Збитки матимеш, але в такому ділі…

— Та хай би я навіть усеньке своє майно втра­тив… — почав був Тодор.

— А якщо він продав, то розпитай, хто купив його. Тепер на базарі ягнят немає, то легко буде довідатись, хто купив оте одне. Коли ж дізнаєшся, то розшукай того покупця. Гадаю, хто б не купив, а не стане його різати до святого Миколи. Тож іди, і хай щастить тобі.

Подякував Тодор чоловікові й сказав йому, що той не пошкодує, коли все добре скінчиться, потім запитав, як його звати та де він живе, й, окрилений надією, подався до іподрому.

І справді, знайшов перекупника. Він стояв біля воза з дубовими дровами й тримав ягня на руках, а якийсь гарно вдягнений пан обмацував хвіст у Тодорового ягняти. Вони торгувалися.

— Не продавай, добрий чоловіче! — вигукнув Тодор і кинувся до ягняти.

— Це моє ягня, я його купив, — мовив той байдуже і, обернувшись до пана, провадив далі: — Та що ви, пане?.. Хіба ж це дорого в такий час?

Тодор розповів йому про свою біду, аби хоч трохи розчулити перекупника. Але той затявся і хоч би що:

— Я все те знаю, чоловіче, але я купив ягня. А на­віщо ти продавав, раз воно потрібне тобі?

— Я тобі віддам усі гроші назад, поверни мені тільки ягня, а вівцю залиши собі!

Перекупник засміявся. Тодор відчув неміч у всьому тілі, у вухах йому задзвеніло.

— Я ще десятку дам відступного! — промовив То­дор майже крізь сльози, а поглядом молив, благав, за­клинав.

— Ні, не можу! — сердито відповів перкупник. Він знав, що Тодор нині в його руках, і намагався здерти з нього якнайбільше.

Уперся перекупник. Тодор уже й людям почав жалі­тися та питати поради в них.

— Поскаржся в поліцейську дільницю! — напоумив його хтось.

Тодор наче на світ народився, мерщій запитав, де та дільниця. Йому показали, і він прожогом кинувся туди. Поскаржився Тодор начальникові, яке лихо з ним скоїлось, а начальник дільниці ще й зрадів, що йому трапилась така рідкісна нагода показати свою старанність. Може, за це підвищать його по службі та ще, гляди, й орден дадуть за громадську доблесть і заслуги.

Начальник узяв двох жандармів і подався на іпо­дром. Знайшли того перекупника.

— То ось який ти розбійник! А чи знаєш ти, для кого це ягня? Га?

Поштовхали його трохи жандарми й забрали ягня.

— Віддай йому гроші і хай іде собі під три чорти!

Перекупник попггпво вклонився, а Тодор одразу від­чув себе на сьомому небі. Залишив вівцю, взяв на руки ягня і, сповнений щастя й блаженства, рушив до королівського палацу. І знову перед очима в нього почали малюватися картини недалекого щасливого майбутнього. Тодор ішов наче уві сні, і тільки тоді, коли натикався на стовп або перечеплювався, підводив голову й роззирався довкола себе.

Пішов просто до маршалка. Але вартовий жандарм сказав йому, що маршалка немає, й запитав, у якій він справі. Тодор розповів усе по порядку.

— Так ти ж запізнився, зараз уже третя година!

Жандарм показав, куди віддати ягня, й сказав при­йти о п’ятій, тоді він доповість про нього панові маршалкові.

У Тодора ніби камінь з плечей упав. Ішов посвіжі­лий, бадьорий, наче всю ніч проспав на м’якому ліж­ку. Прийшов до «Тетова» й полегшено зітхнув, а перед очима йому знову попливли райдужні картини бли­зького майбутнього.

«Побачить Дишко, чого вартий Тодор!» — думає він собі і вже прикидає, як пошле стражника до Дишка і як Дишко налякається. А коли він прийде, Тодор випне груди, відкашляється й сердито гукне: «Де це ти так довго?!» — «Та я, той…» — затинається Дишко і мне шапку в руках, а Тодор, ясна річ, як знайомий короля, як людина, що дає королю подарунки і тепер є найвищою владою в своєму селі, тільки нагримає: «Дишку, марш до буцегарні». — «Зглянься, Тодоре, бла­гаю тебе», — квилить Дишко, а Тодор усміхається: «Щоб знав, Дишку, це тобі за всі кривди, що ти мені вчи­нив. Ти гадав, що Тодор забув? Ні, Тодор усе пам’я­тає, голубе, і за те садовить тебе в холодну. Минулося твоє панування, настало нині моє».

