Tag Archive | Свобода

Сон одного міністра

І міністри, хай мені бог простить, ніби такі ж люди, як і всі інші. І вони їдять, п’ють, сплять, як і ми, смертні, тільки їм, кажуть, думати важче, але ця нік­чемна, простацька здатність не дуже й потрібна для такого високого становища.

Пан міністр Н. (яке кому діло до імені!) сидів у своїй канцелярії, відкинувшись на спинку м’якого крісла, і, оскільки країна переживала труднощі, роз­мірковував над тим, яку стерлядь узяти на вечерю — запечену в жару чи смажену. Уже смеркало, тому він після тривалих роздумів обрав перший варіант і вийшов прогулятися на свіже повітря, щоб поліп­шити свій апетит. Можна принаймні сказати (а є такі язики, які можуть будь-що говорити), що в країні все нікуди не годиться: не годиться освіта, шкутильгає промисловість, бідні фінанси, загрозливе економічне становище, не годиться… Можна так скільки завгодно перераховувати все, що не годиться, але перед міні­стерським апетитом треба спинитися — він цілком справний.

Отже, пан міністр Н. прогулявся, вихилив кухоль пива, повечеряв запеченою стерляддю, залив її чер­воним добрим вином і, так бездоганно й сумлінно виконавши свій обов’язок перед батьківщиною, ліг блаженний та задоволений у ліжко й заснув із щас­ливим усміхом на обличчі, як людина, яку ніякі тур­боти й думки не тривожать.

Але сон, можливо, й не підозрюючи, що має справу з міністром, насмілився потривожити його панський спокій і переніс у далеку молодість.

Сниться йому сон.

Зимова ніч. Надворі свище вітер, а він ніби в тій самій вогкій і тісній кімнатці, в якій мешкав ще учнем. Сидить за своїм учнівським столиком. Пере­йшло за північ. Правою рукою підпер голову, а в лі­вій тримає розкриту книжку. У невеличкій лампі до­горяє гас, ледь блимає, потріскуючи й чадячи, вог­ник, світло від нього тьмяно пробивається крізь за­копчене скло. У кімнатці холодно, і він загорнувся в благеньке старе пальтечко. Сидить непорушно, вту­пивши погляд в одну цятку, а думки линуть у да­леке майбутнє.

Мріяв про майбутню діяльність. Твердо вирішив усе своє життя присвятити благородній тяжкій праці, боротися за правду й свободу, жертвувати всім, на­віть собою, якщо буде потрібно, ради щастя й добра своєї країни, ради загальних інтересів. Перед собою бачив довгу низку років, сповнених суспільно корис­ної наполегливої праці, відчував, що зможе здійснити свої ідеали та подолати всі перепони на своєму по­движницькому шляху, з якого він ніколи не зверне.

Уявив, яким він буде через багато-багато років. Серце забилося дужче, і майбутнього міністра огор­нуло якесь приємне, солодке відчуття, коли він поду­мав про свої успіхи і про те добро, яке він принесе своїй землі й народові.

Раптом почув незвичайне таємниче шелестіння. Здригнувся й підвів очі: перед ним з’явилася крилата постать жінки, не по-земному чарівної й вродливої, точнісінько, як віла[1], що про неї в піснях співає­ться.

З ляку він заплющив очі, не сміючи глянути на це дивне видиво, але жінка погладила хлопця крилом по обличчю, його пройняло якесь райське блаженство, страх відступив, і він знову подивився на неї: вона видалася йому знайомою, ніби весь вік із нею дру­жив.

— Хто ти? — запитав він.

— Це не обов’язково знати. Я прийшла тобі від­крити твоє майбутнє. Ходи зі мною!

І він ніби пішов.

Довго йшли мовчки, поки не вийшли на якусь велику галявину.

— Бачиш що-небудь? — запитала вона його.

— Нічого!

