(Попередня частина)

І склали статут, схвалили його й навіть у поліції завірили.

Правління визначило гонорари авторам п’єс, арти­стам та допоміжному персоналові.

Це вже не жарти; справа набула серйозного розмаху; навіть у газетах з’явилося повідомлення: хай уся Сер­бія знає.

Заорендували горішній поверх старого турецького заїзду. Розвалили дві стіни, зробили сцену, почепили завісу — як у Белграді.

Одного дня люди проходять повз турецький заїзд, а там шум, стукіт, аж будинок двигтить, артисти роз­ламують кирками стіни. Багато хто здвигне плечима, посміхнеться і йде далі.

— А як ми покриємо такі великі витрати? — питає вчителя — директора театру — один з торговців.

— Дуже просто, — відповідає директор, сповнений на­тхненних мрій про те, як він виховуватиме суспільство і заживе слави. — У місті є стільки-то дорослих меш­канців. Чи не так?

— Та так, — погоджується торговець, недовірливо дивлячись на нього.

— Гаразд, хай регулярно приходить третина їх, це буде стільки-то, по… по… вважайте в середньому по півдинара з особи, це буде щонайменше 200 динарів; а якщо візьмемо ще дітей, учнів і солдатів — тоді ця сума цілком реальна. На місяць даватимемо чотири вистави — це буде 800 динарів, — міркує вчитель і, по­мовчавши трохи, додає впевнено: — Можна розрахову­вати на 1000 динарів щомісяця.

— А хто покриє ці витрати до того, як почнуться ви­стави? — питає торговець.

— Усе потягне приблизно… знаєш, найбільше кош­тують ці стіни, а ми зобов’язалися, що їх, коли театр припинить свою роботу, поставимо знову і будинок здамо цілим.

— А хто ж платитиме?! — боязко запитує Пера.

— Це становитиме з усіма попередніми витратами приблизно п’ятсот динарів… Ну, відкриємо запис членів-засновників та добровільних пожертвувачів.

— Нічого з того не вийде! — буркнув торговець, хи­таючи головою.

Учитель мовчить, щось підраховує в записнику.

— Треба піти глянути, що там у крамниці! — промо­вив торговець мляво, підвівся й вийшов.

Наступного разу на засіданні правління не було жод­ного торговця. Виправдовувалися тим, що в них багато справ, а хто знає, які там у них справи.

Учитель захопився театром і працює не покладаючи рук. Видає накази, читає артистам лекції з театраль­ного мистецтва, вислуховує прохання, скарги, розгля­дає їх, схвалює видатки (насправді взяте те чи інше в борг).

Працює чоловік невтомно, твердо вірячи, що багато чого досягне. Диктує акторам (тобто підмайстрам), а ті пишуть конспекти щовечора, як тільки позами­кають майстерні. Прагне розвинути любов у молодих людей до театрального мистецтва. Купує книжки за свої гроші, навіть драму написав — простим стилем, так що, як він каже, вона цілком приступна широ­кому колу глядачів. У Якшичевих^[1] драмах попідправ­ляв деякі вірші, бо актори скаржаться, що не можуть їх запам’ятати.

— Праця й терпіння все здолають! — каже вчитель.

— Атож, і я майстерності досяг тільки завдяки праці! — декламує артист, розвалившись у кріслі, мов пан.

— Пане Гаврило! — цідить учитель крізь зуби.

— Слухаю вас, пане директоре! — відповідає артист, схоплюючись з крісла й низько вклоняючись.

— Ви можете їм пояснити, що таке трагедія, — ми якраз до цього дійшли, — бо в мене робота в школі! Ось бачите, як я працюю, просто часу нема, щоб по­обідати і по-людському виспатися.

— Якщо наказуєте, пане директоре?! — каже артист басом і всміхається.

— Отже, зможете!

— Ви ж знаєте, що це мій фах! — промовляє артист гордо і дивиться на інших, мало не запитуючи: «Що б ви дали, щоб бути таким митцем?»

Усі й справді дивляться на нього з обожнюванням.

— Є заява, пане, — доповідає Стева.

Учитель заходить до свого кабінету.