Розповів Тодор і корчмареві Спирі, як йому всміхну­лося щастя. Спира, як сам казав, незмірно радів з того, а Тодор — той просто не знав, що робити на радо­щах.

Ожив бідолашний Тодор, замовив обід. Голодний і втомлений, попоїв добре і, охоплений солодкими мріями, випив дві кварти вина. Його почало хилити на сон, хоч і не повинен був віддаватися снові. Він, селянин, звик рано лягати й рано вставати, а тепер от невиспаний, та ще стільки натерпівся, й випив трохи зайвого вина саме тоді, коли йому о п’ятій слід було йти до короля. Похилив Тодор голову на стіл і заснув. Снився йому король, золоте перо, золоті стільці, великий золотий указ про те, що король дарує йому довічне староство, приснилося, що королева зва­рила каву й дає йому, а він відмовляється: «Та нехай, пий сама, я вже випив чашку!» — «Ну то й що, — каже королева, — ще випий!» Тодор узяв чашку, надпив, поставив на коліпо й розмовляє з королем про врожай. Аж раптом хтось поторсав його. Тодор прокинувся, а над ним стоїть корчмар Спира.

— Що таке?

— Тобі, ти казав, треба йти до короля?

— Таж так, а я, бач, задрімав! — мовив Тодор і під­хопився, мов опечений. — А котра година?

— Якраз шоста!

Тодора наче хто батогом оперіщив. Він прожогом кинувся в двері й щодуху помчав угору Балканською вулицею. Ця дорога йому знайома, тут йому, як він каже, «якось з руки».

Було вже чверть на сьому, коли Тодор примчав до маршалка.

— Ех, та ти ж запізнився! Треба було раніше при­йти. Король зараз на засіданні. Приходь, Тодоре, завт­ра, я доповім про тебе. Король тебе прийме, а тоді їдь у село.

Не хотілося Тодорові ще день марнувати, але нічого не вдієш. Повернувся до «Тетова».

Щойно впали сутінки, Тодор повечеряв і ліг спати, щоб завтра вранці встати бадьорим і свіжим. Адже не легко, люди добрі, розмовляти з коронованими голо­вами.

Ще й на світ не благословлялося, а Тодор уже був на ногах.

Замовив чарку ракії ради звичаю та задля того, щоб діждатись, доки розвидниться, щоб потім помолитись богу й рушати до королівського палацу. Випив чарку, розговорився з якимись селянами та Спирою, розпо­вів їм, куди зібрався, і це справило на них неабияке враження. Спира запропонував випити ще по одній, мовляв, краще буде розмовляти з королем, Тодорові це сподобалося, він вихилив і ту чарку. Десь близько сьомої години ранку Тодор вирушив до короля. Тепер він не запізниться. Спочатку завернув до маршалка, одначе там було все позачиняно, ніде нікого. Але То­дор не занепав духом, а відразу подався до головного входу, аж тут варта зупинила його й не дозволила увійти. Даремно Тодор розповідав, хто він, доводив, що сам король хоче його бачити. Як об стіну горохом! І слухати не захотіли.

Пробував Тодор і сяк і так — ніщо не допомогло. Тоді він вийшов на середину вулиці й став заглядати у вікна, але нікого не побачив. Гадав, може, госпо­диню вгледить або когось із челяді, але скрізь по­рожньо, ніде ані живої душі.

І, втративши всяку надію, Тодор вирішив їхати до­дому, в село.

«Мабуть, короля немає вдома, — подумав він. — Знову я запізнився. Чоловік устав рано й пішов у своїх справах, бо вже ж яка пора, а я собі сиджу із Спи­рою та дудлю ракію. Так мені й треба. Пропав я те­пер!»

Повернувся Тодор пригнічений, зажурений. Зайшов до Спири, попрощався з ним і подався просто на стан­цію. Поїзд відходив о пїв на дев’яту. Якраз добре. Тодор узяв квиток, сів у вагон третього класу, паро­воз свиснув, і поїзд рушив.

