Tag Archive | Рушниця

Мисливські нотатки (4/4)

(Попередня частина)

IV

Цілий день я провів на полюванні і, коли звечоріло, був далеко від дому, на току свого дядька.

Тік його — у кінці заказника, на розкорчованій ді­лянці край дороги. Тому він особливий. Тут вечірній вітерець шелестить у листі високих дубів, потріскують, падаючи на землю, сухі гіллячки, а весь ліс ніби палас, залитий ніжним рум’яним райським світлом, що його розсипає призахідне сонце. Із заказника, далі від току, чується туркання голубів і воркування гор­лиць, і чим більше тьмяніє захід, тим їхнє воркування стає жвавішим. На дорозі здіймаються хмари пилюки. Пастухи женуть овець і корів додому. Розлягається ревіння і мекання. Верхи на шкапині їде пастушок, без сідла і без повода. Шкапа кошлата, неповоротка, в обротьці, пастуша босе, б’є її ногами, смикає за об­ротьку і лає, а конячина так і тягнеться, щоб скуб­нути мимохідь трави під кущем терну чи зірвати листок з бузини. На току лежить купою непровіяне зерно, а посередині, навколо закопаного стовпця, складено солому; коли зійде місяць, будуть віяти. Не­подалік стоїть віялка, на клені висять мішки. Під ними сидить жінка й годує немовля, а поруч кількарічна дитина вчиться плести капелюха із соломи. У другому кінці, трохи далі в заказнику, дрімають коні, випря­жені з котка, в якому ходили цілий день по розстеле­них снопах; на крупах і по всьому тілі в них біліє засохла сіль. Поряд стоїть віз; коло нього, прив’язані до ярма, спокійно лежать воли, ремигають, іноді той чи інший крутне вбік головою — і тоді зарипить ярмо та дзеленькне мідний дзвіночок, що висить у вола на шиї. Через дорогу поле — з нього повертаються женці; жінки несуть у торбах на коромислах порожні гор­щики та миски, а в декого й дитина за спиною. Дів­чата в білих хустках, з попідтиканими спідницями, з-під яких виглядають білі сорочки з грубого полот­на, ідуть, обнявшись, по двоє. На плечах у них серпи, а вони співають, осяяні криваво-червоним промінням призахідного сонця:

Ой ладо коханий, чи болять тобі рани?

За дівчатами йдуть парубки з перекинутими через плече гунями, з позатиканими за пояс серпами, у со­лом’яних брилях із широкими крисами; мокрі від поту сорочки поприлипали їм до спини, порох осів на об­личчях. Вони відповідають дівчатам, коли ті замо­вкають, густими чоловічими, з якоюсь домішкою болю голосами:

Якби не боліли, то чого б так ятріли?

Старші зупиняються, завертають до дядька, вмощую­ться на траві в заказнику.

Захід поступово гасне, і з першими сутінками в по­вітрі з’являються кажани, перегукуються і спурхують перепели, гучніше туркочуть голуби. Дядько розсті­бає на грудях мокру від поту і потемнілу від пороху та остюків сорочку, яка прилипає йому до тіла. Во­лосся, вуса й борода в нього теж запорошені, а по обличчю стікає піт, змішаний з пилом. Дядько ути­рається краєм широкого рукава полотняної сорочки. Його обвіва вітерець.

— Принесіть-но, діти, сулію.

Принесли сулію, повну ракії.

Він узяв її, розправив сивуваті вуса, витяг затичку з дубового листя, відхлюпнув трохи, перехрестився кілька разів і промовив:

— Допоможи боже й розрадь, допоможи всякому братові й щирому трудареві, селянину, який кормить і черва, й мурашку, і птаха лісового, й чиновника. Ти йому, боже єдиний, пошли сили й підтримай. Будьмо здорові, Милоє! — звернувся він до сусіда.

І той так само перехрестився, відхлюпнув трохи ракії із сулії й сказав:

— Боже допоможи і порадуй та дай нам усякого добра й здоров’я!

Сутінки густішають. Далекі предмети втрачають об­риси, все поволі вкривається темрявою. Вітерець де­далі сильніше повіває й шурхотить у деревах. Ледве бовваніє на току віялка, трохи далі — коні та воли, чується тільки, як коли-не-коли форкне кінь та задзе­ленчить дзвіночок або рипне ярмо.