О, коли б ви побачили, як умебльовано його кабінет! З дому він приніс гарні гардини (про них дебатував з дружиною цілі три дні), письмовий стіл з горіхового дерева, своє крісло й канапку, придбав ще один стіл для свого секретаря — на цю посаду бере артиста, бо в нього гарний почерк. На вчителевому столі стоять велика гарна лампа, письмове приладдя, а по обидва боки два срібні підсвічники. Усе це він приніс із дому, і то по одній речі, бо якби все одразу взяв, то жінка знепритомніла б. Між іншим, зараз він думає, як ска­зати дружині, що йому дуже потрібна шафка для доку­ментів; але це зараз не головне.

Він сів поважно за стіл і, насупивши брови, узяв заяву.

У заяві було написано:

«Я довго грала в багатьох містах наївні ролі, але через хворобу очей мусила кинути це і стати куховар­кою, а тепер я поповнішала і мушу грати трагічні ролі, то прошу уклінно пана директора випробувати мене й прийняти. Прошу не відмовити.

Софія Маничева».

Учитель прочитав, помовчав трохи, потер чоло і под­звонив.

Увійшов швець Лаза.

— Хай пан Гаврило подивиться на ту жінку, і якщо вона чого-небудь варта, то нехай напише резолюцію, щоб прийняти, я підпишу, — розпорядився вчитель і ви­йшов.

У коридорі стоїть Софія, а столяр Миливой їй ше­поче:

— Це директор!

Вона вклонилася низенько, а директор пройшов гор­до, тішачись своїм становищем.

Увечері він попередив актрису, щоб вона добре по­водилася, а іншим оголосив, що вона прийнята, і видав суворий наказ, щоб ніхто не смів чіпати її.

Після невтомної праці, що тривала цілих двадцять днів, почалася підготовка до вистави — знову мали по­казувати «Битву на Косовому полі», бо цю п’єсу «ар­тисти» найкраще знали.

Тепер учитель зовсім не мав часу для відпочинку — ні вдень, ні вночі.

Щойно на світ благословляється, а він уже в театрі; прийдете об одинадцятій годині ночі — він знову там.

Одного вчить, як треба вклонятися, другого — сидіти, третього — плакати, четвертого — сміятися…

— Ти не вигукуй «ха, ха, ха», ніби читаєш, а смійся як насправді, як завжди смієшся! — пояснює він Симі.

— Так у книжці написано.

— Ось як треба сміятися, — каже вчитель і сміється, аж усе дрижить.

— Давайте ви, пане Гаврило!

Артист сміється, мало не лусне од сміху.

Розсміявся швець Лаза, всі сміються, аж кімната ходуном ходить, а Сима зважується, зважується і знову крізь зуби: «Ха… ха… ха!..»

— Нікуди не годиться! — люто кричить учитель.

Підмайстер-гребінник має грати Мурата.

Учитель йому пояснює, що він повинен уявити себе справжнім турецьким султаном і відповідно поводити­ся, як султан.

Садовить його на подушку.

— Зліва входить слуга, кланяється, цілує султанові туфлю й подає листа! — розповідає вчитель.

Раптом вторгається вчителева служниця.

— Пане, пані сказала, щоб ви йшли додому, бо ве­черя захолоне!

Учитель махнув рукою і дав їй знак, щоб не зава­жала.

Миливой грає слугу. Іде просто, гупає ногами, аж підлога двигтить; на ньому якийсь строкатий одяг, при боці — крива турецька шабля.

Підмайстер-гребінник, щойно побачив його, догідливо схопився й зустрів, як зустрічають клієнтів у май­стерні.

— Таж зрозумій, ти — султан, і всі нижчі за тебе!

— Слухай, що тобі пан директор каже: ти от ніби султан! — пояснює йому швець Лаза й киває головою, а сам при цьому запобігливо поглядає на вчителя й міркує, як би його задобрити, щоб він тільки в нього шив черевики.

— Не буде з гребінника султана! — мовив Стева, по­зіхнув на весь рот, почухався, насунув шапку нижче на лоба й подався додому. Пішов чоловік спати, бо вже одинадцята минула.

Гребінник ніяк не може збагнути своєї ролі.

— Ух, аж квакати хочеться! — вигукує Миливой.

Роль султана Мурата дали бляхареві Васі.

І ось уже бігають, метушаться по місту, агітують усюди, директор місця собі не знаходить. Сьогодні вве­чері дають виставу.

