Tag Archive | Радоє Доманович

Мисливські нотатки (1/4)

І

Учився я вже в першому класі гімназії. Проте мені не дозволяли брати рушницю. І, можливо, саме тому, що ця розвага була мені заборонена, моя мрія про по­лювання ставала дедалі настирливішою, прямо-таки не­переборною.

Мусив удатися до хитрощів. Упросив я нашого най­мита, щоб він узяв із собою рушницю, коли йтиме в заказник до свиней, а я там чекатиму його і заберу рушницю. Зрозуміло, за ту послугу я пообіцяв йому кілька цигарок з батькового тютюну.

Я вже в заказнику. Чекаю нетерпляче; мене бере злість на свиней, які надокучливо кувікають коло мене, думаючи, мабуть, що я їм приніс їсти, проганяю їх сердито від себе, б’ю ногою, палкою, ніби вони вин­ні, що не йде наймит з рушницею.

Нарешті він з’являється. Рушницю почепив на плече, а в руці несе торбу з кукурудзою. Навряд, чи закоха­ний більше зрадів би, побачивши свою кохану, ніж я зрадів наймитові.

— Маєш? — запитав він, переступаючи через вориння і показуючи рукою коло губів, ніби тримає цигарку.

Я витяг з кишені тютюн, загорнутий у шмат якоїсь старої газети, і дав йому. Він спочатку відігнав свиней, розкидав кукурудзу на кілька купок, сів на пеньок, по­ставив рушницю коло себе й заходився крутити цигар­ку. Коли прикурив, решту тютюну, загорнувши у га­зету, заховав за пазуху, поклав папір у шапку, а вже тоді озвався, задоволений, як людина, що досягла сво­єї мети:

— Ось, хлопче, рушниця, я приніс, але дивись, біда­че, не застрелься!.. Для лиха багато не треба!..

— Для якого? — запитав я, досить-таки наляканий тою пересторогою.

— Якого, тим-то й ба, якого? А ось якого: розірве ствол, осколок ударить по голові, і як не було тебе! Так Лука Вилипів загинув, навіть не крикнув, а вже в літах був чоловік!

— Може, рушниця іржава була чи надтріснута? — питаю, щоб підбадьорити себе.

Срея (так звали нашого наймита) зробив кілька за­тяжок, поволі випускаючи дим тонкою цівкою, ніби йому було жаль відразу розстатися з таким добром, а тоді сказав:

— Рушниця — то сатана!.. Яка там надтріснута?! Ціла, цілісінька рушниця, як скло, але розірвало її. Мабуть, доля його була така — загинути від рушниці!

Мене ще більше налякало це пояснення.

— Усяке буває. Дехто каже, що пороху насипав за­багато, от і рознесло, а може, олива багато набпв. Що ти хочеш від неї, коли вона сама-самісінька ні з того ні з сього та й бабахне! Стоїть отак, курок спущений, ніхто її не чіпає, та коли має бути нещастя, сама ви­стрілить: ба-а-ах! Як грім з ясного неба, господи про­сти!

— Може, порох від сонця нагрівається або вогонь горить близько? — питаю.

— Дай спокій, прошу тебе, он серед зими йшов Милисав дорогою, ніс рушницю в руці, тримав посередині, а перед ним ішов Живко. Ідемо так з Милисавом один коло одного, я теж несу рушницю. Аж раптом гримну­ло, Живко впав, наче підкошений, і залементував. Я й Милисав оглядаємося довкола, подумали, хтось його вбив, щоб йому добра не було, з ненависті. Коли ж ди­влюся, аж дим іде з Милисавової рушниці…

Я вже не питав його, що було далі, і він не розпові­дав, тільки після короткого перепочинку так закінчив:

— Кажу тобі, рушниця — то сатана! Часом, коли треба, то найкраща не вистрілить, навіть у вогонь її кидай, а часом, коли на лихо йдеться, сама гримне, мовби її дідько за курок смикнув. Воно, як кажуть, дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає. Порож­нісіньку рушницю зарядить на нещастя й бабахне, як святий Ілля із небес!

Потім він розповів мені ще про кілька випадків, як незаряджена рушниця, таки незаряджена, без пороху й шроту, сама вистрілила й убила людину на місці.

— То доля, — сказав він і знову повторив: — Доля, кажу тобі, коли настане ота хвилина, сам дідько зарядить рушницю.

Піднявши таким чином мій дух, Срея залишив руш­ницю, підвівся й пішов.

Я зостався сам. Сів на той пеньок, на якому щойно сидів Срея, і став сам себе переконувати, що стріляти з рушниці легко й безпечно. Але це не допомагало. У голові засіло те, що сказав Срея: «Дідько не оре, не копає, тільки лихо плекає!» І я ніяк не міг відігнати від себе цю страшну приказку. Узяв рушницю в руку, а мені мороз поза спиною, ніби до гадюки доторк­нувся, і все в рушниці здалося якимось зловісним, ворожим. Став я думати, що стільки людей, та й усі солдати, і мій батько завжди мають справу з руш­ницею, і з ними нічого поганого не трапляється, то чого зі мною має щось трапитися? Підбадьорений та­кими думками, я перевірив добре, чи курок не на зводі, і, зважившись, закинув рушницю за плече. Пішов я ву­зькою стежкою далі в заказник, намагаючись не ду­мати про Луку, який загинув, та про інші нещасні випадки, а думати про стількох людей, з якими ніколи нічого не траплялося. Але нема-нема, та й зблиснуть у голові Среїні слова: «Коли має бути лихо, сама руш­ниця вистрілить, як грім з ясного неба!»

Після кожної такої думки щоразу дивлюся, чи «сам чорт не звів курка», як казав Срея, але такі чорні, тривожні думки дедалі частіше й частіше приглушу­вали мої самозаспокійливі міркування, і тому я визнав за краще скинути рушницю з плеча і нести її в руці.

Змагаючись так у думках і захищаючись від того дивного страху, що охопив мене, я добрів до другого краю заказника. Якби не вориння, то я, безперечно, так і не згадав би, чого я йду, бо досі ні разу навіть не подумав про те, щоб вистежити голуба чи горлицю. Зупинився. Наді мною прошурхотів крилами голуб і впав на далеке дерево, яке росло на нивці. Мені було й ніби прикро, що він залетів так далеко від мене і я не дістану його з рушниці, а з другого боку, я радів, іцо так сталося, хоча й намагався те друге почуття притлумити і умовляв себе не стріляти, коли навіть трапиться нагода.

Був свіжий літній ранок. Сонце щойно вставало, від нього розбігалися золотисті, рум’яні, лагідні про­мені. Блищала, переливаючись, роса па траві, і здава­лося, що вся природа, вмита після нічного сну, по­свіжіла й порум’яніла, усміхається, сповнена щастя і вдоволення, а пташки мовби примножували ту радість своєї матері природи і не могли ніяк уволю наспіва­тися. Зразу ж за огорожею починалася зжата нива, па якій то тут, то там жовтіли полукіпки. Трохи далі по нивах на пагорбі розсипалися женці, рябіють спідниці, біліють конопляні чоловічі сорочки; усі зігнуті, з сер­пами в руках, жнуть, і тільки час від часу підведу­ться дівчата, і тоді залунає пісня. Проспівають вони один куплет і знову нагинаються до роботи, натомість підводяться хлопці і співають другий куплет, і так навперемінки, доки хтось не кидав жарт, і тоді розля­гався сміх та вереск, а далі гомін і шум, і їм відпо­відали женці з іншої ниви ще більшим криком. Так люди, як то кажуть, веселощами скрашували важку працю. Ліворуч було видно край села. Із сливових садів витикалися білі димарі, з яких вився дим у чисте, свіже, запашне повітря так тихо, покрадьки, ніби й не рухався, а був намальований, ніби й димом не був.

Свіже вранішнє повітря, навколишня краса і пісня женців вплинули на мене заспокійливо. Я розвесе­лився, розсіялися недобрі передчуття, пропав страх, якась теплота і відчуття впевненості заповнили груди.

Раптом я почув поблизу воркування горлиці так ви­разно, ніби вона сиділа в мене на плечі. Глянув пра­воруч — бачу: на полукіпку неподалік від вориння кра­сується ця пташка, повернувшись до мене хвостом. Воркує і крутить головою то в один бік, то в дру­гий.

Отже, нагода трапилася. Горлиця, добра здобич! Сер­це в мене закалатало сильніше, я підняв відважно рушницю, але все-таки з потаємним острахом. Укляк­нув коло вориння, просунувши крізь нього цівку руш­ниці, притис приклад до плеча і лицем притулився до ложа, міцно тримаючи його в руці, як і годиться, коли цілишся. Беру горлицю на мушку, приміряюся до дичини і відчуваю, що від збудження весь тремчу.

Отже, зараз треба звести курок, краще прицілитися й потягти.

Уже був зважився. Звів курок, знову так само при­мостився коло рушниці, тільки сильніше притиснув її до себе, аж плече заболіло. Дивлюся на горлицю, а вона весело воркує і крутить голівкою, дивлюся, але як тільки подумаю, що досить цілитися й пора вже стрі­ляти, мороз так і піде у мене по спині, серце забухкає сильніше, затремтять руки. Нарешті подумки обізвав я Срею дурнем, який нічого не тямить, розсердився сам на себе, що я такий боягуз, замружився і почав посувати палець до курка. Доторкнувся до курка — і ніби обпікся, здавалося мені, що все, що розповідав Срея, обов’язково трапиться саме зі мною, що для мене настала ота хвилина, і я, розхвилювавшись, підвів голову, а рушницю штовхнув од себе праворуч. Руш­ниця вдарилася в стовпець, до якого були прикріплені ворини, і дзвякнула, а горлиця злякано змахнула кри­лами, піднялася вгору й полетіла.

Подумки я змушував себе жалкувати, що здобич ви­слизнула у мене з рук, але насправді я радів з того, як людина, що уникла непоправного лиха.

Раптом до мене долинув сміх. Женці з найближчої ниви дивилися на мене й сміялися з мого невдалого полювання.

— Чого не стріляєш, хлопче? — гукнув один.

Парубок років двадцяти поклав серпа й бігом по­дався до мене.

— Полетіла! — кажу я.

— То чого ж ти чекав?

— Не знаю, як наладнована рушниця, боюся, щоб не розсадило.

— Он, бачиш, біжить, хоче пальнути з твоєї фузії! — докинув інший. — Не давай йому!..

— Дай, дай, нехай його вб’є! — вигукнув інший, і знову розлігся сміх.

А той, задиханий, добіг до вориння, перескочив через нього й підійшов до мене.

— Ану, покажи-но, хлопче, де там у тебе та пукавка, — узяв рушницю й почав цілитися. — О, легка, грім її бий!.. Може віддати і всю щоку тобі вмить роз­несе!

— Бреше він, хлопче, стріляй сам! — знову гукнув той із ниви, здогадуючись, про що ми говоримо.

— Не слухай його, щоб я жив був, то він бреше! — відповів парубок і став перевіряти, як ходить курок. — Будь обережний, їй-богу, легка, знаєш, рушниця!

— А що, важка — ліпша?

— Ліпша, не так віддає!.. Не знаю, як ця, не про­бував.

— То спробуй.

Він пішов із рушницею в заказник, розглядаючись на всі боки. І зник з очей. А на сухій гілляці на вер­шечку дуба туркотів голуб. Я і женці дивилися на нього, чекаючи з нетерпінням, що буде.

Раптом ляснув постріл. Птахи кинулися врозтіч, одні знялися високо над заказником, а інші, різко просвистівши, подалися геть, запахло порохом, і щось ніби аж залопотіло по землі, такий шум зчинився. Голуб спочатку шугнув угору, а потім почав падати на землю. Дедалі нижче, нижче, пролетів ще трохи навскоси і впав на стерню неподалік од женців. Кілька пастушків кинулися до нього, а коли добігли, стали борюкатися, хто перший вхопить голуба.

— Убив-таки, хай йому всячина! — вигукнули жен­ці, що весь час уважно стежили за всім.

Тут і мисливець випірнув з хащів, тицьнув мені рушницю в руки і побіг до голуба, лаючи пастушків. Забрав у них птаха, оглянув і задоволено став розпо­відати, з якими труднощами він підкрадався до нього.

Я пішов до женців, щоб дізнатися в Арсенія (так звали цього парубка), чи рушниця сильно віддає.

— Ой, найважче було підкрастися, а коли я взяв його на мушку, то вважай, що він уже мій.

— Ну що, сильна віддача? — перебив я його.

— Дуже! Їй-богу, мало щоку не вивихнуло!

Інші засміялися, а він вів далі:

— Подаруй мені цю рушницю, ходитиму з нею на полювання. А тобі треба таку, щоб не віддавала дуже.

— Нехай хлопець візьме голуба, адже з його руш­ниці застрелив! — озвався один із женців.

— Гаразд, але якщо він заплатить мені двадцять грошей.

Я дістав двадцять грошей.

— Диви! Він і справді платить йому. Не давай, щоб я жив був, а як масш порох і оливо, приходь колись у неділю до мене, я тобі підстрелю їх кілька. Сідає там коло нас на потік їх стільки, що одним пострілом десяток влучиш.

Зрештою я дав двадцять грошей, узяв голуба, по­чепив його на рушницю й пішов у другий кінець заказника, де мав знову зустрітися із Среею.

Срея сидів на своєму пеньку і, коли побачив мене, запитав:

— Хто тобі його вполював?

— Як хто?

— Ти ж не поцілиш, не так воно легко!

— Я сам його вбив! — збрехав я, бо мені було при­кро, що він недооцінює мене.

Срея добродушно всміхнувся.

(Наступна частина)

Не можу слухатися

Настала пора мені служити у війську, але ніхто не викликав мене. Я весь пройнявся патріотичними по­чуттями, і вони не дають мені спокою ні вдень ні вночі. Іду вулицею — стискаю кулаки, побачу якого інозем­ця — скрегочу зубами, а часом так і пориває мене ки­нутися на якусь людину й дати їй ляпаса. Ляжу спа­ти — всю ніч сниться, що я ріжу ворогів, проливаю кров за свій народ і мщуся за Косове поле. Чекаю нетерпляче повістки, а її все нема й нема.

