Tag Archive | селянин

Демон (2/2)

(Попередня частина)

Зійшов місяць, засвітилися зорі. Порипують вітря­ки, пісні вечорові лунають довкола. Краса неска­занна!

Стара мати плаче сама перед хатою і все молиться богу, а малий Івиця сидить на порозі й бавиться, роз­мотуючи клубки з бабиного кошика.

А Джордже тим часом ішов попереду жандарма, далеко від свого дому.

Задуманий, приголомшений тим незрозумілим ви­падком, він не мав часу насолоджуватися любими його серцю вечоровими піснями.

Ой світи, місяченьку, світи миленькому!

Тільки юний мрійник може осягнути всю гіркоту його дум і почуттів.

Якийсь селянин їхав перед ними з повною гарбою збіжжя. Дзвіночки на волах подзенькували чисто, в такт волячій ході, а селянин співав уголос:

Нічка темна, темна, ще й похмура,
Моє серце облягла зажура!

Джордже ще ніколи так виразно й так близько, як зараз, не сприймав тієї пісні, що її викресав біль з грудей народних.

Наступного ранку, після того, як з ласки поліцей­ських провів ніч під наглядом у корчмі, невиспаний, зморений невеселими думками, Джордже стояв перед паном начальником поліції.

Начальник запитує, а писарчук пише.

— Як звешся?

— Джордже Андрич.

— Чим займаєшся?

— Студент.

Ця обставина в очах начальника, безперечно, тіль­ки збільшує його провину.

— Скільки тобі років?

— Двадцять один.

— Чи притягався до відповідальності?

— Був залишений без обіду в першому класі гім­назії.

— За що?

— Одного учня назвав швайкою!

Начальник задумався на мить, подивився в книжки й пробурмотів сам до себе:

— Отже, за образу честі!.. Хто накладав покарання?

— Староста класу.

— А до судової відповідальності притягався?

— Як міг притягатися до судової відповідальнос­ті, коли я ще студент?

Начальник знову замовк, думав, думав, нарешті буркнув:

— Тут ідеться про державний злочин.

І перш ніж далі провадити допит, він відкашляв­ся, скурив цигарку й випив склянку води — готувався до серйозної розмови.

— Що ви читали вчора?

—  «Демона»

— Записуй! — кинув начальник писарчукові. — Чи ще комусь читали?

— Ні, але радив би прочитати кожному, бо це чу­дова річ.

— Подумайте добре, що кажете, адже ви відповіда­єте представникові влади. Ви вважаєте, що це чудова річ?

— Надзвичайна!

— І ви смієте таке стверджувати?! Пиши: читав, ще й усупереч державним законам називає чудовим те, що заборонено.

— Бога ради, пане, хіба це злочин — сказати, що «Демон» Лєрмонтова — чудова річ, і хіба таке зако­ном заборонено?

— Ти мені не викручуйся! Хто тебе про Лєрмонто­ва питає? Гляди, щоб гірше не було, бо жарти зі мною погані!

— Я кажу про те, що ви мене питаєте!

— Про що?!

— Та ж про «Демона», кажу, це гарна річ.

— Ну?!

— Я й кажу, що Лєрмонтов — геніальний і відомий поет.

— Ти не забивай мені баки, а ліпше скажи, що тобі в цій книжці подобається — ось що я хочу зна­ти, зрозумів? — крикнув начальник і затупав ногами, аж усе затряслося.

Джордже був здивований, але мусив щось відпові­сти, то й почав декламувати перші-ліпші рядки:

Клянусь я днем, коли повстанув
Цей світ, розкинутий кругом,
Клянусь огнем його останнім
І правди вічним торжеством.

— Досить! Не роби з мене дурня й не городи казнащо! — гримнув начальник, люто грюкнувши кулаком по столу.

— Ви ж самі запитуєте!

— Я знаю, про що запитую, а ти відповідай, поки не дізнався, що я вмію.

Писарчук колупається в зубах і вибалушеними очи­ма дивиться то на свого начальника, то на студента, не в силі збагнути, про що вони торочать.

— Я вас запевняю, що це «Демон»! —каже Джор­дже, вже обливаючись потом.