Тодор невесело дивився у вікно, і все, що з ним приключилося цими днями, тепер видавалося йому сном. Він уже розпрощався зі своїми бажаннями й на­діями, його тепер, навпаки, проймав якийсь потаєм­ний страх, і замість старостівського ціпка він зараз мріяв лише про одне — щоб нічого лихого з ним не сталося. Хай дідько вхопить і ягня, і вівцю, хай усе западеться, тільки аби все, що так скидається на хи­мерний сон, щасливо для нього скінчилося.

— Ваш квиток! — сказав кондуктор і штовхнув за­мисленого Тодора.

— Я оце був у Белграді — возив королю ягня, і ста­лася зі мною халепа, то ось тепер…

— Квиток показуй, чоловіче!

— А, квиток… Ось! Ну, то я й кажу Спирі…

— Приготуйте квитки! — гукає кондуктор, ідучи далі вагоном.

«Дивні якісь люди!» — думає Тодор, дивлячись йому вслід.

Від найближчої стапції до свого села Тодор доби­рався пішки. Цілих дві години мав іти. Похмуре, за­плакане небо, імла облягла і ліс, і долину, грузький шлях, над головою крячуть ворони, намокла худоба вискубує вбогу травичку на стернищах. Сумно й не­затишно, так само, як і в Тодора на душі.

«Слава богу, ягня віддав, а там що буде, те й буде. Гірше, мабуть, не буде, хай навіть і користі ніякої з того не матиму. Подарунок — а хто образиться за по­дарунок? Побачить король, що я згадав про нього, то, може, коли згадає й про мене», — міркував Тодор, бре­дучи грузькою дорогою.

Тим часом, поки він, отак втішаючи себе, йшов до­дому, за ним було влаштовано справжню погоню.

Маршалок розповів королю про Тодорові пригоди з ягням, і король, насміявшись досхочу з Тодорової нерозторопності, зажадав побачити його самого. Не­гайно ж послали жандарма до «Тетова». Той повер­нувся й доповів, що селянин уже поїхав. Лихо, та й годі!

Тоді було наказано управі міста Белграда мерщій повідомити всі залізничні станції, щоб такого-то чоло­віка з такої-то місцевості, на ім’я Тодор, негайно до­провадили в управу Белграда. Наказано було також начальникові поліції того повіту, до якого входило Тодорове село, аби Тодора, щойно він з’явиться, од­разу ж вирядили до Белграда, якщо його раніше не повернуть з якоїсь станції.

В міській управі цей наказ із королівської канце­лярії витлумачили так, ніби йдеться про щось небез­печне, й додали від себе, щоб названого Тодора було доставлено під конвоєм.

Начальник повітової поліції сприйняв усе це ще страшніше і вже постарався, щоб якнайретельніше ви­конати королівське розпорядження, мовляв, за це, може, дістане й орден або, чого доброго, й вищий чин.

Поки Тодор, тішачи себе в думках, пішки місив гря­зюку, його розшукували по всіх станціях, а начальник повітової поліції з двома озброєними жандармами мчав до Тодорової хати.

Тодорові й не снилося, що на нього чекає. Щойно він, змоклий, забрьоханий, натомлений, відчинив свою хвіртку, наперед насолоджуючись відпочинком, доб­рим обідом та чаркою ракії, як його з обох боків міцно вхопили за руки двоє жандармів, а начальник поліції прогримів:

— А, попався, бунтівник! Проти короля замишляєш? Ось я тобі покажу, як проти короля і влади бунту­вати!

Тодор остовпів від здивування. Він — бунтівник?!

Його зв’язали.

— Уперед! — наказав начальник поліції. — На стан­цію!

— Благаю тебе як бога! — заволав Тодор.

— Ведіть харцизяку! — гримнув начальник, а жан­дарм прикладом штурхнув Тодора межи плечі.

На Тодорів крик вибігла з хати жінка і, побачивши, що діється, заголосила:

— Ой лишенько, чим же той нещасний вам зави­нив?

— Завинив, проти короля бунтує! — сердито відпо­вів начальник поліції, і Тодор знову відчув на своїй спині удар приклада.

Увіпхнули зв’язаного Тодора у вагон, з обох боків коло нього посідали озброєні жандарми. І пан началь­ник повітової поліції з ними. Люди дивуються, пере­зираються, з острахом дивляться на пана поліцая.

Прибули до Белграда, і начальник поліції з жандар­мами допровадив Тодора в міську управу.

— Ось він бунтівник!

— Ага, так-так! Попався!