Запала ніч. На току залишилися два мої двоюрідні брати. Ночуватимуть у соломі. І я залишився з ними. Повечерявши, ми вмостилися в соломі, і вони одразу поснули.

Я ліг горілиць і дивився на зірки, що всіяли темне небо, та слухав таємниче шурхотіння листя. Незаба­ром із-за лісу викотився місяць уповні, поплив зоря­ним небом угору й, розсипавши проміння, посріблив усю околицю. Дорогою торохкотіли навантажені вози, здалеку чулося лопотіння віялок, дзеленькання дзві­ночків на возах і квиління сопілки. І серед цих звуків знялася пісня:

Нічка темна, темна, ще й невидна…

Губиться пісня вдалині і ледве долинає до мене: Я горюю…

І затихає зовсім. Аж раптом їй на зміну гримнула вечорова пісня, могутня й сильна, і стрепенула тишу нічну:

Світи, місяченьку, світи миленькому!

Груди мої сповнилися солодким почуттям. І раптом у яру неподалік від току щось як зарепетує, усе го­лосніше, голосніше, ближче, а тоді почулося шелес­тіння.

У мене по тілу забігали мурашки. Голос — як у тих лісових чудовиськ, про яких стільки розповідають. Усю мою вченість мов корова язиком злизала, і я відчув страх. Штовхнув Лику, що міцно спав біля віене.

Він стрепенувся, послухав і злякано прошепотів:

— То щезник. Їй-богу, він!

Мені похололо під серцем, волосся стало дибом.

— Збудити Гара?

Так звали старшого брата.

— Буди.

Лика поторсав його. Гаро схопився, прислухався.

— Де твоя рушниця? — запитав він мене пошепки.

Я сказав йому. Він узяв рушницю, а нам звелів мовчати й не ворушитися.

Перевірив, чи рушниця заряджена, і тихо, нечутно пішов до лісу. Ми ані пари з уст і щулимося від страху, притулившись один до одного, а чудовисько несамовитим голосом репетує ще сильніше.

Раптом гримнув постріл, покотилася лісом луна, і все затихло. Скоро ми почули кроки, ішов Гаро й щось волочив по землі

— Ось вам щезник! — сказав він, сміючись, і кинув коло нас лисицю…

— Ти ба! Невже це в неї такий страшний голос?

— Я гадав, що ви в школі вчитеся чогось, а ти на­віть не знаєш, як лисиця кричить! — мовив Гаро. — Як­би мені стільки дукатів, скільки я їх забив, то був би я багатим чоловіком!

— А як ти її побачив?

— Я знаю, де вони проходять, хіба ж то мені пер­вина?

Гаро, справді, був відомий у всій околиці як най­кращий мисливець на лисиць.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Мисливські нотатки (2/4)

(Попередня частина)

II

У старших класах гімназії батько вже дозволяв мені брати рушницю, але тепер я мусив ховатися з нею від учителів. Коли я схотів у свято з товаришами піти на полювання, то ми кілька днів перед тим до­мовлялися, як пронести рушниці через містечко, щоб ніхто їх у нас не помітив, ніби ми чинили якийсь жахливий злочин. Зійшлися на тому, що стволи руш­ниць позапихали в холоші штанів, від чого одна нога в кожного з нас, коли ми йшли, була ніби закоцюбла, а приклади поховали під піджаки. Щойно світало. На вулиці ані живої душі, тільки ми тихо скрадаємося, озираючись, чи де лихий не несе вчителя латинської мови. А той учитель якраз любив ловити, хто курить, хто йде до шинку, хто на полювання, і в цьому так натренувався, що ми навіть удома, перш ніж запалити цигарку, заглядали під ліжко та по всіх закутках, щоб він часом зненацька не вискочив звідти й не крикнув своє застрашливе:

— Моє шанування, синку!.. Тиха вода береги рве!

А кому вже він згадав тиху воду, тому більше від одиниці не світило. Через те і я, як усі, мусив дуже пильно стерегтися лихозвісної тихої води.