Вона торкнулася крилами його лоба, повела ними по очах, і раптом він побачив трохи далі на галявині гурт людей: деякі стояли на самій землі, деякі — тро­хи вище від них, ніби на якійсь драбині, інші — ще вище і так далі аж до тих, що стояли найвище.

— Що це?

— Це різне становище в суспільстві.

Дивиться він на тих людей, а вони метушаться, кри­чать, репетують, б’ються, штовхаються, вовтузяться, душать одне одного, топчуть, кожен намагається стати якомога вище.

Оглянувся — а цієї жінки, що привела його сюди, вже нема.

Він відчув сильне, непоборне бажання й собі кину­тися в той натовп.

І кинувся.

Працював серед тих, що стояли найнижче, прагнучи своєю працею піднятися вгору.

Працював довго, дуже довго, але навіть на щабель вище не піднявся.

Раптом перед ним знову з’явилася та жінка, що привела його сюди.

— Що хочеш? — запитала вона.

— Піднятися вище.

— Можеш піднятися, але треба діяти інакше.

— А що мені заважає?

Вона торкнулася крилом його грудей, і він відчув якийсь приємний холодок, йому зробилося легше, а коли глянув, був уже на щабель вище.

— Хочеш вище?

— Хочу.

Вона знову торкнулася його грудей, і він знову трохи піднявся.

— Ще?

Його тепер уже охопило бажання підніматися вище й вище.

— Так, якомога вище! — відповів він.

Вона ще раз торкнулася його грудей, а потім по­вела крилом по лобі, і він піднявся до тих, що стояли найвище.

Відчув себе щасливим, задоволеним і з вдячністю глянув на свою покровительку.

— Як ти зробила, що я так швидко піднявся? — запитав він.

— Я забрала в тебе принциповість, чесність, поряд­ність і, нарешті, розум. Усе це заважало тобі підня­тися на найвищу висоту.

Мороз пішов йому поза шкірою.

— Зараз підемо назад, ти вже все бачив, — мовила до нього крилата жінка, і вони одразу ж опинилися в його тісній кімнатці.

— Що ти мені показувала?

— Твоє майбутнє! — відповіла вона і щезла.

Він похилив голову й важко, болісно зітхнув.

Тут пан міністр прокинувся. «Хай так і буде, раз уже так сталося!» — подумав він і байдуже позіхнув.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

[1] Віла — у сербській міфології вродлива діва-чарівниця, яка допомагає або шкодить людям; нагадує нашу русалку.

Мертвое море (4/5)

(Предыдущая часть)

На другой день начальник послал правительству шифрованное донесение о вчерашнем митинге следующего содержания:

«Во вверенном мне округе появилась сильная политическая струя противников существующей власти. С каждым часом движение приобретает все больший размах, и я опасаюсь, что это грозит подрывом ныне царствуюшей династии. Я принял все меры, употребил все доступные мне средства, дабы пресечь зло; но ввиду того, что это оппозиционное, поистине революционное движение возникло внезапно, как бурный и мощный поток, все мои попытки оказались напрасными, и вчера в полдень революционерам удалось провести многочисленный митинг. Из их резких и дерзких речей я понял, что они придерживаются анархистских принципов и по всем данным тайно подготавливают восстание и переворот. Лишь после долгих и мучительных усилий мне удалось разогнать собрание, чреватое большими опасностями, ибо один из его участников грозился даже свергнуть монархию и установить республиканскую систему правления.

В приложении к сему с почтением посылаю господину министру список наиболее опасных лиц (в качестве главаря выступал чудак, пьющий меланж, другими словами сахарную воду, и троица, выступавшая за кофе) и прошу дать указания, что предпринять в эти важные и решающие для судеб нашей страны дни».

За столь крупные заслуги перед страной и ее правителями начальник был немедленно награжден и повышен в чине. Все оппозиционеры пришли поздравить его, и на этом дело закончилось.

После собрания я спросил одного:

— Разве у вас нет людей, занимающихся политикой?!

— Да были и такие.

— И?

— Ничего… Глупости!

— Что глупости?