Бачу, як багатьох хапають за ко.мір і тягнуть до казарми, та й заздрю їм.

Якось прийшла повістка старому дідові, що звався випадково так само, як я. Йому суворо наказували негайно як дезертирові з’явитися до комендатури.

— Який я дезертир, — запротестував дід, — яв трьох війнах був, маю поранення, шрами й досі ношу!

— Усе це добре, але наказ є наказ, і його треба ви­конувати.

Пішов дід до коменданта, а той вигнав його геть.

— Хто тебе кликав сюди, шкапо стара?— гарикнув комендант і мало не відлупцював діда.

Зрештою, якби старого не витурили так безпардон­но з комендатури, я зі своїм ентузіазмом і великою любов’ю до казарми вже ладен був подумати, що він має там якусь протекцію.

Моє сильне хотіння змінилося нараз відчаєм. Да­ремно я, проходячи вулицею повз офіцерів, гатив но­гами об землю, аж у п’ятах мені стріляло, сподіва­ючись, що такого старанного вояка неодмінно запри­мітять і покличуть до війська. Не кликали.

Усе це допекло мені, і одного чудового дня я сів та й написав командуванню прохання, щоб забрали мене до війська. У ньому я вилив усі свої патріотич­ні почуття і наприкінці написав таке:

«Ах, пане коменданте, якби ви знали, як б’ється в грудях моє серце і в жилах клекоче моя кров, дожи­даючись тої давно омріяної хвилини, коли я нарешті зможу називатися захисником корони й вітчизни, оборонцем свободи й сербського вівтаря, коли я стану в ряди косовських месників!»

Оздобивши таким чином свою заяву, наче любов­ний лист, я відчув себе на сьомому небі, впевнений, що все буде гаразд.

Окрилений надією, я встав і подався просто до комендатури.

— Чи можу я пройти до пана коменданта?— запи­тав я солдата, що стояв коло дверей.

— Не знаю, — відповів той спроквола, знизавши пле­чима.

— Запитай його, скажи, прийшов тут один, хоче служити у війську! — кажу йому, наївно гадаючи, що солдат, лише почувши таке, всміхнеться до мене й стрімголов кинеться до коменданта доповісти про при­хід новобранця, а комендант вибіжить мені назуст­річ аж до дверей, поплеще мене по плечу й вигукне: «Добре, соколе; ходімо зі мною!»

Але, замість усього цього, солдат подивився на ме­не співчутливо, ніби хотів сказати: «Ех, дурню, дур­ню, куди ти рвешся! Таж каятися будеш!»

Я тоді ще не розумів цього погляду, через те мені й дивно було, чого солдат так дивиться на мене.

Довго я чекав під дверима. Ходив сюди-туди, курив, сідав, плював, заглядав у вікна, позіхав, розмовляв з якимись селянами, що теж прийшли до комендан­та, і чого тільки не робив, аби згаяти час.

У всіх кабінетах кипить робота, чується гомін, лайка. Безперестанку звучать команди, а вслід за ними лунають вигуки: «Слухаюсь!» — це означає, що наказ від найвищого чином дійшов до найнижчого — і коридором біжить солдат з одного кабінету в інший. Тепер уже в цьому кабінеті зчиняється галас, кілька разів різними голосами лунає «Слухаюсь!» — і знову вибігає солдат — мчить в іншу частину.

Задзеленчав дзвоник у комендантському кабінеті.

До кабінету увійшов солдат. Почулося якесь глухе буркотіння, потім солдат гукнув: «Слухаюсь!» — і ви­біг розпашілий, мов рак, і полегшено зітхнув, що все так щасливо минулося.

— Заходьте, кому треба до пана коменданта, — ска­зав солдат, витираючи піт із лоба.

Я увійшов перший.

Комендант сидів за столом і курив цигарку в бурш­тиновому мундштуку.

— Добрий день! — привітався я.

— Що треба? — гарикнув він таким голосом, що в мене підігнулися ноги.

— Чого ви кричите, пане?! — сказав я, трохи огов­тавшись.

— Ти ще будеш учити мене!? Геть звідси! — заго­рлав він ще страшніше й тупнув ногою.

Я відчув, що в мене по спині поповзли мурашки, а мій патріотичний запал ніби хто водою полив, але я ще не втрачав надії, що все зміниться, коли я роз­повім йому про мету свого приходу.

— Я прийшов, щоб служити у війську! — промовив я, сповнений гордості, виструнчившись і дивлячись йому у вічі.

— А-а, дезертир! Почекай-но хвилинку, саме таких ми й шукаємо! — зловтішно мовив він і теленькнув дзвоником.

Відчинилися двері ліворуч від його стола й до ка­бінету увійшов старший сержант. Виструнчився, за­дер голову, вирячив очі, руки притис до стегон і посу­нув на коменданта, ударяючи ногами так, що аж у вухах задзвеніло, став перед ним, пристукнув ногою і, скам’янівши, як велить статут, голосно проказав:

— Слухаюсь, пане полковнику.

— Ось цього негайно забрати, обстригти, вдягти й посадити на гауптвахту.

— Слухаюсь!

— Ось моє прохання, будь ласка!.. Я не дезертир, я хочу служити у війську, — пояснюю йому і весь тремчу.

— Не дезертир? То чого ж ти хочеш?

— Хочу бути воїном.

Він відхилився трохи назад, примружив одне око й промовив уїдливо:

— Ти диви, він хоче, щоб його взяли до війська!.. Гм, та-а-ак!.. Із вулиці просто в казарму, трах-бах — і відслужив, ніби йому тут перегони якісь!..

— Мені строк настав служити.

— Не знаю тебе і слухати не хочу… — почав було комендант, але саме до кабінету увійшов офіцер з якимись паперами.

— Подивіться в рекрутському списку, куди отой записаний! — сказав комендант офіцерові, кивнувши на мене, потім запитав: — Як звати?

Я простяг своє прохання.

— Навіщо мені твої каракулі! — крикнув він і ви­бив мені з руки заяву; вона впала на підлогу.

«Ух, а я ж так складав!» — подумав я, забувши з досади, що треба назвати своє ім’я.

— Як звати, чому не відповідаєш?! —ревнув комен­дант.

— Радисав Радисавлевич.

— Подивіться в рекрутському списку! — наказав він офіцерові.

— Слухаюсь! — відповів той і, подавшись у свій ка­бінет, наказав молодшому офіцерові: — Подивіться в рекрутському списку, чи нема там якогось Радисава.

— Слухаюсь! — вигукнув молодший офіцер, вийшов у коридор, покликав старшого сержанта й наказав йому те саме.

— Слухаюсь! — відлупилося коридором.

Старший сержант наказав сержантові, той єфрей­торові, а єфрейтор солдатові.

Тільки й чути, як гупають кроки, як зупиняються один перед одним начальники й підлеглі і все кін­чається отим «Слухаюсь!».

— Список, спи-и-исок! —покотилося по всіх кабіне­тах, знявся в повітря пил, забухкали тюки паперів на підлогу. Шелестять аркуші, починаються ревні по­шуки.

А я тим часом стою в кутку комендантового кабіне­ту, не сміючи навіть дихати: такий страх охопив ме­не. Комендант сидів і курив, гортаючи записник.

У такому ж порядку, як було спущено наказ, по­вернулася й відповідь, тільки тепер вона йшла від нижчого чином і дійшла до старшого сержанта.

Старший сержант з’явився перед начальником.

— Честь маю доповісти вам, пане полковнику, що той солдат, якого ми шукали в списку, — помер.

Я отетерів і з переляку ладен був навіть у це по­вірити.

— Той солдат помер!.. — сказав комендант.

— Але я живий! — вигукнув я перестрашено, ніби й справді виривався з пазурів смерті.

— Іди собі! Для мене ти мертвий, тебе нема на світі, поки громада не направить тебе сюди!

— Повірте мені, я той самий… Я живий, ви ж ба­чите!

— Геть з очей, у списку сказано «помер», а ти мені голову морочиш!..

Мені не лишалося нічого іншого, як вийти.

Приплентав я додому (жив я в іншому місті) і кі­лька днів не міг отямитися. Писати нову заяву мені перехотілося.

Не минуло й трьох місяців з того часу, аж у наше місто прийшло розпорядження, щоб громада протягом двадцяти чотирьох годин відправила мене до комен­датури.

— Ти дезертир, — сказав мені капітан, до якого при­вів мене солдат.

Я розповів йому все, як було і що сталося, коли я приходив до коменданта.

— Гаразд, іди, — розберемося.

Я пішов.

Щойно я повернувся у своє місто, як приходить ви­клик з якоїсь іншої комендатури. Кличуть мене до себе, щоб я негайно з’явився до своєї комендатури, бо я, виявляється, потрапив у їхні списки.

Пішов я до своєї комендатури й кажу, що мене ви­кликають в М-ську комендатуру, аби повідомити, що я повинен з’явитися до вас.

— Так чого ж ти прийшов сюди?

— А чого я піду до них, коли вони все одно пере­правляють мене сюди… — і став доводити, як неро­зумно було б іти до тамтешньої комендатури.

— Ти прийшов тут пояснювати?! Так не можна; порядок є порядок!..

Що робити? Мусив я плентати з К. до М., аби там мені повідомили, що я маю прибути до К.

З’явився я до тамтешньої комендатури.

Знову — накази, тупіт ніг, «слухаюсь!» — і врешті мені сказали, що мене ніхто не викликав…

Повернувся я додому. Щойно зітхнув полегшено, як знову приходить виклик із М., а в ньому написано, що це вже повторний виклик і що в разі неявки у виз­начений час мене буде доставлено під конвоєм і по­карано.

Помчав я щодуху. Вручили повістку.

Ось так я потрапив до казарми й відслужив дворіч­ний строк.

Минуло з того часу п’ять років. Я вже майже за­був про свою службу у війську.

Одного дня мене викликали в громадську управу.

Зайшов туди, а там лежить ціла купа паперів з комендатури. Попідшивано, поприколювано все один до одного — зібралось аж дві товстелезні папки.

— Мені наказано відправити вас до комендатури, — сказав староста.

— Знову?! — зойкнув я від здивування.

Узяв я ці папери. На них тисячі підписів, резолю­цій, пояснень, звинувачень, відповідей, печаток цер­ковних, поліцейських, повітових, шкільних, громад­ських і ще хтозна-яких. Переглядаю і бачу: офіційно встановлено, що я живий, і мені наказується негайно з’явитися для проходження обов’язкового строку вій­ськової служби.

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Скасування пристрастей

Ми, серби, хвалити милосердного бога, впоралися з усіма своїми справами і тепер можемо на дозвіллі позіхати досхочу, дрімати, вилежуватись і спати, а коли нам і це обридне, можемо для забави поцікави­тися, що діється в інших, нещасливих країнах. Ка­жуть, — хай бог милує нас од такого лиха й напасті, щоб нам цього ніколи не знати! — ніби є країни, де люди безперестану б’ються і сваряться за якісь права, за якусь свободу і недоторканність особи. Волосся дибом стає, коли подумаєш про нещасних, які досі в себе вдома порядку не навели, бо ми-то вже дійшли до того, що наводимо порядки навіть у Китаї чи Японії. І з кожним днем сягаємо все далі, скоро наші кореспон­денти присилатимуть повідомлення з Марса, Меркурія або принаймні з Місяця.

Я також син цього щасливого народу і ось, щоб іти в ногу з модою, збираюся розповісти вам про одну далеку, дуже далеку неєвропейську країну і про те, що в ній відбувалося давно, дуже давно.

Невідомо точно, де була ця країна, як називався на­род, що жив у ній, але, в кожному разі, це було не в Європі, а народ міг називатися як завгодно, тільки не серби. З цим погоджуються всі давні історики, а новітні, можливо, стверджуватимуть і протилежне. Зрештою, це не наша справа, тому я й утримаюсь від її розгляду, хоча й прогрішу, отже, проти звичаю го­ворити про те, чого не розумієш, і робити те, до чого не здатний.

Напевне відомо, що цей народ був дуже зіпсований, неслухняний, аморальний і сповнений поганих при­страстей; ось я й розважу вас розповіддю про ці його вади.

Звичайно, дорогі читачі, ви не можете отак, ні сіло ні впало, повірити мені, що коли-небудь було стільки зіпсованих людей, то знайте: усе, що розповідаю, я почерпнув із старовинних записів, які і зараз збері­гаються в мене.

Ось у точному перекладі кілька донесень різним мі­ністрам:

«Хлібороб Н. Н. із Кара сьогодні, закінчивши орати, подався до шинку і там пив каву та захоплено читав газети, у яких критикуються теперішні міністри…»

«Учитель Т. із Борка, щойно закінчуються шкільні заняття, збирас коло себе селян і намовляє їх засну­вати хорове товариство. Крім того, цей учитель грає з підмайстрами в цурки, а зі своїми учнями — в гу­дзики, і через те він надзвичайно шкідливий і небез­печний. Деяким селянам читав книжки і пропонував купувати їх. Цього неподобства не можна терпіти. Він паплюжить весь округ, зводячи наклеп на спокійних і чесних громадян, ніби вони хочуть свободи, на­справді ж він сам безперестану торочить, що над сво­боду нічого приємнішого в світі немає. Той учитель завзято курить і, коли курить, плюється».

«Священик Дж. із Сора після служби в церкві пішов на політичні збори до сусіднього міста».

Ось, бачите, і якого тільки страму в світі не буває!

Слухайте далі:

«Суддя С. сьогодні голосував за громадське врядування. Цей безсоромний суддя передплачує опозиційну газету і з насолодою читає її. Він насмілився на суді сказати, що селянин, який образив владу і вчинив їй опір, бо при свідках заявив, що нічого не купуватиме в крамниці старости Габора, ні в чому не винен. Крім того, названий суддя має замислений вигляд, а це непохибно свідчить, що він зіпсована людина і, без­перечно, виношує якусь велику змову проти існуючо­го ладу. Його треба притягти до відповідальності за образу короля, бо він аж ніяк не може бути прихиль­ником династії, якщо ходить пити каву до Мора, дід якого був добре знайомий з побратимом Леона, що підняв у Ямбі бунт проти управителя у дворі діда нинішнього короля!»

