Страдія (8/12)
Хоча я мав памір спершу піти до пана міністра освіти, однак, вражений останніми подіями, захотів почути, якої про них думки військовий міністр, і тому вже того ж таки дня подався до нього.
Військовий міністр, невеличкий хирлявий чоловік, з запалими грудьми й тоненькими руками, саме перед тим, як мене прийняти, творив молитву. В його кабінеті, наче в якійсь церкві, пахло ладаном та миррою, а на столі лежала купа священних, старих і вже пожовклих книг.
Спочатку я подумав, що трапив не туди, але генеральський мундир на чоловічкові свідчив, що я не помилився.
— Пробачте, шановний, — сказав міністр лагідним тоненьким голосочком, — я щойно скінчив свою звичайну молитву. Я роблю це завжди, коли сідаю за роботу. Особливо ж тепер молитва має велике значення у зв’язку з останніми подіями на півдні нашої милої вітчизни.
— А якщо анути й далі нападатимуть, то, певно, може дійти й до війни? — запитав я.
— Ні, немає жодної небезпеки.
— Але я гадаю, пане міністре, що це вже й є небезпека, раз вони вбивають людей і плюндрують нашу землю?
— Убивають, це правда, але ми не можемо бути такими некультурними, такими дикими, як… Але тут холодно, ніби звідкись тягне протяг. Скільки разів я наказував цим ледацюгам, щоб у моєму кабінеті температура завжди була шістнадцять з половиною градусів, а от нічого не допомагає… — перевів пан міністр розмову на інше й теленькнув дзвіночком.
Увійшов секретар і вклонився, дзенькнувши орденами на грудях.
— Чи не наказував я вам, щоб у моєму кабінеті температура була не менше шістнадцяти з половиною градусів? А тепер от знову холодно, та ще й звідкись дме, просто заморозити хочуть…
— Пане міністре, ота штука, що вимірює тепло, показує вісімнадцять, — чемно доповів секретар і вклонився.
— Ну, гаразд, — мовив міністр, задоволений відповіддю, — можете йти.
Секретар знову вклонився і вийшов.
— Та клята температура, повірите, завдає мені стільки клопоту; але температура для війська — це головне. Коли температура буде не така, як треба, то військо не буде варте нічого… Увесь ранок я готував наказ по війську. Ось зараз я вам його зачитаю:
«У зв’язку з тим, що останнім часом почастішали напади анутів на наші південні кордони, наказую: всім воїнам щодня по команді гуртом молитися всевишньому богові за порятунок дорогої нам та милої вітчизни, залитої кров’ю наших хоробрих предків. Молитву, відповідну до цього випадку, вибирає військовий священик, але наприкінці обов’язково слід додати такі слова: «Добрим, мирним та праведним громадянам, що стали жертвами звірячого насильства диких анутів, хай милосердний бог дасть притулок у раю. Хай бог простить праведну, патріотичну їхню душу, хай буде їм пером земля Страдії, яку вони щиро любили. Слава їм». Ці слова повинні промовити всі разом — і солдати, й офіцери — побожним, смиренним голосом. Потім усі мусять стати струнко, гордо й високо піднести голови, як належить хоробрим синам нашої вітчизни й тричі голосно вигукнути під звуки труб та удари довбиша: «Хай живе Страдія! Геть анутів!» Треба пильнувати, щоб усе це робилося благопристойно та уважно, бо від цього залежить добро і щастя нашої вітчизни. Необхідно, щоб кілька підрозділів з прапорами промарширували вулицями під гучні войовничі звуки музики, але так, щоб при кожному ударі ногою у солдатів аж очі вилазили на лоб. Оскільки справа ця спішна, то все треба виконати негайно й точно і про все докладно доповісти… Окрім того, найсуворіше наказую звернути особливу увагу на температуру в казармах, щоб було дотримано головної умови розвитку армії».
— Коли наказ оголосять вчасно, то він, певно, матиме неабиякий успіх? — припустив я.
— Я мусив поспішати, і, хвалити бога, наказ уже передано по телеграфу за годину до вашого приходу. Коли б я не встиг розіслати наказ вчасно, то могло б статися безліч неприємних, небажаних історій.
— Маєте рацію, — згодивсь я, аби щось та сказати, хоч зовсім не міг уявити, що неприємного могло скоїтися.