Так, зі страхом, без гуку, тягнучи одну ногу, ми йшли через містечко, оглядалися на всі боки і, як за­хист перед небезпекою, несли в руках латинську гра­матику та записи із славетними винятками з третьої відміни. Як тільки хтось зустрічався нам і ми мали бодай найменшу підозру, що він знайомий того вчи­теля, одразу про всяк випадок розкривали записи й починали вголос читати винятки.

Для певності ми так проходили майже повз кожного стрічного.

Коли таким чином ми пройшли щасливо через містеч­ко й дісталися до поля, то відчули, ніби у нас з плечей звалився величезний тягар. У полі ми порозстібалися, витягли рушниці, почіпляли їх на плечі й пішли далі весело, з піснею.

Бредемо, куди очі дивляться, куримо, не ховаючись і досхочу, хизуємося рушницями, стріляємо раз по раз у шпаків, у дроздів, у сороченят, у горобців, у най­меншу пташину божу, а рушниці набиваємо, як на вовків, тому коли й поцілимо в якусь нещасну пташ­ку, від неї нічого не лишається.

Усе-то так, але повертатись увечері було погано, бо вранці, коли ми йшли, то всі спали, а тепер — повно людей на вулицях, не сплять. Коли ми підійшли до міста, нам не на жарт зробилося страшно, мовби у во­рожий окоп мали стрибати. Знову позапихали стволи в холоші, по них затягнули ремені, а приклади при­крили піджаками. Ідемо з латинською граматикою в руках, і як тільки хто подивиться на нас, ноги нам так і підкошуються від страху, так і чекаємо, що ось-ось запитають: «А куди це ви ходили з рушницями?»

Раптом перед нами виринув той страшний учитель.

— Моє вам шанування! — озвався він, і ми поски­дали шапки. — Замість того, щоб учитися, валандає­теся без діла! — зарепетував він так, що аж люди по­чали збиратися довкола нас.

«Буде мені тиха вода!» — подумав я перелякано й пробелькотів:

— Ми ходили в поле, пане вчителю, вчили латин­ську мову.

Показав йому книжку й записи, а він, переможений і присоромлений, тільки й пробурмотів:

— Добре, діти, добре, так і трудіться! На добраніч!

І пішов собі далі. А нам зробилося так легко на душі, ніби ми від видимої смерті врятувалися.

Тому після випускних екзаменів для мене не було більшого щастя, як відкрито, серед білого дня пройтися містом з рушницею на плечі, та ще й з мисливським собакою, і, уявіть собі, без будь-яких винятків із тре­тьої відміни, зовсім як вільний громадянин.

Так воно й було. Другого дня після останнього екза­мену, щойно ми одержали атестати зрілості, нас троє зібралося на полювання. На вулицях повно людей, а ми відкрито, нікого не боячись, ідемо з рушницями, з ягдташами, ведемо мисливських собак на повідках і переможно дивимося. Аж прикро було мені, що ніхто на нас не звертає уваги й не запитує: «А куди ви з тими рушницями?»

Навіть ніде, ніби на зло, не видно було вчителя латинської мови, хоч ми навмисне сиділи під корчмою навпроти його дому і, як мисливці, пили каву, домов­лялися, у який бік подамося, і це все робили не поспі­шаючи, з цигарками в зубах.

Вулицею проходили молодші школярі й заздрісно дивилися на нас, ніби ми вже досягли раю, здійснили найзаповітніші людські мрії.

А в нас мало серце грудей не розіпре від гордощів.

Нам уже, власне кажучи, не дуже й хотілося йти на те полювання, для нас головне було тинятися по місту з рушницями та запаленими цигарками в зубах.

Літо після закінчення гімназії я провів у селі коло батьків.