Начальник управи наказав замкнути бунтівника, а сам по телефону доповів у королівський палац, що Тодор в управі.

— Хай приведуть його до мене! — відповів на те мар­шалок.

— Відпровадьте його! — наказав начальник управи, і зв’язаного Тодора повели до королівського палацу.

Коли маршалок побачив його, то зайшовся сміхом.

— Що з тобою, бідолахо?

— Погані справи, пане!

— Навіщо ви зв’язали чоловіка?

— Таж він бунтівник! Такий наказ!

— Який там бунтівник! Він подарував його велич­ності ягня, а його величність хоче подякувати йому, через те й кличе.

У Тодора аж сльози виступили на радощах, а в мар­шалка — од сміху.

— Не щастить тобі, чоловіче! — каже маршалок, а сам аж тіпається зо сміху.

Коли Тодор прийшов до короля, то й король сміявся й наказав Тодорові, щоб він розповів йому все від по­чатку до кінця. Тодор розповідає, а король знай за живіт хапається зо сміху. Коли ж Тодор закінчив, король висловив йому свою королівську подяку і, для годиться, «порозмовляв з народом»:

— Родить у вас земля?

— Родить!

— Церква є?

— Є!

— А піп є?

— І піп є!

— Править піп?

— Править!

— Гаразд. Іди з богом!

Тодор вклонився й пішов.

Більше йому не захочеться робити королю пода­рунки. Бачив я його два роки тому.

— Чи немає, бува, в тебе ягнятка, щоб подарувати королю? — пожартував я.

— Спасибі, Тодор більше не носить подарунків не те що королю, а навіть начальникові поліції. Це не легко дається, чоловіче добрий. Того страху, клопоту та му­ки навіть своєму ворогові не побажав би. О ні, Тодор більше не хоче мати з цим ніякого діла!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Клеймо

Приснился мне страшный сон. И не так меня удивил самый сон, как то, что я, смирный и честный гражданин, достойный сын нашей дорогой и многострадальной матери Сербии, как и все прочие ее сыновья, отважился, хоть и во сне, увидеть столь страшные вещи. Скажете, я составляю исключение, но нет, ни на волос не отличаюсь я от других, а в благонравии мне просто нет равных. Однажды, идя по улице, я увидел блестящую пуговицу, оторвавшуюся от полицейского мундира, полюбовался ее чарующим сиянием и только хотел пройти мимо, исполненный сладостного раздумья, как вдруг рука у меня сама собой поднялась да прямо к шапке, голова склонилась долу, а лицо расплылось в приятной улыбке, какой мы обычно приветствуем стоящих выше нас.

«Да, во мне течет благородная кровь, и в этом все дело!» — подумал я, окидывая презрительным взглядом проходившего мимо чудака, который, ничего не заметив, наступил на пуговицу.

— Недотепа, — злобно изрек я, сплюнул и спокойно зашагал дальше, утешаясь мыслью, что подобных простаков мало. И радостно мне было оттого, что бог наделил меня нежным сердцем и благородной рыцарской кровью наших предков.

Теперь вы видите, что я достойный человек и решительно ничем не отличаюсь от остальных добропорядочных граждан. И вам самим покажется удивительным, что именно мне приходят во сне на ум такие страшные и глупые вещи.

В тот день со мной не случилось ничего из ряда вон выходящего. Я хорошо поужинал и после ужина долго сидел, потягивая винцо и орудуя зубочисткой. Затем, использовав столь отважно и добросовестно свои гражданские права, я улегся в постель и взял книгу, чтобы поскорее задремать. Книга быстро выпала у меня из рук, что вполне соответствовало моему желанию, и я заснул сном праведника — совесть у меня была спокойна, как у человека, выполнившего все свои обязанности.

И вдруг я очутился на какой-то узкой, ухабистой и грязной дороге. Холодная темная ночь. Ветер свищет, раскачивая оголенные ветви и, словно огнем, обжигает кожу. Небо мрачное и страшное в своем безмолвии. Мелкий снег бьет в лицо, слепит глаза. Кругом ни души. Устремляюсь вперед, но ноги мои скользят, и я съезжаю то вправо, то влево, спотыкаюсь, падаю и, наконец, понимаю, что заблудился. Так я брел, одному богу известно, где. Ночь была длинная, как век, и я все шел и шел, не зная куда.