— Еге ж, мій пане, так-то воно. Якби я, як воєнний міністр, не вчинив саме так, то, можливо, котрийсь із командирів на півдні кинув би військо на допомогу нашим громадянам і пролив би анутську кров. Усі наші офіцери, власне, так і вважають, що це був би найкращий вихід. Але ж вони не хочуть подумати про все це глибше та всебічніше. Ми, теперішній уряд, прагнемо проводити миролюбну, побожну зовнішню політику, ми не хочемо бути нелюдами, а що вороги так по-звірячому чинять з нами, то їм за це бог заплатить вічною мукою та скреготом зубовним у пекельному вогні. Інша річ, мій шановний пане, що також надзвичайно важливо, полягає ось у чому: теперішній уряд не мас прихильників у народі, тому військо потрібне нам, головним чином, задля внутрішніх політичних справ. Наприклад, коли якась громада опиниться в руках опозиціонерів, то треба кинути проти них озброєні війська і покарати цих зрадників нашої милої змученої вітчизни, а владу передати комусь із наших людей.
Пан міністр закашлявся, і я встиг запитати:
— Це все добре, а що, як напади анутських орд наберуть більших розмірів?
— Ну, тоді й ми вживемо рішучіших заходів.
— А яких саме, дозвольте запитати?
— Вживемо енергійних заходів, але знову ж тактовно, мудро, продумано. Спершу ми дамо розпорядження прийняти по всій країні гострі резолюції, та коли й це не допоможе, тоді ми будемо змушені негайно заснувати газету виключно патріотичного спрямування і в ній надрукуємо цілий ряд дошкульних, ба навіть в’їдливих статей проти анутів. Але не приведи боже, щоб дійшло вже аж до такого лиха, — сказав міністр, смиренно схиливши голову, й почав хреститися та вишіптувати молитви своїми блідими, виснаженими губами.
Мене, правду сказати, анітрохи не пройняв його блаженний релігійний екстаз, але так, для годиться, я теж почав хреститись, і дивні думки огорнули мене.
«Чудна якась країна, — розмірковував я. — Там гинуть люди, а воєнний міністр молиться та хоче видавати патріотичну газету. Військо в них дисципліноване, хоробре й показало себе звитяжним у стількох війнах. То чому ж не послати до кордону хоча б один полк, щоб захистити країну від цих анутських орд?»
— Вас, пане, може, дивує такий план? — перервав мої думки міністр.
— Ще й як дивує! — відповів я мимохіть і тут же схаменувся, що бовкнув отак необдумано.
— Ви, мій любий, погано розумієтесь на цих справах. Для нас головне не країну боронити, а щонайдовше утриматися при владі. Попередній уряд протримався місяць, а ми сидимо лише два чи три тижні. І щоб отак ганебно впасти?.. Становище наше дуже хистке, це правда, і ми, ясна річ, мусимо вжити всіх заходів, щоб якнайдовше утриматись.
— А що ви для цього робите?
— Робимо те, що робили й досі. Щодня готуємо для народу сенсації, влаштовуємо торжества… А тепер, оскільки справи наші й зовсім погані, доведеться вигадати якусь змову. А це в нашій країні просто й легко. І що головне — публіка до цього так звикла, що, хоч вона по-рабськи й слухняна, тільки те й робить, що дивується: «Невже й досі немає жодної змови?» А в який інший спосіб хоч на кілька днів ще затриматися при владі? Це — найпевніший спосіб боротьби з опозицією. Тому-то армія й потрібна нам для внутрішніх справ, для організації сенсацій, торжеств, святкувань, змов тощо. А що люди гинуть — то другорядна річ, мій пане. Головне — виконати нагальніші справи, корисніші для країни, аніж таке очевидне безглуздя, як війна з анутами. Ваша думка, як видно з усього, не оригінальна; так, на жаль, думають і наші офіцери, і наші солдати. Але ми, члени теперішнього уряду, мислимо значно глибше, тверезіше.
— А хіба є важливіші справи для війська, ніж оборона країни, оборона своїх родин, що страждають там, на півдні, від іноземного насильства? Адже й південні округи, пане міністре, віддають своїх синів до війська, віддають їх радо, бо в вгійську вбачають свою опору, — досить роздратовано сказав я, хоч цього й не варто було робити, але ж як допече людині, то скажеш і не таке.