Артист, як найспритніший, продає квитки, а коли він піде переодягатися на Милоша Обилича, його за­мінить хтось інший.

Людей зібралося справді чимало, прийшли й чинов­ники з дружинами. Тепер уже не розносять вина, од­разу видно, що справу взяла у свої руки людина, яка знає, що таке театр.

Завіса піднялася, почалась вистава.

Актори грають приблизно так само, як і на репети­ції, а актриса в ролі цариці Милиці так задерла носа, що й не підступай до неї. Говорить — ледь рота роз­туляє, голову тримає високо, підморгує, манірно за­копилює губи, з воєводами поводиться так, ніби крадь­кома від господині стоїть у воротях із коханцем.

Бляхар у ролі султана Мурата чомусь задрімав. Си­дить і клює носом, усім видно, що його долає сон. Артист грає Милоша і, бува, заговорить гучніше, тоді спантеличений султан раптом зривається на ноги, на­силу пригадуючи, де він, і знову сідає.

Публіка сміється, майже не чути, що на сцені гово­рять.

Учитель місця не знаходить з досади. Йому нелегко, адже всім хвалився, як добре підготував артистів.

Мурат не вечеряв, і йому, крім дрімоти, дошкуляє ще й голод. В антракті він питає вчителя, коли скін­читься його роль, а сам хитається, ледве на ногах стоїть. Та й не дивно: дві ночі й два дні очей не заплющував, удень робив бляшані пічки, а вночі, бідо­лаха, учив роль та ходив на репетиції.

— Коли тебе Милош уб’є, одразу можеш іти до­дому! — каже йому вчитель.

— А коли він мене прикінчить?

— У наступній дії, тільки ти не дрімай.

Знову піднялася завіса. Суфлер підказує так, що його чує навіть публіка, а актори повторюють за ним, і виходить, як з дітьми на сповіді: піп промовляє вго­лос, а діти й собі повторюють те саме слово в слово.

Мурат позіхає голосно і чухає голову, а очі в нього самі злипаються. Знову задрімав, навіть почав хропти. Спить як убитий, але сидить, тільки голову опустив.

Раптом у кімнаті ліворуч почувся шум.

— Виходить Милош! — кричить суфлер, як звичай­но, майже вголос.

— Де він, куди подівся? Подивіться внизу, на по­двір’ї, — загукали за сценою, і публіка це чує.

Вистава припинилася, чекають, коли Милош уб’є Мурата, а Милоша немає.

Шум дедалі наростає, актори один за одним зни­кають із сцени.

Лихословлять, лаються, кричать, а Милоша нема.

— Утік, утік! — чути на подвір’ї.

— І гроші забрав! — додає Стева.

Зчинився справжній гвалт.

Публіка сидить і слухає, що робиться. Хтось кинувся на допомогу, а ті, що залишилися, сміються, аж сльози їм виступають на очах.

На сцені лишився тільки Мурат. Голову опустив на коліна і знай хропе.

— Та вже прикінчуйте мене, бо встану й піду! — закричав він сердито, коли його розбудив той галас; далі схопився на ноги й став озиратися, не тямлячи, що діється.

А публіка аж заходиться від сміху.

— Ах, цей вечір вартий мільйона! — кричать гля­дачі, задоволені такою комедією.

Ускочив до залу вчитель, блідий, захеканий.

— Що сталося?— питає його поліцейський, що вже сам був збирався вийти подивитися, кого там ловлять і кого шукають.

— Ви тільки подумайте: Милош Обилич утік і всі гроші забрав! — ледве спромігся вимовити вчитель, від­сапуючись.

— Невже й Обилич зрадив?! — кричать у залі й рего­чуть.

— А що з Вуком?! — запитують інші.

Поліцейський мерщій вийшов, щоб організувати по­гоню, і глядачі, надриваючись зо сміху, почали роз­ходитися.

Та вистава влетіла вчителеві в добрячий гріш, поки він розплатився за всі театральні борги.

Джерело: Доманович, Радоє, Страдія. Подарунок королю, Дніпро, Київ 1978. (Пер. Іван Ющук)

 

^[1] Джура Якшич (1832—1878) — відомий серб­ський письменник.

(Попередня частина)

У корчмі «Хлібороб» усе готове. З дощок зроблено сцену коло дверей до читальні, звідки актори виходи­тимуть і куди заходитимуть.