Начальник, подумавши, знову питає:

— Отже, це вірші?!

— Так, Лєрмонтов — поет!

— Ти знову викручуєшся!

— Та це ж він написав!

— Хто?

— Лєрмонтов.

Начальник подзеленькав дзвоником і наказав пошу­кати Лєрмонтова в «Поліцейському віснику».

— А переклав Змай!

— Що переклав?

— Та цю ж книжку!

— А хто такий Лєрмонтов?

— Він росіянин.

— Так він росіянин?! — перепитав начальник і ви­тріщив очі, не знаючи, що далі казати.

Повернувся писарчук і доповів, що в «Поліцейсько­му віснику» Лєрмонтова немає.

Начальник поліції тільки після довгого пояснення зрозумів, що поетів не друкують у «Поліцейському віснику» і що книжка ця дозволена та для всіх до­ступна. Але наказав принести з бібліотеки якусь збір­ку Змаєвих поезій, щоб переконатися, що це таки правда. Нарешті зм’як і заговорив люб’язнішим то­ном:

— Гаразд, гаразд, пане, ми розберемося; а цю росій­ську книжку про всяк випадок, знаєте, залиште, я перегляну її. Робота в нас, як бачите, нелегка. Ми псуємо стосунки з людьми, але робимо це з обов’язку. А люди не розуміють, думають, що то я так хочу!

— Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, вітайте своїх, ми вас трохи пому­чили!

Це, може, сталося десь, колись, у якійсь дивній кра­їні, а може, й зовсім не було цього на нашій землі, якщо випадково на Місяці є люди. Одне безпереч­не — мій сон. Приємно мені снити, і я не бажаю роз­чаровуватися, як Джордже. Він тепер уже трохи по-іншому думає, а не тільки марить поезією.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Поліцейська мудрість

Один мудрий начальник поліції накинув оком на поросят у старости однієї з громад ввіреного йому по­віту. У божих заповідях ніде не сказано: «Не пожадай поросяти ближнього твого».

Якось, коли той староста був у повітовому місті на базарі, начальник поліції й каже йому:

— Я чув, ніби в тебе є гарні поросята.

— Маю кілька, але такі собі. Як для нас, селян, то ще можуть бути, а для панства треба ліпших!

— Не хитруй, чоловіче, гарні вони, я бачив. Хоч зараз на сковороду й у піч. Я гадаю, порядок ти знаєш.

— Я повинен принести вам порося! — здогадався староста.

— Авжеж, повинен!

Наступної суботи селянин і справді приніс порося. Але хитрий начальник поліції ще раніше наказав жінці, щоб, коли принесуть порося, вона нізащо не брала його, і виклав їй свій план.

— Приніс, га?

— Приніс, пане, і знаєте: кругленьке, мов яблучко.

— Спасибі тобі. Віднеси його, будь ласка, мені до­дому, віддай жінці, а потім приходь до мене в канце­лярію, вип’ємо по чашці кави.

Староста відніс порося й покликав господиню.

— Ось приніс порося, а пан начальник звелів, щоб я його вам віддав! — сказав селянин.

— Яке порося? Ще цього бракувало! Потрібне воно мені, щоб гидило, кувікало та смерділо тут. Неси його куди знаєш!

— Але ж воно гарне, пані!

— І слухати не хочу про порося, не потрібне мені те паскудство в хаті. Занеси його панові начальни­кові, нехай робить з ним що хоче.

Селянин почав просити, але ніщо не допомагало, пані начальникова не хотіла й слухати його. Що мав робити? Закинув мішок з поросям на спину та й до начальника.

— Що таке? — ніби здивувався начальник поліції, знову побачивши старосту з поросям. — Чому не від­ніс його мені додому?

— Та носив, але пані не хоче брати!

— Ох, отак-то воно з жінками — мука, та й годі! — сказав начальник і, мовби задумавшись хвилину, до­дав: — Коли таке сталося, то що я можу?! Але знаєш що?.. Мені зараз нема знадоби його колоти, а дітися з ним ніде, то ти забери його додому і ще підгодуй трохи. А що витратишся для мого поросяти, то я тобі все поверну.