— То ви гадаєте, пане, що у війська немає важливішого обов’язку? — запитав міністр стишеним, але докірливим голосом, сумно й трохи зневажливо похитуючи головою. — Ви так вважаєте? — повторив він, болісно зітхнувши.
— Але, прошу вас… — промимрив я, бо й сам добре не знав, що відповісти, та міністр перебив мене, значливо вимовивши своє важливе і вкрай переконливе запитання:
— А паради?
— Які паради?
— Невже й про таке можна питати? Це ж так важливо для держави! — трохи розсердився смиренний і набожний пан міністр.
— Пробачте, я цього не знав, — знітився я.
— Ага, не знали… От бачите? Я ж увесь час вам торочу, що з огляду на різні сенсації в країні повинні бути й різні торжества та паради, а як усе це могло б здійснюватися без армії? Це принаймні зараз основні її завдання. Хай вдираються там ворожі орди — байдуже, головне — влаштовувати паради з музикою. А коли виникне якась небезпека іззовні, тоді, певно, й міністр закордонних справ почне трохи про це турбуватись, якщо, звичайно, не буде зайнятий своїми домашніми справами. В цього сердеги купа дітей, але держава й піклується про своїх заслужених діячів. Його хлопці, знаєте, погано вчаться, тому їх узяли на державне утримання, бо що можна було кращого придумати? Та це й справедливо. А про його дочок держава теж подбає, виділить їм посаг за державний кошт, або тим, хто одружиться з ними, дасть пристойні посади, до яких вони самі ніколи б не дослужилися.
— Це прекрасно, коли отак цінують заслуги, — докинув я.
— І так їх цінують лише в нас. У цьому нам немає рівпих. Хто б не був міністром — поганий він чи добрий, вдячна держава завжди турбується про його родину. Я от не маю дітей, але держава посилає мою родичку вивчати малярство.
— Ваша родичка має до цього хист?
— Досі вона ніколи не малювала, але хтозна, може, на неї чекає успіх. З нею поїде і її чоловік, мій шуряк, звичайно ж, за державний кошт. Це дуже поважна й працьовита людина. Від нього можна багато чого сподіватись.
— Це молоде подружжя?
— Та ще нівроку — молоді, міциі. Шуряку шістдесят, а родичці лише п’ятдесят чотири.
— Ваш шуряк, певно, займається наукою?
— Ого, ще й як! Він, власне, торгує городиною та овочами, але охоче читає романи та газети. Виписує багато наших газет, а романів та фельєтонів прочитав щось уже понад двадцять. Ми посилаємо його студіювати геологію.
Пан міністр умовк, замислився й почав перебирати свої чотки, що висіли на ефесі шаблі.
— Ви, пане міністре, тут згадували про сенсації, — озвавсь я, щоб повернути його до попередньої теми, бо ні його шуряк, ні родичка, власне кажучи, не цікавили мене.
— Атож, атож, маєте рацію. Я трохи збочив розмову на звичайні речі. Слушне зауваження. Ми підготували велику сенсацію, що матиме неабияке політичне значення.
— То, мабуть, і справді щось дуже важливе. А чи не можна було б довідатися заздалегідь про цю сенсацію, перше, ніж вона буде всім відома? — запитав я з цікавістю.
— О, будь ласка, чому ж ні? Про це вже оголошено народу, і всі готуються до веселощів та тільки те й роблять, що сподіваються на цю важливу подію.
— Це буде щастя для вашої країни?
— Рідкісне щастя! Увесь народ радіє й сердечно дякує урядові за таку мудру, патріотичну політику. У всій країні тільки й говориться та пишеться про цю радісну подію.
— А ви принаймні все приготували, щоб ця несподіванка неодмінно відбулася?
— Ми про це ще як слід не думали, проте не виключена можливість, що такий щасливий випадок справді може статися. Ви, певне, знаєте одну старовинну притчу про те, як в одній країні уряд оголосив народові, що невдовзі має з’явитися великий геній, новий месія, котрий врятує свою вітчизну від боргів, позбавить від нікудишнього керівництва й від усякого лиха та злиднів і поведе народ кращим шляхом до щасливого майбутнього. І справді, роздратований і невдоволений своїм урядом, народ утихомирився, і всюди почалися веселощі та розваги… Чи не доводилося вам коли-небудь чути цю старовинну казку?
