Tag Archive | Розум

Сон одного міністра

І міністри, хай мені бог простить, ніби такі ж люди, як і всі інші. І вони їдять, п’ють, сплять, як і ми, смертні, тільки їм, кажуть, думати важче, але ця нік­чемна, простацька здатність не дуже й потрібна для такого високого становища.

Пан міністр Н. (яке кому діло до імені!) сидів у своїй канцелярії, відкинувшись на спинку м’якого крісла, і, оскільки країна переживала труднощі, роз­мірковував над тим, яку стерлядь узяти на вечерю — запечену в жару чи смажену. Уже смеркало, тому він після тривалих роздумів обрав перший варіант і вийшов прогулятися на свіже повітря, щоб поліп­шити свій апетит. Можна принаймні сказати (а є такі язики, які можуть будь-що говорити), що в країні все нікуди не годиться: не годиться освіта, шкутильгає промисловість, бідні фінанси, загрозливе економічне становище, не годиться… Можна так скільки завгодно перераховувати все, що не годиться, але перед міні­стерським апетитом треба спинитися — він цілком справний.

Отже, пан міністр Н. прогулявся, вихилив кухоль пива, повечеряв запеченою стерляддю, залив її чер­воним добрим вином і, так бездоганно й сумлінно виконавши свій обов’язок перед батьківщиною, ліг блаженний та задоволений у ліжко й заснув із щас­ливим усміхом на обличчі, як людина, яку ніякі тур­боти й думки не тривожать.

Але сон, можливо, й не підозрюючи, що має справу з міністром, насмілився потривожити його панський спокій і переніс у далеку молодість.

Сниться йому сон.

Зимова ніч. Надворі свище вітер, а він ніби в тій самій вогкій і тісній кімнатці, в якій мешкав ще учнем. Сидить за своїм учнівським столиком. Пере­йшло за північ. Правою рукою підпер голову, а в лі­вій тримає розкриту книжку. У невеличкій лампі до­горяє гас, ледь блимає, потріскуючи й чадячи, вог­ник, світло від нього тьмяно пробивається крізь за­копчене скло. У кімнатці холодно, і він загорнувся в благеньке старе пальтечко. Сидить непорушно, вту­пивши погляд в одну цятку, а думки линуть у да­леке майбутнє.

Мріяв про майбутню діяльність. Твердо вирішив усе своє життя присвятити благородній тяжкій праці, боротися за правду й свободу, жертвувати всім, на­віть собою, якщо буде потрібно, ради щастя й добра своєї країни, ради загальних інтересів. Перед собою бачив довгу низку років, сповнених суспільно корис­ної наполегливої праці, відчував, що зможе здійснити свої ідеали та подолати всі перепони на своєму по­движницькому шляху, з якого він ніколи не зверне.

Уявив, яким він буде через багато-багато років. Серце забилося дужче, і майбутнього міністра огор­нуло якесь приємне, солодке відчуття, коли він поду­мав про свої успіхи і про те добро, яке він принесе своїй землі й народові.

Раптом почув незвичайне таємниче шелестіння. Здригнувся й підвів очі: перед ним з’явилася крилата постать жінки, не по-земному чарівної й вродливої, точнісінько, як віла[1], що про неї в піснях співає­ться.

З ляку він заплющив очі, не сміючи глянути на це дивне видиво, але жінка погладила хлопця крилом по обличчю, його пройняло якесь райське блаженство, страх відступив, і він знову подивився на неї: вона видалася йому знайомою, ніби весь вік із нею дру­жив.

— Хто ти? — запитав він.

— Це не обов’язково знати. Я прийшла тобі від­крити твоє майбутнє. Ходи зі мною!

І він ніби пішов.

Довго йшли мовчки, поки не вийшли на якусь велику галявину.

— Бачиш що-небудь? — запитала вона його.

— Нічого!