— Байдуже, якось уже буде, та й що воно там з’їсть? Дрібниці, невже будемо ще й з тим рахува­тися?

— Гаразд, отже, неси його додому й доглядай, поки воно мені не знадобиться.

Так і було зроблено. Селянин відніс додому началь­никове порося.

Минув який час, і селянин запитує начальника:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Потримай ще, мені його поки що не треба.

Минув місяць, другий, минуло півроку, а селянин час від часу все запитує:

— Може, вам уже доправити те ваше порося?

— Та хай трохи пізніше. Тільки ж ти його добре годуй, потім підрахуємо, скільки коштуватиме корм.

Минуло більше року. Знову селянин навідався до начальника поліції:

— А знаєте, пане начальнику, те ваше порося вже стало свинею. Вгодоване, ледве ходить. Я мушу до­правити його вам, бо далі годувати не варто.

— Ох, чоловіче, я ж і забув про те моє порося. Якби ж ти був нагадав мені про нього бодай кілька днів тому, а то я купив свиню, заколов її і смальцю вже натопив! — бідкався начальник.

— То що ж будемо робити?

Начальник ніби подумав трохи, а тоді й каже:

— Скільки заважить те моє порося?

— Ми якось ото із сусідом прикидали: кілограмів двісті.

— Ого! — промовив начальник.

— Вгодувалося, нівроку.

— А скільки можна взяти за нього на базарі? — за­питав начальник.

— Та так — не менше п’ятнадцяти десяток, не тор­гуючись, а можна й більше.

— То знаєш, як ми зробимо?

— Як скажете, люди ж ми!

— Кажеш, воно варте п’ятнадцяти десяток?

— Варте.

— Гаразд, дай мені зараз десять десяток, а ти його продай і забери собі ті п’ять десяток, що залишаю­ться, за догляд. Воно не з’їло й на чотири, але ж тру­дився ти коло нього, то остачу забери собі.

Що робити старості? Не хочеться йому позбутися свого старостування. Нічого не вдієш, і він відраху­вав десять десяток, віддав їх начальникові, підняв ка­пелюха й промовив:

— Красно дякую, пане!

— Нема за що. А ту остачу, як я тобі казав, забери собі й купи щось господині та дітям, вони ж труди­лися теж.

— Аякже, трудилися, вони в мене без діла не си­дять.

— Так ось, купи їм, що знаєш, і скажи: це вам від пана начальника за те, що ви доглядали його порося!

— Красно дякую, пане!

Справді, рідкісна мудрість!

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Подарунок королю (1/2)

Якось перед святим Миколою в одного селянина з Ясениці окотилася вівця. Посідали селянин з госпо­динею та й почали радитися, що робити: продати те ягня чи залишити, адже у них і так овець небагато.

— Знаєш, чоловіче, що я подумала? — озвалася рап­том жінка.

— Що?

— Здається, наш король святкує святого Миколу?

— Авжеж.

— То я б от що зробила: відвезла б у Белград і вів­цю, і ягня; ягня подарувала б королю, а вівцю про­дала б. З цього можна мати неабияку користь. Он Дишко — той раз у раз бігає до начальника поліції або до повітового голови й несе їм то порося, то ягня, то мішок вівса, то сиру, то сього, то того, і бачиш, як живе? Староста, всі його поважають, усі знають. А те, що начальству віддасть, — з людей утричі здере. А недавно ще й орден йому почепили! Боже мій, як перетрудився! Ну, хай уже він, але ж ота його індич­ка без вій — таке цабе, що й не підступись. Подумаєш, старостиха!

