Tag Archive | сенат

Мртво море (2/5)

(Претходен дел)

Сето тоа кај нас е само зачеток на доброто. Бевме добри и послушни деца и, навистина, од година во година секоја генерација сè повеќе и поовеќе ветуваше дека, наскоро, нашата земја ќе добие исто така добри и послушни граѓани, но кој знае дали ќе дојде тоа блажено време, кога нашите стремежи, всушност мислите и идеалите на мојата покојна, генијална стрина, наполно ќе се остварат во оваа намачена Србија, што вака пламено и искрено ја сакаме.

Којзнае дали некогаш ќе дојде времето да се остварат нашите желби и да се спроведе во дело оваа наша идеална политичка програма:

Чл. 1

Никој ништо не работи.

Чл. 2

Секој полнолетен Србин има почетна плата од 5 000 динари.

Чл. 3

По пет години секој Србин (во куќа каде што нема Србин, може и Србинка) да има право на пензија.

Чл. 4

Пензијата има периодични покачувања од 1 000 динари годишно.

Чл. 5

Мора да се донесе одлука на Народното собрание (а тука по исклучок, од патриотски побуди, со Собранието ќе се сложи и самиот Сенат), и тоа ќе се смета како посебна точка од Уставот, според која: овошјето, полезните растенија воошпто, пченицата и сите други посеви мораат да успеваат баснословно добро, и тоа двапати годишно, а ако се покаже дефицит во државниот буџет, тогаш и три, па се разбира, по потреба и повеќепати, како што ќе најде за потребно финансискиот одбор.

Чл. 6

Добитокот, секако, без разлика на полот и возраста, напредува многу добро, исто така според законската наредба, то ест според одобрението на двата дома, и се множи многу бргу.

Чл. 7

Добитокот во никој случај не може да прима плата од државната каса, исклучувајќи ги вонредните државни потреби.

Чл. 8

Ќе се казни секој оној кој ќе мисли за државните работи.

Чл. 9

Најпосле, за ништо и не смее да се мисли без посебна полициска дозвола, зашто мислењето ја нарушува среќата.

Чл. 10

На прво место, полицијата не смее апсолутно ништо да мисли.

Чл. 11

Кој би сакал, така, само на шега, да се занимава со трговија, тој мора да заработи мошне многу: на динар илјада.

Чл. 12

Женските фустани, ѓерданите, се разбира и жипоните, како и другите потреби, се сеат и успеваат многу брзо под секаква клима и на секоја земја, секој месец во разни бои и по најновата француска мода. Шапките, нараквиците и другите поситни работи, можат со успех да се одгледуваат и во саксии (односно сè само се одгледува со законска наредба).

Чл. 13

Деца не се раѓаат. Ако се појават однекаде, тогаш да се одгледуваат и да се воспитуваат со особени машини. Ако на татковината и требаат што повеќе граѓани, ќе се изгради фабрика за деца.

Чл. 14

Данок не плаќа никој.

Чл. 15

Плаќањето на долгови и даноци строго се казнува, а тоа важи за секого, освен ако се утврди дека тој престап го направила умно заболена индивидуа.

Чл. 16

Се укинуваат сите непотребни работи, како што се: тештите, свекрвите, и главната и споредната контрола, летечките државни и приватни долгови, цвеклото, гравот, грчкиот и латинскиот јазик, скапаните краставици, сите возможни падежи, со предлог и без предлог, жандармите, свинското прашање, умот, заедно со логиката.

Чл. 17

Кој ќе го обедини Српството, во знак на народно признание и љубов, веднаш да се уапси!

 

Прекрасна програма; ова мора да го признаат дури и политичките противници, ако една ваква програма воопшто и би можела да има противници. Сè е напразно, нашите благородни желби никогаш не можат да се остварат.

Но она што не го постигнавме и што не го остваривме ние, и покрај својот толкав труд, тоа го направиле други, посреќни од нас.