— Оставь, пожалуйста, кто это тебе станет заниматься политикой?! Был тут один!

— И что он сделал?

— Дурак! Что он мог сделать?! Все его знали: и кто он, и откуда, и чей сын, и что ест дома. Отец его был мастером, но бедным, а он уехал учиться, скитался где-то по белу свету, потом воротился и давай мне толковать: нужно так, нужно этак; уверял, что я не знаю ни порядков, ни законов, ни конституции, ни гражданских прав — свобода слова, выборы… Вечно он чем-нибудь бредил!..

— Ну, а ты что ему говорил?

— Ничего! Что я скажу? Гляжу на него, бывало, да смеюсь. Знаю ведь я и отца его и семью, без куска хлеба часто сидели, а он еще мне рассказывает, что такое конституция да свобода?

— Так, может, знал человек?

— Брось, пожалуйста, будто мне неизвестно, на что он способен.

— И что он делал?

— Что делал?! Читал какие-то книги, носился по городу, доказывал что-то, созывал на собрание таких же, как он. Арестовывали их, наказывали, ссылали. Сказал я ему как-то: «Что ты, как мальчишка, увлекаешься разными разностями, а своим делом не занимаешься? Ведь в дураках ходишь!»

— А другие что ему говорили?

— Хохотали над ним до упаду. Как только показался он на улице, когда его из тюрьмы выпустили, так и пошло веселье. «Нашел конституцию?» — спросит кто-нибудь, и вся улица грохнет от хохота. Ни над кем еще столько не смеялись, прямо помирали со смеху. И сейчас его еще дразнят «Тома — конституция!» — закончил рассказчик и рассмеялся так, что слезы брызнули из глаз.

— И что с ним потом было?

— Пропал, бедняга. Жить не на что, на государственную службу не берут… Дурак! Школьные его товарищи вон какие должности занимают, а он… А хвалили его раньше, самый, мол, умный был среди них, самый способный, хоть и выдумывал много. Сам виноват. Нет ничего хуже, когда человек втемяшит себе в голову какую-нибудь блажь. Решил, видишь ли, порядки наводить. Все довольны, а ему подавай что-то особенное, будто мы не знаем его. Бедняга!..

— А теперь как он?

— Образумился вроде, да поздно! Властям не удалось его переломить — настойчивый он человек. Взялись мы излечить его от блажи, стали над ним насмехаться, да еще, черти этакие, прозвище ему дали «Конституция». Ну, разошлись люди и начали его изводить, изо дня в день проходу ему не давали. Боролся он, боролся, да и пал духом… Жаль беднягу! Неплохой он!.. Теперь стал рассудительным, серьезным человеком, не заносится, как раньше. Отгородился от всех, мало с кем водится. Бедствует, хотя многие помогают ему. Жалко его конечно, но сам виноват.

— А как сейчас к нему относятся?

— Хорошо!.. Сейчас никто над ним не смеется, любят его люди, жалеют несчастного!

До того понравилось мне в этой маленькой стране, что захотелось пожить там как можно дольше. Со многими я сдружился. Какие прекрасные люди! Спокойные, тихие, кроткие, как голуби. Едят, пьют, дремлют, полегоньку работают, одним словом, счастливые люди. Ничто не нарушает глубокого спокойствия, никто не выходит за рамки установившейся гармонии, ветерок не всколыхнет спокойной, застывшей поверхности стоячего, тиной подернутого болота, если позволительно сравнить с ним эту маленькую, воистину счастливую страну.

Я быстро растерял там немногие мысли и затасканные идеалы, которые унаследовал от дедов и принес с собой из Сербии, и предался сладкой дремоте, словно меня загипнотизировали. Такое состояние пришлось мне по вкусу, и я понял, что мы, сербы, можем по своим задаткам превратиться в один прекрасный день в столь же счастливый народ; сами обстоятельства в этом нам способствуют.

Так и текли дни — мирно, лениво, незаметно, как вдруг однажды слаженность общественной гармонии была неожиданно нарушена.