Були ще й гірші люди в тій нещасній країні. Звер­ніть увагу на цей донос:

«Адвокат із Тула захищав якогось бідняка, батька якого вбили минулого року. Той адвокат охочий до пива і ходить на полювання, але, що найгірше, він за­снував у нашому окрузі якесь товариство допомоги бідним. Цей зухвалий виродок стверджує, ніби держав­ні донощики — найпаскудніші люди!»

«Учитель Т. сьогодні гасав по місту разом з вулич­ною дітворою і крав у перекупок грушки, а вчора стріляв із рогачки в голубів і розбив вікно в казен­ному домі. Це йому можна було б вибачити, але він, крім того, ходить на політичні збори, голосує на вибо­рах, розмовляє з громадянами, читає газети, говорить про державну позику і ще різні неподобства чинить на шкоду навчанню!»

«Селяни з Вара почали будувати нову школу і, як видно, цим пороком можуть заразити всю околицю. Потрібно негайно покласти край цьому віянню, шкід­ливому для держави!»

«Ремісники з Вара заснували читальню і щовечора збираються в ній. Ця пристрасть пустила глибоке ко­ріння, особливо серед молоді, а старі плекають думку, крім читальні, заснувати ще й ремісницький пенсій­ний фонд. Цього не можна терпіти в нашій країні, бо воно спокушає всіх шановних громадян, які не лають міністрів!.. Один ремісник подумує навіть про розпо­діл праці!.. Небезпечні пристрасті!..»

«Селяни з Падоа вимагають громадського самовря­дування!»

«Громадяни Трої хочуть свободи виборів».

«Багато тутешніх чиновників сумлінно виконують свої обов’язки, а один, крім того, грає на флейті і знає ноти!»

«Писар Мирон любить танцювати на вечорницях й пити пиво з солоним насінням. Треба його прогнати зі служби, щоб позбувся тих пристрастей».

«Учителька Хела купує щоранку квіти і тим споку­шає ближніх. Цього не можна терпіти, бо вона роз­бестить молодь».

Хто б міг перелічити всі мерзенні пристрасті цього нещасного народу? Досить сказати, що в усій кра­їні було лише десять гідних і чесних людей, а всі інші — і чоловіки й жінки, і старе й мале — були зіпсовані, як то кажуть, до самих кісток.

Як, по-вашому, почували себе ці десятеро добрих і чесних людей у тій зіпсованій країні?.. Погано, дуже погано, і особливо через те, що мусили дивитися на загибель своєї вітчизни, яку так палко любили. Ні вдень, ні вночі не спали вони, все думали: як випра­вити своїх грішних співгромадян, як урятувати кра­їну від загибелі?

Сповнені високого патріотизму, незмірно доброчесні й благородні, вони були готові на будь-які жертви ради щастя вітчизни своєї. І ось одного дня, згні­тивши доблесні серця, вони схилили голови перед невблаганним вироком долі, яка присудила їм нести важкий хрест, і стали міністрами, взявши на себе благородне завдання очистити країну від гріха і при­страстей.

Вони були вчені люди і все-таки добре наморочилися з цим питанням.

Нарешті найдурнішому з них (мовою цього народу означало найдотепнішому) стрельнула в голову думка скликати народну скупщину, у якій би всі справи ви­рішували іноземці. Усі підтримали цю чудову ідею і найняли на державний кошт двісті іноземців та ще стільки ж нахапали з-поміж тих, які випадково саме приїхали до цієї країни в торговельних справах. Вони боронилися, виривались, але проти сили не попреш!

Так набралося чотири сотні іноземців, які мали стати депутатами й вирішувати різні справи для добра кра­їни, виражати народні сподівання.

Коли таким чином назбирали достатню кількість лю­дей на ролі народних представників, одразу ж оголо­сили вибори посланців народу. Хай це вас не дивує — такий уже звичай був у тій країні.

Почалися засідання скупщини. Ухвалюють, висту­пають, дебатують. Не легко вирішувати таку важливу справу. Спочатку все йшло просто, швидко, але як тільки зачепили пристрасті, одразу постали труднощі. І це тривало доти, доки не знайшовся один, що запро­понував прийняти ухвалу, яка б скасовувала всі при­страсті в країні.

— Хай живе промовець, хай живе! — вибухнув під склепінням скупщини радісний поклик.

Усі натхненно підтримали цю пропозицію, і було прийнято таку ухвалу:

«З огляду на те, що пристрасті заважають народ­ному прогресові, народне представництво вважає за потрібне додати до нового закону ще й такий пункт: «Від сьогодні дія пристрастей припиняється і вони скасовуються як шкідливі для народу й держави».

Не минуло й п’яти хвилин, відколи було прийнято закон про скасування пристрастей, і знали про нього ще тільки депутати, а подивіться, які він уже зміни спричинив серед народу в усіх краях.

Достатньо буде процитувати вам лише один уриво­чок у перекладі із чийогось щоденника.

Ось слово в слово, що там було написано:

«…Курив я затято, просто-таки пристрасно. Щойно прокинуся — і мерщій за цигарку. Якось я прокинув­ся і взяв табакерку, щоб за звичкою скрутити цигарку. Але мені стало чомусь неприємно (тоді саме той депу­тат вносив пропозицію), а далі я раптом відчув, що рука моя затремтіла, і цигарка випала; подивився я на неї і плюнув з огидою… «Більше не буду курити», — подумав я, і тютюн став мені бридкий, глянути на нього не можу. Здивувався я і вийшов надвір. А там такі дива! У дверях стоїть мій сусід, непросипний п’яниця, який і хвилини не міг без вина прожити; стоїть тверезіш, дивиться поперед себе й чухає го­лову.

— Ось, приніс, — каже йому хлопець, простягаючи, як звичайно, пляшку вина.

Мій сусід схопив пляшку і брязнув нею об землю так, що аж скалки навсібіч розлетілися.

— Фу, яка гидота! — вигукнув він з відразою, див­лячись на розлите вино.

Довго мовчав, а потім замовив лимонаду.

Принесли йому, він випив і подався у справах.

Жінка його заплакала з радості, побачивши, що її чоловік раптом виправився.

Інший мій сусід, який пристрасно любив читати газети, саме сидів коло відчиненого вікна; дивлюсь — і він змінився, став якийсь дивний.

— Одержали газети? — питаю його.

— І дивитися на них не хочу — такі вони мені осо­ружні! Зараз думаю читати археологію або грецьку граматику!.. — відповів він.

Я вийшов на вулицю.

Усе місто змінилося. Один пристрасний політик по­дався було на політичні збори. Іде чоловік вулицею, та раптом повертає назад і мчить додому так, ніби хто женеться за ним.

Здивувався я, що з ним скоїлося, і запитую, чому він так швидко рушив назад.

— Ішов я на збори, і враз мені спало на думку, що краще вернутися додому, замовити якусь книжку з сільського господарства або вітчизняної індустрії, чи­тати її та вдосконалюватися в праці. А що я роби­тиму на зборах? — відповів він і поспішив додому ви­вчати рільництво.

Ніяк я не міг надивуватися з того несподіваного дива, та й собі подався додому й почав гортати під­ручник з психології. Мене цікавило, що там сказано про пристрасті.

Знайшов сторінку, де було написано «Пристрасті». Тільки заголовок і залишився, а все інше щезло, ніби там ніколи нічого й надруковано не було!..

— Ой, що це, бога ради?!

У всьому місті не знайдеш жодної поганої та при­страсної людини, навіть худоба порозумнішала!

Тільки наступного дня прочитали ми в газетах рішення скупщини про скасування пристрастей.

— Ага, ось у чому річ! — вигукнули всі. — Ми дивує­мося, що діється з нами, а це скупщина скасувала пристрасті!

Цього уривка досить, аби зрозуміти, що відбувалося з народом, коли в скупщині приймали закон про ска­сування пристрастей.

Потім це стало відомо всім і кожному, і здивування зникло, а вчителі в школах пояснювали своїм учням про пристрасті таке:

«Колись на діяльність людей впливали також при­страсті, і вчення про них було одним з найскладні­ших і найважчих розділів психології; але рішенням скупщини пристрасті скасовано, тому тепер цього пункту нема ні в підручниках з психології, ні в люд­ських душах. Пристрасті скасовано такого числа та­кого року».

— Слава богу, що вчити їх не треба! — шепотять учні, задоволені тим рішенням скупщини, бо на на­ступний урок вони мають визубрити лише стілечки:

«Такого числа такого року рішенням скупщини ска­совано всі пристрасті, і в людей їх більше нема!»

Хто вимовить це без помилки, той одержить відмінну оцінку.

Ось так цей народ одним духом позбувся пристра­стей, виправився, і від нього, за деякими переказами, походять ангели!..

 

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

Страдія (12/12)

(Попередня частина)

Нові бідолашні міністри одразу ж мусили почати думати, а до такого діла вони в Страдії просто не звикли. Щоправда, певний час ці державні мужі ще трималися з погордою, полицарському. Поки ще бряж­чали останні гроші в державній касі, вони з веселими й усміхненими обличчями приймали численні народні депутації, виголошували зворушливі промови про щасливе майбутнє їхньої милої та змученої Страдії, а ночами влаштовували розкішні та дорогі бенкети, де пили, співали й вигукували патріотичні здравиці. Та коли державна каса остаточно спорожніла, пани міністри взялися серйозно думати та прикидати, що ж його робити в такому розпачливому становищі? Про чиновників говорити не варто: вопи й так звикли не отримувати платні по кілька місяців; пенсіонери — старі люди, досить уже нажилися; вояки, само собою зрозуміло, мусять звикати до всяких випробувань, тому не погано буде, коли вони й поголодують; поста­чальникам, підприємцям та іншим добрим громадянам щасливої Страдії простіше простого сказати, що оплата їхніх рахунків не увійшла в сьогорічний дер­жавний бюджет. А от як бути з міністрами? Вони ж, ясна річ, повинні мати гроші, бо мусять платити за те, щоб про них добре говорили й писали. Не легко живеться також і з багатьох інших причин, далеко важливіших від самої Страдії.

Добре поміркувавши, уряд дійшов висновку, що треба підняти господарство, а задля цього слід вда­тися до нової позики. Але щоб зробити цю позику, потрібно витратити чимало грошей на засідання скуп­щини, на закордонні відрядження міністрів тощо, а то­му міністри вирішили з цією метою забрати всі депо­зити з державних кас, де депоновано гроші приват­них осіб, щоб і вони в такий спосіб допомогли бать­ківщині, яка опинилася в скруті.

По всій країні зчинився справжній галас: в одних газетах писалося про міністерську кризу, в інших — що уряд уже завершив переговори про вигідну по­зику, ще в інших — і те, і се, а офіційні газети аж надривалися, що в країні, як ніколи досі, панує щастя й добробут.

Все більше й більше говорилося про ту рятівну по­зику, а газети дедалі ширше й докладніше обмірко­вували це питання. Новою позикою так зацікавилися, що ледве не припинились усі роботи. І торговці, й по­стачальники, й чиновники, й пенсіонери, й попи — всі жили в якомусь гарячковому, напруженому че­канні. Повсюдно, на кожнім кроці тільки про те й мовилося, тільки про те й запитувалося та робилися різні припущення й здогади.

Міністри гасали то в одну, то в другу країну, то поодинці, то по два або й по три одразу. Скупщина в зборі. Там сперечаються, вирішують і зрештою ухва­люють вдатись до позики за всяку ціну, потім усі роз’їжджаються по домівках, а цікавість у всіх роз­палюється ще дужче.

Зустрінуться двоє на вулиці й, замість привітатися, одразу ж:

— Як там з позикою?

— Не знаю.

— Ведуться переговори?

— Напевне.

Міністри то їдуть за кордон, то повертаються.

— Повернувся міністр, не чули? — питає один.

— Начебто.

— Ну й як?

— Кажуть, усе гаразд!

Аж тут в офіційних газетах (уряд завжди має по кілька газет, точніше — кожен міністр має свою га­зету, а то й дві) було оголошепо, що уряд завершив переговори з одним закордонним банком і результати дуже обнадійливі.

«З певністю можемо сказати, що за кілька днів угоду про позику буде підписано і гроші будуть при­везені до Страдії».

Громадськість трохи заспокоїлась, але офіційні га­зети повідомили, що за два-три дні до Страдії прибуде уповноважений банкірської контори пан Хорій і під­пише угоду про позику.

Тепер почалися усні та письмові суперечки. Запити, нервозне очікування, цікавість, сподівання на того чужоземця, що має приїхати й порятувати країну, досягли свого апогею.

Ні про що вже не говорили, не думали, тільки про Хорія. Прокотилася чутка, ніби він уже прибув і осе­лився в такому-то готелі, й зацікавлена публіка — чо­ловіки й жінки, старе й мале — всі кинулись до го­телю, кинулись так нестримно й навально, що зім’яли й геть потоптали всіх немічних та калік.

Щойно де з’явиться на вулиці якийсь чужоземець або мандрівник, одразу ж тільки й чути:

— Гляди, чужоземець! — і дивляться один на од­ного, мовби запитуючи: «А чи це, бува, не Хорій?»

— Ой, мабуть, він, — каже інший.

— І мені здається, що він!

Чужоземця розглядають з усіх боків і приходять до висновку, що це справді він. Звістка вмить розлі­тається по місту, і за якусь годину чи дві все місто тільки й гомонить, що він уже тут, що люди на власні очі бачили його і навіть розмовляли з ним. Метуши­ться поліція, хвилюються міністри, бігають сюди й туди, щоб зустрітись та привітатися з ним.

А його нема.

Наступного дня газети повідомляють, що вчорашні чутки про приїзд Хорія безпідставні.

До яких курйозів це доходило, можна судити з та­кого випадку.