Тодор (так звали селянина) задумався, ворушачи головешкою вогонь. Обоє мовчали. Тодорові страшен­но закортіло отримати старостівський ціпок. Дишко не кращий за нього, якщо не гірший. І коли вже той став старостою, бо носить подарунки начальникові по­ліції, то що вже казати про Тодора, якщо він — поду­мати тільки! — подарує ягня самому королю! А король візьме золоте перо, запише його ім’я, розпитає, звідки він, як звати жінку, дітей, і Тодор усе відповість по порядку. Тоді король поплеще його по плечу й запи­тає: «Ну, Тодоре, то хто ж там у вашому селі старо­стує?» — «Не брешу, господарю, староста в нас ніку­дишній. Знущається з людей, кривдить, штрафує». — «Та що ти кажеш! — обуриться король і мерщій по­дзвонить дзвіночком, а «міністери» бігцем до нього. Він на них і не гляне, а тільки до Тодора: «То як, кажеш, звати отого змія?» — «Дишком, господарю». — «Чули?! Щоб мені зараз вигнали того Дишка геть із Сербії!» — гукне король, звертаючись до «міністерів». «Міністери» так і виструнчаться, а Тодор зрадіє, мов­ляв: «Ага, начувайся, сучий сину, щоб знав Тодора. І на пана знайдеться управа. Знатимеш, де раки зи­мують!» — «Ану, гайда виконувати наказ», — гукне до «міністерів» король, а вони вклоняться та мерщій у двері. «От, Тодоре, будеш ти старостою у своєму селі, допоки живий, а вмиратимеш, то передаси старо­стування кому сам захочеш!» — скаже йому король. «Воно-то так, господарю, тільки якби ти написав про це своєю рукою, то воно якось певніше». — «Нічого не треба. Я вже про все подбав, ти тільки кирпу вгору та шапку набакир». — «Ну, дякую тобі, господарю!» — вклониться Тодор і вже збереться йти. Аж король йому: «Куди ж ти? Зачекай, ось пообідаємо чим бог послав. Бо так не годиться!» — «Та спасибі, госпо­дарю; як до тебе йшов, то добре пообідав у «Тетові», ну, знаєш, де корчмар Спира, отут, недалеко». — «То хоч вина випив би?» — питає король. «Не можу, їй- богу, я вже пив, удвох із Спирою по дві склянки ви­пили», — кривить душею Тодор, але честь береже: не­зручно якось у короля вино пити! «Ну, гаразд, То­доре, але кави все-таки вип’єш, бо я вже й не знаю, чим тебе пригостити! — забідкається король і зараз же (так уявляє собі Тодор) гукне королеву: — Гей, Дра­го!» — «Що там?» — «А йди-но сюди на хвилинку!» — «Почекай, Лечку, взуюся!» Королева взується й вийде, а Тодор відважить їй низький уклін. «Це Тодор з Ясениці», — каже король. «Ах, Тодор!» — «Чуєш, жінко, будь ласка, приготуй нам кави, вип’ємо по чашці». — «Тільки якщо можна, то міцнішу», — встряє й Тодор. «Чоловік уже пообідав!» — пояснює їй король. «Га­разд, зараз приготую», — каже королева і йде на кухню варити каву.

Отак розмірковує та уявляє собі Тодор своє май­бутнє щастя. А як повернеться додому! Серце аж за­йшлося від хвилювання, очі сяють, щоки пашать від жару, що йде від вогнища. Жінка пряде, веретено хурчить, вогонь потріскує, а Тодор увесь у солодких види­вах.

— Спасибі, жінко, так я і зроблю!

— Ти про що?

— Про те саме.

— То я скажу Станої, щоб прийшла.

— Зараз не треба кликати Станої.

— Як не треба? А як же я сама чесатиму вовну?

— Таж ми про ягня говоримо.

— А-а, он про що! А я саме задумалася про вовну та й забула. Ну, то що ти намислив?

— Подамся завтра до Белграда. Ти приготуй усе, що треба, і я вдосвіта — з богом.

Приїхав Тодор до Белграда. Зупинився в «Тетові». Але це справа не легка — виконати таку місію, де «головою важиш», як він уявляв собі, тому Тодор ще кілька разів повторив, що мав казати королю. Приїхав пізно. Переночував, сповнений солодких мрій, а на­ступного дня встав раненько і, доки пив каву, ще кілька разів повторив свою майбутню розмову. Коли вже, на його думку, все добре вивчив, закинув ягня на спину й подався до короля.