Некий юноша выпустил в свет сборник своих стихов.

Стихи были хорошие, полные глубоких, искренних чувств и возвышенных идеалов.

Общество встретило книгу с негодованием. Никто ее не читал и не собирался читать, но каждый, кому бы она ни попала в руки, сразу делал кислую мину, небрежно переворачивал две-три страницы, щупая и как бы оценивая качество бумаги, и отбрасывал книгу, всем своим видом показывая отвращение. Изобразив презрение на своей физиономии, он иронически произносил:

— Стихи?! Ерунда!

— Может, есть и неплохие, кто знает?! — вступит в разговор другой.

Первый перекрестится, усядется поудобнее, окинет собеседника сожалеющим взглядом, покачает головой и только после этого изречет:

— Ты глупее того, кто пишет этот вздор! — и кончиками пальцев, словно боясь запачкаться, отшвырнет книгу подальше от себя, добавив при этом:

— Ты что, читал ее, что так говоришь?

— Нет.

— Так что же?

— Я и не утверждаю, что книга хорошая, я только допускаю, что она хорошая. А, кстати, ты ее читал?

— Я?! — с негодованием спросит первый, оскорбленный самим вопросом.

— Ты!

— Я?! —воскликнет он с еще большим негодованием.

— Разумеется, ты, я же тебя спрашиваю!

Первый перекрестится, пожмет плечами и разведет руками, что должно означать: «С нами бог, о чем он спрашивает!», но вслух ничего не произнесет.

— Чего ты крестишься? Я спрашиваю, читал ты эту книгу или нет. Что тут удивительного?

Первый опять осенит себя крестным знамением и лишь потом проговорит:

— Теперь я тебя спрашиваю: ты в своем уме или нет?

— Вздор какой! Не понимаю тебя.

— И я тебя тоже.

— Что тут понимать и чему удивляться? Я спрашиваю тебя: читал ли ты книгу?

— А я тебя спрашиваю: в своем ли ты уме? — повторит первый, а затем возьмет книгу и, яростно хлопнув ею по столу, воскликнет:

— Да нешто я стану читать подобный вздор? Разве только с ума сойду, а в здравом рассудке я на это не способен.

А потом немного тише добавит:

— А знаешь, кто написал эти стихи?

Не знаю.

— Хм!.. Потому так и говоришь! — скажет первый, жестами показывая, какой это пропащий человек.

— Ты с ним знаком?

— Знаком! — презрительно процедит он, всем своим видом говоря: «Лучше бы я не делал такой глупости», хотя на самом деле еще вчера был с этим человеком в самых приятельских отношениях и никогда ничего дурного о нем не говорил.

Многие вели подобные разговоры, но, разумеется, читать стихов никто не хотел.

— Какой срам!.. Стихи? Будто я его не знаю, — говорит один.

— И как только ему не стыдно?! — возмущается другой.

— Правильно говорится: если бог захочет наказать, он прежде всего отнимет разум… Такие… Ну разве это стихи? Да я завтра же напишу гораздо лучше, просто мне, не в пример некоторым, гордость не позволяет срамиться.

Отношение к молодому поэту круто изменилось.

Идет он по улице, а люди толпой следуют за ним, подзывают один другого.

— Добрый день! — скажет он.

— Добрый день, стихотворец! — язвительно ответит кто-нибудь, поглядывая на него исподлобья.

— Здравствуй, здравствуй, — усмехаясь, прибавит другой.

— Добрый день! — подхватит третий, скорчив кислую, полную досады и презрения гримасу.

Но дело, к сожалению, не ограничилось только разговорами.

Общественное мнение единым фронтом выступило против молодого поэта. Осуждали в нем даже то, что прежде признавали хорошим, а мелкие недостатки, которые ему как и любому другому, прощались раньше, теперь превратились в ужасные пороки. Обнаружилось вдруг, что он подлец, пьяница, игрок, безвольный человек, шпион и ко всему вообще придурковат!