Вона торкнулася крилами його лоба, повела ними по очах, і раптом він побачив трохи далі на галявині гурт людей: деякі стояли на самій землі, деякі — тро­хи вище від них, ніби на якійсь драбині, інші — ще вище і так далі аж до тих, що стояли найвище.

— Що це?

— Це різне становище в суспільстві.

Дивиться він на тих людей, а вони метушаться, кри­чать, репетують, б’ються, штовхаються, вовтузяться, душать одне одного, топчуть, кожен намагається стати якомога вище.

Оглянувся — а цієї жінки, що привела його сюди, вже нема.

Він відчув сильне, непоборне бажання й собі кину­тися в той натовп.

І кинувся.

Працював серед тих, що стояли найнижче, прагнучи своєю працею піднятися вгору.

Працював довго, дуже довго, але навіть на щабель вище не піднявся.

Раптом перед ним знову з’явилася та жінка, що привела його сюди.

— Що хочеш? — запитала вона.

— Піднятися вище.

— Можеш піднятися, але треба діяти інакше.

— А що мені заважає?

Вона торкнулася крилом його грудей, і він відчув якийсь приємний холодок, йому зробилося легше, а коли глянув, був уже на щабель вище.

— Хочеш вище?

— Хочу.

Вона знову торкнулася його грудей, і він знову трохи піднявся.

— Ще?

Його тепер уже охопило бажання підніматися вище й вище.

— Так, якомога вище! — відповів він.

Вона ще раз торкнулася його грудей, а потім по­вела крилом по лобі, і він піднявся до тих, що стояли найвище.

Відчув себе щасливим, задоволеним і з вдячністю глянув на свою покровительку.

— Як ти зробила, що я так швидко піднявся? — запитав він.

— Я забрала в тебе принциповість, чесність, поряд­ність і, нарешті, розум. Усе це заважало тобі підня­тися на найвищу висоту.

Мороз пішов йому поза шкірою.

— Зараз підемо назад, ти вже все бачив, — мовила до нього крилата жінка, і вони одразу ж опинилися в його тісній кімнатці.

— Що ти мені показувала?

— Твоє майбутнє! — відповіла вона і щезла.

Він похилив голову й важко, болісно зітхнув.

Тут пан міністр прокинувся. «Хай так і буде, раз уже так сталося!» — подумав він і байдуже позіхнув.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

[1] Віла — у сербській міфології вродлива діва-чарівниця, яка допомагає або шкодить людям; нагадує нашу русалку.

Проводир (2/3)

(Попередня частина)

Наступного дня зібралися всі, хто зважився шукати щастя. Понад дві сотні родин прийшло на визначене місце, мало хто залишився стерегти старе гніздо.

Сумно було дивитися на той натовп убогих людей, яких лиха доля гнала з рідного краю, де вони наро­дилися й де поховані їхні предки. Обличчя в них були виснажені, зморені, обпалені сонцем; постійні страждання, що тривали роками, поорали їх зморш­ками, надали їм виразу горя й гіркого розпачу. Але цієї миті в їхніх очах, повних туги за рідною домів­кою, спалахували вогники надії. Старі люди, то один, то другий, утирали сльози на зморщених обличчях, розпачливо зітхали, крутили головами, ніби відганяли від себе якісь лихі видіння; кожен з них волів би залишитися тут, щоб скласти свої старі кістки в рід­ній землі, аніж нести їх у невідомі краї; багато жінок голосили, прощаючись з померлими, чиї могили вони залишали; чоловіки кріпилися, щоб і собі не розчу­литися, та вигукували: «Гаразд, ви хочете, аби ми й далі голодували в цьому проклятому краю, аби й далі жили в цих нещасних халупах?» Але насправді й вони, якби могли, то забрали б із собою і весь той розпроклятий край, і ті вбогі халупи.