У брамі королівського палацу пояснили йому, що він повинен спершу звернутись до маршалка і той йому скаже, що слід робити. Отакої! Усе вже з першого кроку пішло не так, як уявляв собі Тодор. Він, сірома, й не снив про якогось там маршалка. Що спільного в якогось маршалка з його подарунком? Чого він йому стає поперек дороги! Тодор уявляв, що прийде до палацу, розпитається, як пройти до короля, і, дізнав­шись, де він, постукає у двері. Відчинить йому слуга, і Тодор увійде. А в кімнаті сидить, точніше — напівлежить на шовкових подушках весь у золоті король, курить люльку та попиває каву. На золотому дзиглику сидить королева й пряде шовкову нитку. Пряслиця срібна, а веретено золоте. Тодор вклоняється до землі й віддає ягня королю. Король бере ягня, гладить його, трохи підводиться, щоб дати місце Тодорові, той сідає, і між ними починається розмова. Король питає про се, про те, аж тут королева озивається: «Не будемо, голубе, його різати, залишимо на розплід». — «Як хо­чеш», — відповідає король, і вони далі ведуть серйозну розмову про врожай, про старосту та інші речі, а яг­нятко собі мекає на руках у короля.

Аж тут усе не так, на його голову десь узявся ще якийсь маршалок, котрий і не снився йому.

Що вдієш? Треба йти до того дідькового маршалка, а потім він уже знатиме, що й до чого.

Пустили його до маршалка. Тодор з ягням до нього:

— Боже помагай, пане!

— Що таке? — сердито обірвав його маршалок. — Чого прешся з отим? — і показав на ягня.

Тодор знає, що робить, і він довго не розпатякува­тиме там, де це зайве. Коли він має справу з голо­вою, то яке йому діло до хвоста? І він править своєї:

— На, віднеси оце королю й скажи: то подарунок тобі від Тодора з Ясениці, а я пізніше поговорю з ним.

— Що?! Я маю нести ягня?! Ото нахаба!

«Мабуть, він перший при королі!» — подумав Тодор,

і в нього аж жижки затрусилися.

— Пробач, пане, коли я щось не так сказав, — про­белькотів він злякано, — ми люди прості, то через на­шу простоту й помиляємося. Я ось «хочу подарувати нашому господареві королю оце ягня на день його святого, хай на здоров’я споживе зі своєю господи­нею, а нашою панею королевою.

Маршалок засміявся:

— Е, це так не робиться, чоловіче. Ти спершу маєш попросити аудієнції, потім запитати його величність, чи він прийме подарунок, і вже тоді…

— А де та гуденція? — перебив Тодор.

— Ти мусиш подати мені письмове прошеніє, а в про­шенії зазначити, що хочеш потрапити до його велич­ності з такою-то метою, скажімо, щоб вручити пода­рунок. Твоє прошеніє я передам його величності, і, як­що він дозволить, я скажу тобі, коли та о котрій годині ти можеш бути прийнятий.

У Тодора очі полізли рогом, слова від хвилювання застрягли в горлі. І він розпачливо заволав, поспі­шаючи, аби той великий начальник не зупинив його:

— Я нічого не знаю й писати не вмію, то прошу тебе, пане, зроби це сам, напиши, іцо треба, а я тобі заплачу.

Маршалок розсміявся. Він побачив, з ким має спра­ву, здвигнув плечима й вирішив сам написати проше­ніє.

— Тепер іди, Тодоре, — сказав він. — Я повідомлю, коли його величність прийме тебе.

Тодор дістав з ватянки гаманця, виловив два гроші, заховав гаманця назад у кишеню і вклонився:

— Дякую тобі, пане. А це на каву, випий на здо­ров’я, добре діло ти мені зробив.

Маршалок жбурнув йому назад ті два гроші. Якби ж то дав хоч стільки, щоб можна було вексель опла­тити, то хай би вже, а то навіть на папір та чорнило не вистачить. Вилаяв він Тодора й вигнав. Украй спан­теличений, Тодор повернувся до «Тетова» чекати страшного суду. У тому сум’ятті маршалок навіть не запитав Тодора, де він зупинився, а Тодор не здога­дався сам про це сказати.