Так я шел много-много лет и пришел в незнакомый мне край, далеко-далеко от родных мест, в удивительную страну, о которой не знает ни одна душа. Такую можно увидеть только во сне.

Блуждая по той стране, я попал в большой многолюдный город. На просторной площади собрались толпы народа и стоял такой гвалт, что впору было оглохнуть. Механа[1], куда я зашел, находилась как раз на этой площади, и я справился у хозяина, зачем собрался народ.

— Мы мирные, честные люди, — начал он, — верные и преданные своему кмету[2].

— Разве у вас кмет правит? — перебил я его.

— Да, он у нас самый главный, а за ним идут пандуры[3].

Я улыбнулся.

— Чему ты улыбаешься? Не знал, нешто?.. А сам ты откуда?..

Я рассказал, что пришел издалека — из Сербии, и вот заблудился.

— Слышал я о той знаменитой стране, — пробормотал он и, почтительно поглядев на меня, продолжал: — У нас, значит, правит кмет с пандурами.

— А какие же у вас пандуры?

— Э, пандуры, знаешь ли, разные, смотря по рангу. Есть и старшие, есть и младшие… Люди, говорю, у нас все смирные, честные, а вот из окрестностей приходят всякие смутьяны, портят нас, дурному учат. Чтобы отличить наших граждан от пришлых, кмет вчера издал приказ всем местным жителям явиться к зданию суда, где каждому будет поставлено на лоб клеймо. Народ и собрался, чтобы решить, как быть.

«Надо как можно скорее бежать из этой страшной страны», — подумал я, содрогаясь, потому что, хоть во мне и течет благородная кровь серба, я, к стыду своему, не чувствовал себя способным на такой героизм.

Хозяин добродушно улыбнулся, хлопнул меня по плечу и надменно заявил:

— Ха, ты уже струсил, чужестранец?! Значит, нам нет равных по доблести!..

— Но что вы думаете делать? — спросил я смущенно.

— Как что? Ты еще увидишь наш героизм! Говорю тебе, нам нет равных по доблести. Ты прошел много стран, но, уверен, не встречал таких юнаков! Пойдем вместе, я как раз тороплюсь туда.

Мы были у выхода, когда за дверью послышались удары бича.

Выглядываю на улицу, и что же я вижу! Человек в богатой одежде обычного гражданского покроя везет на своей спине другого в пестрой униформе и блестящей треуголке на голове. У входа в механу ездок сошел.

Хозяин поклонился ему до самой земли. Человек в пестром одеянии вошел в гостиницу и сел за специально приготовленный стол. Другой, в гражданской одежде, остался ожидать у дверей. Хозяин и ему отвесил низкий поклон.

— Что это значит? — с недоумением спросил я.

— Тот, что вошел в механу, старший пандур, а этот — один из самых видных наших граждан, богатейший человек и великий патриот, — шепотом сообщил хозяин.

— Но почему он позволяет ездить на себе верхом?

По знаку хозяина мы отходим немного в сторону.

Со снисходительной усмешкой он говорит:

— Да это у нас считается большой честью, которой редко кто удостаивается.

Это до того сбило меня с толку, что из дальнейшего рассказа я ничего не разобрал. Хорошо запомнились только заключительные слова: «Такую заслугу перед отечеством не каждый народ может понять и оценить».

И вот мы на собрании, начались уже выборы президиума.

Одна группа выдвинула кандидатом в председатели Колба, если мне память не изменяет, другая группа — Талба, третья — своего кандидата.

Поднялся неимоверный галдеж; каждая группа старалась протащить своего человека.

— По-моему, у нас нет лучшей кандидатуры на пост председателя столь важного собрания, чем Колб, — заявил представитель первой группы. — Его смелость, гражданская доблесть всем нам хорошо известны. Полагаю, что среди нас не найдется ни одного, который бы чаще удостаивался чести возить на своей спине сановников.

— Уж ты помалкивал бы лучше, — крикнул кто-то из другой группы, — на тебе и практикант еще не проехал!

— Знаем мы ваши добродетели, — раздалось из третьей группы, — ни одного удара бичом не перенесли без того, чтобы не завопить.

— Рассудим, братья! — начал Колб. — Это правда, что десять лет назад на мне часто ездили вельможи, и я не издавал ни звука, когда меня хлестали бичом, но все же, может быть, есть и более заслуженные люди, моложе меня и достойнее.

— Нет таких, нет! — закричали его сторонники.