Галас і безладдя — як завжди, коли збереться ба­гато народу. Стривожені й чоловіки, й жінки, а діти, що їх матері поприносили за спиною чи в колисках, ударилися в плач та крик; розтривожилася навіть худоба. Худоби мало: де-не-де махає хвостом корівка; іноді жалібно заірже миршава, кошлата шкапина з великою головою й товстими ногами, на яку пона­чіплювано всіляких ряден, торб, мішків, аж вона ледве на погах тримається; дехто навантажив своє добро на ослів; дітлахи тягли за собою собак на лан­цюгах. Злилися в єдине гамір, крик, лайка, лемент, плач, гавкіт, іржання, а чийсь осел навіть двічі про­ревів, та ватажок ні словом не озвався, наче вся та громада, весь той шарварок його не обходили. Справж­ній мудрець!

Він сидів непорушно, схиливши голову, мовчав і думав, лише коли-не-коли спльовував — і все. Тому його популярність зросла настільки, що кожен ладен був іти за ним, як кажуть, у вогонь і воду. То тут, то там можна було почути, наприклад, таку роз­мову:

— Людоньки, які ж ми щасливі, що знайшли собі такого мудреця! А якби ми без нього, не дай боже, пішли, то пропали б, як руді миші! То розум, мій брате! Весь час мовчить, ще й слова не промовив! — з гордістю каже один, побожно дивлячись на прово­диря.

— А навіщо йому говорити? Хто базікає, той мало думає. Мудра людина він, певна річ, тому й мовчить та міркує!.. — додає другий, теж захоплено поглядаю­чи на свого ватажка.

— Не легко вести такий гурт людей! Тож він і му­сить багато думати, якщо вже завдав собі на плечі той клопіт! — знову озивається перший.

Настала пора вирушати в дорогу. Почекали трохи, чи ще хто не надумає з ними йти, але охочих більше не виявилося, тому не було чого гаяти час.

— Може, підемо? — питають проводиря.

Він мовчки підвівся.

Коло ватажка відразу зібралися найсміливіші, щоб бути при ньому на випадок якого лиха та оберігати його від небезпек.

Проводир, як завжди, насуплений, з опущеною го­ловою, подався вперед, велично розмахуючи ціпком, і натовп рушив за ним, почулися вигуки: «Хай живе!» Проводир ступив кілька кроків і наштовхнувся ціп­ком на паркан біля сільської управи. Тут він, ясна річ, зупинився, зупинилась і громада. Проводир ще двічі чи тричі вдарив ціпком по огорожі.

— Що робити? — питають.

Він мовчить.

— Як що робити? Ламай паркан! Ось що! Бачиш, чоловік дає палицею знак, що маємо робити! — за­кричали ті, що йшли пообіч проводиря.

— Он ворота, он ворота! — загукали діти, показую­чи на ворота, що залишилися з протилежного боку.

— Цитьте, тихо, діти!

— Хай бог милує, що воно діється! — почали хре­ститися деякі жінки.

— Ні слова, він знає, що робить.

За мить паркан було розламано, мовби його й не існувало.

Рушили далі.

Не ступили й ста кроків, як проводир ускочив у густі терни й зупинився. Насилу видершись на стежку, він почав стукати ціпком то ліворуч, то пра­воруч. Усі поставали.

— Та що там знову? — загукали задні.

— Крізь терни треба пробиватись! — відповіли ті, що були біля проводиря.

— Терен можна обминути! Он туди! — показували діти і дехто з задніх.

— Туди, туди! — сердито перекривляли їх ті, що йшли пообіч проводиря. — А ви знаєте, куди треба йти, сліпці нещасні? Не всі можуть верховодити. Він знає, куди краще й ближче! Вириваймо терен!

Усі накинулися на терен.

— Ой-ой! Ой! — то тут, то там чулися зойки тих, кому колючка увіткнулася в руку або гілка шмаго­нула по обличчю.

— Ніщо не дається легко. Терпіть, якщо хочете чогось досягти, — відповідали на те найсміливіші.

Намучившись добре, нарешті вирвали терен і по­прямували далі.