При вході до корчми стоїть пан Івич і, як директор театру, зустрічає гостей.

— Хай тобі щастить, Йово! — бажає йому дуже по­важно, заходячи всередину, одна тітка.

— Спасибі! — ще поважніше басом відповідає він.

— Починаємо, га? — запитує пан Спира, вітаючись із директором.

— Біжи, принеси ще одну лавку, — гукає артист гре­бінникові.

— Дай боже, щоб усе було добре! — відповідає Івич Спирі і обертається в кав’ярню, щоб сказати, що по лавку треба бігти до перукаря Стеви.

Як бачите, тут не жарти. Зібралася вже публіка. За­йшов і директор досередини, бо вже, мабуть, більше ніхто не прийде. Чекають початку вистави. Хлопець розносить вино, наливає глядачам за вказівкою дирек­тора.

— Налий-но панові Спирі.

— Дякую; щоб ти здоров був! — відповідає той, ви­хиливши склянку вина.

— Дай дядькові Гаврі одну.

— Не треба, щось не хочеться; я прийшов з поваги до тебе!

— Дякую, але випийте одну: випо добре!

— Ну, давай; щастя вам і довгого життя! Хай бог вам допоможе піднятися високо! — благословляє Гавра.

— Дай боже, — скромно відповідає розчулений Івич.

— Починайте вже, Васо! — гукає дядько бляхареві Басі, коли той визирнув із дверей читальні.

Почалася вистава. Хлопець і далі розносить вино, публіка п’є, сміється, аж починає тебе муляти думка, що все може зірватися. Особливо в Йови, який грає Пелу.

П’яного шевця Срету грає артист, а щоб усе було правдоподібно, і сам напився.

— Ти диви, як вдає п’яного, справді ніби п’яний чоловік!? — дивується дядько Гавра.

Інші актори на сцені так і порснули зо сміху, коли це почули, а особливо ті, що визирали крізь прочи­нені двері читальні.

Суфлер підказує крізь діру в дошках, яку для того й залишено; артисти ж, якщо добре не почують, то перепитують.

— Пела накидається на нього, — каже суфлер.

— Не штовхайся! — вигукує хтось у дверях читальні, бо його почали інші відтісняти, щоб і собі подивитися.

— Замовкніть ви там, чоловікові не чути! — утихо­мирює їх суфлер, а Пела повертає голову, чекаючи, коли суфлер знову підкаже.

— Пела накидається на нього! — повторює Йова меланхолійним голосом.

Артист люто блимнув на нього очима й невдоволено крутнув головою; тим часом Пела збагнула, що від неї вимагається. Крикнула щосили й посунула на Срету.

Серед публіки розлягається гучний сміх.

— Ти бачиш, який Йова злий! — кидає хтось.

Грають далі.

— Пела чхає! — кричить суфлер.

— Пела чхає, — повторює Йова.

— Та чхай же, телепню; чуєш, що тобі кажуть, — буркає артист.

— Ти маєш чхати, а не я, — сердито відповідає Йова.

Артист крадькома штовхає його ногою під столом і цідить крізь зуби:

— Чхай, тварюко.

— Його запитай, кому чхати, — борониться Йова.

— Пела чхає, Пела, — пояснює суфлер.

Йова готується, піднімає голову і чхає.

Вистава йде далі.

— Пора вже йти, — раптом каже дядько Гавра і піді­ймається.

Артисти відразу ж переривають гру, дивляться на старого.

— Посидьте ще трохи, — стримує його пан Івич.

— Та ні, на добраніч! Я вже досить насміявся!

— На добраніч! — відповідають йому артисти, щоб він не образився.

— Випийте ще чарку, — пропонує директор то од­ному, то другому вже в дверях, щоб приходили і на­ступного разу.

І так потроху всі розійшлися, не чекаючи закінчення вистави.

Після того було ще дві-три вистави, але публіки збиралося дедалі менше. Хто вже був, той удруге не приходив, бо кожен вважав, що треба раз побачити навіть чудовиська, яких показують на ярмарках.

Але це не охолоджувало запалу молодих людей. Вони й далі працювали невтомно.

Проходите, скажімо, повз майстерню гребінника Сави, і звідти чуєте:

— Я свою честь мушу кров’ю омити!