Ніколи я не відчував такого задоволення, як тоді. Ще кілька днів тому тремтів, ночами не спав, голова була наче свинцем налита; іду вулицею і заздрю кож­ному, у кого нема екзаменів. Заздрив навіть псові гос­подаря, в якого я жив. Я невиспаний, напівсонний, мене морозом обсипає від думки: «А якщо не скла­ду?» — і ще мушу вчити хтозна-скільки, а пес роз­лігся в затінку під горіхом і спить собі спокійнісінько. Заторохкотить який віз, а він лише поведе почервоні­лими очима по вулиці й навіть не гавкне, тільки за­стогне від задоволення, потягнеться й знову заплющить очі. Коли ж йому це набридне, він устане, почеше лапою загривок, побіжить до корита з водою, нахлеб­четься досхочу по-собачому і вернеться назад у заті­нок. Соромно, але мушу признатися, що в ці хвилини я з радістю став би Лиском, аби тільки позбутися тої плутанини всіх предметів у голові і страху в серці. А в голові без порядку і зв’язку метлялися всі мож­ливі світові дива: римські папи, Цезареві коні, квад­ратні корені, торічеллієві пустоти, і каміння всього світу, і всілякі тварини, і різні цезури, і що їла по­кійна Гундуличева[1] тітка. Усе перемішалося: і камін­ня, і історичні особи, і хімічні формули, і комахи, і навіть зірки. Здавалося мені, що всі люди, які тільки були на світі, зібралися в моїй голові на ярмарок та попритягали з собою всі можливі речі, поприводили всіх тварин, і все те лиш метушиться та гуде.

Так було ще кілька днів тому, а зараз, після екза­менів, усе те наче віником виметено. Закінчився ярма­рок, ущух гармидер, усе розбрелося на свої місця, і я відчув себе неймовірно щасливим, як ніколи досі, що можу спокійно спати, вставати, коли захочу, не думати за сніданком, коли правив Карл Великий і де с поклади серпентину, як розмножуються польові миші і через скільки часу ми почули б на землі звук, якби сьогодні вистрілили з гармати на Сонці, або коли при­була б до нас тітка в гості, якби, скажімо, вчора точно в полудень виїхала швидким пасажирським по­їздом з Марса. Зараз цього нічого в голові нема, по­чуваю себе нормально, бачу речі такими, які вони є. І соромно мені стає, коли пригадую, як розмовляв одного разу з матір’ю за обідом, коли вона приїхала до мене під час екзаменів.

Вона їсть, а я воджу ложкою по тарілці й думаю.

— Їж, сину, золотко моє!

Я мовчу, щоб не переплутати думок.

— Їж, дурнику, не забивай собі голову хтозна-чим. Що буде, те буде. Бодай вони пропали, ті науки!

Я підніс ложку до рота і, втупившись у вікно, так і застиг, захоплений якоюсь думкою.

— Їж, сину, щоб ті всі книги згоріли! Аби тільки ти, голубе мій, був здоровий!.. Їж, золотко моє, а то висох на тріску за тою проклятою наукою! Їж, не думай ні про що, коли мама з тобою.

— Зачекайте, я саме думаю.

— Та що ти все думаєш, сину, скажи своїй мамі, не крийся від мене. Я тобі допоможу.

— Я думаю, мамо, якби ти була на Місяці, а я тут, і ти сьогодні вирушила поїздом до мене, то коли б ти приїхала?

Мати спочатку перехрестилася, а потім заплакала. По її зморшкуватому обличчю покотилися сльози, очи­ма, повними благання, страху й розпачу, подивилася на мене, схопила за голову й поцілувала в чоло.

— Кидай усе… усе, си… си… и… ну, і ї-їдь-мо звідси!..

Я теж заплакав.

Ось до чого довела мене наука та страх перед екза­менами, тим більш приємним було для мене тихе життя, безхмарний відпочинок, повна воля.

Але не буду затягувати розповідь, бо ви, читачі, мені скажете: «Не випробовуй, чоловіче, нашого терпіння і не муч нас тими нісенітницями: краще, якщо вмієш, розповідай просте, з чого почав!»

Правду скажете. Отже, вся суть у тому, що я став вільною, незалежною людиною — я міг курити, сидіти в корчмі, і, що найприємніше, відкрито носити руш­ницю, й не боятися вчителя латинської мови.

(Наступна частина)

[1] Іван Гундулич (1589—1638) — сербський поет з Дубровнику, автор поеми «Осман», у якій прославляється пе­ремога українського і польського народів над турками в Хотинській битві 1621 року.

Мисливські нотатки (1/4)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)