Недовго так ішли, аж наткнулися на якесь кілля. Повисмикували і його та й знову рушили в дорогу.

Небагато пройшли того дня, бо мусили подолати ще кілька незначних перепон, та й харч був абиякий: дехто мав сухий хліб і трохи до хліба, хто тільки хліб, щоб сяк-так угамувати голод, а дехто й хліба не мав. Дав бог ще літню пору, то бодай можна було якийсь дикий плід знайти.

Отже, першого дня пройшли небагато, а втомилися дуже. Небезпек великих не зазнали, нещасних випад­ків не було. Звичайно, дещо трапилося, але в такій великій справі це дрібниця: одну жінку терен шмаго­нув гіо лівому оку, і вона приклала до нього вогку ганчірку; чиюсь дитину кілок ударив по нозі, і дитя накульгує і плаче; якийсь дід перечепився через кущ ожини, впав і вивихнув ногу, то йому приклали до вивиху товченої цибулі, і він, героїчно зносячи біль, тюпав і далі за проводирем, спираючись на ціпок. (Правда, дехто подейкував, ніби старий бреше, що вивихнув ногу, мовляв, він тільки прикидається, щоб повернутись назад). А втім, рідко хто не поколов собі рук терням та не подряпав обличчя. Чоловіки муж­ньо зціплювали зуби, жінки проклинали той час і го­дину, коли зважилися на цю подорож, а діти як діти — плакали, бо не розуміли, яка щедра винаго­рода чекає на них за всі ті болі й страждання.

На превелику радість усіх їхній проводир нітрохи не постраждав. Чесно кажучи, його найбільше й бе­регли, але — треба ж таки й щастя мати!

Зупинившись на перший нічліг, подорожани помо­лилися й подякували богові, що день щасливо минув і що з їхнім проводирем нічого лихого не сталося. Потім забрав слово один з найсміливіших. Обличчя його спотворював синець від удару гіллякою, але він не звертав на це уваги:

— Брати! — почав він. — Ось, хвалити бога, один день ми й промандрували щасливо. Шлях нелегкий, але мусимо терпляче долати всі перешкоди, бо знає­мо, що ця важка дорога веде нас до щастя. Хай гос­подь оберігає нашого проводиря від усього лихого, щоб він і далі так само впевнено вів нас…

— Якщо так вестиме й далі, то завтра я й другого ока позбудуся! — сердито буркнула жінка з виколо­тим лівим оком.

— Ой, нога! — застогнав і дід.

Діти пхинькали, вередували, ледве матерям вда­валося вгамовувати їх, щоб чути промовця.

— Ну, позбудешся й другого ока, — спалахнув про­мовець, — без очей зостанешся. Велика біда, коли якась жінка втратить очі заради такої великої справи… Ганьба! Хіба ж отак дбають про добробут і щастя своїх дітей? Хай нас половина загине за цю справу, то й що? Велике діло — око! Чого варті якісь там очі, коли проводир дивиться за всіх і веде нас до щастя? Може, заради твого ока та дідової ноги накажеш від­мовитися від нашої благородної справи?

— Старий бреше! Він тільки вдає, ніби вивихнув ногу, щоб повернутись додому! — почулися голоси звідусіль.

— Хто не хоче з нами, — знову заговорив промо­вець, — хай повертається назад, щоб не скімлив тут і не баламутив людей. Що ж до мене, то я йтиму за нашим мудрим проводирем, доки стане сил.

— І ми, і ми, доки стане сил!

Проводир мовчав.

Люди поглядали на нього й шепотіли:

— Весь час мовчить і думає!

— Мудрий чоловік!

— Ти поглянь на його лоб!

— І все насуплений.

— Серйозний!

— Хоробрий, видно по всьому.

— Відважний: он паркан, кілля, терни — все по­трощив. Тільки насуплений, ударить ціпком й не каже нічого, а ти здогадуйся, що та як.

(Наступна частина)