(Нареден дел)

Мертве море (1/5)

Щойно я сів писати це оповідання, як перед очима в мене виник образ моєї покійної дядини. Така ж бідо­лашна, як і за життя. У жовтавій обвислій кофтині з кошлатого сукна, ніби ця кофтина шита на когось іншого, у куцій спідниці з такого самого сукна і си­ньому фартушку в жовтих квітах; на ногах у неї капці, вишиті, ясна річ, теж жовтим узором і на цілу долоню довші, ніж треба. Зав’язана темно-жовтою ху­сткою. Обличчя сумне, пооране зморшками, жовте, очі майже такого самого кольору, як і обличчя, у погляді прозирає якась вічно розпачлива тривога; губи тонкі, трохи синюваті, завжди готові до плачу, хоч я ніколи не бачив, щоб дядина плакала. Вона безперестану зітхала, охкала, всього боялася і в усьому вбачала небезпеку. Трохи похилена в плечах, груди вузькі, запалі, руки сховає під фартушок і никає всюди по хаті та подвір’ї, придивляється до кожної дрібниці, і скрізь їй ввижається лихо. Побачить на подвір’ї зви­чайний собі камінь — і вже в неї перед очима не­щастя.

— О-ох!.. Спіткнеться дитина, вдариться головою об камінь, голову розіб’є! — пробурмотить вона переля­кано, візьме камінь і винесе геть за ворота.

Сядемо обідати, а вона одразу починає застерігати мене:

— Поволі їж, бо як проковтнеш кістку, то вона тобі всі кишки пороздирає!

Хтось їде з дому верхи на коні, а вона стане біля воріт і, сховавши руки під фартушок, усе напучує:

— О-ох! Тримайся добре! Бо кінь — сатана; як зля­кається, то й гепнешся сторч головою об землю, в’язи скрутиш!

Якщо їдуть возом, вона знову завбачить сотню не­безпек і перелічить їх усі, бурмочучи, як тільки вона вміла, зла, перелякана, стурбована: «Ох, шарпнеться кінь убік, перекинеться віз у яр!.. Не будеш пильну­вати, то лежатимеш десь на дні провалля з перелама­ними кістками». Візьме дитина патика в руки, а вона, грішниця, одразу й починає: «Упаде з тою ломакою, та гострим кінцем собі в око — сліпим зостанеться». Хто- небудь іде купатися, то вона цілу годину перед тим бубонить по закутках: «Повимивала вода ями, ото тільки ступиш зненацька в таку вирву — і гай-гай, а потім буде ой лишенько, та запізно! Ох-ох!.. Вода гірша, ніж вогонь. Затягне тебе на глибочінь, і оком не змигнеш, як утопишся». Пригадую, я ще дитиною не раз граюся коло хати, а дядина охне й починає своє лиховісне бурмотіння, тримаючи руки під фар­тушком: «Ох!.. Ось де він стоїть, а зірветься з даху черепиця, стук по голові та й уб’є на місці!» Пошле мене до сільської бакалійної крамнички, що ось тут, поряд з нашою хатою, купити що-небудь за гріш, солі чи перцю, й принагідно надає мені порад мудрих і за­стережливих: «Будь уважний на сходах, а коли йти­меш, то не роззявляй рота, дивися собі під ноги. Спі­ткнешся — і на рівному місці можеш забитися на смерть!.. А в того турка (так вона називала бакалій­ника, доброго чоловіка, тільки за те, що він наших свиней зі свого подвір’я тичкою проганяв, щоб вони йому городу не рили) будь обережний; якщо даватиме що, не їж. А то підсипле якої отрути — і задереш ноги, як індича». Що людина робить чи нічого не робить — в усьому моя добра дядина мусила знайти якусь небезпеку. Якщо спиш — ох! Якщо п’єш воду — ох! Якщо сидиш — ох, якщо йдеш — знову те нещасне й лиховісне о-ох!

Якось у неділю дядько збирається до церкви.

— О-ох! — розпачливо стогне дядина, ховаючи руки під фартушок.

— Що з тобою? — запитує дядько.

— О-о-ох! — у відповідь дядина.

— Таж церква не війна, що ти лементуєш і дивиш­ся на мене так, ніби я на шибеницю йду, а не до бо­жого храму.

Дядина щось бурмоче, склавши руки під фартуш­ком, дивиться на дядька поглядом, сповненим страху за його життя, майже з відчаєм, і зітхає глибоко та гірко.

— Що з тобою, чи ти з глузду з’їхала?