— Незачем вспоминать о старых заслугах! На Колбе ездили десять лет назад! — закричали из другой группы.

— Сейчас приходят молодые силы, довольно с нас стариков! — слышится в третьей группе.

Но вдруг шум стих; народ расступился, и в проходе показался молодой человек лет тридцати. При виде его все головы склонились в глубоком поклоне.

— Кто это? — шепотом спрашиваю я хозяина.

— Это первый человек в нашем городе, молодой, но многообещающий. На нем сам кмет уже три раза ездил. Это в его-то годы! Никто до сих пор не пользовался у нас такой популярностью.

— Может быть, его изберут?

— Скорее всего; все предыдущие кандидаты старше его, время их уже прошло, а на спине этого кмет прокатился только вчера.

— Как его зовут?

— Клеард.

Его пропустили вперед.

— Думается мне, — прервал тишину Колб, — нам не найти на пост председателя лучшего человека, чем Клеард. Он молод, но нам, старикам, далеко до него.

— Верно! Правильно! Да здравствует Клеард! — заорали все разом.

Колб и Талб препроводили его на председательское место.

Опять все низко поклонились, и затем наступила тишина.

— Спасибо вам, братья, за большое внимание и честь, которые вы мне единодушно сегодня оказали. Надежды, возлагаемые вами на меня, весьма мне лестны. Тяжело руководить народными стремлениями в столь важные дни, но я приложу все силы, чтобы оправдать ваше доверие, везде и во всем искренне защищать вас, показывать, как и раньше, высокий образец гражданской доблести. Спасибо вам, братья, за доверие.

— Живео! Живео! Живео! — раздалось со всех сторон.

— А теперь, братья, разрешите с этого места сказать несколько слов о предстоящем важном событии. Нелегко вытерпеть страдания и боль, которые нас ожидают, нелегко вынести выжигание на лбу клейма раскаленным железом. Да, такие муки не каждый может выдержать. Но пусть трусы дрожат и бледнеют от страха, мы же ни на мгновенье не смеем забывать о том, что являемся потомками замечательных предков, что в жилах у нас течет благородная юнацкая кровь наших дедов, тех чудо-богатырей, которые, и глазом не моргнув, умирали за свободу и счастье нас, своих потомков. Ничтожны наши муки перед их страданиями! И неужели теперь, когда настали времена счастья и изобилия, мы покажем себя гнилым, трусливым поколением? Каждый настоящий патриот, каждый, кто не хочет посрамить свой народ перед всем миром, перенесет боль мужественно, героически.

— Правильно! Живео! Живео!

Затем выступило еще несколько пламенных ораторов, которые подбадривали испуганный народ и говорили приблизительно то же, что и Клеард.

Взял слово бледный, изможденный старик с морщинистым лицом, седой головой и белой как снег бородой. Ноги у него подгибались от слабости, руки дрожали. Старческий голос прерывался, а в глазах блестели слезы.

— Дети, — начал он, и слезы покатились по бледному изборожденному морщинами лицу на седую бороду, — я слаб и скоро умру, но мне кажется, что лучше не допускать такого позора. Сто лет я прожил и без этого… Так неужели теперь на эту седую слабую голову падет рабское клеймо…

— Долой паршивого старика! — крикнул председатель.

— Долой его! — заорали одни.

— Старый трус! — присоединились другие.

— Нет того, чтоб молодых поддержать, так он еще пугает! — кричали третьи.

— Постыдился бы своих седин! Столько прожил и еще чего-то боится. Ну, а мы, молодые, не боимся!

— Долой труса!

— Выгнать его!

— Долой!

Возбужденная толпа доблестных молодых граждан яростно бросилась на немощного старика с кулаками и бранью.

Только старость спасла беднягу, а то забили бы до смерти.

Все клятвенно заверили друг друга, что завтра возвеличат славу своего народа и будут держаться героически.

С собрания расходились в полном порядке. Слышались голоса:

— Покажем завтра, кто мы такие!

— Хвастуны себя тоже проявят завтра!

— Пришло время проверить, кто чего стоит, чтобы всякая тля не лезла в герои!

Я вернулся назад в механу.

— Ну, видел, что мы за люди? — самодовольно спросил хозяин.

— Видел, — ответил я машинально, чувствуя, что силы мне изменяют, а голова раскалывается от удивительных впечатлений.