Чекає Тодор до обіду, а звістки нема. Він сів, пообі­дав, як годиться, й чекає далі, але знову жодної зві­стки. Почала Тодора брати нетерплячка. Мине якийсь час — і він виходить надвір та поглядає в бік королів­ського палацу. Усе йому здається: ось-ось вигулькне звідкись той маршалок. Дивиться, повертається, знову виходить, а того все немає.

Став Тодор людям розповідати про свою біду: хтозна, може, хтось і порадить, що робити. Більше лю­дей — більше знають.

Уже й споночіло, а маршалка нема. Тодор утратив усяку надію. Кляне мовчки й себе, і свою жінку, і долю, і ягня, і навіть короля. Почав міркувати, де він схибив, і дійшов висновку, що в усьому винні ті два гроші.

«Ех, брате, — зітхнув він, — з отим панством не знаєш, на яку й ногу етупити. Там, удома, якщо не даси на випивку, то й не підходь до начальства, а тут, бач, мене вигнав за те, що два гроші дав».

Думки потекли в цьому напрямку, і раптом його пойняв жах: «Якщо мене маршалок вигнав через два гроші, то як же розлютиться король, коли я дам йому ягня! Дзеленькне своїм дзвоником, збіжаться «міні­стери» до нього, а він їм: «Повісьте цього пройди­світа!» І «міністери» схоплять мене за комір та й по­тягнуть на шибеницю, а один візьме ягня за задні ноги й тим ягням по голові мене, по голові».

Він аж здригнувся від тої страшної думки.

І потім уявив, як він висить на шибениці, а вдома плачуть за ним, жінка голосить: «А щоб мене грім по­бив, що я згадала про те ягня!»

Раптом до Тодора підійшов чоловік у заяложенім кожушку і смушевій шапці.

— Боже помагай, приятелю!

— Спасибі на доброму слові!

— Чого такий невеселий, ніби чимось засмучений? — запитав той чоловік і сів поряд.

Тодор вилив йому свою душу, бо нелегко йому. Роз­повів, і як вівця окотилася, і скільки овець у нього, і яка кошара, і яку мав розмову з жінкою, і що їв, коли з дому йшов, і як був у маршалка, і що той казав йому, — все розповів, нічого не пропустив, а на закін­чення додав:

— І що тепер буде, сам не знаю.

— Гм, ситуація складна, можна поспівчувати, — промовив чоловік і потер руки.

— То що мені робити?

— А звідки я знаю, — мовить той і міркує, як вийти з скрутного становища. А Тодор дивиться на нього, мов на бога, чекає, що порадить цей мудрий чоловік.

Чоловік думає, закидає то праву ногу на ліву, то ліву на праву, спирається то на одну, то на другу руку, хитає головою, здвигує плечима, а Тодор мов на голках сидить. Нарешті і той озвався:

— Нічого тобі іншого не лишається, тільки одне… Гм, отак-то воно з папами справу мати. Брешуть вони, чоловіче! Дбають тільки про себе, і начхати їм на нас!

— А брешуть, брешуть! — погодився Тодор.

— Брешуть у всьому, — провадив далі чоловік. — І той маршалок нічого не сказав королю про тебе.

— І мені так здається, — погодився Тодор. — Інакше король, певно, одразу прийняв би мене, а так.

— Знаєш, що б я тобі порадив? Продай ти к бісу це ягня і завтра катай додому. Якби той хотів, ти б давно потрапив до короля, а нині вже нічого й споді­ватися: пізній час.

— Правда твоя! — визнав Тодор. — Коли б тільки ціна підходяща…

— За ягня й вівцю я дам тобі двадцять п’ять дина­рів. Гадаю, цього досить.

Почали торгуватися. Той одне, цей друге, зійшлися на двадцяти шести динарах. Позбувся Тодор клопоту, взяв гроші і, вдоволений виторгом, з’їв гуляшу, випив кварту вина й приготувався спати. У корчмі повно селян. Одні п’ють, галасують, стукають палицями по столу, інші розмовляють, сперши голову на руку, ще інші полягали. Корчмар приносить рядна, розстилає, сонний парубок підкладає дрова в грубку, корчмарів компаньйон Алемпій підраховує гроші та свариться з тими, хто п’є, жене їх спати. Ті вкладаються. Одні, лежачи, курять і балакають, інші вже й хропуть, хто горілиць, а хто ницьма. Повітря задушливе, кисле. Тодор почав дрімати. Зайняв собі місце скраю, пере­хрестився й ліг.