— Може, розбійник який вискочить з лісу — і тільки чирк по шиї ножем! — каже дядина, і хоч напружує сили, але все одно говорить пошепки. Вона завжди так дивно говорила. Хай бог простить її душу.

— Бійся бога, який розбійник серед білого дня, якщо їх у нас не було навіть уночі, відколи я пам’ятаю себе?!

— Не кожного дня святвечір… Схоплять, заволочуть до лісу й оббілують, як барана… О-ох!

Дядько, неборака, — пригадую, наче то вчора було, — перехрестився лівою рукою й вийшов сердитий, а дя­дина сховала руки під фартушок, подивилася вслід йому розпачливо, поглядом, сповненим жахливих пе­редчуттів, і зашипіла:

— Заріжуть, мов ягня!.. О-ох!

Така була моя покійна дядина, добра й розумна. Зараз, коли я оце пишу, вона стоїть у мене перед очима ніби жива, і я чую її перелякане бурмотіння.

Якби вона, сердешна, була жива, із щирим розпа­чем знайшла б, безумовно, тисячі небезпек у цьому оповіданні: у кожному реченні, у кожному слові, у кожній букві. Ото чую, як вона передрікає мені лихо й бурмотить особливо, по-своєму:

«О-о-ох!.. Примчить шандар і одразу ж кине тебе до буцегарні!..»

«0-о-ох!.. Одразу ж кине!» — сказала б моя покійна дядина. Згадувати своїх покійників, милих і дорогих, це добре, і я справді заслуговую на похвалу, але, врешті-решт, мене можуть запитати, який зв’язок має моя покійна дядина з цим оповіданням?

Якщо признатися щиро, то й сам я дивуюся: який зв’язок, чорт забирай, може мати моя дядина і вся оця писанина? А який зв’язок між народною скупщиною і сенатом[1]? Ось воно як, і нікуди від цього не дінешся; а зрештою, хто тебе питає про зв’язок чи про смисл? Принаймні в нас, дякувати богові, — а може, й ще десь, — є мудрий звичай усе робити навпаки, як не треба, без смислу й розуму, то звідки я можу бодай припускати, що в цій країні, де все позбавлене смис­лу, тільки одне моє оповідання має нібито якийсь смисл. Пхе, якщо у нас така щаслива доля, то — хай так буде, як є.

«О-о-ох!» — сказала б дядина.

А проте, коли добре подумати (якщо взагалі є ще такі люди, що займаються цим небезпечним ремес­лом), то треба визнати, що моя покійна дядина має неабияке значення.

Подумайте тільки, яка дурість засіла в моїй голові!

Багато в чому мені вся ця наша «мила нам і зму­чена земля» нагадує покійну дядину.

У дитинстві, перед школою, виховувала мене бідо­лашна дядина, і то, звісно, як жінка розумна, вихо­вувала без різок; а потім я пішов до школи, де ви­ховні програми, від початкової школи і аж до най­вищої, такі чудові, що я ще й досі вірю, ніби моя горопашна дядина засідала в освітній раді і мала там неабиякий вплив. Отже, школа виховувала мене точнісінько так, як і дядина, тільки трохи доскона­ліше — з різками.

Школа, мушу визнати, далася мені більше взнаки, ніж дядина. Одразу, щойно розкрили буквар, почи­налися повчання, як треба поводитися:

«Добра дитина йде зі школи просто додому, спо­кійно, нога за ногою, дивиться перед себе, не роззи­рається наліво й направо. Коли прийде додому, кладе акуратно свої книжки, цілує старших у руку й сідає на своє місце.

Коли прямує до школи, поводиться так само: йде спокійно, нога за ногою, дивиться перед себе і, як тільки прийде до школи, кладе свої книжки, сідає спокійно на своє місце, руки тримає на парті».