В тот же день я прочел в газете передовую статью следующего содержания:

«Граждане, прошли дни пустой похвальбы и хвастовства, чем увлекались некоторые из нас; громкие слова о каких-то наших воображаемых добродетелях и заслугах вдруг потеряли цену; настало время, граждане, показать, наконец, на деле, чего каждый из нас стоит! Но мы уверены, что среди нас не найдется ни одного жалкого труса, которого власти вынуждены будут силой тащить на отведенное для клеймления место. Каждый, кто чувствует в себе хоть каплю героической крови наших предков, в числе первых спокойно и гордо перенесет мучительную боль, ибо это святая боль — жертва, которой требует отечество и наше общее благо. Вперед, граждане, завтра — день испытания нашего героизма!..»

В тот день хозяин лег спать сразу после собрания, чтобы завтра в числе первых явиться на установленное место. А многие тут же отправились к зданию суда, дабы занять лучшие места.

Утром и я отправился к зданию суда. Здесь собралось все население города от мала до велика. Некоторые женщины принесли грудных младенцев — пусть и им поставят рабское, то есть почетное клеймо; это поможет им впоследствии получить хорошее местечко на государственной службе.

Везде толкотня, ругань (в этом я усмотрел сходство с нами, сербами, и потому порадовался), каждый хочет раньше других подойти к дверям. Некоторые даже успели подраться.

Ставит клеймо специальный чиновник в белом праздничном костюме. Он ласково уговаривает напирающий народ:

— Полегче, ради бога, очередь до всех дойдет; вы же не скот, чтобы так напирать.

Процедура началась. Одни вскрикивают, у других вырывается стон — ни один человек, пока я был там, не перенес мук молча.

Я не мог долго смотреть на эти мучения и вернулся к себе. В механе уже сидели люди, закусывали, пили.

— Перенесли и это, — сказал один.

— Эх, мы и покричали-то немного, а вот Талб ревел, как осел, — заметил другой.

— Вот тебе и Талб, а вчера еще хотели выбрать его председателем!

— Э, кто знал!

Разговаривают, а сами стонут, извиваются от боли, но так, чтобы другие не заметили, — ведь каждому стыдно показать себя трусом.

Клеард осрамился — застонал, а подлинным героем оказался какой-то Леар; он потребовал, чтобы ему наложили сразу два клейма, и не пикнул при этом. Весь город говорил о нем с величайшим уважением.

Некоторые сбежали и тем заслужили всеобщее презрение.

Через несколько дней, когда по улицам с гордо поднятой головой, исполненный надменного величия, проходил тот, у кого на лбу было выжжено два клейма, все живое, сдернув шапки с головы, кланялось ему, приветствуя героя своего времени.

За ним бежали по улицам дети, женщины, мужчины — все хотели видеть богатыря народного. И где бы он ни ступал, всюду за ним несся благоговейный шепот: «Леар, Леар!.. Вот он! Вот тот герой, который не крикнул, звука не проронил, когда ему ставили два клейма одно за другим!» Газеты прославляли его на все лады. И любовь народная окружила его.

Слышу я со всех сторон эту хвалу и чувствую, что и во мне пробуждается сербская юнацкая кровь. Ведь и наши предки герои, и они в муках погибали за свободу, и у нас есть славное прошлое — Косово! Меня вдруг охватывает гордость за родной народ, страстное желание прославить его, и, бросившись к зданию суда, я кричу:

— Что вы носитесь со своим Леаром?.. Вы еще не видели настоящих героев! Я вам покажу, что значит сербская юнацкая кровь! Подумаешь, два клейма! Ставьте мне десять!

Чиновник в белом подносит к моему лбу свое орудие, я вздрагиваю и… просыпаюсь.

В страхе тру лоб, осеняю себя крестным знамением и просто диву даюсь — чего только человеку не приснится.

«Еще немного, и я затмил бы славу ихнего Леара», — думаю я и с удовольствием переворачиваюсь на другой бок, хотя мне все же обидно, что сон этим не завершился.

1899 г.

Источник: Доманович, Радое, Повести и рассказы, Государственное издательство художественной литературы, Москва 1956. (Пер. О. Кутасовой)

 

[1] Механа – то же, что и кафана (постоялый двор, закусочная, трактир).

[2] Кмет – сельский староста.

[3] Пандур – стражник. У Домановича наряду с кметом служит олицетворением грубого произвола и самодурства властей.