— Ні, не доводилось, але вона дуже цікава. Прошу вас, розкажіть, що було далі.
— По всій країні, як я вже вам сказав, стали веселитися й розважатись. Зібравшись на загальні збори, народ вирішив на свої пожертвування купити маєтки, побудувати величні палаци й на стінах зробити написи: «Народ своєму Генієві та Визволителю». За короткий час усе було побудовано, приготовано, лишилося тільки ждати месії. Загальним відкритим голосуванням народ вибрав ім’я своєму визволителеві.
Пан міністр примовк, знову взяв свої чотки й став поволі рахувати їх одну за одною.
— Ну і що ж, з’явився той месія? — запитав я.
— Ні.
— Зовсім?
— Мабуть, так, — байдуже мовив міністр з таким виразом на обличчі, ніби та притча його більше не цікавила.
— А чому?
— А хто ж його зна!
— І навіть нічого такого не сталося?
— Нічого.
— Дивина, та й годі, — сказав я.
— Замість месії випав того року великий град та побив посіви по всій країні! — додав міністр, смиренно дивлячись на свої бурштинові чотки.
— А народ? — запитав я.
— Який?
— Та тієї ж країни, про яку розповідається в цій повчальній притчі?
— Нічого! — зітхнув міністр.
— Як то нічого?
— А що ж? Народ як народ!
— Це й зовсім дивно! — не вгавав я.
— Пхе!.. Народ, коли хочете знати, мав усе-таки від цього користь.
— Користь?
— Атож!
— Не розумію!
— Та дуже просто. Народ жив кілька місяців у радості та щасті чекання!
— Справді!.. — промимрив я, присоромлений, що таку просту річ не міг збагнути одразу.
Потім ми ще якийсь час говорили про різні справи, і між іншим пан міністр повідомив мені, що з нагоди цієї щасливої події, про яку велась мова, того ж таки дня вісімдесят чоловік буде підвищено в генерали.
— А скільки їх у вас тепер? — запитав я.
— У нас їх, хвалити бога, досить, але ми мусимо зробити це для авторитету нашої країни. Уявіть лишень, як звучить: вісімдесят генералів за один день!
— Це оригінально! — вигукнув я.
— Ого, ще й як! Головне — якнайбільше помпи та галасу!
Страдія (7/12)
Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.
«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Мабуть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, підійшовши до якогось чоловіка, запитав:
— Куди так поспішають люди?
Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, одвернувся й пішов, не сказавши ні слова.
Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвертавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.
Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:
— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.
Він теж подивився на мене зневажливо й приглушеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:
— Ганьба!
Я знітився й ледве промимрив:
— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…
— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худобина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.
Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.
Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.
— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та захопили багато худоби.
— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на південь країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгукнулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече завзяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знесилений і немічний чоловік.
— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різанини й звірячих вчинків наших сусідів?
— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його палкими словами… — Був би гріх навіть од бога.
— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жодного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.
— Чому?
— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одностайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.
І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.
Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.
Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зеленим сукном для президії.
Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а організатори зборів розмістилися за столом.
— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти нашому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої вітчизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких випадках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.
Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — членами президії.
Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.
— Хто хоче взяти слово?
Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попросив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому володареві.
Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було складено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було виправлено порядок слів згідно з синтаксичними правилами.
Промовці виступали краще один за одного. Усі промови були сповнені болю та патріотичного гніву проти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропозицією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.
Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.
Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.
Йому дано було дозвіл, і він зачитав:
«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих зборах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і змушені були схвалити таку резолюцію:
- Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
- Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рішуче вимагаємо: геть загарбників!
- З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх освічених сусідів».
Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».
Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.
На вулиці знову галас і натовпи людей, що поверталися з численних патріотичних мітингів.
У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.
У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:
— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.
— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гострим, — сердито відповів другий.
— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.
— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й докоряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, прочитавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.
— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і тактовний.
Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотичних зборах. Не було жодного чоловіка, який би не поспішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих подій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не лишився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та сміливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.
Наступного дня стали надходити вісті з решти районів Страдії. Не було такого куточка, де б не прийняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.
І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі заслуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадянську мужність і доблесть.
Мене так захопив цей енергійний, сповнений громадянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихопився вигук:
— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть загинули всі інші народи!
«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.
Я мимохіть зітхнув.