Одного дня я прийшов на пристань, коли саме при­був іноземний пароплав. З пароплава висипали паса­жири. Я трохи затримався з одним знайомим, аж рап­том юрба посунула до судна так навально, що мало не збила мене з ніг.

— Що трапилось?

— Хто це? — почулися запитання з усіх боків.

— Він! Він! — загукав хтось.

— Хорій?

— Так, приїхав!

— Де він, де? — загомоніли всі, і тут зчинилися гвалт, штовханина, сварка і навіть бійка. Кожний хо­тів пролізти щонайближче.

І справді, я побачив одного іноземця. Він стояв, безпорадний, в оточенні натовпу і просив пропустити його, бо в нього була нагальна справа.

Поліцейські одразу ж зрозуміли, що до чого і мер­щій кинулись доповідати про його прибуття прем’ер-міністрові, решті членам уряду, голові міської упра­ви, главі церкви та іншим можновладцям Страдії.

Незабаром у натовпі зачулися голоси:

— Міністри, міністри!

І справді, з’явилися міністри з усіма вельможами Страдії. Усі в парадних мундирах, з усіма стрічками, при всіх орденах (у звичайних випадках носять не всі відзнаки, а лише декілька). Натовп розступився, і чужоземець опинився всередині, віч-на-віч з мініст­рами, що простували йому назустріч.

Потім міністри зупинилися на пристойній відстані, познімали шапки й посхиляли голови в доземному по­клоні. Тс саме зробив і натовп. Іноземець здавався трохи збентеженим, наполоханим і водночас ніби зди­вованим, але стояв на місці заціпеніло, мов статуя.

Прем’єр-міністр виступив крок наперед і почав:

— Достойний чужоземцю! Твоє прибуття в нашу країну історія запише золотими літерами на своїх сторінках, бо воно становить епоху в нашому дер­жавному житті, провіщає щасливе майбутнє нашій милій Страдії. Від імені уряду, від імені всього на­роду Страдії я сердечно вітаю тебе як рятівника на­шого й проголошую: «Слава!»

— Слава! Слава! — задвигтіло повітря тисячами го­лосів.

Глава церкви почав співати набожні гімни, а в церк­вах столиці Страдії задзвонили у всі дзвони.

Коли офіційна частина врочистої зустрічі закінчи­лася, міністри з люб’язним усміхом на обличчях, з ни­зькими поклонами підійшли до чужинця, по черзі потиснули йому руку, а всі інші відступили й стояли простоволосі, з шанобливо схиленими головами. Прем’єр-міністр побожно, тремтячими руками взяв його валізу й пригорнув її до грудей, а міністр фінансів підхопив палицю поважного гостя і обидва понесли ці речі, мов реліквії. Валіза й справді була такою, адже в ній, певне, лежала рятівна угода, тобто щасливе майбутнє всієї Страдії. Ось чому прем’єр-міністр, знаю­чи, іцо він несе в руках, мав вигляд урочистий і гор­дий. Глава церкви, як чоловік од бога наділений вели­ким духом та розумом, відразу ж збагнув, що то за валіза, і тому з усім своїм церковиим кліром, з релі­гійними співами оточив прем’єр-міністра.

Процесія рушила. Прибулий та міністр фінансів з палицею — попереду, а валіза в обіймах прем’єр-міні­стра в оточенні церковного почту й простоволосого на­товпу — слідом за ними. Йшли поволі, врочисто, крок за кроком, лунали релігійні пісні, дзвонили всі дзвони, гриміли гармати… Отак і просувалися головною вули­цею до резиденції глави уряду. Будинки й кав’ярні, церкви та канцелярії — все спорожніло, все живе ви­сипало на вулиці, щоб узяти участь у тій епохальній зустрічі знатного чужоземця. Навіть ті, хто нездужав, не відстали: їх теж повиносили з помешкань, щоб і вони побачили це рідкісне торжество. З лікарень — і то повиносили хворих, нехай, мовляв, і їм трохи по­легшає, коли вони подумають про щастя своєї милої вітчизни. Матері повиносили немовлят, і ті не плачуть, а жадібно дивляться на великого чужоземця, мовби відчувають, що це щастя готується задля них.

Поки дійшли до резиденції прем’єр-міністра, то настав уже й вечір. Іноземця скоріше внесли, аніж ввели до помешкання; увійшли також усі міністри й вельможі, а натовп лишився на вулиці, щоб з ціка­вістю зазирати у вікна або й просто дивитися на бу­динок.

Наступного дня почали з’їжджатися депутації від народу, щоб привітати поважного чужинця. Вже на світанку перед резиденцією глави уряду зупинився візок, ущерть навантажений орденами для достойного гостя.

Ясна річ, іноземця тут же було обрано почесним міністром, почесним головою міської управи, академі­ком і членом найрізноманітніших товариств, яких було безліч (існувало навіть товариство для засновування товариств). Усі міста обрали його своїм почесним громадянином, усі цехи визнали його своїм добродій­ником, а один полк названо на його честь «Непереможним полком ім. Хорії».

Усі газети вітали його розгорнутими статтями, а де­котрі надрукували його портрет. З нагоди цього свята багатьох чиновників та поліцейських було підвищено по службі й нагороджено. Було відкрито безліч нових установ та призначено нових службовців.

Два дні панували веселощі у всій столиці. Грала музика, дзвонили дзвони, гриміли гармати, лунали пісні, рікою лилося вино.

На третій день міністри, хоч і напівживі з похмілля, мусили пожертвувати своїм відпочинком заради щастя країни й народу, тож і зібрались на пленарне засі­дання, щоб завершити з Хорієм переговори про по­зику й підписати цю епохальну угоду.

Спершу, ніби замість вступу, розпочалися приватні розмови (на великих радощах я забув сказати, що таємнича валіза перебувала під пильною охороною).

— Ви маєте намір довгенько залишатись у нас? — запитав його прем’єр-міністр.

— Поки не закінчу своєї справи, а вона, певно, три­ватиме довго.

Міністра насторожило оте «довго».

— Невже ви гадаєте, що це триватиме так довго?

— Авжеж. Така вже вона є, ця справа.

— А чого? Нам відомі ваші умови, вам — наші, і, я гадаю, не може бути ніяких непорозумінь! — устряв у розмову міністр фінансів.

— Непорозумінь? — злякано перепитав іноземець.

— Атож. Цього ніяк не може бути!

— І я так сподіваюся.

— Отже, можемо одразу й підписати угоду! — ска­зав прем’єр-міністр.

— Угоду?

— Авжеж.

— Угода підписана, і я вже завтра вирушаю в до­рогу, тому дозвольте мені насамперед висловити вам глибоку вдячність. Я й тепер, і до віку не забуду цієї зустрічі. Щиро кажу вам, я збентежений і ще й досі не можу отямитись, зоагнути, що зі мною. Правда, в цій країні я вперше, але мені навіть не снилося, щоб мене, нікому не відомого чоловіка, могли так зустрічати. Мені ось і тепер здається, ніби все відбу­вається уві спі…

— То ви, кажете, вже підписали угоду? — в один голос захоплено вигукнули всі міністри.

— Ось вона! — сказав іноземець, видобуваючи з ки­шені аркуш паперу, й почав його читати своєю мо­вою. Це була угода між ним і торговцем сливами, що жив десь у глибині Страдії і зобов’язувався від­правити цьому іноземцеві стільки-то слив для повидла до такого-то числа…

Що після такого скандального випадку можна було вчинити в цивілізованій та освіченій країні? Іноземця тихенько випровадили із Страдії, а через три дні офі­ційні газети надрукували повідомлення:

«Уряд вживає енергійних заходів щодо нової по­зики, і є надії вже до кінця цього місяця отримати першу частину грошей».

Народ поговорив ще трохи про Хорія й перестав, і все пішло по-старому.

Коли я почав розмірковувати про останню пригоду, мені надзвичайно сподобалася загальна гармонія в Страдії. Я помітив, що тут не тільки міністри симпа­тичні й достойні діячі, але й глава церкви розумна та обдарована людина. Кому б іще спало на думку в найрішучішу мить, коли, прямо скажемо, вирішувалася доля вітчизни, співати релігійні пісні над валізою цього сливовара і в такий спосіб допомагати невтом­ному урядові у великих ділах і звершеннях?

При такій злагоді в роботі завжди повинно бути щастя. І я вирішив при першій же нагоді відвідати мудрого пастиря, главу церкви, щоб познайомитися ближче з цим великим громадянином Страдії.

(Кінець)

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Сидір Сакидон)

Страдія (11/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я почув, що нинішній уряд усунено. Всюди по вулицях, у ресторанах, у приватних помеш­каннях лупали веселі пісні. Звідусіль почали прибу­вати депутації, щоб від імені народу привітати новий уряд. Газети були переповнені депешами та всілякими виявами радості патріотичних громадян. Усі ці при­вітання були іга один кшталт, різниця була тільки в іменах та в підписах. Ось одне з них:

«Голові ради міністрів, панові…

Пане голово!

Ваш патріотизм та велика праця на користь нашої дорогої вітчизни широко відомі в цілій Страдії. Народ нашої округи в нестямі від радощів та веселощів з при­воду вашого приходу до влади, бо всі ми твердо пере­конані, що ви з вашими товаришами єдині, хто може вивести країну з таких нестерпно тяжких обставин, з цього лиха й неволі, куди її завели своєю осоруж­ною й антипатріотичною політикою ваші попередники.

Крізь сльози радості вигукуємо:

Хай живе новий уряд!

Від імені п’ятисот громадян

(Підпис одного крамаря)».

Або заяви такого змісту:

«До сьогодні я був прихильником попереднього режиму, та оскільки тепер, з приходом нової влади, я переконався, що попередній уряд діяв на шкоду країні, а теперішній — єдиний в спромозі повести країну кращим шляхом і здійснити великі народні ідеали, то я заявляю, що від сьогодні я буду всіма силами допо­магати теперішньому уряду і всюди, на кожнім місці, засуджувати попередній ганебний режим, який знева­жають усі порядні люди в країні.

(Підпис)».

У багатьох газетах, які до сьогодні вихваляли вся­кий крок попередньої влади, тепер з’явилися статті, що гостро засуджували її, звеличуючи новий уряд.

Коли я взяв ці газети й проглянув усі номери з по­чатку року, то побачив, що з приходом нової влади повторюється одне й те саме. Кожен новий уряд віта­ли як єдиний, здатний підияти країну, а попередній засуджувався й оголошувався зрадницьким, гидким, шкідливим, чорним, паскудним.

Ба навіть заяви та привітання кожному новому уря­дові були однакові й від тих самих людей, а в депу­таціях завжди були ті самі особи.

Чиновники навмисне поспішають з виявом своєї від­даності кожній новій владі, хіба що хтось насміли­ться якимось вчинком накликати на себе небезпеку та ризикнути службовим становищем. Але таких мало, і про них громадськість дуже поганої думки, бо вони псують гарні звичаї, здавна заведені у Страдії. Я роз­мовляв з одним солідним чиновником про його товариша, який не захотів привітати новий уряд і через те був звільнений з державної посади.

— Видно, розумна людина, — сказав я.

— Дурень, — холодно відрізав той.

— Не сказав би!

— Не захищайте мрійника, прошу вас. Він воліє голодувати з сім’єю, аніж, як усі розумні люди, дбати про свої інтереси.

І кого б я не запитав, усі були про таких одної думки; на них дивилися співчутливо і водночас з по­гордою.

Новий уряд мав свої невідкладні справи: потрібно було домогтися, щоб народ через своїх депутатів ви­словив йому повне довір’я та за одним махом засудив і діяльність попереднього уряду й скупщини. Тому були затримані на своїх місцях старі депутати.

Це мене дуже здивувало, і я навмисно розшукав одного депутата й завів з ним розмову.

— Немає сумніву, що уряд розвалиться, раз зали­шилася та сама скупщина, — сказав я.

— Ні.

— Можливо, але як же він забезпечить собі повне довір’я цієї скупщини?

— Проголосуємо!

— Тоді ви мусили б засудити роботу попереднього уряду. А це означає — засудити й свою діяльність!

— Власне, яку?

— Ну, вашу, з попереднім урядом.

— Ми засудимо попередній уряд.

— Так, але як ви зможете це зробити, якщо самі підтримували його?

— Це не міняє справи.

— Не розумію.

— Дуже просто, — сказав він байдуже.

— Дивно!

— Нічого дивного. Хтось же мусить це зробити. Чи ми, чи інші депутати. Урядові потрібна лише формаль­ність. Це так заведено, певно, з огляду на інші країни, але насправді в нас депутати й скупщина роблять лише те, що хоче уряд.

— То навіщо ж тоді ця скупщина?

— Та я ж вам казав: лише для форми, щоб можна було твердити, ніби і в нашій країні є парламент, що й наш уряд має парламентарний вигляд.

— Ось тепер розумію, — сказав я, ще більше здиво­ваний і збентежений цією відповіддю.

І справді, депутати показали, що вони вміють лю­бити свою вітчизну, бо за неї пожертвували навіть своєю честю й гордістю.

— Наші предки життя своє віддавали за цю країну, а ми ще будемо вагатися, чи жертвувати своєю чес­тю! — вигукнув один депутат.

— Правильно! — озвалася решта зі своїх місць.

Справи у новій скупщині йшли жваво. Насамперед новому урядові було висловлено повне довір’я, а діяль­ність попереднього затавровано, потім уряд запропо­нував зробити в кількох законах деякі зміни та до­повнення.

Пропозицію схвалили одноголосно, в законах було затверджено зміни, бо без змін та доповнень ці закони перешкоджали родичам та приятелям кількох мініст­рів зайняти вищі державні пости.

Потім наперед затвердили всі видатки, що їх уряд зробить поза статтями бюджету, і скупщину було роз­пущено. Депутати, стомлені державною працею, роз’­їхалися по домівках відпочивати, а члени нового уряду, щасливо подолавши всі перешкоди, зібрались на това­риську вечерю, щоб за келихом вина й собі весело відпочити від усяких клопотів, пов’язаних з керуван­ням державою.