— Звідки ти, приятелю? — запитав його сусід.

— З Ясениці.

— Ого-го, здалеку, брате! — мовив той і позіхнув.

— Та здалеку, — відповів Тодор і теж голосно по­зіхнув.

— А куди зібрався?

— Ет, куди…

І Тодор розповів йому про свою біду.

Поговорили так, потім повернулись один до одного спинами й поснули.

І поки Тодор спав сном праведника, поліція тим ча­сом обнишпорювала, так би мовити, землю й небо, шу­каючи його. Маршалок доповів королю про Тодорове прохання, і король призначив аудієнцію на завтра о          пів на першу. І тільки тоді, коли вийшов од короля, коли в своїй канцелярії дав наказ написати Тодорові повідомлення, маршалок згадав, що він знає лише, звідки Тодор приїхав, але не знає, де зупинився в Бел­граді. Не маючи що робити, маршалок подзвонив до управи міста Белграда й сказав, що селянин із Ясе­ниці виявив бажання подарувати королю ягня, але в прошенії не зазначив корчми, в якій зупинився, тому він просить управу негайно розшукати селянина й по­відомити, що король назначив йому аудієнцію й охоче прийме від нього в подарунок ягня.

Голова управи тут же зв’язався з усіма поліцей­ськими дільницями міста й наказав, щоб жандарми розшукали селянина Тодора, який приніс королю ягня, і сказали йому, що король його прийме.

Помчали жандарми з корчми до корчми: питають, дивляться, шукають, з’ясовують, але немає такого, щоб ягня приніс. Нарешті пізно вночі один забився у «Тетов».

— Чи нема тут селянина, що приніс його величності королю ягня?

— Є, он скраю спить.

Жандарм поторсав Тодора.

Тодор схопився на ноги, протер очі, а коли побачив жандарма, у нього аж у животі похололо. То не жар­ти — мати з ними справу.

— Це ти той Тодор, що приніс ягня в подарунок його величності королю?

— Я! — відповів збентежений Тодор.

— Отже, його величність король приймає твій пода­рунок і хоче бачити тебе завтра о пів на першу в себе. Зрозумів?

— Зрозумів! — вичавив із себе Тодор хрипким голо­сом, а холодний піт так і обдав його.

Жандарм негайно помчав в управу повідомити ра­дісну звістку, а Тодор так і стояв, остовпілий. Раптом він повалився на підлоту й застогнав.

«Що скоїлося з чоловіком?» — занепокоївся корчмар, підбіг до нього і став бризкати холодною водою. Ледве Тодор прийшов до тями. На щастя, у нього були міцні нерви. Коли б він раптом довідався, що в нього вдома всі повмирали, він би це легше зніс. «Божа воля на те!» — сказав би згорьовано, та й усе, але ця звістка була для нього наче грім з ясного неба.

«Збрехав я королю!» — думав вій, жахаючись, а сер­це мало з грудей не вискочить.

— Що робити, Спиро, брате мій?! — крикнув Тодор у відчаї.

— А що таке?

— Я пообіцяв королю подарувати ягня, а ввечері взяв та й продав його. Думав, що не схоче він мого подарунка.

Спира зажурився. Він то мовчав, заклопотано мор­щачи чоло, то сумно хитав головою і знизував пле­чима, але не казав нічого.

— Пропав я! Де ж я тепер знайду ягня? Адже хто королю збрехав, тому й голови не зносити! — розпач­ливо мовив Тодор.

— Гм, що ж робити? Ягняти нема… А знаєш що, біжи-но та пошукай того, кому ти його продав.

Тодор ожив. Йому й зодягатися не треба було, бо спав одягнений. Він мовчки вибіг на вулицю і зник у темряві.

(Наступна частина)