— Не знал я, что он настолько безумен! — толкуют между собой люди.

— А я, по правде тебе сказать, всегда примечал, что с ним что-то неладно.

— Я тоже, но таким он никогда не был.

— Э, сейчас он уже совсем свихнулся.

Начали люди поднимать его на смех; задумает он что-нибудь, каждый считает своим долгом помешать ему, заранее раздражаясь при мысли: «И чего он важничает! Подумаешь, стихи! Подожди, увидишь, на что мы способны».

Хуже всего то, что стихи он посвятил своей невесте, надеясь доставить ей этим удовольствие, а причинил бедной девушке лишь страдания и горе — общественное мнение не пощадило и ее.

Отец девушки, вне себя от огорчения, что в эту дурацкую, по его мнению, историю впутали имя его дочери, сел и написал письмо молодому поэту:

«Сударь,

Было бы гораздо правильнее, если бы вы посвятили вашу галиматью, чепуху и вздор, над которыми потешается весь город, не моей дочери, а своему отцу, который, подобно вам, известен как пропащий человек.

На мой дом никто пальцем не указывал до сих пор, и я не хочу, чтобы имя моей дочери было у всех на языке и стояло на вашей дурацкой книге. Отныне запрещаю вам переступать порог моего дома, ибо в благодарность за мою доброту вы опозорили мой дом. Кроме того, я требую сатисфакции в течение пяти дней, в противном случае я изобью вас, сударь, как паршивого кота, посреди улицы или в любом месте, где вас встречу».

Следствием этого извещения явилась целая цепь скандалов, а так как молодой поэт был чиновником, его начальник доложил господину министру следующее:

«Н. Н. (имя и фамилию поэта я забыл и поэтому назову его как условно принято), чиновник подчиненного вам ведомства, известный до сих пор как хороший и добросовестный работник, в последнее время настолько скомпрометировал себя сборником каких-то, якобы, стихов, что в интересах государства должен быть отстранен от службы. Столь несерьезное занятие не к лицу даже разносчику, не говоря уже о государственном чиновнике. Господин министр, прошу вас уволить скомпрометированного чиновника с государственной службы или хотя бы перевести в другое место, впредь до исправления».

Министр перевел его в другое место.

Но, к несчастью, страна невелика, а злая молва далеко слышна: на новом месте его встретили еще хуже, и волей-неволей пришлось министру для поддержания авторитета государственной службы и общественной морали освободить злодея, сочиняющего стихи от государственной службы.

Общественное мнение удовлетворено, ни одного стихотворения молодого поэта больше не появляется, а сам он исчезает, и узнать о нем уже ничего нельзя.

— Жаль, молодой ведь совсем! — говорили в обществе.

— Да и неплохой человек был.

— Неплохой, но какой дьявол заставлял его делать то, чего никто не делает?

— Жаль мне его, грешника!

— Хм, что делать? Сам виноват!

И в обществе быстро восстанавливается нарушенная было гармония; исчезает слабенький ветерок, слегка взбудораживший неподвижную поверхность стоячего болота, и удовлетворенное общество мирно продолжает свою сладкую дремоту.

(Далее)

Скасування пристрастей

Ми, серби, хвалити милосердного бога, впоралися з усіма своїми справами і тепер можемо на дозвіллі позіхати досхочу, дрімати, вилежуватись і спати, а коли нам і це обридне, можемо для забави поцікави­тися, що діється в інших, нещасливих країнах. Ка­жуть, — хай бог милує нас од такого лиха й напасті, щоб нам цього ніколи не знати! — ніби є країни, де люди безперестану б’ються і сваряться за якісь права, за якусь свободу і недоторканність особи. Волосся дибом стає, коли подумаєш про нещасних, які досі в себе вдома порядку не навели, бо ми-то вже дійшли до того, що наводимо порядки навіть у Китаї чи Японії. І з кожним днем сягаємо все далі, скоро наші кореспон­денти присилатимуть повідомлення з Марса, Меркурія або принаймні з Місяця.