(Наступна частина)

Страдія (10/12)

(Попередня частина)

Боли я обійшов усіх міністрів, мені спало на думку навідатися і до народної скупщини. Народною вона звалася за старою звичкою, бо насправді депутатів призначав міністр поліції. Боли влада змінюється, то негайно видається наказ про нові вибори, а це зна­чить, що вони мають відбуватися щомісяця. Слово «вибори» означає в цьому випадку обрання депутатів і походить ще з часів патріархального суспільства, коли народ, крім інших клопотів, мав ще й прикрий обов’язок турбузатися й думати про те, кого обрати своїм представником. У ті далекі часи вибори прова­дились примітивно, але тепер у новітній, цивілізова­ній Страдії ця давня безглузда й довга процедура була скорочена.

Міністр поліції взяв на себе всі турботи. Він замість народу і призначає, і обирає депутатів, а народ не марнує часу, ні про що не турбується і не думає. Ось чому вибори називаються вільними.

Обрані в такий спосіб народні представники зби­раються в столиці Страдії, радяться й вирішують різні державні питання. Влада — звісно, як і кожна патріо­тична влада — й тут подбає, щоб ухвали були розумні, відповідали потребам часу. І знову влада бере на себе всі турботи. Коли поз’їжджаються депутати, то перш ніж почати роботу, вони повинні кілька днів провести в підготовчій школі, яка зветься «клубом». Тут депу­тати вчаться й тренуються, як найкраще зіграти свою роль. Усе це нагадує репетиції перед виставою в театрі.

Влада сама складає п’єсу, яку депутати будуть грати в народній скупщині. Голова клубу, як режисер, зобо­в’язаний вивчити цю п’єсу й на кожне засідання роз­поділяти ролі між депутатами, звичайно, згідно з їх­німи здібностями. Одним доручаються більші промови, іншим менші, а початківцям ще менші. Деяким дозво­ляється проказати лише одне слово «за» або «проти». (Це друге трапляється дуже рідко і то про людське око, після голосування, коли видно, яка партія пере­могла: насправді ж ухвала виноситься ще задовго до засідання скупщини). Декотрим, зовсім нездатним, від­водяться німі ролі, коли треба голосувати вставанням або сіданням. Після такого вдалого розподілу ролей депутати йдуть додому й готуються до засідання.

Я сам дуже здивувався, коли вперше побачив, як депутати вчили свої ролі.

Одного дня встав я раненько й пішов у міський парк прогулятися. Там було повно учнів, дітей з початко­вих шкіл та студентів. Одні проходжувалися сюди-туди, читаючи вголос свій предмет: хто історію, хто хімію, хто закон божий і так далі. Інші, зібравшись по двоє, слухали один одного, як і що вивчено. Аж раптом побачив я поміж дітьми й кількох старих лю­дей, які так само ходили або сиділи і вчили щось із папірців. Я підійшов до одного, вдягненого в національне вбрання, й прислухався: він старанно перечи­тував ту ж саму фразу:

«Панове депутати, з приводу обговорення цього важ­ливого законопроекту, після чудової промови шанов­ного пана Н., у якій він висвітлив усю важливість та гарні сторони цього закону, я теж змушений сказати кілька слів, щоб трохи доповнити шановного поперед­нього промовця».

Старий, перечитавши речення понад десять разів, відклав папірець і, піднявши догори голову та заплю­щивши очі, почав промовляти напам’ять:

— Панове депутати, після шановного пана, в яко­му… — Тут він зупинився, наморщив лоба, довго мо­вчав, силкуючись пригадати, а потім взяв папірець, ще раз прочитав речення і спробував повторити його напам’ять. Та все було даремно — він знову поми­лився. Ця процедура повторювалась кілька разів і що далі, то гірше. Старий розпачливо зітхнув, сердито відкинув папірець убік і сумно понурив голову на груди.

А проти нього, на другій лаві, сидів школяр. У ру­ках він тримав закриту книжку, а сам напам’ять по­вторював урок з ботаніки:

— Ця корисна рослина росте на вогкому грунті. її корінь вживається в народі як ліки…

Старий підвів голову й запитав:

— Вивчив своє?

— Так.

— Бажаю тобі успіху, синку! Вчи тепер, поки моло­дий і маєш добру пам’ять, бо доживеш до моїх літ, то — дзуськи!

Я ніяк не міг утямити собі, звідки тут, серед дітей, взялися ці старі люди й якого біса вони вчать, маючи на голові сиве волосся. Що це за школа знову з’яви­лась у Страдії?

Моя цікавість зросла до такої міри, що я врешті змушений був підійти до старого і вже від нього до­відатись, що він є народним депутатом і що йому доручено вивчити цю промову, з якої вій щойно по­вторював перше речення… Після того як він її ви­вчить, у клубі відбудеться перевірка, а тоді прийма­тиметься іспит.

Депутати збираються в клубі, кожен займає своє місце. Голова сідає за спеціальний стіл, а поруч — два його заступники. Тут же стоїть стіл для членів уряду, а трохи оддаль — стіл для секретарів. Спочатку один секретар робить перекличку, а потім уже починається серйозна робота.

— Прошу встати всіх, хто має виконувати роль опо­зиціонерів! — наказує голова.

Декілька чоловік встає.

Секретар нараховує сім.

— А де восьмий? — питає голова.

Усі мовчать.

Депутати починають озиратись навколо, ніби гово­рячи:

«Це не я, хто восьмий — не знаю».

Озираються й ті семеро, шукаючи свого восьмого товариша. Аж раптом один вигукує:

— Та ось же він, це йому доручено бути опозиціо­нером!

— Ні, це не я, навіщо брешеш? — сердито огризає­ться той, втупивши очі в підлогу.

— А хто ж? — напосідає голова.

— Не знаю.

— А чи всі тут присутні? — запитує голова у сек­ретаря.

— Всі.

— Біс його вхопи! Хтось же мусить бути восьмим!

Але ніхто не зголошується. Знову всі озираються довкола, навіть той, на кого впала підозра…

— Встаньте, хто восьмий!

Ніхто не встає.

— Ну, то це ж ти! Чому не встаєш? — звертається голова до взятого під сумнів.

— Це він, він! — вигукують інші й полегшено зі­тхають, ніби скинули з плечей важкий тягар.

— Я не можу грати роль опозиціонера! — розпач­ливо кричить бідолаха.

— Як то не можеш? — знову до нього голова.

— Нехай хтось інший буде опозиціонером!

— Це справи не міняє.

— Я хочу бути з урядом!

— Так ти ж насправді з урядом, це тільки так, про людське око мусиш трохи вдавати з себе опозиціонера.

— Я не хочу вдавати опозиціонера, я з урядом!

Голова довго й докладно став пояснювати йому, що воно й до чого, і лише тоді той погодився, коли кот­рийсь з міністрів пообіцяв йому вигідні поставки, на яких можна добряче заробити.

— Ну, слава богу, — зітхнув голова, весь спітнілий і зморений. — Тепер їх восьмеро.

Та поки голова і уряд умовляли восьмого, інші посі­дали.

— А тепер встаньте всі опозиціонери, — вдоволено мовив голова, витираючи піт з чола.

Устав лише той один.

— Що за біда! А де ж решта? — скипів голова, не тямлячи себе від люті.

— Ми всі також за уряд! — промимрили й ті се­меро.

— Ти глянь, яка вбогість у цій опозиції! — розпач­ливо вигукнув міністр поліції.

Запала тиша, прикра, нестерпна тиша.

— Значить, ви за уряд… — почав люто міністр полі­ції. — Та якби ви не були за уряд, хіба б я обрав вас сюди? Хочете, мабуть, щоб самі міністри грали роль опозиціонерів? Тож на наступних виборах і духом вашим тут не пахнутиме. Ці вісім місць я залишу, хай народ сам обирає, тоді принаймні матимемо справж­ніх опозиціонерів!

Нарешті, після тривалих суперечок, та ще після того, як кожному було дещо обіцяно, ці семеро теж по­годилися взяти на себе клопітливу роль опозиціонерів. Одному було обіцяно добру посаду, іншому — чималий заробіток, а крім того, кожен дістав винагороду за такі великі заслуги перед владою, якій важило те, щоб скупщина хоч трохи скидалася на справжню.

Коли все це щасливо скінчилось і була врешті усу­нена найтяжча перепона, голова почав екзаменувати опозиціонерів.

— Яке твоє завдання? — звернувся він до першого.

— Я мушу запитати уряд, чому так безглуздо ви­трачаються державні кошти.

— А що повинен відповісти уряд?

— Уряд скаже, що це через нестачу грошей.

— А ти що на те?

— Я на це відповім, що цілком задоволений пояс­ненням уряду, і буду просити депутатів підтримати мене.

— Сідай! — вдоволено промовляє голова. — Яке твоє завдання? — питає в іншого.

— Я поцікавлюся, чому деякі чиновники дістали високі посади поза чергою, отримуючи по кілька зар­плат та ще й багато дотацій до них, тоді як інші, здіб­ніші й старші, сидять на низьких посадах і не підви­щуються вже кілька років.

— А що має відповісти уряд?

— Міністри скажуть, що поза чергою вони підви­щували на посадах лише своїх найближчих родичів та людей, за яких клопотались їхні друзі, і нікого більше.

— А ти що на це?

— Скажу, що цілком задоволений такою відповіддю.

Голова питає третього, яке його завдання.

— Я маю якнайгостріше напасти на уряд за те, що він вдається до позик на невигідних умовах, тоді як фінансове становище країни й так уже катастрофічне.

— А що відповість уряд?

— Уряд скаже, що йому потрібні гроші.

— А ти що?

— Скажу, що це дуже поважна причина і що я від­повіддю цілком вдоволений.

— А що в тебе? — звертається до четвертого.

— Запитаю військового міністра, чому військо голодує.

— А він що скаже?

— Бо нема чого їсти.

— А ти?

— Що поясненням цілком задоволений.

— Сідай.

Ось так він прослуховує й решту опозиціонерів, а тоді переходить до більшості в скупщині.

Ті, що вивчили своє завдання, будуть похвалені, а котрі не вивчили — позбавлені права піти на засі­дання.

З огляду на тяжке становище країни, народне пред­ставництво мусило на перших же засіданнях розпо­чати розгляд негайних справ. Уряд теж правильно зро­зумів свої обов’язки і, щоб пе марнувати часу на дрібні питання, одразу виніс ухвалу про керівництво морським флотом.

Коли я почув це, то спитав у одного депутата:

— Чи багато у вас військових кораблів?

— Ні.

— А скільки?

— Немає жодного.

Я занімів від подиву. Він це помітив і в свою чергу здивувався.

— А чим ви так вражені? — запитав він мене.

— Щойно було прийнято закон про…

— Атож, — перебив він. — Ми прийняли закон про керівництво флотом, бо раніше не мали такого закону.

— А хіба Страдія омивається морями?

— Досі ні.

— То навіщо ж закон?

Депутат засміявся й пояснив:

— Наша країна, пане, в давнину омивалася двома морями, а наші ідеали — зробити Страдію знову та­кою, як була вона колись. Ось ми над цим, як бачите, й працюємо.

— Ну, це вже інша річ, — сказав я винувато, — тепер я розумію і можу сміливо твердити, що Страдія й справді буде великою й могутньою державою, якщо ви так щиро й вірно дбаєте про неї і поки вона мас таке мудре й патріотичне керівництво.

(Наступна частина)

Страдія (7/12)

(Попередня частина)

Коли я вийшов на вулицю, то на ній знову побачив повно людей. Вони хвилями накочувалися з усіх боків, а гамір стояв такий, що хоч вуха затикай.

«Куди це валить стільки народу? Що сталося? Ма­буть, знову якась депутація», — подумав я, здивовано дивлячись на цю незліченну строкату масу, і, піді­йшовши до якогось чоловіка, запитав:

— Куди так поспішають люди?

Той люто й зневажливо глипнув на мене, ніби я його смертельно образив своїм дурним запитанням, од­вернувся й пішов, не сказавши ні слова.

Я поспитав у другого, в третього, але всяк одвер­тавсь од мене з погордою, нічого не відповідаючи.

Нарешті я здибав чоловіка, з яким познайомився під час заснування одної патріотичної газети (а в цій країні, треба сказати, щоденно засновується по кілька газет), і звернувся до нього:

— Куди це поспішає народ? — а сам потерпаю, що відповість мені цей знаменитий патріот.

Він теж подивився на мене зневажливо й приглу­шеним, повним сарказму та гніву голосом промовив:

— Ганьба!

Я знітився й ледве промимрив:

— Пробачте, я не мав наміру вас образити, хотів лише запитати…

— Нічого собі — запитати! Та де ж ти живеш і як тобі не соромно питати про таку річ, яку навіть худо­бина знає? Наша країна страждає, і ми всі, як гідні її сини, квапимося, щоб прийти їй на допомогу, а ти ще й дивуєшся, не знаєш про таку важливу подію, — випалив мій знайомий тремтячим від патріотичного хвилювання голосом.

Я довго виправдовувався та просив пробачення за таку велику похибку, якої припустився ненароком.

Він полагіднішав і розповів мені, що з півдня в їхню країну вдерлося войовниче плем’я анутів і вчинило жорстокі насильства.

— Сьогодні стало відомо, — сказав він, — що вночі вони перебили силу народу, спалили цілі села та за­хопили багато худоби.

— Це жахливо! — аж скрикнув я, здригнувшись від обурення, і мені захотілося негайно кинутися на пів­день країни, щоб там битися з анутами. Бо ж відгук­нулися в моєму серці страждання невинних мирних громадян, і в ту мить відчув я в собі молодече за­взяття, але забув, на жаль, що я вже старий, знеси­лений і немічний чоловік.

— Хіба можемо ми лишатися байдужими до тої різа­нини й звірячих вчинків наших сусідів?

— Аж ніяк! — викрикнув я, захоплений його пал­кими словами… — Був би гріх навіть од бога.

— Ось тому ми й поспішаємо на збори. Немає жод­ного свідомого громадянина, який би не пішов на ці збори. Тільки кожен стан збирається окремо.