Це Тоша, його підмайстер, учить роль, а челядник стоїть на дверях, пильнує, щоб господар не застукав його за цією справою.

Здивуєтеся і йдете далі; але перед бляхарнею вас зупиняє крик:

— Бий, зраднику, в оці незахищені груди!

Ще більше здивуєтеся, підходячи до свічкарні; тут уже зібрався цілий натовп, дивляться на таке, чого зроду не бачили.

Господар Цоне дав запотиличника підмайстрові, а той протестує і погрожує помстою.

— Хіба я тобі за те плачу, свиня ти погана, щоб ти репетував у мене в крамниці, мов навіжений! Таж ти мені всіх клієнтів повідлякуєш!

— А ви не лайтеся й не бийтесь! — заявляє під­майстер.

—  «Побачиш, як Милош б’є!..» Ти сам побачиш, як господар Цоне б’є! — кричить господар Цоне на всю горлянку.

Слово по слову, розлютився й підмайстер, вилаяв гос­подаря як умів та й вийшов з крамниці.

Могли б ви почути й те, як кухарка в кав’ярні «Плуг» свариться з господинею.

— Якщо ви так думаєте, то я піду грати в театр! — погрожує кухарка.

І справді, аби тільки пішла, там її з розпростертими руками прийняли б.

Одне слово, містечко змінилося. Мало в якій хаті не було сварки й шуму. Господарі кричать па підмай­стрів і челядників, батьки на дітей. Молоді й старі геть пересварилися.

Директор Івич погиркався з жінкою, сором, та й годі, — все місто гуде. Але й жінці не солодко, якщо правду казати. Відколи той театр з’явився, вона ціли­ми днями спокою не має; а ночами, як сама скар­жилася сусідкам, сидить одна-однісінька, мов та ху­добина.

— Та й худоба не стерпіла б цього, — додавала вона.

Якось зібралися коло неї жінки, вона й почала роз­повідати:

— То одяг ший, то суміш товчи, то те, то се; а вчора мені каже, щоб я робила з пір’я якісь китиці для воє­вод. Повірте, ніколи й угору глянути; відколи той театр взявся, я нічого не пошила собі.

— Ми дивуємося, як можеш ти витерпіти таку що­денну метушню! — жаліють її жінки.

— Та то ще нічого, але як тільки вечір — він уже в театрі, а ти чекай, чекай хтозна-скільки; прийде — вставай, відчиняй двері. Промерзла і ото кашляю!

— Так мучитися, — каже одна, — що то за життя!

— То чому ти не скажеш йому, щоб покинув той театр! — пропонує інша.

— Кому казати, йому?! Він свій театр і того дурно­верхого артиста любить у сто разів більше, ніж мене! — відказує ображено Івичка, і на очах у неї зблискують сльози.

— Ех, що воно діється на цьому світі! — зітхають жінки й кивають сумно головами, з виразом співчуття на обличчях.

Ось чому бували сварки між Івичем та його дружи­ною, а одного вечора дійшло навіть до того, що Івич дав жінці ляпаса.

Мали грати «Битву на Косовому полі». Івич після обіду був удома і вчив роль Милоша Обилича[1]. Хо­дить по кімнаті з кутка в куток, зупиняється, б’є себе в груди, вимовляє окремі речення так голосно, що аж шибки деренчать. Жінка сидить у кутку, плете й погля­дає, що з чоловіком діється, а сама люта, як чорт.

— Я зрадником ніколи не був! — гукає Івич, підні­маючи руку вгору.

— Чого ти, чоловіче, не подумаєш про те, що треба купити дров? — питає його дружина.

— Входить Вук, — промовляє поволі Івич. — Ні, ні, знову входить Милош.

— Що з тобою, чоловіче, чи ти при своєму розумі? — каже дружина в’їдливо.

— Схоплю я Вука Браиковича!.. — декламує Івич далі, не звертаючи уваги на жінчині слова.

Настав вечір, і він почав збиратися до театру. Му­сить іти. Як може бути Косівська битва без Милоша?

Дружина почала кричати й погрожувати, що не від­чинить дверей.

— Відчиниш! — крикнув Івич голосом Обилича.

— Не відчиню! Іди собі куди хочеш, навіжений.