Я також син цього щасливого народу і ось, щоб іти в ногу з модою, збираюся розповісти вам про одну далеку, дуже далеку неєвропейську країну і про те, що в ній відбувалося давно, дуже давно.

Невідомо точно, де була ця країна, як називався на­род, що жив у ній, але, в кожному разі, це було не в Європі, а народ міг називатися як завгодно, тільки не серби. З цим погоджуються всі давні історики, а новітні, можливо, стверджуватимуть і протилежне. Зрештою, це не наша справа, тому я й утримаюсь від її розгляду, хоча й прогрішу, отже, проти звичаю го­ворити про те, чого не розумієш, і робити те, до чого не здатний.

Напевне відомо, що цей народ був дуже зіпсований, неслухняний, аморальний і сповнений поганих при­страстей; ось я й розважу вас розповіддю про ці його вади.

Звичайно, дорогі читачі, ви не можете отак, ні сіло ні впало, повірити мені, що коли-небудь було стільки зіпсованих людей, то знайте: усе, що розповідаю, я почерпнув із старовинних записів, які і зараз збері­гаються в мене.

Ось у точному перекладі кілька донесень різним мі­ністрам:

«Хлібороб Н. Н. із Кара сьогодні, закінчивши орати, подався до шинку і там пив каву та захоплено читав газети, у яких критикуються теперішні міністри…»

«Учитель Т. із Борка, щойно закінчуються шкільні заняття, збирас коло себе селян і намовляє їх засну­вати хорове товариство. Крім того, цей учитель грає з підмайстрами в цурки, а зі своїми учнями — в гу­дзики, і через те він надзвичайно шкідливий і небез­печний. Деяким селянам читав книжки і пропонував купувати їх. Цього неподобства не можна терпіти. Він паплюжить весь округ, зводячи наклеп на спокійних і чесних громадян, ніби вони хочуть свободи, на­справді ж він сам безперестану торочить, що над сво­боду нічого приємнішого в світі немає. Той учитель завзято курить і, коли курить, плюється».

«Священик Дж. із Сора після служби в церкві пішов на політичні збори до сусіднього міста».

Ось, бачите, і якого тільки страму в світі не буває!

Слухайте далі:

«Суддя С. сьогодні голосував за громадське врядування. Цей безсоромний суддя передплачує опозиційну газету і з насолодою читає її. Він насмілився на суді сказати, що селянин, який образив владу і вчинив їй опір, бо при свідках заявив, що нічого не купуватиме в крамниці старости Габора, ні в чому не винен. Крім того, названий суддя має замислений вигляд, а це непохибно свідчить, що він зіпсована людина і, без­перечно, виношує якусь велику змову проти існуючо­го ладу. Його треба притягти до відповідальності за образу короля, бо він аж ніяк не може бути прихиль­ником династії, якщо ходить пити каву до Мора, дід якого був добре знайомий з побратимом Леона, що підняв у Ямбі бунт проти управителя у дворі діда нинішнього короля!»

Були ще й гірші люди в тій нещасній країні. Звер­ніть увагу на цей донос:

«Адвокат із Тула захищав якогось бідняка, батька якого вбили минулого року. Той адвокат охочий до пива і ходить на полювання, але, що найгірше, він за­снував у нашому окрузі якесь товариство допомоги бідним. Цей зухвалий виродок стверджує, ніби держав­ні донощики — найпаскудніші люди!»

«Учитель Т. сьогодні гасав по місту разом з вулич­ною дітворою і крав у перекупок грушки, а вчора стріляв із рогачки в голубів і розбив вікно в казен­ному домі. Це йому можна було б вибачити, але він, крім того, ходить на політичні збори, голосує на вибо­рах, розмовляє з громадянами, читає газети, говорить про державну позику і ще різні неподобства чинить на шкоду навчанню!»

«Селяни з Вара почали будувати нову школу і, як видно, цим пороком можуть заразити всю околицю. Потрібно негайно покласти край цьому віянню, шкід­ливому для держави!»