Бачите школярика: спокійний, кволенький, правою рукою тримає книжки, а ліву притис до стегна; об­личчя сумирне, голова похилена долі (колосочок, пов­ний знань), дивиться так уважно перед себе, що аж личко скривилося; іде, тобто обережно переставляє ноженята, по сантиметру кожен крок, не роззирає­ться ні направо, ні наліво, хоч довкола нього скрізь вирує життя. Жодний предмет не сміє, не може при­вернути його уваги до себе. Так ідуть і інші діти: їх повно на вулиці, але вони навіть не бачать одне од­ного. Заходять, точніше — прослизають нечутно до школи, сідають кожне на евоє місце, витягують руки й сидять спокійнісінько, з таким виразом на обличчі, ніби їх ось-ось мають фотографувати. Тут добре за­пам’ятовують кожне вчителеве слово і знову так само виповзають зі школи. Ось якими були б ми, якби були зовсім добрі діти. Дядині такі повчання дуже подо­балися, але ми не могли повністю керуватися ними. Кожен з нас грішив, хто більше, а хто менше, і від­повідно до того справді добрий учитель карав кого більше, а кого менше.

— Прошу пана вчителя, а він біг дорогою!

— Ставай на коліна! — присуджував учитель.

— Прошу пана вчителя, а він дивився крізь вікно!

— На коліна!

— Прошу пана вчителя, а він розмовляв!

Плюс потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він стрибав!

— Без обіду!

— Прошу пана вчителя, а він співав!

Знову потиличник.

— Прошу пана вчителя, а він грав у м’яча!

— Ставай у куток!

Наш добрий старий учитель, невсипущо пильнуючи й недремним оком стежачи, щоб з нами не трапи­лося якогось лиха через нашу ж таки необережність, послуговувався, крім усних потиличників, також пи­семною, розумною літературою для дітей. До його по­слуг були: якась «Стеблинка» — її вирвав той і той, «Букетик» — його для любих діток назбирав той і той. Чудові заголовки й чудовий повчальний зміст:

«Жило-було неслухняне дитя, вилізло на дерево, та не втрималося, впало на землю і зламало собі ногу, відтоді на все життя лишилося калікою».

«Жило-було погане дитя, не слухало, що йому ка­зали, бігало вулицею, дуже спітніло, а потім обвіяв його холодний вітер, воно простудилося й злягло. Його нещасна мати багато ночей не спала над ним і все плакала. Довго воно хворіло й нарешті померло, дуже засмутивши своїх дорогих тата й маму. Так добрі діти не роблять».

«Одне дитя, так само пустотливе, гралося на вулиці, його схопив якийсь звір і роздер на шматки».

Після кожної прочитаної такої розповіді вчитель нам пояснював та розтлумачував її повчальний зміст.

— Що ми зараз читали? — запитував він.

— Ми зараз читали, що було погане дитя, воно само гуляло на вулиці, а звідкись прибіг звір і роздер його.

— Чого нас вчить це оповідання?

— Це оповідання нас вчить, що не треба гуляти.

— Так.

— А яке це дитя, що гралося на вулиці?

— Воно збитошне й погане.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не гуляють, і їх люблять батьки та вчителі.

— Дуже добре!

— Жило-було дитя і сиділо в хаті біля вікна, а інша дитина цілилася в голуба із рогачки і не влучила в нього. Голуб полетів, а камінь вдарив у вікно, розбив шибку і влучив першому дитяті в око, око в нього витекло, і дитя назавжди залишилося без ока!

— Яке це дитя, що сиділо в хаті біля вікна?

— Воно збитошне й погане!

— Чого нас вчить оповідання?

— Оповідання нас вчить, що не треба сидіти, бо так роблять тільки погані й невиховані діти.

— А що роблять добрі діти?

— Добрі діти не сидять у хаті, де є вікна!

Отак ми чудово розбирали кожне оповідання і з них здобували для себе корисні поради, як повинні пово­дитися добрі й слухняні діти.

Добрі діти не ходять, не бігають, не розмовляють, не вилазять на дерево, не їдять овочів, не п’ють холод­ної води, не йдуть по лісу, не купаються, не… та хіба все перелічиш? Коротко кажучи, ми були так напхані розумними й корисними повчаннями, що змагалися, хто сидітиме нерухоміше. Більш-менш ми всі були добрі й слухняні діти й пам’ятали поради старших.

(Наступна частина)

 

[1] За конституцією, проголошеною сербським королем Олександром Обреновичем 1901 року, в Сербії було запроваджено двопалатний парламент, який складався з народної скупщини й сенату.