— Чому?

— Хм, чому… То наша вічна незгода. А втім, на кожних зборах буде прийнято однакову патріотичну резолюцію. І що більше буде цих резолюцій, тим краще, а головне — і в думках і в почуттях ми одно­стайні, дихаємо одним духом, коли йдеться про нашу милу вітчизну.

І справді, народ почав ділитися на окремі групи і йти в різних напрямках; кожна група поспішала на відведене їй місце, де мали відбуватися збори.

Звичайно ж, я не міг встигнути на всі збори, і тому подався із своїм знайомим туди, куди поспішала його група. Це були чиновники суду й поліції.

Ми опинилися в просторій залі якогось готелю, де вже були підготовлені стільці для публіки і стіл із зе­леним сукном для президії.

Патріотичні громадяни посідали на стільцях, а орга­нізатори зборів розмістилися за столом.

— Браття, — почав один з організаторів, — ви вже знаєте, чого ми тут зібрались. Усіх нас тут об’єднало благородне почуття й палке бажання допомогти на­шому нещасному народові, який зазнав невимовних страждань, та дати відсіч зухвалим анутським ордам, що вдерлись у південні райони нашої дорогої віт­чизни. Але спочатку, панове, як водиться в таких ви­падках, нам треба обрати голову, його заступника та секретаря зборів.

Після тривалої дискусії обрали того, що відкривав збори, головою, а інших організаторів зборів — чле­нами президії.

Члени президії за узвичаєним порядком подякували патріотичному зібранню за таку велику довіру, голова теленькнув у дзвіночок і оголосив збори відкритими.

— Хто хоче взяти слово?

Один із присутніх, що сидів у першому ряду, попро­сив слова й сказав, що насамперед годилося б послати привітання урядові й великому мудрому діячеві, який доповість про їхню вірність та відданість самому воло­дареві.

Збори прийняли цю пропозицію. Тут же було скла­дено вітального листа, схваленого тривалими, гучними оплесками, з умовою, щоб у деяких місцях було ви­правлено порядок слів згідно з синтаксичними пра­вилами.

Промовці виступали краще один за одного. Усі про­мови були сповнені болю та патріотичного гніву про­ти анутів. Кожний з промовців був згоден з пропози­цією попереднього промовця, а саме: без будь-якого зволікання, бо це справа нагальна, тут же, на зборах, прийняти резолюцію, в якій якнайсуворіше засудити варварські вчинки анутів.

Вмить було обрано комісію з трьох осіб, які добре володіли мовою, щоб скласти резолюцію відповідного змісту й зачитати її для ухвали перед зборами.

Тут же котрийсь із обраних виступив з готовою вже резолюцією й закликав прослухати її і, якщо збори будуть згодні з нею, схвалити.

Йому дано було дозвіл, і він зачитав:

«Чиновники суду й поліції, що зібралися на цих збо­рах, глибоко обурені прикрими випадками, які, на жаль, щодня трапляються в південних районах нашої країни через варварські нашестя анутських орд, і зму­шені були схвалити таку резолюцію:

  1. Ми вкрай засмучені тим, що паш народ у тих районах спіткало таке лихо та горе.
  2. Найгостріше засуджуємо дикі вчинки анутів і рі­шуче вимагаємо: геть загарбників!
  3. З огидою та гнівом ми констатуємо, що анути некультурний народ, не вартий навіть уваги своїх осві­чених сусідів».

Ця резолюція була одноголосно прийнята за основу, але внаслідок бурхливих дебатів було ухвалено ще таке доповнення: у пункті 2 до слова «дикі» додати ще слово «бридкі».

Після цього збори уповноважили президію підписати резолюцію, і всі організовано розійшлися.

На вулиці знову галас і натовпи людей, що повер­талися з численних патріотичних мітингів.

У всіх на обличчях тепер панував душевний спокій, як це буває, коли людина вдоволена тим, що виконала свій тяжкий, але благородний, високий обов’язок.

У багатьох місцях мені довелося чути розмови приблизно такого змісту:

— Усе-таки не слід було так гостро, — зауважив один.

— Що не слід? Саме враз. А ти ж як думав? Проти такого бидла тільки й треба бути нещадним та гост­рим, — сердито відповів другий.

— Знаю, але воно той… якось нетактовно, — правив своєї перший.

— А якого ще такту ти хочеш з ними? Може, й до­коряти їм не можна? Самі винні, хай здригнуться, про­читавши нашу резолюцію, — відповів другий, і голос у нього тремтів від гніву.

— Ми, як освічені, повинні стояти вище за них, а крім того, треба зважити й на те, щоб не образити сусідньої країни, — далі міркував миролюбний і так­товний.

Пополудні того самого дня в газетах уже можна було прочитати численні резолюції, прийняті на патріотич­них зборах. Не було жодного чоловіка, який би не по­спішив країні на допомогу. На шпальтах газет аж рясніло: резолюція професорів з приводу прикрих по­дій на півдні Страдії, резолюція молоді, резолюція вчителів, резолюція офіцерів, резолюція робітників, крамарів, лікарів, писарів. Одне слово, ніхто не ли­шився осторонь. Усі резолюції написано в одному дусі, всі гострі й рішучі, в кожній є «глибоко обурені», «найгостріше засуджуємо» й таке інше. Увечері місто знову почало веселитись, а потім патріотичних та смі­ливих синів щасливої Страдії огорнув тихий, мирний, спокійний сон.

Наступного дня стали надходити вісті з решти ра­йонів Страдії. Не було такого куточка, де б не при­йняли гострої резолюції з приводу «останніх прикрих подій», як їх тут називали в Страдії.

І вже, певна річ, усі громадяни за такі великі за­слуги перед вітчизною — хто менш, а хто більше — були обсипані нагородами та відзнаками за громадян­ську мужність і доблесть.

Мене так захопив цей енергійний, сповнений грома­дянської свідомості й готовий до самопожертви за спільну справу народ, що з грудей мимохіть вихо­пився вигук:

— Страдіє, ти ніколи не загинеш, коли б навіть за­гинули всі інші народи!

«Ха-ха-ха-ха!» — мовби знову залунав мені у вухах сатанинський, глумливий регіт якогось злого духа тієї щасливої й блаженної країни.

Я мимохіть зітхнув.

(Наступна частина)

Страдія (6/12)

(Попередня частина)

Міністр фінансів прийняв мене одразу, хоча й був, за його словами, дуже зайнятий.

— Заходьте, заходьте, пане. Ви прийшли саме вчас­но: з вами і я трохи спочину. Я так запрацювався, що, повірте, аж голова заболіла, — сказав міністр і поди­вився на мене знеможеним, каламутним поглядом.

— Справді, ваше становище дуже важке, у вас стільки роботи! Безперечно, ви розмірковували над якимось складним фінансовим питанням? — заува­жив я.

— Я певен, що й вас зацікавить моя полеміка з па­ном міністром будівництва про одне дуже важливе питання, над яким я працюю з самого ранку вже цілих три години. Я переконаний, що на моєму боці правда, і я захищаю правильний погляд. Ось зараз покажу вам статтю, яку я підготував до друку.

Мені не терпілося побачити цю знамениту статтю й водночас довідатись, навколо чого точиться така за­пекла й відчайдушна боротьба між міністром фінан­сів і міністром будівництва.

Міністр з гідністю та врочистою серйозністю на об­личчі взяв рукопис, прокашлявся й прочитав заголо­вок:

«Ще кілька слів до питання: де проходили південні кордони нашої країни в старі часи?»

— Е, то це, мабуть, якась історична проблема?

— Авжеж, історична, — сказав міністр, трохи здиво­ваний таким несподіваним запитанням, і подивився на мене крізь окуляри тупим, стомленим поглядом.

— Ви займаєтесь історією?

— А вас це дивує? — скрикнув трохи роздратовано міністр. — Це наука, якою я займаюсь уже близько тридцяти років і то, не хвалячись, досить успішно, — закінчив він і глянув на мене з докором.

— Я дуже шаную історію і людей, що все своє жит­тя присвячують цій справді важливій науці, — сказав я чемно, аби хоч трохи згладити своє нетактовне запи­тання.

— Не важлива, пане мій, а найважливіша, розуміє­те? Найважливіша! — піднесено вигукнув міністр й по­дивився на мене значуще, допитливо.

— Саме так, — погодився я.

— Ось уявіть собі, — знову почав міністр, — скільки було б завдано шкоди, коли б, скажімо, в питанні про кордони нашої країни перемогла гіпотеза, яку вису­ває мій колега, міністр будівництва!

— А він — теж історик?

— Псевдоісторик, котрий своїми гіпотезами тільки шкодить історії. Візьміть лиш та ознайомтеся з його поглядами на питання про кордони нашої країни, і ви зрозумієте, скільки там неуцтва, навіть, коли хочете, провіши перед вітчизною.

— А що він твердить, дозвольте поцікавитись? — запитав я.

— Нічого він не твердить, мій пане. Жалюгідні ті його твердження, де він каже, що стара південна межа нашої країни колись проходила північніше міста Кра­дії, а це ж явно державний злочин, бо наші вороги на цій підставі спокійнісінько собі можуть претенду­вати на землі вище Крадії. Як ви гадаєте, якої шкоди він завдає тим нашій змученій країні? — скрикнув міністр лютим, сповненим праведного гніву, тремтячим і болісним голосом.

— Незмірної шкоди, — гаряче вигукнув я, ніби при­голомшений тим страшним лихом, яке спіткало б цілу країну через неуцтво й легковажність пана міністра будівництва.

— Цього питання, пане, я так не залишу, бо це, зрештою, мій святий обов’язок перед нашою милою вітчизною, і я, як її син, повинен його викопати. Я по­клопочуся, щоб це питання розглянула народна скуп­щина, хай вона винесе свою ухвалу, якої мав би дотри­муватись кожен громадянин нашої країни, інакше я подам у відставку, адже це моя друга сутичка з міні­стром будівництва і теж з приводу важливих для на­шої країни питань.

— А хіба скупщина і в наукових питаннях може виносити ухвали?

— А чому ж ні? Скупщина має право виносити ухва­ли з усіх питань, і ці ухвали є для кожного законом. Ось учора один громадянин звернувся до скупщини з проханням, щоб йому перенесли дату народження на п’ять років раніше, ніж він справді народився.

— Та хіба ж можливо? — вирвалось у мене мимо­хіть від здивування.

— Можливо, а чому 6 і ні?.. Він, скажімо, народився сімдесят четвертого року, а скупщина ухвалила, що його рік народження… шістдесят дев’ятий.

— Диво, та й годі. А навіщо це йому?

— Для того, що тепер він матиме право виставити свою кандидатуру на вільне депутатське місце. А він — наша людина і буде підтримувати існуючий режим.

Приголомшений тим дивом, я не міг вимовити й слова. Міністр це помітив і сказав:

— Ви наче здивовані. Але подібні випадки в нас не рідкість. Одній пані скупщина у такому ж проханні теж пішла назустріч. Тільки та просила, щоб скуп­щина ухвалила, ніби вона аж на десять років молод­ша, ніж насправді. А інша звернулася з проханням, щоб скупщина винесла ухвалу, ніби вона від шлюбу зі своїм чоловіком має двох дітей, які одразу ж мають стати законними спадкоємцями її багатого чоловіка. І скупщина, звичайно, оскільки та пані має там силь­ну руку, задовольнила її наївне й благородне бажання, проголосивши її матір’ю двох дітей.

— А діти де? — запитав я.

— Які діти?

— Ну, ті, про яких ви кажете?

— Дітей, певна річ, нема, але тепер, згідно з ухва­лою, вважається, що ця пані має двох дітей, і таким чином у сім’ї панує спокій.

— Нічого не розумію, — стенув я плечима, хоч і знав, що казати так не зовсім чемно.

— Як не розумієте?.. Це ж дуже просто: багатий купець, чоловік тієї жінки, про яку йде мова, не мав із нею дітей. Розумієте?

— Це розумію.

— Ну от, а тепер слухайте далі. Оскільки він дуже багатий, то йому хотілося мати дітей, які б успадку­вали його маєтності, а дітей не було, тому у нього з жінкою виникли всякі чвари. От вона й подала до скупщини прохання, і скупщина задовольнила його.

— А чи задоволений цим сам багатий купець?

— Певно, що так. Тепер він остаточно заспокоївся і відтоді дуже любить свою жінку.

Розмова точилася далі. Ми говорили про багато різних речей, але пан міністр жодним словом не затнувся про фінансові справи.

Зрештою я насмілився найпокірніше запитати:

— Пане міністре, мабуть, фінанси у вашій країні добре впорядковані?

— Дуже добре, — впевнено відповів він, а потім тут же додав: — Головне — це вміло скласти бюджет, тоді все буде гаразд.

— Скільки мільйонів становить річний бюджет ва­шої країни?

— Понад вісімдесят мільйонів. І ось як він розпо­діляється: на колишніх міністрів, що на пенсії або в резерві, — тридцять мільйонів; на придбання орде­нів — десять; на виховання ощадливості в народі — п’ять…

— Даруйте, пане міністре, що перебиваю вас… Мені не ясно, що то за видатки — п’ять мільйонів на вихо­вання ощадливості?

— Ну, пане, бачите, ощадливість у фінансових спра­вах — то найважливіша річ. Такого немає ніде у світі, а нас цьому біда навчила, нікудишні діла з фінансами в країні, от і доведеться нам щороку жертвувати цю досить чималу суму грошей, аби хоч трохи допомогти народові. А тепер усе буде гаразд, бо ми за ці кілька місяців виплатили вже цілий мільйон авторам кни­жок для народу про ощадливість. Я й сам особисто маю намір хоч трохи допомогти народові в цьому пптанні і вже почав писати книжку «Ощадливість серед нашого народу в старі часи», а мій син пра­цює зараз над дослідженням «Вплив ощадливості на культурний рівень народу». Моя ж дочка написала дві повісті, знов-таки для народу, в яких показано, як слід заощаджувати, а нині взялася й за третю — «Марнотратна Любиця та ощадлива Миця».