«Ремісники з Вара заснували читальню і щовечора збираються в ній. Ця пристрасть пустила глибоке ко­ріння, особливо серед молоді, а старі плекають думку, крім читальні, заснувати ще й ремісницький пенсій­ний фонд. Цього не можна терпіти в нашій країні, бо воно спокушає всіх шановних громадян, які не лають міністрів!.. Один ремісник подумує навіть про розпо­діл праці!.. Небезпечні пристрасті!..»

«Селяни з Падоа вимагають громадського самовря­дування!»

«Громадяни Трої хочуть свободи виборів».

«Багато тутешніх чиновників сумлінно виконують свої обов’язки, а один, крім того, грає на флейті і знає ноти!»

«Писар Мирон любить танцювати на вечорницях й пити пиво з солоним насінням. Треба його прогнати зі служби, щоб позбувся тих пристрастей».

«Учителька Хела купує щоранку квіти і тим споку­шає ближніх. Цього не можна терпіти, бо вона роз­бестить молодь».

Хто б міг перелічити всі мерзенні пристрасті цього нещасного народу? Досить сказати, що в усій кра­їні було лише десять гідних і чесних людей, а всі інші — і чоловіки й жінки, і старе й мале — були зіпсовані, як то кажуть, до самих кісток.

Як, по-вашому, почували себе ці десятеро добрих і чесних людей у тій зіпсованій країні?.. Погано, дуже погано, і особливо через те, що мусили дивитися на загибель своєї вітчизни, яку так палко любили. Ні вдень, ні вночі не спали вони, все думали: як випра­вити своїх грішних співгромадян, як урятувати кра­їну від загибелі?

Сповнені високого патріотизму, незмірно доброчесні й благородні, вони були готові на будь-які жертви ради щастя вітчизни своєї. І ось одного дня, згні­тивши доблесні серця, вони схилили голови перед невблаганним вироком долі, яка присудила їм нести важкий хрест, і стали міністрами, взявши на себе благородне завдання очистити країну від гріха і при­страстей.

Вони були вчені люди і все-таки добре наморочилися з цим питанням.

Нарешті найдурнішому з них (мовою цього народу означало найдотепнішому) стрельнула в голову думка скликати народну скупщину, у якій би всі справи ви­рішували іноземці. Усі підтримали цю чудову ідею і найняли на державний кошт двісті іноземців та ще стільки ж нахапали з-поміж тих, які випадково саме приїхали до цієї країни в торговельних справах. Вони боронилися, виривались, але проти сили не попреш!

Так набралося чотири сотні іноземців, які мали стати депутатами й вирішувати різні справи для добра кра­їни, виражати народні сподівання.

Коли таким чином назбирали достатню кількість лю­дей на ролі народних представників, одразу ж оголо­сили вибори посланців народу. Хай це вас не дивує — такий уже звичай був у тій країні.

Почалися засідання скупщини. Ухвалюють, висту­пають, дебатують. Не легко вирішувати таку важливу справу. Спочатку все йшло просто, швидко, але як тільки зачепили пристрасті, одразу постали труднощі. І це тривало доти, доки не знайшовся один, що запро­понував прийняти ухвалу, яка б скасовувала всі при­страсті в країні.

— Хай живе промовець, хай живе! — вибухнув під склепінням скупщини радісний поклик.

Усі натхненно підтримали цю пропозицію, і було прийнято таку ухвалу:

«З огляду на те, що пристрасті заважають народ­ному прогресові, народне представництво вважає за потрібне додати до нового закону ще й такий пункт: «Від сьогодні дія пристрастей припиняється і вони скасовуються як шкідливі для народу й держави».

Не минуло й п’яти хвилин, відколи було прийнято закон про скасування пристрастей, і знали про нього ще тільки депутати, а подивіться, які він уже зміни спричинив серед народу в усіх краях.

Достатньо буде процитувати вам лише один уриво­чок у перекладі із чийогось щоденника.