— Хто навіжений?

— Ти!

— Я — навіжений? — гукнув Івич з Обиличевим за­палом, і пролунав ляпас.

Хто знає подібні обставини, той лише може уявити собі, які наслідки для всього Івичевого дому мав цей ляпас.

Скажемо тільки, що Івичева дружина покинула його й пішла до свого батька.

А Івич, граючи Милоша, увесь час тільки й думав про те, що сталося. І ніхто не знав, що з ним, бо всі зійшлися на тому, що Милош, як він його зіграв, — нікудишній.

Повернувся після вистави додому — хата порожня, дружини нема.

Якби хтось із публіки прийшов був із ним, мав би на що подивитися.

— Отак, дурню! — зустрів його батько з докором у дверях.

Потім став йоге лаяти, а він опустив голову й не чує нічого, і думати не може — якийсь тягар навалився на нього, великий, превеликий.

— Ось до чого довела тебе ота біганина, недоумку! — лає його батько.

Івич у цю хвилину почував себе ніби в якомусь страшному сні, зараз він ненавидів і самого себе, і те­атр, і артиста, і весь світ.

— Ах, Йово, дурню несусвітний! — промовив він розпачливо, коли батько вийшов з кімнати, і впав на постелю. Хто зпа, що думав, але всю ніч не спав.

Наступного дня в містечку тільки й мови було, що про цю подію. Він знав про це, і від того йому було ще болячіше.

Нікуди не виходив з дому, а в театр передав про­хання про свою відставку: мовляв, за станом здоров’я та у зв’язку з сімейними обставинами не може далі залишатися на посту директора. Він писав: «Дуже шкодую, що не маю змоги й далі свої знання ставити на службу мистецтву».

У театрі запанувала розгубленість. Лаза і Стева твердили, наводячи докази, що театр треба закрити, бо він не дає ніякого прибутку. Артистові, Миливою, Симі й бляхареві це було невигідно, і вони стояли за те, щоб він і далі працював.

— Початок важкий! — казав артист, сповнений гор­дості й упевненості.

Насправді ж театр їм був потрібен, щоб прогодувати себе, а Лаза і Стева хотіли мати з нього зиск, як, ска­жімо, з торгівлі, і тому сердилися, що справа посуває­ться дуже повільно.

Після довгої наради вирішили все-таки не закривати театру, але запросити до його правління когось із учителів, священиків і заможних торговців, які могли б підтримати цей чудовий заклад.

І ось зібралося славне правління з п’ятнадцяти осіб. Молодий учитель Воя виступає і, аж захлинаючись, доводить, який це прекрасний заклад — театр, яка це школа для народу: він поширює освіту, шліфує харак­тери, підносить дух, бо міщани тільки й думають, що про матеріальні вигоди.

Диякон Таса пропонує, не гаючись, обрати дирек­цію й виділити двох осіб для складання статуту, бо в нього, мовляв, немає багато вільного часу. Говорить сам, слухає, що інші говорять, та все поглядає на го­динник, щоб не спізнитися на похоронну відправу.

«Прибутків тут мені не бачити», — міркує Стева, го­лова читальні, попиваючи горілку з виноградних вичавок і дивлячись на свою перукарню, чи хто не йде голитися або підстригатись.

Зчинився гамір, кожен хотів щось сказати. Поволі звернули на зовсім інше, й розмова потекла, як зви­чайно в корчмі, наче й забули, чого зібралися тут.

Диякон пішов; Стева помітив клієнта коло своєї перукарні — й собі заспішив.

— На вас чекає Томча, щоб ви подивилися на ті дошки! — повідомив челядник одного торговця з прав­ління, і той подався за своїм челядником.

Багато хто пішов, і кожен, покидаючи засідання, казав, що наперед згоден з рішенням правління.

Директором обрали вчителя Вою, його заступником — учителя молодших класів, скарбником — одного торгов­ця, режисером — знову-таки молодого вчителя, чоти­рьох торговців — у ревізійну комісію. А хіба могло бути інакше?

(Наступна частина)

 

[1] Милош Обилич — сербський лицар, який убив турецького султана Мурата під час битви на Косовому полі. В оповіданні згадується також Вук Бранкович. Він, за народними переказами, зрадив сербів, пере­йшовши на турецький бік.