— Гадаю, це буде гарна повість?

— Дуже. В ній показано, як Любиця гине через кохання, а Миця виходить заміж за великого багатія, бо завжди була бережливою. «Ощадливому й бог до­помагає» — так закінчуватиметься повість.

— Такий твір матиме неабиякий вплив на народ, правда ж? — захоплено вигукнув я.

— Звичайно, — погодився міністр. — Добрий і досить помітний вплив. Ось, наприклад, відтоді, як ми завели ощадливість, моя дочка зібрала вже понад сто тисяч динарів собі на посаг.

— То це, виходить, у вас найважливіша стаття в бюджеті, — зауважив я.

— Так, але до цього дуже важко було додуматись. Решта бюджетних статей була й до мене. Наприклад, на народні торжества — п’ять мільйонів; на секретні державні видатки — десять; на таємну поліцію — п’ять; на підтримку та зміцнення влади — п’ять; на пред­ставництво для членів уряду — півмільйона. Тут ми, як і всюди, надто ощадливі. Інші бюджетні статті мають менше значення.

— А на освіту, на військо, на решту урядовців?

— Так, маєте рацію. І тут, крім освіти, витрачається близько сорока мільйонів, але це вже становить регу­лярний щорічний дефіцит.

— А освіта?

— Освіта? Є, але вона входить у непередбачені ви­трати.

— А чим же ви покриваєте такий великий дефіцит?

— Нічим. Чим же його покрити? Він становить борг. Як тільки набереться чималий дефіцит, ми вдаємось до позики. І так щоразу. Але, з другого боку, ми дбаемо про те, щоб в деяких інших статтях були лишки. У своєму міністерстві я вже почав запроваджувати ощадливість, так само чинять і всі мої колеги. Ощад­ливість, скажу вам, це основа добробуту країни. Ось учора я в інтересах ощадливості звільнив одного служ­бовця. Це заощадить вісімсот динарів щороку.

— Добре вчинили, — зауважив я.

— Треба ж, пане, починати вже піклуватися й про народний добробут!.. Бідолаха плаче, благає, щоб прийняли його назад. Та й непоганий він був і ні в чому не завинив, але що ні, то вже ні, бо цього вимагають інтереси нашої милої вітчизни. «За поло­вину платні буду служити», — каже він мені. — «Не можна, — відповідаю. — Я міністр, і це не мої гроші, а народні, потом і кров’ю зароблені, і я мушу з кож­ним динаром рахуватися». Прошу вас, пане, скажіть на милість, чи маю я право викинути просто на вітер вісімсот динарів? — закінчив міністр і розвів руками, чекаючи на мою позитивну відповідь.

— Певно, що ні, — відповів я.

— Ось нещодавно із статті на секретні видатки ми виділили чималу суму грошей одному членові уряду на лікування його дружини. То я вас питаю, де їх узяти, якщо не заощаджувати кожний гріш? Звідки їх народ візьме?

— А які прибутки в країні, пане міністре? Адже це дуже важливо? — запитав я.

— Пхе, це якраз і не має жодної ваги. Але як вам сказати? Точно я й сам ще не знаю, які прибутки. Читав щось про це в одній закордонній газеті, та хто зна, чи правду там пишуть. Але, в кожному разі, при­бутків досить, без сумніву, досить, — сказав міністр з піднесенням і з деякою фаховою поважністю.

Цю приємну й важливу розмову перебив нам служ­ник, який увійшов до кабінету й доповів міністрові, що якась чиновницька депутація просить, щоб він при­йняв її.

— Згодом покличу, хай почекають трохи, — сказав міністр у відповідь і знову звернувся до мене: — По­вірите, за останні два-трн дні я так стомився від цих численних прийомів, що аж голова йде обертом. Ледве урвав хвилинку для приємної розмови з вами.

— А що, вони в якійсь справі?

— Та річ, бачите, ось у чім. Був у мене великий мозоль на нозі, так чотири дні тому зробили мені опе­рацію. Операція, хвалити бога, пройшла успішно. Ну, то чиновники разом зі своїми шефами усе йдуть і йдуть, іцоб привітати мене та висловити свою радість з приводу вдалої операції.

Я попросив у пана міністра пробачення за те, що відібрав у нього стільки дорогоцінного часу, і, щоб далі не заважати йому, чемно попрощався й вийшов з кабінету.

І справді, про цей міністрів мозоль газети тільки й писали:

«Вчора о четвертій годині пополудні чиновники такої-то установи на чолі зі своїм начальником відвідали пана міністра фінансів, щоб радісно привітати його з приводу щасливої операції мозоля. Пан міністр люб’язно й гостинно прийняв їх, а начальник з цієї нагоди від імені чиновників своєї установи виголосив зворушливу промову, після чого пан міністр подяку­вав усім за таку виняткову увагу й щире співчуття».

(Наступна частина)

Страдія (5/12)

(Попередня частина)

Тут мене здивувала сила-силенна людей, що плавом пливли з усіх боків до якогось великого будинку. Вони несли гасла з назвами тих країв, звідки вони прибули, а нижче були слова: «Задля Страдії пожертвуємо всім» або: «Страдія нам дорожча за свиней».

Вулиці мали особливо святковий вигляд, на фаса­дах будинків було вивішено білі полотнища з націо­нальним гербом у середині, всі установи й крамниці закрито, всякий рух на вулицях припинено.

— Що це таке? — запитав я в одного пана.

— Свято. Хіба не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Так про це ж газети вже три дні пишуть. Наш великий державний діяч і дипломат, що має вели­чезні заслуги перед вітчизною, а також вирішальний вплив на зовнішню та внутрішню політику, захворів па страшенний нежить, який, з ласки божої, вилікувано щирими стараннями лікарів, і тепер великий та мудрий діяч зможе безперешкодно всі свої зусилля спрямувати на добро та щастя цієї змученої країни її сести її до кращого майбутнього.

Перед будинком великого державного діяча збилося стільки чоловіків, жінок і дітей, що навіть у найбільшу зливу й крапля не впала б на землю. Люди поскидали шапки; у кожній групі неодмінно в кого-небудь ви­глядав із кишені аркуш паперу з текстом патріотич­ної промови.

Ось на балкон вийшов сивий державний діяч, і сто­голосе «слава!» струсонуло повітря й відлунююся в усьому місті. У навколишніх оселях повідчинялись вікна, і в них з’явилося безліч голів. Огорожа довкіл будинку і всі покрівлі аж рясніли цікавими, навіть із-за кожного димаря виглядало по дві-три голови.

Вигуки вщухли, запала мертва тиша, і з натовпу почувся тоненький тремтячий голосок:

— Мудрий правителю…

— Слава! Слава! Слава! — перебили промовця бурх­ливі вигуки, а коли патріотичний натовп утихоми­рився, промовець повів далі:

— Народ нашої країни проливає теплі сльози ра­дості та навколішках дякує премилостивому всевишньому за те, що своєю ласкою він відвернув страшне лихо від нашого краю і дав тобі одужання, мудрий наш керманичу, щоб ти довго жив на щастя свого народу й на славу країни, — закінчив оратор, а тисячі голосів знову підхопили:

— Слава! Слава!

Мудрий державний діяч подякував промовцеві за щире привітання й запевнив, що всі свої думки й зу­силля він і надалі буде скеровувати на те, щоб по­силити культуру, економіку й добробут милої віт­чизни.

І знову прокотилося хвилями по всьому натовпу нескінченне: «Слава! Слава!»

Отак вітали його ще з десяток промовців, які при­були з усіх кінців країни, й на кожний виступ старий діяч давав патріотичну й змістовну відповідь. Усе це перепліталося з натхненними громовими вигуками: «Слава!»

Довго тривала та церемонія, а коли врешті вона скінчилася, на всіх вулицях заграла музика, почалося народне гуляння, яке ще збільшило врочистість.

Увечері все щасливе місто спалахнуло вогнями ілю­мінацій. Звуки музики знову заполонили вулиці. Все було освітлене смолоскипами, що їх несли патріотичні маси. А високо в небо, в темне повітря, розприснулись ракети, з яких засяяло ім’я великого державного дія­ча, ніби сплетене з дрібних небесних зірок.

А коли нарешті настала глибока ніч, патріотичні громадяни чудової Страдії, виконавши свої високі свя­щенні обов’язки, втомлені заснули солодким сном і снили про щасливе майбутнє й велич своєї милої вітчизни.

Розтривожепий цими дивними враженнями, я не міг заснути всю ніч і тільки вдосвіта, вдягнений, схилив­ши голову на стіл, задрімав, але раптом здригнувся, почувши якийсь страшний, демонічний регіт:

— Це ж і є твоя вітчизна! Ха! Ха! Ха!

Я стрепенувся, груди мої стиснуло страшне перед­чуття, а в вухах лунало глузливе: «Ха! Ха! Ха!»

Наступного дня про цю врочистість писалось у всіх газетах, а особливо в урядовій, що, крім того, була ще заповнена й телеграмами з усіх кінців Страдії. У них, за численними підписами, висловлювали свій жаль ті, хто особисто не мав можливості прибути на свято з нагоди щасливого одужання великого діяча.

Головний лікар державного діяча став раптом зна­менитістю. У всіх газетах можна було прочитати, як свідомі громадяни такого-то міста, такого-то повіту чи краю, цінуючи заслуги лікаря Мирона (так його зва­ли), підносять йому такий-то коштовний дарунок.

В одній газеті писалося:

«Нам стало відомо, що й місто Крадія, за прикла­дом інших, готує коштовний подарунок лікареві Мирону. Це буде срібна статуетка Ескулапа, який трима­тиме в руках срібний каламар, а з нього простягну­ться, переплітаючись, дві позолочені змії з діаманто­вими очима й свічками в пащах. На грудях у Еску­лапа сяятимуть викарбувані золотом слова: «Від гро­мадян міста Крадії на знак довічної вдячності за за­слуги перед вітчизною — лікареві Мирону».

Отакими повідомленнями були переповнені газети. Всюди по країні готували щасливому лікареві кош­товні дарунки, звідусіль цілі громади надсилали теле­грами, висловлюючи йому свою вдячність. Одне місто так захопилося цим подвигом, що навіть заходилося будувати розкішну віллу, на якій мали встановити велику мармурову дошку із написом народної вдячності.

І вже, певна річ, негайно було створено й розповсю­джено картину, на якій великий державний муж по­тискував руку лікареві та дякував йому за щирі тур­боти. Внизу стояв підпис:

«Дякую тобі, відданий Мироне, ти врятував мене од хвороби, що заважала мені віддати всього себе до­рогій вітчизні».

А нижче відповідь:

«Я лише виконав свій священний обов’язок перед вітчизною».

Над їхніми головами літав у хмарах голуб і в дзьобі тримав стрічку, на якій пломеніли слова:

«Милосердний господь відводить усяке зло від улюбленої Страдії».

Вище голуба великими літерами було написано за­головок:

«На спомин про день щасливого одужання великого державного діяча Симона» (здається, так його звали, якщо мені не зраджує пам’ять).

По всіх вулицях та готелях діти розносили ці кар­тини і верещали різними голосами:

— Нові картини. Державний діяч Симон та його лікар Мирон!..

Прочитавши кілька газет (а в кожній була широка біографія знаменитого лікаря-патріота), я вирішив піти до пана міністра сільського господарства.

Пан міністр — невеличкий, щупленький чоловік в окулярах, сивий, уже в літах — зустрів мене привіт­ніше, ніж я того сподівався. Він запросив мене сісти ближче до себе, а сам сів на своє місце, за стіл, що був захаращений якимись старими книгами з пожовк­лими аркушами, й сказав:

— Одразу хочу вам похвалитися. Ви не повірите, який я вдоволений. Як ви гадаєте, що я відкрив?

— Можливо, спосіб поліпшення родючості грунту?

— О ні, яка там родючість! Родючість поліпшимо розумними законами. Про це більше й думати не варто.

Я замовк, не знаючи що казати, аж тут він сам озвався, з добродушним, блаженним усміхом показую­чи на якийсь фоліант:

— Як ви гадаєте, що це за твір?

Я вдав, ніби пригадую, але він знову з тим самим блаженним усміхом, смакуючи кожне слово, промо­вив:

— «Іліада» Гомера… Тільки дуже, дуже рідкісне ви­дання, — і він подивився на мене, з цікавістю спосте­рігаючи за виразом мого обличчя.

І справді, я був вражений, хоч зовсім з іншої при­чини, але вдавав, ніби мене вразив цей раритет.

— Дивна річ… — промимрив я.

— А коли я вам ще скажу, що це видання унікальне…

— Просто неймовірної — вигукнув я захоплено й по­чав роздивлятися книгу, начебто й справді був звору­шений і зацікавлений цим рідкісним виданням. Мені ледве вдалося різними запитаннями відвернути роз­мову від цього Гомера, про якого я зроду й не чув.

— Дозвольте, пане міністре, запитати, які це ро­зумні закони про сільське господарство ви щойно зга­дували?

— Це, прямо скажу, класичні закони. Повірте мені, жодна країна не витрачає стільки коштів на розвиток сільського господарства, як наша.

— Так і повинно бути, — сказав я. — Це найважли­віша основа прогресу кожної країни.

— О, це якраз я й мав на увазі, коли докладав зу­силь, щоб були вироблені найкращі закони та був ухвалений найбільший бюджет на піднесення сільсь­кого господарства й промисловості в країні.

— А який у вас бюджет, дозвольте запитати, пане міністре?

— Торік, коли було інше міністерство, бюджет був менший, але я на превелику силу домігся, щоб було затверджено бюджет у п’ять мільйонів динарів.

— Це для вашої країни цілком достатньо.

— Та достатньо… А тепер, бачите, в закон внесено й такий пункт: «Пшениця і взагалі всяке збіжжя му­сять добре рости й краще родити…»

— Що ж, це чудовий закон, — сказав я.