Ось слово в слово, що там було написано:

«…Курив я затято, просто-таки пристрасно. Щойно прокинуся — і мерщій за цигарку. Якось я прокинув­ся і взяв табакерку, щоб за звичкою скрутити цигарку. Але мені стало чомусь неприємно (тоді саме той депу­тат вносив пропозицію), а далі я раптом відчув, що рука моя затремтіла, і цигарка випала; подивився я на неї і плюнув з огидою… «Більше не буду курити», — подумав я, і тютюн став мені бридкий, глянути на нього не можу. Здивувався я і вийшов надвір. А там такі дива! У дверях стоїть мій сусід, непросипний п’яниця, який і хвилини не міг без вина прожити; стоїть тверезіш, дивиться поперед себе й чухає го­лову.

— Ось, приніс, — каже йому хлопець, простягаючи, як звичайно, пляшку вина.

Мій сусід схопив пляшку і брязнув нею об землю так, що аж скалки навсібіч розлетілися.

— Фу, яка гидота! — вигукнув він з відразою, див­лячись на розлите вино.

Довго мовчав, а потім замовив лимонаду.

Принесли йому, він випив і подався у справах.

Жінка його заплакала з радості, побачивши, що її чоловік раптом виправився.

Інший мій сусід, який пристрасно любив читати газети, саме сидів коло відчиненого вікна; дивлюсь — і він змінився, став якийсь дивний.

— Одержали газети? — питаю його.

— І дивитися на них не хочу — такі вони мені осо­ружні! Зараз думаю читати археологію або грецьку граматику!.. — відповів він.

Я вийшов на вулицю.

Усе місто змінилося. Один пристрасний політик по­дався було на політичні збори. Іде чоловік вулицею, та раптом повертає назад і мчить додому так, ніби хто женеться за ним.

Здивувався я, що з ним скоїлося, і запитую, чому він так швидко рушив назад.

— Ішов я на збори, і враз мені спало на думку, що краще вернутися додому, замовити якусь книжку з сільського господарства або вітчизняної індустрії, чи­тати її та вдосконалюватися в праці. А що я роби­тиму на зборах? — відповів він і поспішив додому ви­вчати рільництво.

Ніяк я не міг надивуватися з того несподіваного дива, та й собі подався додому й почав гортати під­ручник з психології. Мене цікавило, що там сказано про пристрасті.

Знайшов сторінку, де було написано «Пристрасті». Тільки заголовок і залишився, а все інше щезло, ніби там ніколи нічого й надруковано не було!..

— Ой, що це, бога ради?!

У всьому місті не знайдеш жодної поганої та при­страсної людини, навіть худоба порозумнішала!

Тільки наступного дня прочитали ми в газетах рішення скупщини про скасування пристрастей.

— Ага, ось у чому річ! — вигукнули всі. — Ми дивує­мося, що діється з нами, а це скупщина скасувала пристрасті!

Цього уривка досить, аби зрозуміти, що відбувалося з народом, коли в скупщині приймали закон про ска­сування пристрастей.

Потім це стало відомо всім і кожному, і здивування зникло, а вчителі в школах пояснювали своїм учням про пристрасті таке:

«Колись на діяльність людей впливали також при­страсті, і вчення про них було одним з найскладні­ших і найважчих розділів психології; але рішенням скупщини пристрасті скасовано, тому тепер цього пункту нема ні в підручниках з психології, ні в люд­ських душах. Пристрасті скасовано такого числа та­кого року».

— Слава богу, що вчити їх не треба! — шепотять учні, задоволені тим рішенням скупщини, бо на на­ступний урок вони мають визубрити лише стілечки:

«Такого числа такого року рішенням скупщини ска­совано всі пристрасті, і в людей їх більше нема!»

Хто вимовить це без помилки, той одержить відмінну оцінку.

Ось так цей народ одним духом позбувся пристра­стей, виправився, і від нього, за деякими переказами, походять ангели!..

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)