Tag Archive | Резолюція

Страдія (8/12)

(Попередня частина)

Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра осві­ти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.

Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабі­неті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже по­жовклих книг.

Спочатку я подумав, що трапив не туди, але гене­ральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не по­милився.

— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичай­ну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’яз­ку з останніми подіями на півдні нашої милої віт­чизни.

— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.

— Ні, немає жодної небезпеки.

— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небез­пека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?

— Убивають, це правда, але ми не можемо бути та­кими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.

Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орде­нами на грудях.

— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…

— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, по­казує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вкло­нився.

— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповід­дю, — можете йти.

Секретар знову вклонився і вийшов.

— Та клята температура, повірите, завдає мені стіль­ки клопоту; але температура для війська — це го­ловне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:

«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Мо­литву, відповідну до цього випадку, вибирає військо­вий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадя­нам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро лю­били. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі ра­зом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й ви­соко піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть ану­тів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благо­пристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підроз­ділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кож­ному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано голов­ної умови розвитку армії».

— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.

— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.

— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скої­тися.

— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог запла­тить вічною мукою та скреготом зубовним у пекель­ному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо по­трібне нам, головним чином, задля внутрішніх полі­тичних справ. Наприклад, коли якась громада опини­ться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої ми­лої змученої вітчизни, а владу передати комусь із на­ших людей.

Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:

— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?

— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.

— А яких саме, дозвольте запитати?

— Вживемо енергійних заходів, але знову ж так­товно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпоря­дження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені не­гайно заснувати газету виключно патріотичного спря­мування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не при­веди боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — ска­зав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хре­ститися та вишіптувати молитви своїми блідими, ви­снаженими губами.

Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.

«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там ги­нуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче вида­вати патріотичну газету. Військо в них дисципліно­ване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»

— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.

— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.

— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих спра­вах. Для нас головне не країну боронити, а щонай­довше утриматися при владі. Попередній уряд про­тримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.

— А що ви для цього робите?

— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться ви­гадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й ро­бить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змо­ви?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, тор­жеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевид­не безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як вид­но з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени тепе­рішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.

— А хіба є важливіші справи для війська, ніж обо­рона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до вій­ська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.

— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важли­вішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похи­туючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.

— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, знач­ливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:

— А паради?

— Які паради?

— Невже й про таке можна питати? Це ж так важ­ливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.

— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.

— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — бай­дуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це тур­буватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть при­стойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослу­жилися.

— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — до­кинув я.

— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи доб­рий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.

— Ваша родичка має до цього хист?

— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже по­важна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.

— Це молоде подружжя?

— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.

— Ваш шуряк, певно, займається наукою?

— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студію­вати геологію.

Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.

— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.

— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив роз­мову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.

— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенса­цію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.

— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.

— Це буде щастя для вашої країни?

— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.

— А ви принаймні все приготували, щоб ця неспо­діванка неодмінно відбулася?

— Ми про це ще як слід не думали, проте не ви­ключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старо­винну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всю­ди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?

— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.

— По всій країні, як я вже вам сказав, стали весе­литися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити напи­си: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За корот­кий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуван­ням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.

Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.

— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.

— Ні.

— Зовсім?

— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.

— А чому?

— А хто ж його зна!

— І навіть нічого такого не сталося?

— Нічого.

— Дивина, та й годі, — сказав я.

— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, сми­ренно дивлячись на свої бурштинові чотки.

— А народ? — запитав я.

— Який?

— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?

— Нічого! — зітхнув міністр.

— Як то нічого?

— А що ж? Народ як народ!

— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.

— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.

— Користь?

— Атож!

— Не розумію!

— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у ра­дості та щасті чекання!

— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.

Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.

— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.

— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть ли­шень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!

— Це оригінально! — вигукнув я.

— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!

(Наступна частина)

Страдія (7/12)

(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

  1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
  2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
  3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)