Міністр задоволено всміхнувся й повів далі:

— Я розподілив своїх чиновників так, щоб у кож­ному селі було земельне управління з п’ятьох чинов­ників і старший з-поміж них був керівником усього господарства на селі. Потім у кожному повітовому місті призначено повітового економіста з великим штатом службовців, а над усіма ними стоять крайові еконо­місти. Всього їх двадцять, так само як і країв. Кожний крайовий економіст зі своїми чиновниками здійснює нагляд над рештою чиновників, перевіряє, як вони виконують свою службу та що роблять для піднесення сільського господарства в цілому краї. А через них міністерство (воно має двадцять відділів, а в кожному відділі — багато чиновників з шефом на чолі) листує­ться з усією країною. Кожний шеф відділу міністер­ства листується з одним із крайових економістів, а по­тім повідомляє про все міністра через своїх секрета­рів.

— Але ж це величезний апарат! — зауважив я.

— Дуже великий. У нашого міністерства найбільше справ. Чиновникам за цілий день ніколи і вгору гля­нути через ті папери.

Трохи помовчавши, міністр додав:

— Крім того, я ще доклав неабияких зусиль, щоб у кожному селі було засновано читальню з гарними книжками про сільське господарство, лісівництво, тва­ринництво, бджільництво та інші галузі господарства.

— Селяни, мабуть, радо читають?

— Це для них так само обов’язково, як й військова служба. Дві години до обіду та дві по обіді кожен хлібороб мусить провести в читальні, де він читає книжки (а коли неписьменний, то йому читають). Крім того, чиновники виступають ще з лекціями про сучасний раціональний спосіб обробітку землі.

— А коли ж селяни працюють у полі? — поціка­вився я.

— Ну, бачите, спочатку це справді йде повільно, здається надто незручним, але потім одразу виявиться благотворний вплив цієї великої реформи. Я глибоко переконаний, що найголовніше — це твердо засвоїти теорію, а тоді все піде як по маслу, і час, витрачений на теоретичне вивчення сільського господарства, опла­титься стократно. Треба, пане, мати міцний грунт, міцну основу, а тоді й споруджувати будівлю, — закін­чив міністр і від збуджепня витер піт з чола.

— Цілком схвалюю ваші геніальні погляди на сіль­ське господарство, — сказав я з захопленням.

— І так само чудово розподілив я п’ять мільйонів динарів бюджету: два мільйони на чиновників, один — на гонорари за підручники з сільського господарства, один — на бібліотеки й один — на преміальні чиновни­кам. Ось вам і всі п’ять мільйонів.

— Це незрівнянно! І на бібліотеки ви багато витра­чаєте.

— А тепер я дав розпорядження, щоб, крім сіль­ськогосподарських книжок, у всіх бібліотеках були ще й підручники грецької та латинської мови. Хай селяни після польових робіт облагороджуються, вивчаючи класичні мови. Кожна читальня має книги Гомера, Таціта, Патеркула і багато інших чудових творів кла­сичної літератури.

— Диво, та й годі! — вигукнув я, розвівши руками, а тоді встав, попрощався з паном міністром і вийшов, бо в мене вже голова пішла обертом від тієї великої реформи, якої я ніяк не міг збагнути.

(Наступна частина)

Страдія (4/12)

(Попередня частина)

Наступного дня я відвідав міністра поліції.

Перед міністерством я побачив багато озброєних мо­лодиків, похмурих і сердитих, певно, через те, що ось уже декілька днів вони не мали змоги лупцювати громадян, як це було узвичаєно в цій строго консти­туційній країні.

Коридори й приймальня були переповнені людьми, які хотіли потрапити до міністра.

Кого тут тільки не було! Одні вишукано зодягнені, в циліндрах, інші обшарпані й подряпані, а декотрі в строкатих уніформах і з шаблями при боці.

Я не одразу пішов до міністра, бо мені кортіло тро­хи порозмовляти з цим різноманітним людом.

Найперше я завів розмову з одним елегантним чоло­віком, який тут же сказав мені, що прийшов сюди, аби стати на службу в поліцію.

— Ви, як я бачу, освічена людина і, звичайно ж, ді­станете посаду негайно? — запитав я.

Чоловік здригнувся від цього запитання і боязко озирнувся, щоб упевнитись, чи хтось, бува, не звернув уваги на мої слова. Коли ж переконався, що всі за­йняті своїми розмовами й звіряють один одному свої турботи, він зітхнув, потім подав знак головою, щоб я говорив тихіше, і обережно потяг мене за рукав убік, подалі від інших.

— Ви теж прийшли, щоб стати на службу? — запи­тав він мене.

— Ні, я іноземець, мандрівник. Хочу порозмовляти з міністром.

— Через те ви так голосно й говорите, що я, як освічена людина, негайно дістану посаду, — сказав він пошепки.

— А хіба цього не можна казати?

— Можна, тільки це мені зашкодило б.

— Як то зашкодило? Чому?

— А тому, що в нас у поліції не терплять освічених людей. Я доктор права, але не смію нікому про це сказати, бо коли б міністр довідався, то я б не дістав служби. Один мій приятель, теж освічений, пустив чутку, що ніколи нічого не вчив, та й не збирається будь-що вчити, — і негайно ж отримав добру посаду.

Я розмовляв ще з кількома, в тім числі і з одним урядовцем в уніформі, котрий поскаржився мені, що його досі не підвищують по службі, хоч він зібрав матеріал для звинувачення в державній зраді аж п’ятьох осіб, причетних до опозиції.

Я висловив йому глибоке співчуття з приводу такої кричущої несправедливості.

Потім я говорив з одним багатим торговцем, який розповів мені про своє минуле; з усього лише й запа­м’яталося, що він кілька років тому мав готель у яко­мусь містечку й постраждав через політику, втративши кількасот динарів. Проте через місяць, коли до влади прийшли його люди, добився вигідних поставок, на яких заробив чималий капітал.

— А тут саме кабінет упав, — сказав торговець.

— І ви знов постраждали?

— Ні, зійшов з політичної арени. Звісно, я на по­чатку підтримував нашу газету грішми, але на голо­сування не ходив і в політику вже не втручався. З мене досить і цього. Інші й стільки не зробили… Та й втомила мене політика. Задля чого мені надрива­тися цілий вік? А тепер ось ходив до міністра про­сити, щоб у наступних виборах народ обрав мене своїм депутатом.

— Але ж обирає сам народ?

— Та як вам сказати?.. Звичайно, обирає народ, але буде обраний той, кого захоче поліція.

Отак наговорившись з публікою, я звернувся вреш­ті до служника:

— Я хочу побачитися з паном міністром.

Похмурий служник глянув на мене зверхньо й від­рубав:

— Зачекай. Не бачиш, скільки тут людей жде.

— Я іноземець, мандрівник, і не можу чекати, — про­мовив я чемно, вклоняючись йому.

Слово «іноземець» одразу ж подіяло, і служник зник за дверима кабінету.

Міністр люб’язно запросив мене до себе й запропо­нував сісти, коли я йому розповів, хто я і як мене звати.

Це був довготелесий, худий чоловік, з грубими, суво­рими й відразливими рисами обличчя. Він здавався аж надто неприємним, хоча й намагався бути привітним.

— Чи вам у нас подобається? — запитав він мене з холодною, вимушеною усмішкою.

Я висловився якнайпохвальніше і про країну, і про народ, а потім додав:

— Особливо ж я радий привітати цю чудову країну з таким мудрим, розумним керівництвом. Просто не знаю, з чого насамперед дивуватися.

— Могло б і краще бути, але ми стараємося, скільки можемо, — пихато сказав він, задоволений моїм комплі­ментом.

— Ні, ні, пане міністре, без лестощів, кращого не можна й побажати. Народ, як я бачу, дуже веселий та щасливий. Адже за кілька днів мого перебування від­булося стільки свят та парадів! — сказав я.

— Справді так, але в цьому народному настрої є трохи й моєї заслуги, бо відколи я прийшов до влади, то в конституцію, крім усіх гарантованих народові свобод, я вніс ще й такий додаток:

«Усякий громадянин країни Страдії повинен бути задоволений, веселий, мати добрий настрій і радісно вітати телеграмами й численними депутаціями кожну важливу подію та все, що чинить влада».

— Чудово, але як, пане міністре, це можна здій­снити?

— Дуже легко, бо всі повинні підлягати державним законам та виконувати їх, — відповів міністр, набун­дючившись.

— Гаразд, — зауважив я, — а коли це буде небажана справа для народу, яка може зашкодити його інтере­сам та інтересам країни? Ось, наприклад, учора я до­відався від пана прем’єр-міністра, що на півночі забо­ронено вивіз свиней, і тим самим країна, мабуть, за­знає великих збитків.

— Правильно. Але це повинно було статися, і тому знову ж таки вже не сьогодні-завтра прибудуть чис­ленні депутації з усіх кінців Страдії привітати пана прем’єр-міністра за таку мудру і тактовну політику щодо сусідньої дружньої країни, — виголосив міністр із запалом.

— Це прекрасно. Такого мудрого ладу можна лише побажати, тому дозвольте мені, як іноземцеві, щиро вітати вас з цим геніальним законом, що виник за­вдяки вашим зусиллям і ущасливив країну, знищив­ши всі незгоди та злидні.

— А на той випадок, коли б народ і забув виконати свій обов’язок перед законом, я, передбачивши це, ще три дні тому розіслав усім управлінням поліції сек­ретний циркуляр із рішучим застереженням, щоб увесь народ обов’язково привітав пана прем’єр-міні- стра.

— А коли через кілька днів дозволять вивозити сви­ней, що тоді? — поцікавився я.

— А нічого простішого: розішлемо новий секретний циркуляр, у якому так само доручимо поліції потур­буватися, щоб народ у якнайбільшій кількості з’я­вився на привітання. На початку це, може, буде й важкенько, але поступово люди звикнуть і будуть з’являтися самі.

— А ви й справді масте рацію, — сказав я, здиво­ваний відповіддю міністра.

— Усе можна зробити, пане, тільки треба мати ба­жання та діяти злагоджено. А ми, урядовці, допома­гаємо один одному, слідкуємо, щоб розпорядження кож­ного представника влади виконувались якнайретель­ніше. Ось, наприклад, сьогодні міністр освіти надіслав мені листа з проханням допомогти йому підлеглими мені поліційними органами змусити всіх суворо до­тримуватись його наказу.

— Щось важливе, дозвольте поцікавитись?

— Дуже. Просто невідкладне. І я вжив належних заходів. Ось подивіться, — сказав він і подав мені ар­куш паперу.

Там було написано:

«З якогось часу серед нашого народу все частіше спостерігається псування мови. Дійшло до того, що деякі громадяни, забувши урядову постанову, в якій сказано: «Жоден громадянин не сміє псувати народну мову, порушувати порядок слів у реченні та вживати неправильні форми, всупереч встановленим і затвер­дженим правилам, які вироблено комісією мовознав­ців», — на жаль, навіть слово «стій» безсоромно вимов­ляють як «стий». Щоб надалі запобігти таким прикрим явищам, які можуть мати погані наслідки для нашої милої вітчизни, прошу вас силою влади захистити слово «стій», що його так псують, і суворо, згідно з законом, карати всякого, хто будь-яке слово чи гра­матичну форму слова насмілиться свавільно зміню­вати, незважаючи на недвозначні вказівки…»

— Невже за це карають? — вражено запитав я.

— Звичайно, бо це дуже важлива річ. За кожний такий випадок винуватого карають, — звісно, коли його провина буде підтверджена свідками, — десятьма або й п’ятнадцятьма днями ув’язнення.

Міністр трохи помовчав і повів далі:

— Ось прикиньтсїю, пане. Цей закон, за яким ми маємо право карати всякого, хто неправильно вжи­ває слова або припускається граматичних помилок, надто корисний ще й з фінансових та політичних по­глядів. Подумайте — і ви правильно зрозумієте все.

Я спробував думати, прикидати, але нічого путя­щого з того у мене не вийшло. Що більше я розмірко­вував, то все менше розумів значення міністрових слів, а зрештою й сам уже не міг добрати, про що, власне, думаю. Поки я отак мордувався, марно сил­куючись зрозуміти цей дивний закон у цій ще диво­вижнішій країні, міністр дивився на мене, вдоволено посміхаючись із того, що іноземці, видно, не такі мудрі й вигадливі, як народ Страдії, здатний утнути щось таке розумне, що в іншій країні могло б вважа­тися навіть безглуздим.

— Отже, ніяк не можете домізкуватися? — усміх­нувся він, лукаво зиркаючи на мене спідлоба.

— Даруйте, але ніяк не можу.

— Бачите, це найновіший закон, і він дуже корис­ний для держави. По-перше, покарання за такі про­вини стягується грішми, і держава з цього має не­абиякі прибутки, що йдуть на поповнення дефіциту в касах наших політичних прихильників або в спе­ціальний фонд, з якого видають нагороди прихильни­кам влади; по-друге, цей закон, що здається таким наївним, поряд з іншими засобами може неабияк до­помогти урядові під час виборів народних депутатів і домогтися більшості в скупщині.

— Але ж ви кажете, пане міністре, що за консти­туцією народові гарантовано всі свободи?

— Саме так. Народ має всі свободи, проте не кори­стується ними. Правду кажучи, в нас є нові демокра­тичні закони, які повинні діяти, але за звичкою ми, як бачите, дотримуємося старих.

— То навіщо ж ви тоді видаєте нові закони? — зва­жився я запитати.

— У нас такий звичай: мати законів якнайбільше і міняти їх якнайчастіше. Ми в цьому перевершили цілий світ. Лише за останніх десять років ми при­йняли п’ятнадцять конституцій, і кожна з них була тричі дійсна, відхилялася й знову приймалась, а тому ні ми, ні громадяни не можемо розібратись, які закони дійсні, а які недійсні. Як на мене, пане, то саме в цьому й полягає досконалість і культура кожної краї­ни, — додав він на закінчення.

— Маєте слушність, пане міністре, іноземці можуть тільки позаздрити, що у вас такий мудрий лад.

Невдовзі я попрощався з паном міністром і вийшов на вулицю.

(Наступна частина)